3. Наслідки теорії Солоу

Отже, неокласична модель Солоу стверджує, що економіка прагне відповідного сталого рівня фондоозброєності та збалансованого зростання, коли доход і капітал зростають пропорційно темпам збільшення зайнятого населення і підвищення ефективності праці - незалежно від норми заощадження. Величина останньої є об'єктом економічної політики і важлива при оцінці різних програм економічного зростання. Таким чином, Солоу знайшов пояснення механізмові безперервного економічного зростання при повній зайнятості ресурсів у рівноважних умовах.

Якщо уряд прагне підтримувати значення нерівності близьке до точки максимуму швидкості росту технологій, то при низькому рівні ВВП на душу населення, ВВП буде швидко рости. Така політика називається ліберальною, вона була характерна для часів промислового перевороту. Якщо уряд буде проводити політику, спрямовану на підтримку рівня нерівності, близького до того, при якому досягається максимальне значення рівноважного ВВП, то ВВП на душу буде високим, але рости він буде повільніше, ніж у разі проведення ліберальної політики. Ця політика відома за назвою соціал-демократичної, вона характерна, наприклад, для скандинавських країн. Оптимальною є ситуація, коли ліберальна політика змінюється соціал-демократичною. При цьому економічний ріст стає циклічним, однак, середні темпи росту не менше, ніж при проведенні суто ліберальної політики. Переваги такої політики полягають у тім, що вдається досягти тих же середніх темпів росту, що і при ліберальній політиці, при істотно меншому середнім значенні нерівності, що більш прийнятно із соціальної точки зору. Така політика нині проводиться в більшості західних країн. На думку Солоу, політичний цикл, коли ліберальні уряди чергуються із соціал-демократичними, багато в чому обумовлений описаним механізмом. Існують ще два різновиди соціально-економічної політики. Вони можуть проводитися, коли рівень нерівності перевершує оптимальний рівень для росту набору технологій. Тоді можливо два напрямки політики. По-перше, можна проводити політику зменшення нерівності, при якій одночасно зростають як швидкість росту набору технологій, так і рівноважне значення ВВП. Цю політику автор називає катедер-соціалістичною. Уперше подібна політика проводилася О. Бісмарком за пропозицією Г. Шмоллера. Інша можливість полягає в тім, щоб консервувати нерівність на колишньому рівні, чи навіть збільшувати її. У цьому випадку, як середньодушевий обсяг ВВП, так і швидкість його росту будуть невеликі. Як показує практика, у таких країнах політична ситуація нестабільна і характеризується зміною диктаторських режимів і періодів анархії. Проте, економічна ситуація в цих країнах стабільна: олігархічна меншість, змінюючи свій персональний склад після кожного перевороту, зберігає контроль над основними багатствами країни, тоді як більшість населення тягне жалюгідне існування. Така модель розвитку, названа автором олігархічною, характерна для країн Африки і Латинської Америки [1].

Між тим модель Солоу потребує певного переосмислення, оскільки не включає цілого ряду ресурсних, екологічних і соціальних обмежень економічного зростання, які існують у сучасних умовах. Використовувана в ній функція Кобба - Дугласа, описуючи лише певний тип взаємодії факторів виробництва, недостатньо адекватно відображає реальну ситуацію в економіці [5, c.48].

У наступному Солоу і його послідовники розглянули як часткові випадки дану модель при перемінних параметрах росту населення, змінах технічного прогресу, а значить капіталоозброєності праці і змінах норми заощаджень.