1.5. Державна політика України в сфері національного інформаційного простору

Потужне підґрунтя для правової політики України в інформаційній сфері було закладено у червні 1996 p., коли була прийнята Конституція України, котра у кількох статтях визначає засади цієї політики. Зокрема, у ст. 15 вказується, що суспільне життя ґрунтується на основі багатоманітності ідеологій та (у ч. З ст. 15) забороняє цензуру, ст. 34 Конституції гарантує свободу слова і думки. Разом із тим Конституція встановлює обмежений перелік можливих умов, за яких допускається обмеження цих прав. Йдеться, насамперед, про „інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя” (ст. 34 Конституції України, ч. 3).

Аналіз відповідних статей Конституції України дозволяє дійти висновку про намагання вітчизняного законодавця побудувати інформаційну політику на основі демократичних та ліберальних норм і принципів, одночасно забезпечивши їхню адаптацію до українських умов. Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері. Серед них основні інформаційні Закони України³:

1) „Про інформацію”,

2) „Про національну програму інформатизації”,

3) „Про захист інформації в автоматизованих системах”,

4) „Про науково-технічну інформацію”,

5) „Про електронний підпис”,

6) „Про електронний документообіг”.

Указ Президента України за №928/2000 від 31 липня 2000 р. „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”.

Цивільний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р.:

1) серед об’єктів права називає й інформацію;

2) присвячує низку норм різним видам інформації, праву на інформацію;

3) приділяє увагу комерційному значенню інформації в нових економічних умовах, – це є явищем безперечно прогресивним.

Ст. 200 ЦК України вперше у кодифікованому акті:

1) дає визначення інформації як „документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі”;

2) передбачає захист прав власника таких відомостей, застосовуючи широке поняття „інформація”, яке не підпадає під охорону норм авторського, патентного або іншого спеціального законодавства.

Експертиза українського інформаційного законодавства, котра неодноразово здійснювалася протягом останніх років, зокрема представниками ОБСЄ, свідчить про те, що законодавча та нормативно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам.

Проте, якщо формальний бік справи не викликає значного занепокоєння, то існує нагальна проблема недотримання встановлених норм усіма суб’єктами інформаційних відносин, зокрема органами державної влади всіх рівнів. Рівень правової культури громадян України змушує розглядати ситуацію із зовсім іншого боку порівняно з країнами Європейської спільноти.

Власне, вся суспільна взаємодія нинішнього тисячоліття основана на обміні інформацією, що пояснює певні труднощі у формуванні особливих прав на неї, оскільки суспільство зацікавлене у вільному обігу інформації та одночасно прагне захистити кожного свого члена від негативних і шкідливих її видів.

Одним із важливих моментів забезпечення національних інтересів держави є механізм формування національного інформаційного простору, його зміст і обсяг. Це пов’язано з тим, що інформатизація і комп’ютеризація останніми роками докорінно змінили світ.