3. Повстання рабів. Реформи Гракхів

Однак не суперечності між нобілями і вершниками були на той час у Римі основними. Дедалі більшої гостроти набували конфлікти між великими (нобілями) й дрібними (селянами) землевласниками та не­здоланні протиріччя між рабовласниками і рабами.

Зубожіння і розорення італійського селянства тривало впродовж багатьох десятиліть. Цей процес вкрай несприятливо відбився на ста­новищі Римської держави і передусім на бойовій могутності Риму, ос­кільки саме селянство становило основну масу війська. Адже, згідно з цензовим принципом комплектування армії, громадяни, позбавлені землі, вибували зі складу військових контингентів. Отже, чисельність армії, її боєздатність падали. Водночас надзвичайно тяжке становище рабів, їх нещадна експлуатація викликали наростаючий протест, відкриті бунти і щораз грізніші повстання. Більшість рабів була з військовополонених. Ще в недалекому минулому вільні люди, вони з неприхованою ненавистю ставились до своїх господарів, протестува­ли проти свого рабського становища і завжди були готові боротися за визволення.

Впродовж тривалого часу ці протести мали вигляд незначних вис­тупів, які не впливали на політичне життя Риму. Приблизно з початку II ст. до н.е. ситуація змінюється і неодноразово відбуваються завору­шення рабів, що придушуються за допомогою збройного втручання центральних римських властей.

У 199 р. до н.е. у м.Сетії поблизу Риму карфагенські заручники організували велику змову рабів, провели агітацію серед підневільного населення інших місцевостей. Проте два зрадники-раби повідомили власті про змову. Виряджений з Риму з військовим загоном претор упіймав і стратив призвідників. Повстання рабів у м.Пренесте закінчилося стратою 500 осіб. У 196 р. до н.е. повстало декілька тисяч рабів у Прусії. Повстання було придушено, а його організаторів розп'ято на хрестах. В Апулії у 80-х роках за участь у повстанні страчено майже 7 тис. осіб.

Сицилійське повстання рабів. Перше справді велике й особливо тривале повстання рабів почалось 138 р. до н.е. у Сицилії, де надзви­чайно жорстоко поводилися з рабами. Керівником повстання був сирієць Євн, якого вважали пророком. Об'єднаними зусиллями рабів було розбито і вигнано римські гарнізони, спалено римські вілли, вби­то багато рабовласників. Євна проголошено царем і названо іменем сирійських царів — Антіохом. Повстання рабів мало співчуття і підтримку деяких верств неримського вільного населення. Для допо­моги цареві в управлінні створено раду, куди обрано "значних розу­мом людей". Рабство, однак, не ліквідували. Дістали свободу лише ті, хто приєднався до повстання.

Римляни довго не могли розправитись з повсталими. У Сицилію довелось відрядити консула Публія Рупілія з цілою армією, який 132 р. до н.е. ліквідував це повстання. Сицилія знову повернулася під владу Риму.

Загострення соціальних протиріч серед вільних, дедалі грізніші повстання рабів були безсумнівними симптомами назріваючої кри­зи у римському суспільстві. Безроздільне панування нобілітету зу­мовлювало все більше невдоволення серед широких верств вільно­го населення. Селянські маси, що витіснялися з землі нобілями і ла­тифундистами, голосніше і наполегливіше вимагали земельного переділу, ліквідації боргових зобов'язань, протестували проти роз­дачі фонду багатіям, як це робила держава, віддаючи землі тим, хто за них більше платив. Отож опозиція сенатові, котрий очолювали нобілі, зростала.

Вже з 145 р. до н.е. народні трибуни на зборах, виголошуючи про­мови, поверталися обличчям до народу, а не до сенату, як це було прий­нято. В 139 р. до н.е. за законом Габінія було введено у Народних збо­рах таємне голосування.

Аграрна реформа Тиберія Гракха. Проте початком могутнього демократичного руху слід вважати обрання в народні трибуни у 134 р. до н.е. Тиберія Гракха, ініціатора і рішучого прихильника аграрних ре­форм. Він належав до відомого плебейського роду Семпроніїв. Його батько був видатним полководцем і політичним діячем, мати Корнелія, Дочка Сципіона Старшого, вирізнялася розумом і освітою. Тиберій і його молодший брат Гай здобули блискучу освіту. Тиберій брав участь у боях за здобуття Карфагену "Дикі звірі, — говорив Тиберій, — і ті мають нори та лігва, а люди, що вмирають, борючись за Італію, як кочівники тиняються всюди з жінками і дітьми... їх називають володарями, а в них немає і клаптя землі, нема ні вівтаря, ні кладовища предків".

Тиберій Гракх вважав за необхідне відродити вільне селянство, піднести боєздатність римської армії, скоротити кількість рабів, вико­ристання робочої сили котрих витісняло працю вільних людей, роз­кладало, розбещувало їх.

Тиберій Гракх запропонував проект аграрного закону, згідно з яким глава сім'ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, але не більше 1000 югерів на всю сім'ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану при­ватним особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по 30 югерів і віддавали селянам у спадкове користування, але без права відчуження і з вимогою обов'язкової сплати певних внесків (натурою і грішми). Для введення цього закону в життя слід було обрати спеціальну комісію у складі трьох осіб.

Законопроет Тиберія Гракха викликав у Римі бурхливі суперечки. Переважна більшість великих землевласників виступили категорично проти нього. Проте окремі нобілі, які розуміли нагальну потребу в проведенні аграрної реформи, у пом'якшенні соціальних протиріч, підтримали Гракха (у тому числі принцепс сенату Аппій Клавдій, з доч­кою якого Тиберій був одружений, Публій Муцій Сцевола, Ліциній Муціан та ін.). Підтримали Гракха і широкі народні маси. "Маси селян стікались у Рим, — писали історики, — наче ріки у море".

Боротьба за аграрну реформу перетворювалась у масовий рух. Коли законопроект обговорювали в трибутних Народних зборах, інший на­родний трибун, Марк Октавій, пов'язаний з нобілями великий земле­власник, наклав на законопроект veto. Тоді Гракх застосував нечува-ний доти захід, поставивши на голосування питання, чи може бути народним трибуном той, хто йде проти інтересів народу. І збори одно­стайно дали заперечну відповідь. Октавія усунули з посади. Це було справжнім революційним актом, оскільки уперше в історії Риму три­бун, який мав право припиняти розпорядження магістратури, сенату, відхиляти проекти законів, що вносились на Народні збори, був достроково позбавлений повноважень.

Законопроект Гракха було затверджено і для його реалізації об­рали відповідну комісію. Комісія приступила до роботи, проте їй пе­решкоджали великі землевласники. Іноді було майже неможливо ви­значити межі ager publicus — громадських земель. Великі ускладнен­ня виникали під час встановлення прав володіння. Крім того, в процесі розмежування земель нерідко порушувалися права союз­ників.

У цей час помер (133 р. до н.е.) пергамський цар Аттал III, заповів­ши своє царство Риму. На пропозицію Тиберія, скарбницею царя мав розпоряджатися не сенат, а Народні збори, і ці гроші повинні були піти на допомогу селянам, новонаділеним землею. Це був новий удар, завданий сенатові, який дотепер безконтрольно розпоряджався фінан­сами країни.

Після закінчення строку річного перебування на посаді Гракх ви­сунув свою кандидатуру на повторний строк, ввівши до своєї програ­ми низку демократичних реформ (судову реформу, скорочення стро­ку військової служби та ін.). Але повторне обрання народного трибуна суперечило римським конституційним традиціям. Розпалилися пристрасті. Збори тривали два дні, і суперечки закінчилися збройною сутичкою. Вороги реформи зі своїми озброєними прихильниками і клієнтами напали на Гракха. У сутичці він і понад 300 гракханців заги­нули.

Проте аграрна комісія продовжувала розподіляти землі. Аграрна реформа була життєво важливою, і сенат не відважувався її відразу ска­сувати.

Отже, вороги Гракха і його реформ поки що перемогли. Позиції сенату, його політична сила, державницькі вікові традиції виявились міцними, а демократичний рух недостатньо об'єднаним, недостатньо цілеспрямованим. Зрештою, не підтримували Гракха не лише нобілі, а й вершники, численні міські жителі, котрі були пов'язані зі знаттю клієнтськими зв'язками.

Трибунат Тая Гракха. Придушення руху Гракхів. Після смерті Ти­берія Гракха політична боротьба не припинилась. Власне з цього часу можна говорити про виникнення двох основних римських політич­них партій — оптиматів (optimus — кращий) і популярів (populus — народ).

Метою оптиматів, як згодом констатував Ціцерон, була охорона і захист консервативних основ Римської держави, зокрема влади сена­ту, привілеїв нобілів. Популяри ж були партією римського плебсу (міського і сільського), опирались на Народні збори, хоч їх керівники здебільшого виходили не з низів, а з тих же нобілів. Це не були партії в нинішньому розумінні слова — вони не мали статутів, чіткої програ­ми, оформленого членства, керівного органу. Нерідко політична бо­ротьба посилювалася інтригами між різними групами нобілітету, пе­репліталася з чварами між окремими родами і сім'ями, але в центрі бо­ротьби між оптиматами і популяторами все-таки перебувало аграрнепитання і питання про демократизацію суспільно-політичного устрою Римської держави.

Початок нового етапу демократичного руху пов'язаний з трибунатом Гая Семпронія Гракха — молодшого брата Тиберія. Джерела описують його як людину рішучу, енергійну, стійку, високоосвіче­ну, з блискучими ораторськими здібностями. Він був членом комісії у справі надання селянам землі, квестором у Сардинії. На 123 р. до н.е. він був обраний народним трибуном, переобраний і на 122 р. до н.е. (у 131 р. до н.е. прийнято закон про можливість переобрання на посаду трибунів на другий строк). У своїй політичній діяльності він став спадкоємцем справи брата — продовжувачем аграрних реформ. Першим законом, прийнятим з його ініціативи, був закон про суд над тими, хто розправився з його братом. Потім він вигнав з країни без суду усіх інших його уцілілих противників. Закон був насампе­ред спрямований проти тодішнього консула Попілія Лената, кот­рий допустив це свавілля. Лената було засуджено і вигнано з Італії. Надалі цей закон почали застосовувати дуже часто, причому навіть в армії, де до того часу не можна було оскаржувати рішень коман­дира.

Гракх домігся прийняття й інших законів — на військову службу не можна було приймати молодь до 17 років (раніше часто це правило порушувалось), а також заборонено вирахування з солдатської платні за обмундирування та ін.

Важливим був і так званий хлібний закон, згідно з яким кожен бідний громадянин міг купувати у держави хліб за дешевшою, ніж на ринку ціною (один модій за 6 асів; модій = 8,7 л або кг). Такі випадки мали місце і раніше, але відтепер матеріальна, зокрема "хлібна", допо­мога незаможним визнавалася обов'язком держави.

Боротьба проти нобілітету вимагала залучення до популярів верш-ництва, економічна сила котрого зростала. Водночас у вершників з'я­вились і певні свої політичні вимоги. З цією метою Гай Гракх провів закон "Про провінцію Азію" (lex de provincia Asia), згідно з яким на території колишнього Пергамського царства вводився податок-деся-тина з прибутку. Збирання цього податку доручалось відкупним ком­паніям, які вигравали це право на аукціоні, що влаштовували цензори у Римі. Цим усувалася конкуренція з боку місцевих (у Азії) фінансистів. Отже, вершникам були гарантовані необмежені права економічної екс­плуатації багатої східної провінції.

Велике значення для вершників мав і судовий закон (lex judiciarum), за яким у постійних судових комісіях з розгляду справ про зловживан­ня у провінціях повинні були засідати і представники вершників. Це завдало тяжкого удару нобілітетові, з середовища котрого підбиралися намісники та інша вища адміністрація провінцій.

Для пожвавлення економічного життя Італії Гракх розпочав будів­ництво шляхів. Це давало заробіток незаможному населенню, було ви­гідне сільським жителям, а вершники діставали підряди.

Гай Гракх почав активно створювати нові колонії римських грома­дян як в самій Італії, так і за її межами. Тим самим, з одного боку, з Риму відселялося "зайве", непрацююче населення, а з іншого — зміцню­валась влада Риму на місцях. Колонії створювались на пожвавлених торговельних шляхах і мали значення не тільки як військово-земле-робські поселення, а й як торговельні центри. Гракх вирішив заснува­ти колонію навіть на місці зруйнованого римлянами Карфагену — тобто місці, оголошеному римлянами проклятим, і тому ніхто не пови­нен був там селитися. Це рішення Гракха викликало серед населення гостру полеміку.

Гракх мав великий авторитет серед демократичних і ділових кіл римського населення. У своїй діяльності він вийшов за рамки, визна­чені народним трибунам. Він очолював діяльність аграрної комісії, втручався в зовнішньополітичні справи, відав будівництвом шляхів, засновував колонії тощо. Сенат був безсилим йому протидіяти. За ста­рими звичаями народний трибун не повинен залишати Риму, проте Гай Гракх поїхав до Африки, щоб особисто керувати заснуванням на місці Карфагену колонії Юнонії. Поселенцям (6 тис. осіб) там виділи­ли небувало великі наділи — по 200 югерів.

Водночас з успіхами Гракха зростала й опозиція проти нього, на­самперед нобілів та й інших громадян, прихильників старих порядків і традицій. Особливо різку протидію зустрів законопроект Гая Гракха про надання прав римського громадянства союзникам, які нарівні з римлянами брали участь в усіх війнах, проте на відміну від них про­довжували сплачувати військовий податок (tributum), не мали права брати участь у розподілі громадських і завойованих земель, їх особа не охоронялася правом провокації, римські магістрати нерідко зловжи­вали своєю владою. Допускалося навіть їх публічне тілесне покарання. Надання їм прав римського громадянства значно збільшило б число політично повноправних громадян, зміцнило б позиції римської де­мократії.

Цей законопроект зачіпав інтереси різних верств римських грома­дян — не тільки сенаторів, а й плебсу, який не мав наміру поступатися своїми перевагами на користь союзників. Законопроект було відхиле­но. Противники Гракха розпочали проти нього шалену агітацію. За­снування ним колонії Юнонії оголосили порушенням волі богів. Викриставши загін крітських найманців, оптимати у Римі вчинили зако­лот. Майже 3 тис. прихильників Гракха було вбито, сам він покінчив життя самогубством.

Отже, у цій рішучій сутичці з римською демократією оптимати здобули перемогу. За сенатською традицією обидва брати-трибуни вважалися "заколотниками". Але плебс шанував їх пам'ять, спорудив їм статуї, люди приносили до їх підніжжя квіти, пожертви. Вони обид­ва стали жерствами реакції, однак і римській олігархії було завдано відчутного удару.

З часів Гракхів починається період напруженої політичної бороть­би в Римі, який триває понад століття. Незважаючи на загибель обох братів-реформаторів, їх діяльність слід вважати одним з великих успіхів римської демократії. Становище окремих соціальних угрупувань зміни­лося: позиції оптиматів послабились, а вершників — зміцнились. Збільшилась кількість дрібних селянських господарств: за цензом 136 р. до н.е. їх було 317933, а у 125 р. — 394736. Отже, майже 80 тис. громадян одержали земельні ділянки. Тим часом у попередній період їх кількість не збільшувалась, а зменшувалась.

Проте успіх аграрних законів був лише частковим. Гракхи не усунули причин, які призводили до обезземелення селянства, прошарок нових дрібних власників не міг відновити попередню селянську армію.

У подальшому було видано ще декілька аграрних законів. Най­більшої уваги заслуговує закон трибуна Спурія Торія (111 р. до н.е.). За цим законом різні категорії громадських і завойованих земель, які були у володінні римських громадян, ставали їхньою власністю. Громадяни мали право ними вільно користуватися й розпоряджатися.