4. Римське право в період імперії

Суб’єкти права. В період імперії, коли політичні права римських громадян почали втрачати своє значення, виник процес загладжування правових відмінностей між населенням країни, зокрема римлянами та перегринами. Після видання едикту Каракалли (212 p.), згідно з яким все вільне населення Римської держави дістало права римського гро­мадянства, основним поділом населення країни став поділ на вільних і рабів. Відпущення раба на волю перетворювало його в римського гро­мадянина.

Водночас у римському суспільстві з'являється нова категорія насе­лення — не громадяни, але й не раби, права і дієздатність котрих були обмеженими, колони, кількість яких дедалі зростала. Впродовж трива­лого часу вони вважалися вільними, проте вже з III ст. почався процес їх закріпачення, а 332 р. едиктом імператора Костянтина колонам за­боронялося самовільно залишати господаря та землю, де вони працювали. Колони стали "рабами землі", яку дозволялося продавати лише разом з ними, а їх самих у випадку втечі били батогами і в кайданах повертали до господарів. Отже, колони, котрі формально не були рабами і вважалися вільними, фактично займали проміжне становище між гро­мадянами і рабами. Як зазначалося, вони мали обмежену право- і дієздатність: могли торгувати, набувати і продавати належні їм речі, тобто виступали суб'єктами права, проте без дозволу господаря не мали права набувати нерухомості. В суді від їх імені виступав господар.

Своєрідну категорію населення становили воїни. В часи імперії ар­мія була вже постійною, професійною і однією з основних опор дер­жавної влади, а солдатська служба стала спадковою — діти ветеранів теж ставали воїнами. Ця категорія населення користувалася багатьма пільгами і привілеями, їх служба високо оплачувалася. Проте в право­вому відношенні воїни були обмежені — під час служби вони не могли вступати у шлюб, займатися торгівлею, промислами тощо.

Перетворення християнства в державну релігію призвело до того, що обсяг право- і дієздатності почав залежати від віросповідання. Зокрема, язичники та євреї не мали права обіймати державні та громадські посади. Іновірцям заборонялося мати рабів — християн, а євреям — брати шлюб з християнами. Відступників від християнської віри позбавляли права складати заповіти і діставати спадок, бути свідками в суді. Єретики, тобто ті, котрі не визнавали догматів релігії, рішень вселенських соборів, не мали права обіймати державні посади, діставати спадок, дарувати що-небудь іншим особам.

У період імперії жінок у майново-правовому відношенні зрівняли з чоловіками. В сфері сімейних і спадкових відносин становище жінки залишалось другорядним, хоча в законодавство й були внесені зміни стосовно правового зрівняння статей, піднесення ролі та значення матері в сім'ї. Не змінилося становище жінок і в галузі публічного права. Вони й надалі залишалися неправоздатними, не мали політичних прав, не допускалися до жодних державних чи громадських посад.

Розширюється коло юридичних осіб. Поряд з муніципіями і товариствами права юридичних осіб набувають ремісничі цехи, церковні общини і монастирі. На ґрунті християнської доброчинності виникло поняття про встановлення фондів (майна і грошей) для ство­рення сиротинців, лікарень, притулків для хворих і старих. Такі фонди-установи були самостійним суб'єктом права.

Речове право. Існуюча з часів республіки складна система прав, пов’язана з наявністю різних форм власності – квіритської, преторсь­кої (бонітарної), перегринської і провінціальної, створювала безліч практичних незручностей. Після едикту Каракалли припинила існуання як окрема категорія власності перегринів, що свого часу спра­вила великий вплив на розвиток самого поняття власності у римсь­кому праві.

За правління імператора Діоклетіана після нового адміністративно-територіального поділу і ліквідації попереднього державно-право­вого статусу провінцій зникла й система особливих провінціальних речових прав. Збереглися ще деякі відмінності між квіритською і пре­торською (бонітарною) власністю, але головно у різних позовних спо­собах захисту, оскільки поділ речей на манциповані та неманциповані припинив існування. Остаточно різниця між цими двома видами влас­ності була ліквідована за імператора Юстиніана.

Значно спростилися способи передачі права власності. Замість складного обряду манципації чи фіктивного судового процесу звичай­ним способом перенесення права власності стала традиція — нефор­мальна передача речі.

Відбулися зміни у строках давності. Право власності за давністю володіння набувалося особою, якщо вона володіла рухомою річчю три роки, а нерухомістю — десять (потім 20) років. При цьому власник по­винен бути добропорядним, а річ — не вилученою з обігу і не краденою.

Зате у період імперії з'явилися нові заборони відчужувати деякі речі. Зокрема, не дозволялось відчуження церковного майна, рабів, котрі обробляли земельні ділянки, колонів окремо від землі.

Права на чужі речі були розширені. З’явився емфітевзис — довго­строкова оренда необроблених ділянок землі. На суб'єкта цього права покладався обов'язок платити за земельне користування певну суму. Це право можна було передавати третій особі й у спадок. Від звичайної оренди емфітевзис відрізнявся тим, що орендатор зобов'язаний був обробляти землю і в обробленому вигляді повернути власникові, а го­ловне — орендатор не мав надійного способу захисту своїх прав від третіх осіб. Той, хто володів емфітевзисом, набував захищеного речо­вого права користуватися чужою землею сільськогосподарського при­значення, не мусив її обробляти, а міг, скажімо, використовувати як па­совище. Його право не було обмежене жодними строками (на відміну від оренди, де називались терміни).

Виник іще один вид права на чужу річ — суперфіцій — довгостро-, кове (вічне), відчужуване й успадковуване право користуватися чужою землею для забудови. Не будучи власниками землі, особи, котрі її отри­мали за емфітевзисом чи за суперфіцієм, фактично здійснювали всі пра­вомочності власника (володіння, користування і розпорядження). Вони мали для захисту своїх прав і відповідні позови, однак не як власники, а як володільці.

Сервітутне право загалом було спрощене. Ліквідовано різни­цю між цивільними і преторськими способами встановлення сер­вітутів. Звичайним способом їх встановлення стали договірні від­носини.

Розвинулося заставне право. Застава існувала у двох формах: з переданням речі (pignus) і без передачі заставленої речі (hipoteka). По­ряд зі звичайною заставою окремих речей з'являється застава у формі іпотеки на все майно боржника — генеральна іпотека. Вона переваж­но застосовувалась тоді, коли кредитором була казна.

Зобов'язальне право. Вироблена юристами в період Римської рес­публіки система зобов'язань зазнала певних змін, хоч і не дуже суттє­вих. Поділ зобов'язань на основні чотири категорії зберігся, однак кла­сичні літеральні контракти поступово вийшли з ужитку. Зросло юри­дичне значення письмових документів, що видавались на підтверджен­ня вербальних контрактів. Стипуляція втратила первісний абстракт­ний характер. З реальних контрактів виділили так звані безіменні, які спочатку не мали правового захисту, а потім його дістали. Це були ре­ального виду контракти, що виникли заново і не вкладались у чоти­ри категорії раніше усталених контрактів.

Вони також були систематизовані в чотири групи:

do ut des — "даю, щоб і ти дав", тобто обмін речами;

do ut facias —"даю, щоб ти зробив", тобто віддання речі за послугу;

facio ut des — "роблю, щоб ти дав" — послуга за річ;

facio ut facias — "роблю, щоб ти зробив" — послуга за послугу.

Тобто в часи імперії майже всі угоди (не злочинні, реальні) дістали правовий захист. Це був крок уперед на шляху до здійснення засади: "Договір треба виконувати".

У галузі зобов'язань із деліктів серйозних змін не сталося. З'яви­лись ще дві нові підстави виникнення зобов'язань — зобов'язання ніби з контрактів (guasi ex contractu) та зобов'язання ніби з деліктів (guasi ex delicto).

До перших віднесено:

1. ведення чужих справ без доручення і навіть без відома господаря (неодмінна потреба ремонту будинку за відсутності господаря; поря­ тунок його майна під час пожежі; сплата боргу за боржника без його прохання та ін.). У результаті здійснення подібних справ між господа­ рем і особою, котра це зробила, виникали взаємні зобов'язання;

2. безпідставне збагачення (наприклад, платіж неіснуючого боргу, позика у неповнолітнього, передання речі за певну майбутню дію чи подію, яка, однак, не сталася). У цих випадках потерпілому надавався позов про повернення його речей чи грошейДо зобов'язань ніби з деліктів віднесено такі, які виникли з проти­правних дій, що не підпадали під категорію деліктів. Це: відповідальність власника будинку за те, що біля будинку щось поставлено або підвішено так, що воно може впасти і спричинити шкоду іншим;

3. відповідальність власника будинку за те, що з його вікон щось викинуто або вилито на вулицю;

4. відповідальність судді за ухвалу незаконного рішення або його неявку без поважних причин на розгляд справи.

Відбуваються зміни у спадковому праві. Не змінюючи співвідношен­ня основних видів спадкування (якщо був заповіт, то спадкування за законом не виконувалось), законодавці розширюють коло спадкоємців за законом, причому за рахунок насамперед кровних родичів — когнатів. Окрім цього, спостерігається певне обмеження свободи заповітів на користь близьких кровних родичів. Вводиться в практику поняття обов'язкових законних спадкоємців — дітей, батьків, подружжя, які, не­зважаючи на існування заповіту, мають право на певну частку майна померлого.

У період пізньої імперії кровне споріднення остаточно визнається основною ознакою при спадкуванні, повністю витіснивши агнатичне. Встановлено черговість (класи) кровних родичів, котрі спадкують майно померлого, якщо немає заповіту (але завжди кожний наступний клас має право на спадок тільки при відсутності або відмові від спадкування попереднього): 1) нисхідні родичі (діти без різниці статі та віку, онуки); 2) висхідні родичі (батько, мати, дід, баба), а також повнорідні брати і сестри; 3) неповнорідні брати і сестри; 4) всі інші кровні родичі.

Той, хто перебував у подружжі, мав право спадкувати тільки тоді, коли не було спадкоємців основних чотирьох класів або при їх відмові від спадку, оскільки вважалось, що він повинен був мати особисте майно чи придане. Якщо ж цього не було, то для нього встановлювали так звану обов'язкову частку в розмірі четвертини спадщини.

Кримінальне право. У період імперії значною мірою зберігалося і діяло республіканське кримінальне законодавство, яке доповнювало­ся численними імператорськими конституціями. Коментуючи це за­конодавство і в багатьох випадках коригуючи судову практику, юрис­ти впливали на зміст подальших нормативних актів.

Наприклад, у період республіки злочинними вважалися тільки на­вмисні дії, а необережність здебільшого не каралася. Відсутність на­міру (dolus) перетворювала суспільно небезпечні дії у звичайну випад­ковість (casus). Однак в імперський період юристи, дотримуючись практики договірних відносин, де безвідповідальне виконання своїх зобов'язань мало велике значення для наслідків, звернули увагу на зло­чини, вчинені з необережності. В результаті в імператорських консти­туціях і за них було встановлено відповідальність, щоправда, меншу, ніж за навмисні. Отже, за злочини і проступки почали карати, беручи до уваги ступінь вини.

В республіканському законодавстві посягання на злочин не від­різняли від скоєння злочину і карали однаково. Юристи імператорсь­кого періоду почали розрізняти приготування і посягання на злочин від скоєного злочину, і покарання за це були різні, а іноді у першому випадку взагалі звільняли від покарання.

Оскільки підставою для кримінальної відповідальності стало вва­жатися навмисне чи необережне діяння, з'явилось й поняття осудності. Неосудними, тобто такими, що звільнялися від кримінальної відпові­дальності, були малолітні та психічнохворі.

У період імперії розширилась система складів злочинів, що по­яснюється подальшим загостренням соціальних протиріч. Зазначимо, що в римському кримінальному праві, на відміну від цивільного, чис­ленні теоретичні питання ще не були розроблені. Не існувало навіть чіткого визначення самого поняття злочину, не чітко розмежовувались види і склади окремих злочинів. Кримінальне законодавство оброста­ло різними тлумаченнями, іноді суперечливими і такими, що прямо не ґрунтувалися на законі. Тому нерідко одна і та сама протиправна дія могла бути віднесена до різних груп злочинів.

За часів імператора Юстиніана весь нормативний матеріал, що стосувався злочинів і покарань, був зібраний у 47 і 48 книгах Дігест, хоч і в них правопорушення не були систематизовані за суттєвими, загальними ознаками. Проте у римському кримінальному праві імператорського періоду можна виділити такі види злочинів:

1. Злочини проти держави (вони значно розширені): державна зрада, збройний опір властям, самовільне ведення війни, підбурювання війська до бунту, підробка державних документів, убивство державного службовця тощо. Ці злочини карались смертю.

2. Написання і розповсюдження образливих щодо імператора й існуючого ладу матеріалів. Карались смертю.

3. Злочини проти релігії (тепер уже християнської): образа релігії, церкви, священиків, проповіді різних єресей, богохульство. Накладалися різні покарання, аж до смертного вироку.

4. Злочини проти порядку управління і правосуддя:

а) публічне насильство (будь-які дії проти порядку управління і громадського порядку, перешкоди у здійсненні правосуддя, підбурю-вання рабів до бунту, незаконне зберігання зброї тощо). Каралось смер­тю або іншими суворими покараннями;

б) здобуття виборних посад недозволеними способами. Каралось великим штрафом або громадянським безчестям;

в) змова обвинувача з обвинуваченим. Обвинувач (державний), котрий злочинно зрадив свою справу, підлягав тому ж покаранню, яке загрожувало обвинуваченому;

г)підробка або фальшивка (домовленість про те, щоб давати не правдиві свідчення, підкуп судді, підробка в рахунках і документах, привласнення чужого імені, зміна встановлених державою мір і ваги). Високопоставлених осіб карали засланням, усім іншим присуджували перебування на рудниках або розп'яття на хресті;

д) хабарництво службових осіб. Покарання були такими ж.

5. Злочини проти власності:

а)крадіжка державного чи церковного майна (повішання або віддання на поталу диким звірам). За пом'якшуючих обставин або коли це скоєно у невеликих розмірах, — заслання або тілесні кари чи штраф;

б)крадіжка худоби (у великій кількості — смертна кара, у меншій — рудники);

в)знищення або переміщення межових знаків (рудники, штраф або заслання);

г) підпал (смертна кара у містах; на селі — рудники або заслання).

6. Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи:

а)убивство, а також виготовлення і носіння приватними особами знарядь для вбивства, в тому числі отрути, наклепницькі обвинувачення в злочині, за який загрожує смертна кара (смертна кара або рудники чи тілесні покарання);

б)особисте насильство, під яким розуміли побиття когось за допомогою залучених з цією метою осіб; вигнання з власного дому, самовільний вступ кредитора у володіння майном боржника (рудники, штрафи та ін.);

в)викрадення вільних людей, а також заманювання і переховування чужих рабів (рудники);

г)зґвалтування, а також розтління неповнолітніх, подружня невір­ ність та інші подібні злочини (рудники, а для осіб привілейованих станів — заслання).

Отже, система покарань у період імперії значно ускладнилася і ще більше диференціювала залежно від соціального стану винного і по­терпілого. Покарання вирізнялися надзвичайною суворістю, вони мали на меті не тільки відплатити злочинцеві за скоєний злочин, а й заляка­ти інших.

Ще наприкінці існування республіки була відновлена смертна кара для громадян, яка широко застосовувається і в період імперії, причому і в простій, і у кваліфікованій формах (винних спалювали, розпинали на хресті, кидали на поталу диким звірам). Однак з прийняттям хрис­тиянства спостерігається пом'якшення покарань: ліквідовані особли­во жорстокі їх форми — розп'яття на хресті, клеймування розжареним залізом, криваві видовища в цирках.

Водночас суворо карали за злочини проти моралі: за викрадення жінки або дівчини, незалежно від того, чи давала вона на це свою зго­ду, чи ні, загрожувала смертна кара; за статевий зв'язок вільних жінок з рабами і за кровозмішання також присуджували смертну кару; за го­мосексуалізм — спалювали. Набували поширення й такі покарання, як каторжні роботи в державних рудниках, виселення за межі держави, заслання у певне місце на визначений строк або навічно, ув'язнення, тілесні кари і штрафи.

У вигляді додаткового покарання часто застосовували конфіскацію майна. Як основне це покарання застосовували, якщо порушувались певні заборони у шлюбно-сімейних відносинах.

Важливо зазначати, що з появою постійної армії виникають норми, які регулюють поведінку воїнів, порядок проходження служби, вста­новлюють дисциплінарну і кримінальну відповідальність воїнів за по­рушення. Ці норми у відносно систематизованому вигляді збереглись у вигляді уривків з праці римського юриста II—III ст. Арія Менандра "Про військову справу".

Військовий злочин визначався як порушення вимог військової дисципліни. Найтяжчим серед них вважалася зрада (винних роз­жалували, допитували під тортурами і карали смертю); далі — непос­лух командирам та заклики до бунту (смертна кара); невиконання на­казу (те саме); образа командирів, фізичний опір (смертна кара); втра­та зброї у воєнний час (смертна кара); дезертирство під час війни або повторне у мирний час (смертна кара).

Менш серйозні порушення: самовільний відхід з частини, але з поверненням (розжалування, биття батогами або переведення у штрафну частину); дезертирство у мирний час (розжалування, биття батогами); ухилення від військової служби (скерування у штрафну ча­стину); за переховування сина від військової служби у воєнний час батькові загрожувало вигнання і конфіскація частини майна, а в мир­ний час — побиття палицями.

Злочинне ставлення до озброєння і військового майна теж суворо каралось. Продаж панциря, меча, шолома чи щита прирівнювався до дезертирства. Коли це траплялося під час походу, карали смертю.

Якщо під впливом якихось страждань, розчарування у житті, хво­роби, безумства воїн причиняв собі тілесні ушкодження або робив спро­бу вчинити самогубство, то його з ганьбою виганяли з армії.

Під страхом смерті заборонялася служба в армії рабам (якщо раб видавав себе за вільного), а також тим, хто був покараний за тяжкі зло­чини чи раніше з ганьбою вигнаний з армії.

За загальнокримінальні злочини до воїнів застосовували різні види покарань (окрім повішення — віддання на поталу диким звірам та відсилання на рудники). Проте за одні й ті самі злочини воїнів карали суворіше, ніж цивільних осіб.

Судочинство. В період імперії у судочинстві відбулися суттєві зміни. Ще в часи республіки у тих випадках, коли потерпілий не знаходив за­хисту своїх майнових інтересів у цивільному праві чи формулярному процесі, він міг звернутися до вищого магістрату з проханням захис­тити його інтереси своєю владою. Якщо магістрат вважав прохання обґрунтованим, то він розглядав справу і виносив своє рішення. Такий адміністративний розгляд, на відміну від звичайного формулярного процесу, був надзвичайним і дістав назву екстраординарного (extra-ordinaria cognitio).

У період республіки така форма розгляду справ була справді над­звичайно рідкісним явищем. Але в часи імперії екстраординарний про­цес поступово витіснив звичайний — формулярний.

Імператор особисто або через своїх урядовців розглядав спірні спра­ви, якщо вони привертали його увагу або про які його просили заці­кавлені особи. Особливо широкого застосування цей процес набув у провінціях, де їх правителі як найвищі урядовці імператора самостійно почали розглядати майже всі справи і здійснювали свої рішення. У 294 р. імператор Діоклетіан спеціальною конституцією офіційно на­дав правителям провінцій право самим вирішувати всі справи.

Заміна формулярного процесу екстраординарним зумовила ліквіда­цію двох стадій у розгляді цивільних справ — in jure та in judicio. Спра­ва від початку до кінця тепер слухалась одним урядовцем.

Виклик у суд здійснювався офіційно, за участю представника дер­жавної влади. Скаргу позивача вносили у судові протоколи й офіційно повідомляли відповідачеві. Весь процес ґрунтувавася вже не на домо-вяеності сторін і не на принципі третейського розгляду справи, а на засадах ініціативи державного урядовця чи судді, владного рішення державного органу.

У нової форми процесу були й спільні риси з попереднім, форму­лярним процесом: справу починали з ініціативи позивача, сторони самі збирали докази, суд не присуджував більше, ніж вимагав позивач.

Водночас обмежувався принцип гласності: засідання відбувалося за за­критими дверима; сторони вносили судове мито на покриття судових витрат, увесь хід процесу вносили у судові протоколи.

У галузі кримінального суду діяльність постійних слідчих комі­сій втрачала своє значення і вони зникали. Кримінальні справи, як і цивільні, розглядали імператорські чиновники за порядком екст­раординарного процесу на інквізиційних, слідчих засадах. При цьо­му розслідування і суд зосереджувались в одного і того самого уря­довця — префекта Преторія або префектів міст чи правителів провін­цій. Кримінальна справа порушувалась і з ініціативи потерпілої сто­рони, і за розсудом урядовця, іноді навіть на підставі доносів і чу­ток. Слідство мало таємний і письмовий характер, його проводили дрібніші урядовці. Оцінка доказів залежала від судді. Вирішальне значення серед доказів мало признання підсудного, якого домага­лись умовляннями, погрозами, тортурами. Тортури не застосовува­ли тільки до осіб з привілейованих станів і до воїнів. Судові засідан­ня часто зводилися до формальної процедури ознайомлення з про­токолом слідства, без допиту свідків, а іноді — самого обвинуваче­ного.

Оскарження цивільних рішень і кримінальних вироків допускало­ся до вищестоящих урядовців, навіть до імператора. Однак у всіх ін­станціях вирішення справи здебільшого залежало від чиновників су­дових канцелярій (як вони підготують справу, як будуть доповідати), де панували тяганина та хабарництво.

В період імперії були створені спеціальні станові суди, котрі роз­глядали справи сенаторів, придворних, духовенства, військових.

Г л а в а 6