Криза і падіння республіки

1. Зовнішня політика Римської держави

Зіткнення з Карфагеном. Пунічні війни. Після перемоги Риму над епірським царем Пірром і встановлення гегемонії над усією Італією Рим перетворився на одну з найсильніших держав Середземномор'я. Не випадково у 273 р. до н.е. навіть Єгипет встановлює з ним диплома­тичні зв'язки. Проте зростання римської могутності призвело до зіткнення Риму з іншою могутньою державою Середземномор'я – Карфагеном. Перша Пунічна війна (карфагенян називали пунійцями) між Римом і Карфагеном почалась за панування над Сицилією і тривала 23 роки (264-241 pp. до н.е.). Ця війна примусила римлян при­ступити до будівництва великого військового флоту, якого раніше вони не мали. У 260 р. до н.е. римляни в морській битві поблизу Ліпарських островів вперше здобули велику перемогу над карфагенським флотом. Карфагеняни були змушені віддати Риму Сицилію, Корсику, низку мен­ших островів, виплачувати протягом 10 років контрибуцію в 3200 та­лантів срібла.

У 218 р. до н.е. почалась друга Пунічна війна. Карфагенський пол­ководець Ганнібал з великим військом, у складі якого були бойові сло­ни, вирушив з Іспанії через Галію і Альпи в Італію. В Італії римляни зазнали від Ганнібала декілька нищівних поразок — поблизу рік Тиціна і Требії, біля Тразименського озера, нарешті поблизу міста Канни в Апулії (216 р. до н.е.). В останній битві загинуло близько 50 тис. римсь­ких воїнів, багато вищих офіцерів, сенаторів, консул. Рим опинився на межі повної катастрофи, але не здався. Мобілізувавши всі свої сили й резерви, римляни продовжували боротьбу. Було обрано іншу такти­ку — замість відкритих рішучих битв з головними силами Ганнібала перейшли до тактики вимотування противника й очікування (її про­повідував диктатор Фабій Максим).

Натомість римляни активізували дії в Іспанії, Галії та Сицилії, яку знову захопили карфагеняни. Особливо вдалими для римлян були бої в Іспанії, де римськими військами командував талановитий молодий (25 років) полкододець Публій Корнелій Сципіон. Він, захопивши Іспа­нію і Сицилію, висадився з добірним військом (30 тис. осіб) у самій Африці, де розбив карфагенян. Вони у паніці відкликали з Італії Ганні­бала з його військом, котрий воював там упродовж 16 років. У вирі­шальній битві біля міста Зами (на південь від Карфагену) у 202 р. до н.е. Ганнібал зазнав нищівної поразки. Сципіону сенат і народ влаш­тували пишний тріумф, йому присвоїли почесне ім'я Африканський.

Рік після того був укладений мир, за яким Карфаген зберігав воло­діння лише в Африці, не мав права вести війни без згоди Риму, мусив платити Римові впродовж 50 років контрибуцію в сумі 10 тис. талантів таін.

В результаті третьої Пунічної війни 146 р. до н.е. Карфаген був здо­бутий штурмом і стертий з лиця землі. Нечисленних уцілілих жителів римляни частково переселили в інше місце або продали у рабство. Во­лодіння Карфагену були оголошені римською провінцією, яку названо Африкою.

"Звільнення" Греції. Проте війни Риму не закінчились. Ще в ході другої Пунічної війни розпочалися військові дії у Греції, де Македонсь­кий цар Філіпп V, скориставшись тяжким становищем Риму, у 200 р. до н.е., почав з ним і його грецькими союзниками (Афінами, етолійцями) так звану другу Македонську війну, захопивши багато грецьких міст і територій. У 197 р. до н.е. Філіпп був розбитий римськими військами під командуванням Тіта Квінція Фламініна. Рим великодушно оголо­сив про "повну свободу" грецьких міст-держав, звільнених з-під маке­донської тиранії, хоч і тут зберігав власні інтереси, відіграючи роль своє­рідного арбітра у всіх грецьких справах. У Греції поставлено численні римські гарнізони, під своєю владою Рим залишив важливі у стратегіч­ному відношенні міста, римські купці й торговці мали привілеї.

Щораз помітнішу роль у здійсненні вигідної для Риму зовнішньої політики виконувала й дипломатія. Для її розвитку римляни немало запозичили з виробленої дипломатичної практики елліністичних країн (наприклад, лозунг боротьби за свободу грецьких міст, систему про­текторатів, розподіл сфер впливу).

Як і в інших країнах античного світу, в Римі не було постійних дип­ломатичних представників, подібних до сучасних послів і консулів. Упродовж тривалого часу обов'язки послів виконували жерці — феціали. Згодом за ними збереглися тільки функції проведення тради­ційних релігійних обрядів, що супроводжували різні зовнішньопо­літичні акти, а переговори та інші дипломатичні місії доручали спе­ціальним посольствам (legationes), які призначав і якими керував сенат. Особа посла вважалася у міждержавних відносинах священною і недоторканною. Вбивство або образа послів неодноразово ставали при­водом до війни. Ще в ранню епоху у Римі сформувалися певний цере­моніал прийому чужоземних послів.

Війна з Антіохом. Уладнавши справи на Заході та в Греції, Рим пиль-нішу увагу почав приділяти Сходу. Назріває, зокрема, конфлікт з си-рійським царем Антіохом (кінець II ст. до н.е.), котрий захопив чима­ло грецьких міст-держав у Малій Азії, володінь союзних з Римом єги­петських царів династії Птоломеїв, а потім вирушив з військом ще й у Грецію. Проте під тиском римських військ Антіохові довелось покину­ти Грецію і війну було перенесено в Малу Азію, де римські війська очо­лив Луцій Корнелій Сципіон. Антіох, до речі, дав притулок давньому й непримиренному ворогу Риму Ганнібалові, який у 195 р. до н.е. утік з Карфагену.

У битві коло Магнезії (190 р. до н.е.) Антіоха було розбито наголо­ву. В результаті Сирійської війни римляни не збільшили своїх терито­ріальних володінь, оскільки наділили ними союзників: пергамського царя Євмена Другого та родосців. Володіння Антіоха було значно урі­зано, він зобов'язався виплатити римлянам 15 тис. талантів, передати їм свій флот і всіх бойових слонів тощо. За мирним договором Антіох повинен був видати Риму Ганнібала, але той втік у Вініфію, де в 183 р. до н.е. закінчив життя самогубством, прийнявши отруту. За дивним збігом обставин у тому ж році помер і його переможець — Сципіон Африканський.

Невдовзі знову стало неспокійно в Греції. Покровительство Риму перетворилось тут у сувору опіку, систематичне втручання у внутрішні справи грецьких міст-держав. Окрім цього, точилася постійна боротьба між аристократією і демосом (Рим переважно підтримував аристокра­тичні кола). Грецькі демократи дедалі глибше проймалися антиримсь-кими настроями. Поступово знову нарощувала свої сили Македонія. її цар Персей (син Філіппа) оголосив себе захисником усіх, хто втік від .римського засилля, від боргової кабали, хто був засуджений на вигнан­ня за політичні злочини тощо. У самій Македонії він подарував борги державним боржникам, звільнив державних злочинців. Симпатії до Персея зростали, створювалася серйозна антиримська коаліція.

Римські провінції. У 171 р. до н.е. почалася третя Македонська війна. В 168 р. до н.е. у битві біля Підни війська Персея і його союзників зазнали поразки. Македонія як окрема держава припинила своє існуван­ня, а 148 р. до н.е. взагалі була оголошена римською провінцією. Со­юзні Персею епірські міста розгромлено, 150 тис. їхніх мешканців про­дано у рабство. Пергамський цар Євмен, запідозрений у таємних зно-сянах з Персеєм, втратив колишній вплив. Його навіть не допустили у Рим, оскільки було прийнято постанову, згідно з якою царі взагалі не повинні з'являтися у Римі.

Ахейський союз міст, що виступив проти Риму, теж був розбитий. Низку грецьких міст захоплено, зруйновано, населення продано у раб­ство, територію перетворено у ager publicus (державну власність). Лише Спарта і Афіни вважалися самостійними, союзними з Римом держава­ми, всю іншу Грецію приєднано до Риму.

Після Македонії та Греції такої ж долі зазнало й Пергамське цар­ство у Малій Азії. В 133 р. до н.е. пергамський цар Аттал, вважаючи неминучим підкорення Риму, офіційно заповів йому царство, яке пе­ретворилось у римську провінцію Азію.

Власне тоді відбувся чіткий розрив між офіційними гаслами і справ­жніми цілями римської зовнішньої політики. Офіційні гасла, на про­голошення яких, безумовно, вплинула модна в II ст. до н.е. стоїчна філо­софія, були: libertatis — свобода; humanitas — людяність; justitia — спра­ведливість; fides — вірність. Насправді ж римська політика була егої­стичною і зважала тільки на інтереси Риму. Зі зміцненням Риму римські дипломати починають розмовляти з незалежними державами дедалі різкіше, безапеляційніше. Рим переходить до відвертої політики анексії ослаблених держав. Характерний такий приклад. Коли 169 р. до н.е. сирійський цар Антіох IV Єпіфан напав на Єгипет, то Рим негайно відрядив до нього посольство. Антіох вийшов йому назустріч, простяг­нувши руку для привітання головному послові Гаю Попілію Ленату. У відповідь той не подав руки, накреслив палицею на піску навколо царя коло і передав цареві вимоги сенату, зазначивши, що Антіох не вийде з цього кола, поки не дасть відповіді. Збентежений цар мусив погоди­тись на римські вимоги. Значно жорстокішими стали система, форми і методи управління римськими провінціями (ними вважались усі позаіталійські володін­ ня Риму). Створювалися посади провінціальних преторів, яким доручалося управління певними провінціями. їх, як і інших магістратів, обирали Народні збори терміном на рік. Строк управління провінцією міг бути продовжений спеціальною сенатською постановою (prorogatio imperii) У провінції іноді посилали колишніх магістратів (після закін­ чення ними строку магістратських повноважень у Римі) з титулами проконсулів або пропреторів.Провінціальні намісники у межах провінцій мали вищу владу – imperium, але за межами своєї області вони були приватними особами Правове становище кожної провінції визначалося сенатом і конкрети­зувалося розпорядженнями намісників. Кожна провінція повинна була сплачувати певну суму прямих і непрямих податків (грішми), постав­ляти у Рим продовольство, зброю, ремісничі та інші товари, утримува­ти римських урядовців і гарнізони, поставляти допоміжні війська, будувати за вказівкою Риму фортеці, військові кораблі тощо. Землі за­хоплених провінцій в основному перетворювались у громадське, дер­жавне добро — ager publicus, як і копальні, ліси тощо. їх здавали на­місники в оренду або на цих землях працювали державні раби. Менша частина таких земель залишалась іноді у володіння місцевому вільно­му населенню.

Разом з римськими військами й урядовцями в завойовані та со­юзні держави проникають римські й італійські ділки, і римсько-італій-ський лихварський капітал починає відігравати помітну роль у житті цих територій. Зрештою, як уже зазначалось, і самі війни супроводжу­вались захопленням великої здобичі й полонених, яких перетворюва­ли в рабів. Описи тріумфів, влаштовувані римськими полководцями, засвідчують величезні розміри здобутих трофеїв: золота та срібла, до­рогоцінного посуду і прикрас, монет, дорогої зброї, витворів мистецт­ва, які несли попереду тріумфатора. Чимало трофеїв розділялось відра­зу після бою серед війська.