1. Метафора

Метафора(від гр. metaphora— переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні.

Це найуживаніший, універсальний троп. На думку Арістотеля, «метафора полягає у перенесенні на ім'я загального значення, на різновид з ґатунку, на гатунок з різновиду, на один ґатунок з іншого або на підставі певної пропозиції (аналогії). З цього видно, що метафора належить до внутрішніх топосів. У метафорі можуть бути три ступені схожості (подібності):

а) схожість образна і без образу — подібність менша (слабша), ніж річ порівнювана;

б) відсутність схожості, подібності;

в) протилежність, яка є відповідником іронії.

Найчастіше виділяють такі метафори:

а) метафори, що виникають на перенесенні назв істот на назви істот (осіб), — лисиця (хитра людина);

б) на перенесенні назв неістот на назви неістот — світло волі, на перенесенні назв істот на неістот— хмуриться хмара;

г) на перенесенні ознак речей неживих до істот — камінне серце, квітуча молодь.

У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожіть і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет.

У такий спосіб метафора ніби руйнує одні логічні межі назви, щоб над ними звести інші. Вона немовби заперечує належність об'єкта до того класу предметів, в який він насправді входить, і переносить його в інший клас, до якого він на раціональній основі не може бути віднесений, але автор бере па себе сміливість віднести його туди, тому що помітив якісь, часом йому тільки одному відомі, спільні риси або переніс певну рису з іншого об'єкта на аналізований.

Наприклад:Падають зерна кришталевої музики. З глибин Вічності падають зерна в душу. Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді. Буду вічно сам я, в чорному акорді (П. Тичина); На блакитну акварелю вечорову червінкові тони кинув жах (В. Чумак): Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте! Росте на думці дуб з голісіньким гіллям. На серці пелюстки так тепло-тепло: мак (М. Хвильовий); День випливе із оксамиту ночі, літ іржаву даль. Вона (краса. — Авт.) вдягає у прозорі рими, у мармур ліній і пісень кришталь. Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби...; Помережав вечір кучерявий льодяними ґратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино; А за ґратами останню мичку допрядає склоокий день (М. Рильський); Рвуть блискавиці сірих хмар рядно. А дужий грім зустрів такі дієзи, що злякано дзвенить вікно! Дівчино тиха, на мрії хвора/ (Є. Плужник); Мушу випити келих до краю — полиновий мед самоти (Є. Маланюк); В сотих мозку золотом прозорим мед думок розтоплених лежить, а душа вклоняється просторам і землі за світлу радість — жсить! (О. Теліга); Вже вечір тіні склав у стоси; Між співами тюремних горобців причулося — синичка заспівала і тонко-тонко прясти почала тугеньку цівку болю; Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам'ятей (В. Стус).

У звичайній (неметафоричній) мові, коли користуємось нейтральними, необразними словами, мовлення спрямовується по каналу здорового глузду, прокладеному, «вкритому букварем, метафора ж прориває собі новий канал, а іноді пробивається напролом» (Г. К. Міхтенберг). Тому такими незвичайними, часом абсурдними, можуть здаватися метафори, особливо у поетичному тексті, де в метафоричному фокусі сходяться (зливаються, перехрещуються, змішуються або заступають одна одну) ознаки основного і допоміжного суб'єктів метафори.

Наприклад: Киплять сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить; Молитва ранку до останніх зір... Коріння тиші, врослі в глибину ночі... Моя країно зоряна, біблійна й пишна, квітчаста батьківщино вишні й соловейка! Де вечори з Євангелія, де світанки, де небо сонцем привалило білі села, цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко, як за Шевченка, знову поять пісню хмелем (Б.-І. Антонич).

Метафору можна розглядати як найкоротший і нетривіальний шлях до істини, бо вона, вихоплюючи і синтезуючи за асоціаціями певні ознаки, переводить світ предметів з усталеної таксономії на вищий щабель пізнання — у світ смислів.

Фактично метафора є компресованою, згорненою одиницею тексту і кожна метафора кількісно і якісно інформативніша, ніж неметафора. Метафора Блакитними річками тече льон (М. Коцюбинський) перехресне поєднує в собі дві ознаки: льон блакитний, річки течуть.

Смислом усієї метафори є блок концептів: річки течуть, льон блакитний, у полі вітер, тому льон хвилюється, льон схожий на річку, що тече.

Класичну метафору можна вважати результатом втручання уявлення (образу) в зону поняття, індивідуально-авторського бачення предмета.

Наприклад:Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш, збуди його, заграй ти з ним, спитай сине море (Т. Шевченко); Блакитні планети твого дитинства. Цвіт слова народного (О. Гончар); Кують світанок молоточки птиць. Сузір'я яблук світяться крізь листя (Л. Костенко).

Виникає метафора майже завжди як засіб характеризації якогось предмета — виділення і підкреслення його статичної чи динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: носик чайника, ніжка стола, ручка дверей, цукрова пудра.

Ця вторинна функція метафори — номінативна — може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни.

Наприклад: голка дозувальна, силова лінія,, лінія байдужості, лінія впливу, палець гусениці, палець кардана, палець поршневий, палець ланцюга, плече кривошипа, плече важеля, плече пари, нога шасі, ніжка циркуля, носок різця, головка болта, головка ланцюгова, головка потайна, гребінка гайконарізна, гребінка зубо-нарізна, щока блока, щока лещат, щока ребриста, крок гвинта, крок кріплення, крок заклепок, човник обертовий, черв'як піднімальний, черв'як подавальний, фігура обертання, фігура рівноваги, вушко голки, вушко ресори, вушко напрямне, вушко фіксаторне, вушко розрізне, точка мертва, точка роси, точка кипіння, точка замерзання, точка займання, точка насичення та ін.

Лексикалізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: левині ротики, царська борода, кручені паничі, вовчі ягоди, польовий кріп, стародубка, чорногірка, горицвіт; грабельки звичайні — журавлині носики; куряча трава; айстра степова — іванок; конюшина — івасик, козине око; дивина ведмежа — ведмеже вушко, царська свічка, коров'як; горлянка повзуча — дівоча краса; молодило паросткове — доля; материнка звичайна — душинка; бабівник трилистий — жаб'ячі огірочки

Семантична структура метафори завжди складна, тому що вона асоціює щонайменше два об'єкти — основний (референт) і допоміжний (корелят).

Наприклад,у реченні Двори стоять у хуртовині айстрє двочленна метафора хуртовина айстр з референтом айстр (бо вони реальні, про них йдеться) і корелятом хуртовина. В метафорі актуалізуються не всі семи, тому залишається можливість різного сприймання і тлумачення, і саме цим метафора цікава й цінна в художній мові. У поезії Ліни Костенко ця метафора конкретизована кольористичними епітетами:

Яка рожева й синя хуртовина! Цими епітетами поетеса спрямувала наше сприймання образу, а читач може доповнити образ й іншими семами кольору, запаху, руху тощо: пелюстки леліять, пелюстки білі та ін.

Метафора може ускладнюватися на основі кількох асоціацій між предметами. Таку метафору називають розгорнутою. Наприклад: Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани і, на вуста поклавши палець, —ліг (П. Тичина); Піднялися крила сонних вітряків. І черешню білу вітер розбудив (М. Рильський),

Сучасна українська література характеризується високим ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична українська поезія має метафори переважно атрибутивні і дієслівні, то сучасна українська поезія тяжіє до розгорнених багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні, атрибутивні, субстантивні й дієслівні: визволь уста з випробуваного злота мовчання; застигне на крихту льоду камінець нещастя; відлітає крилатий корабель осені; перекинь сине проміння погляду через провалля вузького столика; сріблястий гобелен дощу навертає нас до Ілюзій (І. Калинець); шовковий келих синьої сукні; сині котики сидять на лозах в сні екзотики; згортає серпень золотим крилом (І. Драч); Переломи навпіл гіркий хліб мислі (Л. Костенко); На сонці закипіли сипі крила; Які ж пишногубі троянди (І. Драч); Згоряє слово, як сльоза, холодне солов'їне соло. Та до сльози сльозу знизав стоколос нації, стоголос. Крізь сонячний, крізь карий світ, крізь грім — солодкий і солоний — процокотить за вами вслід табун вишнево-чорних коней поезій ваших... («Пам'яті М. Рильського» І. Драч).

Метафоричні структури можуть розростатися на все речення, створюючи блок висловів чи уривок тексту.

Наприклад: Каральні експедиції міщухів [мешканців міста] зганяють зголодніло до кошиків останні табунці грибів (І. Калинець); Розвиднилась тобі береза білим біла, це я тобі стою — тривожна і смутна, так забіліла вщерть, так щемно забриніла різкого болю снігова струна. Без тебе я стою у тонкостанній кризі, березова стоїть мій невигойний біль, корою тріпочу, немов листок у книзі, - березова кипить навколо заметіль (І. Драч); Хто тебе земле прив 'язав до шиї Всесвіту (І. Калинець).

Метафора може виражатися цілим підрядним реченням. Наприклад: Бувають душі — наче пні старі, що пишуть стежку почерком гадюки (Л. Костенко);

Метафорична структура може розгортатися ланцюжком від дієприкметника.

Наприклад: Викорчувавши з дикого поля душі ще один пень ілюзій, вийнявши з очей незнайомої скалку нерозгаданої туги (І. Калинець).

У синтаксичній структурі речення частіше метафоризуються підмети, додатки, присудки, означення, рідше — обставини. Дієслівна метафора конкретизується на фоні обставин; 3 глибин сердець джерела пружно 6 'ють; В заметілях весь життєвий шлях. В свічці ледве дихають надії і блукають пальці в пелюстках (І. Драч); Стоять озера в пригорщах долин (Л. Костенко). Проте не синтаксичною структурою речення зумовлюється метафора, а потребою конкретно-чуттєвої точності у мовному вираженні художнього образу.