Розділ 3. Пересопницьке євангелія як шедевр світової культури

3.1 Історична довідка

Про що нам може розповісти стародавній рукопис? У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма, богослужбових книг завжди було особливою роботою, де авторство не вказувалося. Ця традиція анонімності є характерною особливістю нашої середньовічної християнської культури - скромність, відмова від індивідуальності особи, благоговіння і відповідальність за кожне написане слово. Унікальною є ситуація, коли автори, редактори або переписувачі залишали ім'я на сторінках фоліантів і указували, де і коли і за чим велінням було написано книгу. Тільки з XVI століття починають траплятися подібні випадки. Небагато з цих книг збереглися до наших днів, оскільки вони використовувалися під час служби і для навчання, неодноразово переписувалися, переходили з рук у руки, дарувалися, передавалися на спомин душі в монастирі. На цих книгах зростали покоління освічених людей. Кожна з цих унікальних книг мала свою складну долю, яку сьогодні досліджують учені.

Пересопницьке Євангеліє (див. додаток А) - одна з небагатьох рукописних книг, історія якої нам відома хоч б частково. Життя цієї книги не обмежилося прикрасою музейної полиці, воно триває й зараз.

Перше, що впадає в очі, - це те, що всі 964 сторінки фоліанта написано на пергаменті. Рукописні пергаментні сторінки на світанку книгодрукування. Чому? Швидше за все, пергамент обрано невипадково. На пергаменті в XVI столітті писали, бо цей матеріал для листа був набагато міцнішим за папір, а папір - задорогим. Крім того, це данина традиції. У виготовленні цього рукопису переплелися, з одного боку, традиція переписування євангельських текстів, а, з іншого - завдання створення шедевра написання і мистецтва виготовлення книги. Все, починаючи з художнього оздоблення в ренесансному стилі і авторських коментарів до тексту, навпаки, свідчило про те, що Євангеліє - твір сучасної йому епохи

Ця книга, перш за все, прорив у середньовічній свідомості. І водночас адаптація книжкової церковнослав'янської мови до живої народної мови. Це розуміли її творці і так сподівалися меценати. У цьому її унікальність і наукова цінність. Тому так детально викладається історія рукопису, жертводавці, переписувач і редактор (або перекладач); вказується час написання [21].

Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року у Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні - це село Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Цього року було написано Євангеліє від Матфія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було припинено і відновлено лише в 1561 році в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці (сьогодні - це село Пересопниця Рівненської області). Тут було дописано Євангеліє від Марка, завершені Евангелія від Луки та Іоана, Післямова до пам'ятки і Місяцеслов. Весь процес завершився 29 серпня 1561 року. Древнє місто Пересопниця на високому березі, де перетинаються річки Стубла і Горинь, було колись замком, оточеним стінами і оборонним земляним валом, - "переспою" (тому - Пересопниця). Починаючи з XII століття воно є резиденцією багатьох великих князів - В'ячеслава, синів Юрія Долгорукого - Гліба і Андрія, Ізяслава Мстиславовича, Волошки Романовича, Галицького Данила Романовича.

Традиційно вважається, що над створенням Євангелія працювали архімандрит Пересопницького монастиря Григорій і писар Михайло Васильович, син протопопа Сяноцького. Невідоме ім'я художника, який написав чотири чудесних мініатюри Євангелістів і декорував перші сторінки Євангелій з використанням рослинних орнаментів.

Засновниками проекту видання рукопису були відомі волинські меценати княгиня Анастасія Юріївна Жеславська-Гольшанська та князі Черторизькі. Про княгиню Жеславську (вона ж Заславська) повідомляється в післямові до Євангелія, що вона прийняла чернечий постріг з ім'ям Параскева і стала ігуменією цього монастиря. Переписувач Євангелія називає її однією з головних добродіїв у створенні книги [10, с. 5-8].

З тексту нам відомо ім'я переписувача - це син протопопа з Сянока Михайло Васильович. Про себе він говорить, що "надеючися на тое слово тебе Владыки и Христа моего, а не по моей уместности" записав ці слова Євангелія. Більше в тексті про нього нічого не сказано. Учені-палеографи, що аналізували почерк Євангелія, висунули гіпотезу: можливо, переписувачів було двоє, проте історія зберегла лише це ім'я. Як правило, переписувачами таких текстів були освічені ченці, які мали досить старанності і часу для такого копіткого заняття. Вся староруська література свідчить про те, що такі переписувачі були і перекладачами, і редакторами, і тлумачами, а часом і "співавторами", особливо богословських текстів, володіли різними мовами, історичними і релігійно-філософськими знаннями, мали письменницький дар. Переписування книг в ту епоху відбувалося в спеціально обладнаних скрипторіях (лат. scripti - "написав"), розташованих при монастирях. Монастирський статут приписував при цьому обов'язкове регулярне читання Псалтирі. У передмові і післямові до Євангелія - молитовне звернення до Христа. Молитва передує і впорядковує процес творення. Адже починати і завершувати працю молитвою - органічно для християнина. Читання і переписування книг на Русі було спасенною і богоугодною справою, намаганням за допомогою людської мови передати духовний досвід. Древня Русь не знала читання як розваги. "Світської" в повному розумінні слова літератури у неї не було. Це зумовлено особливим шанобливим ставленням до книжкового слова як до образу Слова-Христа. В ієрархії духовних книг Святе Письмо посідало найвищий щабель. Невипадково одна з перших пам'яток слов'янської писемності - віршований вступ ("прегласие") до Євангелія XI століття. Його авторство приписується Кирилу Моравському. Євангеліє - ікона Божія (чин сповіді: "се, икона Его пред нами…"), і читання його - бесіда з Самим Богом. У житії рівноапостольного князя Володимира розповідається, як язичники зажадали від єпископа Михайла покласти у вогонь Євангеліє, але воно не згоріло, - і тоді багато хто навернувся до віри. Староруський книжник, що мав можливість перекладати і писати таку чудотворну словесну ікону, був ближчий до святості, тому його творчість була завжди бесідою і співтворчістю з Господом[10, с. 20-21].

Писалися книги спеціальним ніби друкованим шрифтом - уставом, вивіреним до міліметра. Він дещо спрощується в ХVI столітті і називається напівуставом. Письмо набуває ознак мистецтва, кожна літера пишеться як прикраса, що заповнює поле тексту як вишивка, має неперевершені художні й естетичні якості. Таким витонченим є аркушПересопницького Євангелія. Така робота довірялася лише найпрофесійнішим писарям, майстрам книжкового аркуша, бо була плодом багаторічного досвіду.

Євангеліє середини ХVI століття - твір не пересічного книжника-переписувача. У ньому тісно пов'язані традиції і новації, які характеризують цю епоху. В його основі - кілька євангельських джерел, написаних різними слов'янськими мовами і латиною, які порівнювалися, обмірковувалися і перекладалися церковнослав'янською книжковою мовою, тим самим зливалися в новий текст. Тут уже багато авторських думок. За канонами не можна було міняти євангельський текст, але можна було його прокоментувати. Цей коментар звернений не лише до Бога, але й до читача. Називаючи себе за традицією книгописання "багатогрішний, слуга, або раб Божий", автор дозволяє собі вільний коментар до тексту, що перекладається, висловлює своє до нього ставлення.

Про сам текст Євангелія в приписці до рукопису сказано, що воно "выложено изь языка българского на мову русскую". Навіщо авторові знадобилося перекладати текст з болгарської, коли Святе Письмо вже було перекладене церковнослов'янською мовою богослужінь з грецького оригіналу? При зіставленні з іншими текстами XVI століття стало ясно, що "болгарська" на той час поширена назва церковнослов'янської, що має з болгарською спільне походження, а "руською мовою" називається древній варіант української мови (порівняйте: М. Смотрицький, початок XVII століття: "удержи языкъ твой от зла и устне твои еже не глаголати лсти; руски истолкуем: гамуй язик твой от злого и уста твои нехай не мовят зради"). Отже, перед нами - перший відомий нам переклад Євангелія українською мовою XVI століття. Мова якого ще дуже схожа на староруську і церковнослов'янську, але вже з самостійними граматичними правилами і словниковим фондом [10, с. 34-36].

Пересопницьке Євангеліє створювалося в епоху, коли Європі вже відоме було книгодрукування, що дозволяло уникати багатьох помилок при створенні тексту, неточних штрихів у його художньому оздобленні. На слов'янській землі, куди книгодрукування прийде значно пізніше, вдосконаленій латинській книзі протиставили свою - досконалу в художньому відношенні. Вона була написана на дорогому пергаменті, тоді як матеріалом для безлічі книг служив папір. Її текст записано фарбами і золотом. Сторінки рукописного Пересопницького Євангелія прикрашені химерним орнаментом. У барвистих мініатюрах, що змальовують євангелістів, досягнута дивна гармонія між формою і вмістом. Ми завжди бачимо поета за словами його віршів, художника за грою фарб. Поєднання ніжно-рожевих, сірих, блакитних, сріблястих, золотих, червоних і зелених тонів додає їм життєрадісності і урочистості. Це творчий політ думки, зверненої до Бога. Обличчя євангелістів зображено спокійними та смиренними, при цьому надзвичайно близькими і живими для нас. Апостол і євангеліст Марк тримає в руках довгий білосніжний сувій, над ним орел з хмар протягує Євангеліє. Небесно-блакитний плащ апостола розвівається, світлі блакитні кольори наявні в зображенні будинку на задньому фоні мініатюри, стільця і підніжжя, де сидить апостол. Червоний купол на задньому фоні ніби висить у повітрі, маленька золота книга перед апостолом теж витає над підставкою. Цій мініатюрі не притаманна земна обтяженість. На ній змальовано небесне життя, його красу і радісність. Жвавість зображення лиця апостола додає ілюстрації ренесансної реалістичності. Це Євангеліє - твір своєї епохи, який намагається вийти за її рамки. Ми не можемо сказати, що лише необхідність перевершити католицьку Європу зумовила таке досконале художнє оздоблення. Цьому є ще одне пояснення: ця книга писалася не лише для людини. Вона створювалася для людини і Бога, для їх спілкування.

Книгою користувалися впродовж століть. Палітурку (оправу) рукопису довелося міняти не менше трьох разів. У різних місцях рукопису є позначки кількома мовами, що належать до різних епох. На перших сторінках дарчий напис українською мовою про передачу Євангелія єпископові Переяславському українським гетьманом Іваном Мазепою, який зробив нову палітурку рукопису і прикрасив її коштовним камінням, розуміючи його історичну і художню цінність.

Очевидно, після того, як Пересопницький монастир став у 1603 році єзуїтським колегіумом, Євангеліє було вивезене звідти православними ченцями і подорожувало досить довго. На рукописі сліди крапель води - свідчення про перевезення книги. Напис латиною свідчить про те, що рукопис певний час перебував у Переяславській семінарії. На ньому збереглися позначки, які можна датувати і XIX століттям. Вже в XX столітті Євангеліє належало Полтавській бібліотеці і музею Києво-Печерської Лаври [10, 132-134]..

Рукопис привертав увагу багатьох церковних культурних і політичних діячів. Євангеліє вивчали російські і українські вчені. Серед них А. Бодянський, Ю. Тиховський, П. Житецький, В. Перетц, А. Грузинський, Р. Павлуцький, М. Думітрашко, І. Огієнко, А. Назаревський, С. Маслов, П. Плющ, В. Німчук, Л. Гнатенко, американський дослідник М. Кей. Особливий місце посідають дослідження І.Чепіги, яка присвятила йому більше 20 років свого наукової діяльності. Пересопницьке Євангеліє читали Тарас Шевченко і Михайло Максимович. Оздоблення книги вивчали мистецтвознавці В. Стасов і Я. Запаско.

Проте книга настільки загадкова за своїм походженням, історією її побутування, поліфонічним символічним значенням для всього слов'янського світу, що вона цікавить учених і до сьогодні і свідчить про спадкоємність культур і духовної близькості XVI і XXI століть.

Зараз рукопис зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки імені В. Вернадського НАН України в Києві [10, с.215]..