40.Сонети Шекспіра як вершина сонетної лірики Ренесансу.

Поеми та сонети Шекспіра ще сильно пов'язані з епічною та ліричною книжною традицією і грунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. Поезії Шекспіра відкривають новий, вищий етап у розвитку поезії Ренесансу. Вперше збірка сонетів була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом.Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді». Дослідники, розглядаючи сонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які були прототипами друга і коханої. Протягом XIX і XX ст. висловлювалися різні здогадки. Наприкінці XIX ст. особливо популярною була версія, нібито за образом «смуглявої леді» криється придворна дама Єлізавети Мері Фіттон. Уже в наш час, у 1973 p., англійський історик А. Роуз висунув нову гіпотезу, згідно з якою прототипом «смуглявої леді» була донька придворного музиканта італійця Б. Бассано Емілія, одружена з Вільямом Ланьє, батько якого також служив музикантом при дворі. Та, зрештою, рішення цієї загадки не може впливати на сприйняття шекспірівських сонетів. Вони є видатним явищем поетичної творчості і становлять невмирущу естетичну цінність, незалежно від того, хто були прототипи створених образів.Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий [346] сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді».Поетом володіють дві сильні пристрасті - дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини - друг і «смуглява леді», які не чужі один одному.Поет прославляє друга, його довершеність, мріє увіковічити його красу своїм поетичним словом. Почуття до нього, світле і самовіддане, збагачує душу поета благородними переживаннями.Кохана поета - жінка далеко не ідеальної краси. Але поет кохає саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найпрекрасніша з усіх жінок. Любовна пристрасть поета нездоланна, проте болісна. «Смуглява леді», легковажна і нещира, мучить поета своєю непостійністю і примхливістю. Поет усвідомлює, що вона не варта кохання, що це почуття робить його рабом негідної жінки, збіднює морально і може штовхнути на компроміс з брехнею і пороком. Але кохання цілком оволоділо ним, і кожна мить уваги коханої і взаємності наповнює його щастям. Так кохання породжує у поета стан внутрішньої дисгармонії, постійний розлад між розумом і почуттям. А до всього, кохана затьмарила дружбу поета. Вона звабила друга. Поет страждає від зради найдорожчих людей і все ж готовий відступитися від свого кохання заради щастя друга. Але щастя немає, поет бачить, що «смуглява леді» невірна і другові, і страждає за нього. У численних сонетах поет веде літературну полеміку. Він виступає проти евфуїстичної поезії, її викривляючої реальність декоративності, захищає правду і простоту в мистецтві, виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси.Образ ліричного героя надзвичайно поширює тематику і реальний зміст сонетів. Це досягається також усією поетичною системою, виробленою автором. Безумовно, Шекспір ще наслідує поетичну традицію, користується умовностями, усталеними в тогочасній ліриці, і в її дусі не раз створює пишний і складний образ,Але загалом образна система Шекспіра спирається вже на інше начало, має джерелом своїм живу реальність. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в сонетах передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином, розповідь про почуття поета пов'язується і з світом природи, і з життям суспільства.

\

38.Шекспірівське питанняПитання про авторську приналежність Шекспіра до написаних ним творів здавна викликала полеміку у широких колах шекспірознавців. Це питання і надалі залишається актуальним, оскільки розмаїті концепції стосовно авторства Шекспіра не перестають виникати у працях видатних майстрів живого слова.Автором гіпотези, що твори Шекспіра створював граф Оксфорд був англієць Томас Луні. Він посилався на те, що вірші графа, підписані його ім’ям, мають подібність із поемою Шекспіра “Венера й Адоніс”. Одним з авторів гіпотези про те, що автором шекспірівських п’єс був лорд Хансдон, що мав ім’я Генрі Кері, є вітчизняний літературознавець Микола Кастрикін (1930-2001). Гіпотеза викладена в його книзі “Top Secret”. У ній відзначається, що лорд Хансдон був кузеном королеви Єлизавети й придворним лордом-камергером. Він був засновником першого професійного театру в Англії й заступником шекспірівської трупи. Як докази того, що Хансдон був Шекспіром Н. Кострикін наводить наступні докази: - по-перше, в 1616 році Шакспер “був перепохований, щоб запобігти переносу праху лже-автора у Вестмінстерське абатство”. Автор книги посилається у зв’язку із цим на рядки з вірша Бена Джонсона до Першого фоліо, виданого в 1623 році: “Ти надгробний пам’ятник без могили”;- по-друге, створення сонетів (154 протягом 1592-1595 р.) припинилося зі смертю Хансдона в 1596 році; - по-третє, будучи відісланим як доглядач на шотландський кордон й служачи там протягом 20 років, Хансдон мав досить часу, щоб написати 36 п’єс;- по-четверте, душоприказниця Єлизавети (очевидно, мається на увазі Мері Пембрук), знаючи про лже-авторство Шекспіра, затратила величезну суму на видання Першого фоліо, спочатку запланованого до виходу в 1622 році, сторіччю від дня народження кузина Єлизавети; - по-п’яте, особисті якості й деталі біографії Хансдона збігаються з такими автора сонетів, поем і драм. Уперше гіпотезу про те, що авторство п’єс Шекспіра належить кільком людям і в першу чергу філософові й державному діячеві Френсісу Бекону (авторові утопії “Атлантида”) висунула американська письменниця, однофамільниця філософа, Делія Бекон. У книзі “Викриття філософії п’єс Шекспіра” (1857) вона посилалася на близькість багатьох філософських ідей Бекона шекспірівському світогляду. Російський дослідник Пороховщиков, що працював в архіві родового замку Ретлендів Бельвуар, виявив рукопис пісні з п’єси “Дванадцята ніч” Шекспіра, написану рукою Ретленда. Ретлендовску версію підтримавА.В. Луначарський у своїй статті “Шекспір і його століття”. І. Гілілов вирішив остаточно розставити всі крапки над “і” у цій гіпотезі. Він зробив грунтовні дослідження шекспірівського питання й навів у своїй книзі переконливі факти. І. Гілілов намагається довести, що під ім’ям Шекспіра писали Роджер Меннерс (5-й граф Ретленд), і його дружина Єлизавета Ретленд. Книга була перекладена багатьма мовами і зробила великий переполох серед шекспірознавців. Ця праця зазнала критики з боку супротивників позиції І. Гілілова.Уперше гіпотеза про те, що під ім’ям Шекспіра міг ховатися драматург і поет Крістофер Марло була висунута американським дослідником Уілбуром Цейглером в 1895 році. Він припустив, що Марло створив псевдонім “Шекспір”, щоб після своєї інсценованої смерті продовжувати творити як драматург. Ця “смерть”, як вважають марловіанці (прихильники авторства, що належить Марло), була пов’язана зі шпигунською діяльністю поета - він був завербований королівською розвідкою, і повинен був продовжувати “роботу” під іншим ім’ям, відмінним від імені “Шекспір”. Свою гіпотезу Цейдлер підкріпляв тим, що зробив “стилеметричний” аналіз словників Шекспіра, Крістофера Марло, Френсіса Бекона й Бена Джонсона й дійшов висновку, що кількість односкладових, двоскладових, трискладових і чотирискладових слів у Шекспіра й Марло в написаних ними п’єсах у величезному ступені збігаються.Гіпотеза, відповідно до якої авторство шекспірівських п’єс належить Філіпу Сідні й графу Оксфорду, є однієї із найновіших. Вона не висувалася раніше ні закордонними, ні вітчизняними нетрадфордіанцями.

31.Проблема ілюзії та дійсності в романі дон кіхотПроблема Д.К. полягає у тому, що, він живе в уявному світі, а реальне життя зовсім інше. Герой, на жаль, не розуміє цього. Добрі наміри потрібно втілювати не у власній уяві, а в дійсності. Добро має бути дієвим, а не абстрактним. До того ж світ населяють не тільки романтики, а й прагматики, а вони не завжди здатні оцінити душевні поривання романтичних героїв. Проте реальність, яка примушує героя думати не про романи, мало-помалу змінює героя, звільняючи його розум від облудливих ідеалів, і приводить до справжніх цінностей життя. Шлях усвідомлення справжніх цінностей поруч з Дон Кіхом проходить і його вірний зброєносець — Санчо Панса.життя Дон Кіхота перетворюється на стилізацію, яка потім переростає себе, виходить за межі абсолютного наслідування і обертається справжнім життям. Дон Кіхот вірить у те, про що оповідають лицарські романи. Художній простір і простір реальне зливаються в його уяві. Вигаданий світ накладається на світ реальної дійсності; по суті, ці світи проектуються один на одного і приводяться до єдиного знаменника. У свідомості Дон Кіхота вони тотожні, існують в межах однієї координатної площини і в одному вимірі. Герой втратив відчуття межі між вигадкою та реальністю. У «Дон Кіхоті» виникає складна гра дзеркальних відображень - притому дзеркалом для кожної людини служать очі інших людей, - доповнена рядом персонажів, що виникають у галюцинує уяві самого Дон Кіхота. А головний герой оповідання - ряджений. І на всьому його протязі в романический вигадка буде постійно вмикатися сценічна гра, «театр». Театральність ж - завжди наслідування, гра відображень. Дон Кіхот не просто наслідує героям лицарських романів - у своїй свідомості він живе в романі, який стає для нього дійсністю. Він переносить літературну площину на навколишній світ речей. Він робить роман, як життя, і він живе, як у романі. Таким чином, костюмована гра в лицарі, сприйнята сучасниками Сервантеса виключно як спектакль, маскарад, пишно обставлене театральне дійство, багато в чому перенесене в життя з літератури, для Дон Кіхота не є таким. Він настільки вживається в свою роль, що вона для нього перестає бути власне роллю, і Алонсо Кіхана вже не дорівнює Дон Кіхота. Більше того, для Дон Кіхота не існує Алонсо Кіхани. З принципового анахронізму, віри у вже неіснуючі реалії і звідси повної абсурдності виникають трагікомічні ситуації, в яких виявляється хитромудрий ідальго. Дон Кіхот, з одного боку, одягає маску іншого часу, з іншого ж боку, форма гри, найтіснішим чином пов'язана з грою літературної, стає для нього об'єктивною реальністю.« Для Дон Кіхота немає іншої реальності, крім реальності лицарської літератури. Тому він використовує саме літературні коди для «прочитання» навколишньої дійсності - причому прочитання, з його точки зору, абсолютно адекватного.