3. Аристотель «Політика»

Політика – аристотелевський трактат про державу, що містить початку соціальної та політичної філософії, політології, а також теорії управління. Трактат написаний в останні роки (335-322 до н. Е..) У книзі розглядаються проблеми сім'ї як осередку держави, рабства, громадянства, визначення держави, а також форм його правління і цілей. Складається з семи книг.

Аристотель визначає державу як спілкування, організоване заради загального блага. Цим держава протиставляється сім'ї - «спілкуванню, природним шляхом виникнення для задоволення повсякденних потреб» (с. 377). Сім'я становить невід'ємну частину держави.

Аристотель критикує ідеальна держава Платона, відстоюючи необхідність збереження приватної власності та сім'ї в державі.

Громадянин - це учасник держави, тобто учасник суду присяжних і народних зборів. Аристотель відмовляв у громадянстві рабам, метекам (іноземцям), ремісникам, а в 7 книзі і селянам.

Царська влада (монархія) - влада належить одній правителю, якому влада передають у спадок, або до влади приходить обранець.

Аристотель розбирає причини конфліктів у державі. Однією з причин нестабільності він називає «різноплемінного населення», особисті протиріччя в середовищі правлячого класу, а також демагогію, за допомогою якої одна людина здатна зосередити в своїх руках всю повноту влади і стати тираном . Для зміцнення стабільності Аристотель пропонує «порушувати у громадян різні побоювання», а також зміцнити владу закону, розділити обов'язки і піклуватися про виховання підростаючого покоління.

Аристотель аналізує відмінність між демократією і олігархією.

Аристотель виявляє еллінський патріотизм, заявляючи, що тільки у еллінів мужність і розум знаходяться в гармонії. У європейців є мужність, але бракує розуму, тоді як у азіатів є розум, але бракує мужності. Вищим благом Аристотель називає щастя. Завданнями держави є:

Забезпечення прожитком; Забезпечення комфорту; Захист; Достаток; Релігійний культ; Справедливість.

Аристотель порушує проблему «виховання молоді», зауважуючи, що там, «де цього немає, сам державний лад терпить збитки».

4. Напрямки української політичної думки XIX-xх століття.

Новітній етап розвитку української політичної думки пов'язаний з лібералізацією суспільних відносин і підняттям могутньої хвилі українського національного відродження на початку ХІХ ст.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини ХIХ ст. стала політична думка Кирило-Мефодієвського товариства. Члени цієї організації – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, Т. Шевченко та ін. – згуртувались довкола ідеї слов’янського об’єднання у формі слов’янської республіканської федерації.

У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв’язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв.

Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.

Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та повного суверенітету УНР.

Політична програма М. Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах:

1. визнання за державою можливості координації соціально-економічного життя

2. ідея щодо еволюції існуючої політичної системи

3. визнання вирішального значення ідеї культурництва

4. європоцентризм

5. ідея федерації

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. Політична програма В. Липинського базувалася на: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) об'єднання всіх українських земель, а в зовнішній політиці — союз із Росією і Білорусією.Особливу роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського.