[Ред.]Закінчення війни

Комп'єнське перемир'я. Поразка Німеччини та її союзників. Масштаби втрат і руйнувань.

Стоденний наступ союзних держав призвів до швидкого припинення війни. Першою перемир'я підписала Болгарія. Це сталося 29 вересня 1918. 30 жовтня капітулювала Туреччина. Австрія та Угорщинапідписали перемир'я як окремі держави 3 листопада. 9 листопада Німеччина була проголошена республікою, а кайзер утік у Нідерланди. Від імені Німеччини перемир'я 11 листопада підписав у залізнодорожному вагоні поблизу від Комп'єня Маттіяс Ерцбергер. Остаточі політичні підсумки Першої світової війни були затверджені Версальським договором влітку 1919.

Перша світова війна принесла великі людські жерви: загинуло близько 10 млн віськовослужбовців, 20 млн було поранено й 7 млн пропали без вісті. Ще більші людські жертви, понад 50 млн людей, пов'язані з пандемією іспанського грипу, яка розпочалася в останній рік війни. Війна супроводжувалася епідемією тифу, який теж забрав чимало життів.

За роки війни економіка зросла у США, Британії та Італії, в інших країнах, навіть нейтральних, валовий національний продукт зменшився, в Російській, Австро-Угорській, Оттоманській імперіях та Франції на 30-40 %.

[Ред.]Облаштування повоєнного світу

Паризька мирна конференція

Наміри головних держав-переможниць на конференції. Українське питання на конференції. Версальський договір з Німеччиною. Утворення Ліги Націй. Мирні договори 1919—1920 з Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною. Проблема досконалості Версальської системи договорів.

Підсумки війни підвела Паризька мирна конференція 1919—1920, на яку було запрошено 27 держав. Переможені країни, а також більшовицька Росія в роботі конференції участі не брали. Конференція тривала з січня 1919 по січень 1920. Головною її задачею було вироблення повоєнного світового порядку, узгодження мирних договорів із переможеними державами, а також, за ініціативою США, утворення Ліги Націй — міжнародної організації, що за задумом повинна була завадити повторенню світового військового конфлікту. Конференція проходила у важкій дипломатичній боротьбі, між державами-переможцями, й часто опинялася на межі зриву.

В роботі конференції взяла участь українська делегація, спільна від Української Народної Республіки та Західної Української Народної республіки. Вона домагалася визнання української держави всупереч прагненням Польщі та інших сусідів поділити землі з переважним українським населенням. Зусилля української делегації знайшли підтримку представників діаспори та британців, які послідовно притримувалися принципу народів. Однак, після поразки ЗУНР в Україно-польській війні українське питання більше не роглядалося.

У результаті роботи конференції був підготовлений статут Ліги Націй, включений у всі мирні договори. Версальський договір між країнами-переможницями та Німеччиною був підписаний у 28 червня 1919. За цим договором Німеччина втрачала всі колонії, частину європейської території, її збройні сили були обмежені 100-тисячною армією, вона змушена була виплатити репарації.

Сен-Жерменський мирний договір із Австрією був підписаний 10 вересня 1919. За ним затверджувалася незалежність нових держав у Східній Європі, Австрія втрачала права в колоніях та деякі європейські території, її збройні сили обмежувалися 30 тис, Австрія втрачала флот. 4 червня 1920 було укладено Тріанонський договір з Угорщиною, за яким Угорщина поступалася великими територіями на користь Чехословаччини, зокрема Закарпаттям, Румунії, Хорватії, обмежувалися її збройні сили, втрачався дунайський флот.

Севрський мирний договір із турецьким султаном був підписаний 10 серпня 1920. За ним Туреччина втрачала великі території, контроль над якими передавався європейським державам за мандатами Ліги Націй. Території, заселені арабами, були звільнені від турецької влади, однак європейське управління було кроком до утворення в подальшому значної кількості незалежних держав на противагу єдиній великій єдиній арабській країні. За договором Греція отримала Східну Фракію і Середземноморське побережжя, а Туреччина залишалася без виходу до Середземного моря. Втім, Сервський договір був підписаний із старою владою, яка вже не мала сили. Кемалістська революція де факто ліквідувала його.

З Болгарією було укладено Нейїський мирний договір, за яким вона зазнавала територіальних втрат, повинна була виплачувати репарації, обмежити чисельність своїх збройних сил.

60. Причини і особливості революційного руху. У 1918-1923 pp. Європу охопив могутній революційний рух, який був викликаний: - втомою народів Європи від безглуздої війни, що несла лише втрати, страждання і падіння життєвого рівня; - загостренням всіх соціальних проблем, масовим невдоволенням; - розчаруванням в існуючих структурах влади, що не змогли усунути загрозу війни і забезпечити справедливий демократичний устрій; - ослабленням і, зрештою, розвалом Російської, Австро-Угор-ської, Османської, Німецької імперій; - могутнім національно-визвольним рухом пригноблених народів; - післявоєнним спадом виробництва і структурною перебудовою економік; - несправедливістю Версальсько-Вашингтонської системи договорів; - впливом революційних подій в Росії; - спробою більшовиків розпалити полум’я світової революції. Всі ці причини по різному вплинули на країни Європи. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановились диктаторські, фашистські режими. Революції охопили в основному країни Центральної та Східної Європи. Це пояснюється тим, що країни саме цього регіону потерпіли поразку у війні і тут вкрай загострились національні проблеми.Режим "санації". У 1921 р. було прийнято конституцію Польської республіки, в якій проголошувались демократичні права громадян. Згідно з нею, Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, який обирався на 7 років, були обмеженими. Закріплювалось привілейоване становище католицької церкви. У листопаді 1922 р. відбулися перші парламентські вибори, на яких жодна з партій не набрала більшості голосів. Ці обставини свідчили про слабкість парламентської республіки, що в підсумку призвело до перевороту 1926 р. і встановлення режиму "санації" (оздоровлення). До політичної нестабільності додавались економічні негаразди і проблема національних меншин. 12 травня 1926 р. військові під командуванням Ю. Пілсудського почали наступ на Варшаву. У вуличних боях урядові війська зазнали поразки. Переворот підтримало населення, сподіваючись на покращення життя. Пілсудський встановив одноосібну владу. Його прихід збігся з економічною стабілізацією у країні, що дало можливість режиму закріпитись. Режим "санації" базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не давало опозиції можливості організуватись. Режим "санації" — авторитарний режим на чолі з Ю. Пілсудським, встановлений в умовах кризи парламентської системи і польської державності. Економічна криза 1929-1933 pp. зумовила еволюцію режиму вправо. Щоб утриматись при владі, Пілсудський розпочав репресії проти своїх противників та обмежив права парламенту. У 1935 р. було прийнято нову конституцію, яка закріпила режим особистої влади. Після смерті Пілсудського у травні 1935 р. розгорілася боротьба між генеральним інспектором збройних сил генералом Е. Ридз-Смігли та президентом І. Мосцицьким, яка завершилась компромісом і поділом влади. Період 1935-1939 pp. був відносно стабільним. Основні події, пов'язані з Польщею, розвивались на зовнішньополітичній арені. Лідери польської держави заклали при її створенні небезпечний потенціал саморуйнування, загарбавши етнічно непольські території і проводячи щодо них політику полонізації. Це постійно породжувало рух опору непольського населення (ОУН на українських землях) і давало можливість сусіднім державам висувати територіальні претензії та підтримувати сепаратистські рухи.  61.Країни Азії, Африки та Латинської Америки

Японія. Наслідки Першої світової війни для Японії. Мілітаризація країни. Соціально-економічне становище населення. Демократичний рух.

Китай. «Рух 4-го травня». Сунь Ятсен. Революційні події 1925—1927 рр. Чан Кайші. Протиборство між гомінданом і комуністами. Визвольна війна народів Китаю проти японської інтервенції.

Індія. Національно-визвольний рух після Першої світової війни М. Ганді. Кампанія «громадянської непокори». Ставлення різних політичних сил країни до проблеми деколонізації та майбутнього країни.

Країни Південно-східної Азії. Національно-визвольний рух в Індокитаї, Бірмі та Індонезії.

Країни Середнього та Близького Сходу.

Здобуття незалежності Афганістану. Іран у міжвоєнний період. Реза-хан. Революція в Туреччині. Ататюрк. Арабський світ. Палестинська проблема.

Країни Африки. Національно-визвольний рух в Північній Африці. Здобуття незалежності Єгипту. Країни й території Тропічної і Південної Африки.

Країни Латинської Америки. Особливості економічних і політичних процесів у регіоні. Вплив іноземних держав. Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів.

62. Перша світова війна справила значний вплив на організований робітничий рух. До війни робітничий і соціалістичний рухи були єдиними в національному і міжнародному масштабі. У кожній країні Заходу були соціалістичні або соціал-демократичні партії, які об’єднувались у Робітничому (2-му) інтерна­ціоналі. Війна розколола робітничий рух за національно-державними ознаками. Соціал-демократи більшості воюючих країн підтримали свої уряди і опинилися по різні боки фронтів. Це призвело до припинення функціонування 2-го інтернаціоналу.Після закінчення війни соціал-демократи зробили спробу відродити 2-й інтернаціонал. Вони скликали в Берні (Швейцарія) конференцію з метою згуртувати їхні лави та відновити діяльність інтернаціоналу. Hа конференції було заявлено, що країни Антанти вели війну за демократію, свободу націй та виконання міжнародних домовленостей. Конференція підтримала плани перебудови світу на умовах країн Антанти, проголошених на Паризькій мирній конференції. Європейські соціалісти засудили вимогу встановити диктатуру пролетаріату, яку висунули більшовики, і заявили про можливість переходу до соціалізму шляхом реформ і парламентської демократії.

Соціал-демократи поновили свої позиції в робітничому русі. У 1919 р. на міжнародному конгресі професійних спілок в Амстердамі було створено Міжнародне об’єднання профспілок — Амстердамський інтернаціонал. Він об’єднав 23 млн членів. Головну роль у цій організації відігравали англійські тред-юніони. Керівництво Амстердамського інтернаціоналу намагалося реформами покращити становище робітників.

Соціал-демократичні партії багатьох європейських держав у післявоєнний період входили до урядів, мали свої фракції в парламентах і в такий спосіб впливали на розроблення законів, на вироблення внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу своїх країн.

У 1920 р. на конгресі в Женеві було організаційно оформлено Соціалістичний інтернаціонал. Він об’єднав 15 партій. Hайбільшим впливом у ньому користувалися англійська лейбористська та німецька соціал-демократична партії. На конгресі було прийнято резолюцію "Про політичну систему соціалізму". Головним протиріччям в існуючому суспільстві автори документа вважали протиріччя між демократією і диктатурою. В резолюції висувалася вимога до членів Соцінтерну захищати парламентську демократію.

У 1921 р. на міжнародній конференції у Відні представники 11 центристських партій створили Міжнародне об’єднання со­ціалістичних партій. Центристи займали проміжну позицію між Комінтерном і Соцінтерном. Провідну роль у цій організації стали відігравати Незалежна соціал-демократична партія Німеччини, Соціал-демократична партія Австрії та Незалежна ро­бітнича партія Великобританії. На конференції було обґрунтовано теоретичну необхідність революцій, але для Заходу ви­знано практичну неможливість їх здійснення за тогочасних умов. Керівники об’єднання намагалися підтримати парламентську демократію та більшовицькі ради, але поступово відмовилися від цього наміру.

Наступного року було ухвалено рішення про об’єднання двох інтернаціоналів. Офіційно це сталося 1923 р. під час Гамбурзького конгресу. На ньому було створено Соціалістичний робітничий інтернаціонал. У програмних документах було сформульовано ідею покращання існуючих порядків через реформи. Так було оформлено міжнародне об’єднання соціал-демократичних партій. Воно виступало послідовником політичної лінії 2-го інтернаціоналу.

У міжнародному робітничому русі 20-30-х рр. існували дві впливові організації: Соціалістичний робітничий інтернаціонал і Комуністичний інтернаціонал. Обидва прагнули прийти до соціалізму, але перший — через реформи, а другий —встановленням так званої диктатури пролетаріату.

63. Комуністичний рух. Комінтерн

Події Першої світової війни привели до розколу і ліквідації 2-го інтернаціоналу, сприяли поглибленню незгод усередині соціал-демократичних партій.

Внаслідок затягування війни і наростання економічних труднощів зростав авторитет радикально настроєних діячів партій. Вони виступали за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську обездолених верств проти заможних, проведення соціалістичної революції, викоренення самого джерела війни — капіталізму. Їхні опоненти прагнули збереження громадянського миру, здійснення соціальних і демократичних реформ для досягнення соціальної справедливості. Таке розмежування породило відкритий антагонізм, коли почалися революції та постало питання про їхню спрямованість. Досвід більшовиків у Росії відлякував одних‚ а в інших породжував прагнення їх наслідувати. Майже в усіх країнах почали формуватися комуністичні партії. Більшовики на чолі з В.Леніним вирішили створити новий інтернаціонал — комуністичний.

У Петрограді було скликано нараду, на якій обговорювалися принципи відбору учасників, засновників Комінтерну. Найважливішими умовами вважалися ведення партією боротьби проти свого уряду за припинення війни і визнання нею радянської влади в Росії.

У 1919 р. в Кремлі почала роботу міжнародна комуністична конференція. Вона конституювала 1-й (установчий) конгрес 3‑го, Комуністичного інтернаціоналу. На ньому, як було оголошено, були присутні 52 делегати з 21 країни. Слід зауважити, що всі делегати від інших країн були іноземними представниками лише за національністю, а насправді вони належали до РКП (б) і проживали в Росії. Лише один делегат прибув із-за кордону. Конгрес прийняв "Маніфест Комінтерну до пролетарів світу", в якому зазначалась мета організації — здійснення світової революції, та створив виконком Комінтерну на чолі з Г.Зінов’євим.

На 2-му конгресі було прийнято статут і 21 умову вступу до Комінтерну. Першочерговими умовами стали підтримка радянської Росії та визнання необхідності світової соціалістичної революції. Статут і умови вступу до Комінтерну передбачали, що Комінтерн‚ власне‚ буде єдиною всесвітньою комуністичною партією, а національні партії — його секціями.

Концепція світової пролетарської революції стала стрижнем теоретичної та практичної діяльності Комінтерну. Реальною спробою її впровадження став похід Червоної армії під командуванням Тухачев­ського на Варшаву. Наступним пунктом мав стати Берлін. Це перегукувалось із маніфестом Комінтерну, в якому, зокрема, зазначалося:

"Комуністичний Ін­тернаціонал — партія революційного повстання міжнародного пролетаріату… Радянська Німеччина, об’єднана з Радянською Росією, стали б відразу сильнішими від усіх капіталістичних держав, разом узятих. Справу Радянської Росії Комінтерн оголосив своєю справою... Німецький молот і російський серп переможуть увесь світ!".

Проте цим планам збутися не судилось, і світову революцію довелося відкласти. Але за всі роки існування СРСР радянське керівництво не полишало ідеї «світової революції», неодноразово вдаючись до всіляких авантюр.

64. Основою ідеології фашизму є зведення держави в абсолют. Фашистське держава контролює вся і все, воно є тоталітарним. У цьому й криється секрет того, чому так мало в сучасному світі йдеться про справжній фашизм. Це відбувається тому, що всі держави в світі прагнуть стати тоталітарними. Тому що режими Сталіна, Путіна, Буша є фашистськими. Тому що багато хто режими в сучасному світі, які оголошують себе демократичними, є фашистськими. Фашизм не має ніякого відношення до расової нетерпимості, в цьому він принципово розходиться з нацизмом. Визначення фашизму можна знайти в книзі Беніто Муссоліні "Доктрина фашизму", яка і є біблією фашистів. Можна, звичайно, стверджувати, що таке визначення фашизму застаріло, що зараз дане визначення наповнюється іншим змістом. Мені довелося чути міркування одного доктора політичних наук, який стверджував, що визначення з часом змінюють свій сенс. Розвину думку вченого чоловіка. Якщо визначення можуть змінюватися в часі, то вони можуть змінюватися і в просторі. Тоді ми можемо допустити, що фашизм в Європі, вже не буде фашизмом в Африці і т.д. Але це вже повна маячня. Життя змінюється, але основні поняття залишаються, тільки їх намагаються змінити під себе не дуже грамотні політологи. Так, фашизм змінився і отримав нову назву-неофашизм. Але суть його залишилася незмінною, і перемогти ідеологію фашизму дуже складно, значно складніше, ніж ідеологію нацизму. Ідеологію можна перемогти тільки інший, більш досконалої ідеологією. Яку ж ідеологію можна протиставити фашизму? Тільки анархізм і комунізм. Тільки ці дві ідеології є антифашистськими. Тільки ці дві ідеології виступають проти панування держави над суспільством. Всі інші ідеології відносяться до фашизму терпимо, а деякі (особливо ліберальні) підтримують його. Чому ідея сильної держави є збитковою? Тому що сильна держава завжди буде прагнути підім'яти під себе суспільство. Не можуть співіснувати сильне суспільство і сильна держава. Може бути тільки сильне суспільство і ефективна держава або сильна держава і громадянське суспільство. Так, громадянське суспільство є складовим елементом фашистської держави. Фашизм не проти об'єднання громадян у різні союзи, партії, спільноти, але ці об'єднання мають діяти всередині держави, під контролем держави, в ім'я держави. У трьох складових особистість-суспільство-держава тільки один елемент може бути чільним. У комуністів головує суспільство, у фашистів-держава, у лібералів-особистість. Всі інші ідеології є похідними від цих трьох. При цьому слід враховувати, що не можна побудувати повноцінної ідеології на запереченні. Ні антикомуністичної або антифашистської ідеології. Ліберальна ідеологія основною цінністю проголошує свободу особистості і цим заперечує верховенство суспільних інтересів над особистими, тому вона є антикомуністичної. Я є прихильником комуністичної ідеології, яка на перше місце ставить суспільні інтереси, тому я і оголошую себе і антифашистом, і антілібералом. Анархізм побудований на запереченні будь-якої влади, тому його не можна вважати повноцінною ідеологією. Ідеї анархізму починають відразу пробуксовувати, коли ставиться питання про те, як буде виглядати існування людей при анархізмі.Заперечення не може замінити собою конструктивні ідеї. Хоча слід визнати, що ідеологія анархізму значно складніше, ніж прийнято вважати. Є анархізм батька Махна, але є анархізм князя Кропоткіна. Це абсолютно різні речі. Я взяв на себе сміливість поставити знак рівності між фашизмом і лібералізмом.Спробую довести свою думку. Основу лібералізму становлять: свобода особистості, верховенство закону і особиста власність з вільним ринком. Звучить дуже заманливо, якщо сприймати ці ідеї в статиці, як догми. Але якщо ми спробуємо надати їм рух, то вся привабливість відразу зникає. Припустимо, що існує країна, де в повному обсязі здійснилися ліберальні ідеї. У цій країні живуть абсолютно вільні особистості, торжествує закон, приватна власність і вільний ринок. Існує і держава, так як ліберали не проти держави. Вони тільки обмежують сферу його діяльності до "сторожового пса". Тут одразу виникає перше протиріччя: ті особистості, які служать в державних структурах, вже не є абсолютно вільними. Абсолютно вільні особистості взаємодіють між собою на підставі законів. Так само на підставі законів вони взаємодіють і з державою. А звідки беруться ці закони? Ці закони ухвалює законодавча влада, а держава стежить за їх виконанням (я спеціально розділив державу і законодавство, хоча реально вони єдині). Виникає чергове протиріччя: особистості взаємодіють з державою на підставі законів, за дотриманням яких наглядає сама держава. А кому належить влада в державі і законодавчих органах? Тому, кого виберуть. А виберуть того, хто має більше фінансових можливостей. І тут з'являються всесильні гроші, які не пахнуть. Виявляється, що в ліберальній країні все можна купити, в цьому і є основна суть вільного ринку-все продається. Проходить час і ми виявляємо, що в законодавчих органах ідеальної ліберальної країни сидять багаті люди, які приймають потрібні їм закони; державою керують багаті люди, які стежать, щоб ці закони виконувалися. А як же з абсолютно вільними особистостями? А вони продовжують бути вільними, якщо не порушують державних законів, якщо не виступають проти державного устрою. Вони вільні всередині держави. А суспільство? Воно існує як сукупність різних об'єднань.Абсолютно вільні особистості об'єднуються, щоб відстоювати свої інтереси.Інтереси у абсолютно вільних особистостей різні, тому і об'єднання різні. Більше того, часто інтереси різних об'єднань вступають у протиріччя. Держава регулює відношення цих об'єднань за допомогою законів. Тому можна сміливо стверджувати, що в ідеальній ліберальної країні держава стоїть над суспільством і над особистістю. Тому я свідомо поставив знак рівності між фашизмом і лібералізмом. І весь хід історії підтверджує цей висновок. Чим відрізнялася політика фашистської Італії та ліберальних США під час війни? Більш того, ліберальний Черчілль відкрито висловлював своє захоплення італійським фашизмом. Але я повинен погодитися з лібералами, що в даному випадку ми маємо справу з особливим видом фашизму. Я б його назвав плутократичним фашизмом. Плутократичний фашизм-це панування держави, яке стоїть на сторожі інтересів великого капіталу. У нацистській Німеччині теж панувало держава, але воно стояло на захисті інтересів арійської нації. І тут ми можемо говорити про фашизм, про його модифікації. У даному випадку це буде расовий фашизм. Нацизм чи расовий фашизм-це панування держави, яке стоїть на сторожі інтересів якоїсь однієї нації.У чистому вигляді фашизм представлений був тільки в Італії і СРСР. Розумію, що застосування терміна фашизм у відношенні СРСР для багатьох образливо.Добре, ті, хто є прихильником стародавньої Греції, нехай використовують термін "політарізм", а для ліберальної інтелігенції підійде французький термін "етакратізм". Всі ці терміни позначають влада держави. Муссоліні не винайшов фашизм як явище. Він просто дав йому іншу назву. Політарізм є найдавнішим суспільним ладом. Він передував і рабовласництва, і феодалізму. Він успішно дожив і до наших днів. Можна виділити три основні риси фашистського режиму: посилення ролі державного апарату, знаходження при владі фашистської партії і агресивна зовнішня політика держави. При наявності цих трьох рис можна сміливо стверджувати, що ми маємо справу з фашистському режимом. Ліберали відразу з радістю вхопляться за наявність фашистської партії при владі, стверджуючи, що в ліберальних державах такого немає. Для початку спробуємо розібратися з тим, що таке фашистська партія. З назви випливає, що це партія, яка проповідує фашистську ідеологію. Основу фашистської ідеології становить абсолют держави.Виходить, що фашистською партією є така партія, що бачить основною метою свого існування побудова сильної держави. І тоді під це визначення потрапляють усі правлячі партії розвинених демократій. Під це визначення потрапляє і "Єдина Росія", і ВКП (б), і КПРС. Тільки істинно комуністичні партії виступають за зменшення ролі держави, скорочення державного апарату, посилення ролі суспільства. Останнім оплотом лібералізму є те, що у них відбувається періодична зміна правлячих партій. Партії змінюються, але чи змінюється ідеологія і політика?Справа в тому, що в розвинених країнах вибудувана хитра система влади: правляча фашистська партія там поділена на дві частини. Одна частина здійснює потрібну політику, а інша зображує опозицію. Те, що дані партії представляють із себе єдине ціле, підтверджує процес постійної міграції членів однієї партії в іншу.Сам Черчілль робив це неодноразово. І цей процес не викликає особливого неприйняття у керівництва партій. Таке можливо тільки в тому випадку, якщо між партіями немає принципових розбіжностей в ідеологічних питаннях. Та й які можуть бути розбіжності? Запитайте членів різних партій, в чому полягає основа їхньої ідеології? Більшість відповісти не зможуть чи це будуть якісь загальні фрази. Це і є основною ознакою фашистської партії: відсутність чіткої ідеології. Фашистська партія прагне до влади не для того, щоб здійснювати якусь ідеологію. Суть ідеології фашистської партії-прихід до влади. Після приходу фашистської партії до влади, вона перестає бути політичною силою, а стає елементом держави, частиною державної структури, яка прагне відгородити себе від конкурентів як всередині держави, так і поза ним. Звідси і агресивна політика всередині держави до опозиції, звідси агресивна зовнішня політика. Беніто Муссоліні прямо говорить про те, що фашистське держава прагне стати імперією. І в цьому він правий. Але якщо фашистське держава прагне стати імперією, а таких держав у світі багато, то можна зробити висновок, що фашизм є причиною світових воєн. Якщо політика фашизму всередині країни не є очевидно ущербної (яскравим прикладом є фашистська Італія, яка здійснила економічний прорив завдяки фашизму), якщо не вважати придушення будь-якими засобами опозиції, то зовнішня політика, яка веде до світових воєн, вже не дає фашизму права на існування. Поки існує фашизм, до тих пір існує загроза світової війни. Ця загроза особливо загострилася останнім часом, коли фашистський режим у США зумів здійснити свої світові імперські амбіції (хоча і не в повному обсязі). Тепер він буде всіма доступними засобами намагатися утримати існуючий стан речей. Але це не влаштовує інші фашистські держави, які будуть прагнути скинути США з позиції світового лідера. Найбільше від цього постраждає американський народ, як свого часу постраждав італійський, німецький, а потім радянський народ. Ще раз беру на себе сміливість стверджувати, що Радянський Союз був фашистською державою. У ньому постійно посилювалася роль і збільшувалася чисельність державного апарату; КПРС не будувала комунізм, а зрослася з державою і прагнула законсервувати існуючий стан речей; СРСР проводила агресивну зовнішню і внутрішню політику.Такою ж є і сучасна Росія. Таким же є і Китай. Можна сміливо стверджувати, що 3-я світова війна неминуча. Догматичність фашизму є його силою і його слабкістю. Сила полягає в тому, що переважна більшість людей є догматиками, які не здатні або не хочуть самостійно мислити. Вони вважають за краще готові істини. Тому фашизм має дуже велику потенційну підтримку. Слабкість його полягає в тому, що він не витримує ніякої критики, навіть самої примітивної. Спробуйте, наприклад, зрозуміти, що мається на увазі у фашизму під державою. Це абсолют, але конкретна держава знаходиться в руках чиновників, які явно не є абсолютом. Щоб уникнути цієї незручності, які Муссоліні оголошує держава вищої ідеєю. У чому полягає ця ідея? А вона доступна не всім, а тільки обраному колу людей або навіть однієї особи. Дуже нагадує ситуацію з Явлінським, який постійно оголошував, що він знає, як треба керувати економікою, але нікому цього не скаже, поки його не зроблять президентом. Виникає знайома структура: вибрані управляють, бидло підпорядковується і не задає питань. Більшість такий стан речей влаштовує.Самим небезпечним для фашизму стає прагнення людей самостійно мислити, виробляти самостійне світогляд. Тому основою політики фашистської держави є прагнення звести людей до примітивного, скотинячого стану. Особливо яскраво це виявляється в сучасній Росії. Боязнь критики призводить до того, що фашистський режим придушує опозицію, але цим він риє собі яму. Навіщо потрібна опозиція? Влада завжди далека від досконалості. Вона повинна вирішувати величезне коло різних завдань і часто при цьому робить помилки. Опозиція ж зайнята тільки тим, що вишукує слабкі місця у чинної влади і піддає критиці ухвалені рішення. Цим вона допомагає діючої влади позбутися від слабких місць і уникнути дурниць у прийнятті рішень. Як тільки опозиція зникає, влада дурнішає і подлеет. Вся історія СРСР є яскравим підтвердженням цього. Цим же шляхом зараз йде і сучасна Росія. Догматизм призводить фашизм і до того, що серед його послідовників немає великих особистостей, мислителів, філософів. Муссоліні був чудовою людиною, володів ораторським даром, писав вірші, був актором, успішним журналістом, але він не був мислителем і філософом. Його "Доктрина фашизму" на біблію не тягне, її важко назвати навіть науковою працею. Вона представляє з себе набір різних бессвязних думок, багато з яких взяті з чужих філософських праць. Заслугою Муссоліні є тільки саме слово "фашизм". Він дав назву явищу, яке вже існувало.Він вивів це явище на світло. Чому фашизм так активізувався у ХХ столітті?Справа в тому, що фашистське держава-це дуже дороге задоволення. Воно нічого не виробляє, а споживає дуже багато. І це споживання тільки зростає по мірі розвитку фашизму, збільшення тоталітаризму. Останнім хітом фашистських режимів є наймана армія. Якщо призовна армія є суспільним інститутом (принаймні, велика частина армії), то наймана армія повністю належить державі і готова захищати державу, в тому числі, і від суспільства. Наймана армія-це ще один з елементів тоталітарної держави. У ХХ столітті науковий прогрес створив економічні умови для активізації фашизму. Держави стали створювати такі ВВП, що могли собі дозволити утримувати купу дармоїдів-чиновників. До наукового прогресу додалася ще деградація суспільної моралі та інтелектуальна деградація більшої частини суспільства. Метою життя багатьох людей стало споживацтво, а фашистське держава готова це споживацтво забезпечити. Хоча іноді доводиться постраждати і самим громадянам. Основою моралі фашизму є користь держави.Вибухи житлових будинків у Москві привели до посилення ролі держави. І відразу досвід російських фашистів перейняли їхні американські колеги, що призвело до руйнування хмарочосів. А результатом знову стало посилення ролі держави. Ні в Росії, ні в США ніхто не поніс реального покарання за загибель сотень людей, і тільки реальна влада тих, хто повинен був понести покарання, збільшилася. Таке неможливо без моральної та інтелектуальної деградації суспільства. У сучасній Росії намагаються боротися з фашизмом заборонами, але така політика лише допомагає фашизму зміцнитися. Створюються різні антифашистські блоки, в які вступають такі люди, що саме слово "антифашист" починає набувати нехороше звучання. А для молоді питання взагалі вирішується однозначно: якщо ці люди є антифашистами, то фашизм не таке вже й погане явище. Не знаючи фашистської ідеології, люди починають сприймати фашистів, як борців з цими антифашистами і демократами. Боротьбу з фашизмом треба починати з роз'яснення його ідеології, але тоді боротьба з фашизмом буде означати боротьбу з існуючим режимом в Росії. Існує ще одна небезпека, пов'язана з фашизмом. Це проблема глобалізації. У даному випадку має місце прагнення встановити глобальний фашистський режим на території всієї земної кулі. Даний реж

66. Друга світова війна принесла людству незліченні жертви і руйнування. У ній брали участь понад 60 держав, на території яких проживало 80% населення Землі. Бойові дії велися в Європі, Азії, Африці та Океанії на площі 22 млн км2. За роки війни до армій воюючих держав було прикликано 110 млн чол. За різними підрахунками на фронтах загинуло від 50 до 65-67 млн чоловік. 90 млн було поранено або покалічено. Близько половини загиблих становило мирне населення. Матеріальні витрати склали 4 трлн доларів. Якими ж були причини і передумови цієї війни? По-перше, несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули реваншу, нового переділу світу. Найбільшою мірою це проявилось у політиці Німеччини, Італії та Японії. Вони і стали ініціаторами війни. По-друге, економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-х роках, було зруйновано. По-третє, розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулися від впливу на розвиток подій у світі. По-четверте, СРСР, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу. Агресивні держави прагнули розширення власних територій, завоювання ринків збутку та джерел сировини. З їхнього боку війна була загарбницькою. Для країн, які зазнали агресії, війна була справедливою. Найскладніше визначити характер війни стосовно СРСР. У період з 17 вересня 1939 р. по 22 червня 1941 р. він сам виступав у ролі агресора, приєднавши до себе значні території, які на той час належали Польщі, Румунії, Фінляндії, а також Прибалтику. Але після нападу Німеччини СРСР виніс на собі основний тягар війни і для нього вона на цьому етапі мала справедливий характер. Другу світову війну можна розділити на кілька етапів: I. 1 вересня 1939 р. — 19 листопада 1942 р. Стратегічна ініціатива належала агресивним державам. Німеччина, Італія, Японія та їх союзники зуміли оволодіти значними територіями в Європі, Африці, Азії та Океанії. II. 19 листопада 1942 р. — 9 травня 1945 р. Стратегічна ініціатива повністю перейшла до країн антигітлерівської коаліції, війська якої розгромили армію Німеччини та її союзників в Європі і змусили їх капітулювати. III. 9 травня 1945 р. — 2 вересня 1945 р. Завершення війни на Тихому океані і розгром мілітаристської Японії. Кінець Другої світової війни. 

67. 1941

22 червня 1941 року о 4.00 Йоахим фон Ріббентроп вручив меморандум радянському послу в Берліні В. Деканозову, в якому чітко виклав причини німецького нападу. В СРСР цей документ ніколи не оприлюднювався^[1].

1941 рік пройшов у повній стратегічній і тактичній перевазі Німеччини. За півроку їй вдалося захопити Прибалтику, Білорусь, Україну, частину земель європейської Росії. СРСР не спромігся організувати належну оборону на жодній ділянці фронту.

• 22 червня — Німеччина напала на СРСР.

• 27 червня — Німеччина здобула Расейняй, Литовська РСР.

• 29 червня — Німеччина здобула Мінськ, БРСР.

• 30 червня — Німеччина здобула Берестя, БРСР; Волинь і Галичину, УРСР.

• 24 липня — Німеччина і Румунія захопили Бесарабію.

• 5 серпня — Німеччина здобула Смоленськ, РСФСР.

• 8 серпня — Німеччина здобула Умань і захопила Правобережжя.

• 31 серпня — Німеччина і Фінляндія здобули Таллінн, ЕРСР і захопили Естонію.

• 8 вересня — Німеччина приступила до облоги Ленінграда, РСФСР.

• 19 вересня — Німеччина здобула Київ, УРСР.

• 16 жовтня — Німеччина і Румунія здобули Одесу, УРСР.

• 24 жовтня — Німеччина здобула Харків, УРСР і захопила Лівобережжя та Слобожанщину.

• 2 жовтня — Німеччина розпочала наступ на Москву.

• 30 жовтня — Німеччина і Румунія розпочали облогу Севастополя.

• 27 листопада — Німеччина здобула Ростов-на-Дону, РСФСР.

1942 рік позначився провалом німецького наступу на Москву та початком контр-наступу радянських військ. Німеччина спромоглася захопити Донщину, Кубань та Кавказ. В районі Сталінграда СРСР зміг організувати ефективний опір німецьким військам.

• 7 січня — СРСР відбив наступ Німеччини на Москву.

• 8 січня — СРСР розпочав Ржевську битва.

• 6 лютого — СРСР здобув Торопець і Холм, РСФСР.

• 21 квітня — СРСР здобув Дем'янськ, РСФСР.

• 28 травня — Німеччина відбила наступ СРСР в районі Харкова.

• 28 червня — Німеччина розпочала наступ на Донщину, Кубань і Кавказ.

• 4 липня — Німеччина здобула Севастополь, РСФСР.

• 6 липня — Німеччина здобула Вороніж, РСФСР.

• 17 липня — Німеччина розпочала битву за Сталінград.

• 21 серпня — Німеччина здобула Ельбрус і захопила Кубань і Кавказ.

• 19 листопада — СРСР розпочав наступ в районі Сталінграда.

• 23 грудня — Німеччина втратила армію під Сталінградом.

[ред.]1943

1943 рік позначився втратою стратегічної ініціативи Німеччини у війні. СРСР перейшов у наступ, відвоював Кавказ і Донщину, відкинувши німців на Україну. В районі Курської дуги відбулася найзапекліша танкова битва Другої світової війни, в результаті якої Німеччина остаточно перейшла до оборони по всьому фронту. Наприкінці року СРСР вдалося захопити Східну Білорусь та Східну Україну.

• 16 січня — СРСР здобув Великі Луки, РСФРС.

• 2 лютого — СРСР розбив Німеччину під Сталінградом. Перелом у війні на користь СРСР.

• 15 березня — Німеччина відбила наступ СРСР під Харковом.

• 31 березня — СРСР здобув Ржев, РСФСР.

• 4 липня — СРСР розпочав наступ на Курській дузі.

• 5 серпня — СРСР здобув Орел та Білгород, РСФРС.

• 23 серпня — СРСР розбив Німеччину на Курській дузі, здобув Харків, УРСР і захопив Слобожанщину.

• 24 серпня — СРСР розпочав битву за Дніпро.

• 2 жовтня — СРСР здобув Смоленськ.

• 6 листопада — СРСР здобув Київ.

• 24 грудня — СРСР розпочав Дніпровсько-карпатську операцію.

• 31 грудня — СРСР здобув Житомир, УРСР.

[ред.]1944

1944 рік позначився масштабним наступом СРСР на всьому фронті. Радянські війська захопили всю Білорусь, Україну, Крим, Прибалтику, Східну Польщу, вивели з війни Фінляндію та Румунію і почали облогу Будапешту.

• 5 січня — СРСР здобув Кіровоград, УРСР.

• 27 січня — СРСР зняв блокаду з Ленінграду.

• 11 лютого — СРСР здобув Рівне і Луцьк, і захопив Волинь.

• 17 лютого — СРСР завершив Корсунь-шевченківську операцію.

• 17 квітня— СРСР ззахопив Правобержжя та північну Бесарабію.

• 12 травня — СРСР захопив Крим.

• 22 червня — СРСР ропочав Білоруську операцію.

• 4 липня — СРСР здобув Мінськ.

• 20 липня — СРСР здобув Вільнюс, Литва.

• 27 липня — СРСР здобув Львів.

• 2 серпня — СРСР здобув Люблін, Польща.

• 9 серпня — СРСР захопив Карелію. Фінляндія вийшла з війни.

• 10 серпня — СРСР захопив Естонію.

• 29 серпня — СРСР захопив Галичину, південну Бесарабію та Східну Румунію. Румунія перейшла на бік СРСР.

• 29 жовтня — СРСР захопив більшу частину Угорщини і розпочав наступ на Будапешт.

• 24 листопада — СРСР захопив країни Прибалтики.

[ред.]1945

1945 рік позначився приходом військ СРСР до країн Східної Європи та встановленням комуністичних урядів в цих країнах. Радянські війська захопили Східну Пруссію, Західну Польщу, Східну Австрію, Словаччину, Чехію та Бранденбург. Після падіння Берліна Німеччина підписала капітуляцію, яка завершила німецько-радянську війну та поклала край Другій світовій війні на європейському театрі бойових дій.

• 13 січня — СРСР розпочав наступ у Східну Прусію.

• 17 січня — СРСР здобув Варшаву, Польща.

• 19 січня — СРСР здобув Краків, Польща.

• 28 березня — СРСР здобув Данциг, Пруссія.

• 9 квітня — СРСР здобув Кьонігсберг, Пруссія.

• 4 квітня — СРСР здобув Братіславу, Словаччина.

• 15 квітня — СРСР здобув Відень, Австрія.

• 16 квітня — СРСР розпочав битву за Берлін.

• 2 травня — СРСР здобув Берлін, Пруссія.

• 8 травня — Німеччина підписала капітуляцію.

• 9 травня — СРСР здобув Прагу, Чехія.