9

Тема 19: Фінанси Європейського Союзу

1. Передумови та етапи формування ЄС.

2. Інституції ЄС та інтегрована система управління.

3. Спільний бюджет країн-членів ЄС.

4. Європейська валютна система. Європейський валютний союз.

5. Фінансові взаємовідносини між країнами в межах ЄС.

1. Передумови та етапи формування єс

У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.

Основні характерні риси валютного блоку:

• курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням;

• міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

• забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона.

Основні валютні блоки:

• Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов’язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.

• Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки.

• Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехословаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют.

Девальвація валют напередодні Другої світової війни.

Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні проведені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 вересня 1937 р. між США, Великобританією і Францією.

Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлінгів — на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Напередодні Другої світової війни не було жодної стійкої валюти.

Бреттон-Вудська валютна система

Метою подолання зазначеного вище кризового стану в 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) зібралася Міжнародна валютно-фінан­сова конференція, на якій було створено Міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту.

Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи зводилися до такого:

1. У новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнарод­ному обороті. У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ І статуту МВФ) було записано: «Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його корінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою «золото — долар — національні валюти». У цьому поєднанні долар виступав як знак золота та різновид світових грошей.

2. Однією з вимог Бреттон-Вудської валютної системи, як і системи золотого стандарту, було дотримання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися через визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ.

3. Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції (31,1 г) золота — 35 дол.

4. Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни — 35 дол. за одну унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.

Отже, ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за дотриманням яких здійснював МВФ. Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку. По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи «золото — долар — національна валюта» забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалася на тому, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Слід враховувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар виконував функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий же, як золото, і навіть кращий за золото.

В кінці 60-х — на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за одну унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США, по суті, повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резерв­ної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок, поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві вступив у суперечність з основаним на монопольному становищі долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Криза Бреттон-Вудської системи породила багато проектів її реформування: від створення колективної резервної валюти, випуску світової валюти, яка була б забезпечена золотом та товарами, до повернення до золотого стандарту.