10

Тема 4: Фінансове право і фінансова політика

1. Державна політика в сфері фінансів.

2. Моделі фінансових відносин у суспільстві.

3. Фінансовий механізм як інструмент реалізації фінансової політики держави.

4. Фінансовий контроль в Україні та механізм його реалізації.

5. Поняття, предмет і метод фінансового права.

6. Система та джерела фінансового права.

1. Державна політика в сфері фінансів

У будь-якому цивілізованому суспільстві уряд використовує фінансові відносини для досягнення певних цілей, для здійснення своїх функцій і задач. У цьому зв'язку фінансова політика виступає інструментом впливу держави на економічні інтереси окремих прошарків населення і суспільства в цілому.

Сутність фінансової політики держави полягає в розробці науково обґрунтованої концепції розвитку фінансів, визначенні основних напрямків і способів застосування фінансів на тривалу перспективу і на поточний період з урахуванням цілей економічної і соціальної політики держави, міжнародних факторів суспільного розвитку, можливостей збільшення фінансових ресурсів країни.

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань фінансова політика поділяється на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Фінансова стратегія – це довгостроковий курс фінансової політики держави, розрахований на тривалу перспективу, що передбачає вирішення масштабних завдань та обумовлюється економічною й соціальною стратегією уряду. У процесі розробки фінансової стратегії прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, визначаються фактори, що спричиняють вплив на цей розвиток, формуються концепції застосування фінансів, обґрунтовуються принципи організації фінансових відносин, здійснюється вибір довгострокових цілей і розробка цільових фінансових програм.

Фінансова тактика пов'язана з вирішенням конкретних задач, що стоять на певному етапі розвитку суспільства, і реалізується шляхом своєчасної зміни фінансових відносин, маневрування фінансовими ресурсами, перегрупуванням грошових коштів.

Метою фінансової політики є найбільш повна мобілізація фінансових ресурсів країни, необхідних для задоволення постійно зростаючих потреб суспільства. Сюди відноситься політика інвестування, розвиток інноваційних процесів, підтримка й розвиток найважливіших галузей промисловості й окремих підприємств, політика взаємовідносин підприємств із бюджетом, установлення раціональних форм відчуження частини прибутку або доходів на користь держави та ін.

Фінансово-кредитна політика держави визначається суб'єктивними інтересами правлячих груп. Основна мета фінансово-кредитної політики держави – перерозподілити частину валового продукту таким чином, щоб:

1. забезпечити процес відтворення робочої сили;

2. забезпечити процес розширеного відтворення;

3. сприяти процесу накопичення капіталу.

Для досягнення цієї мети держава може використовувати такі засоби (інструменти):

• регулювання облікової банківської ставки (низька облікова банківська ставка сприяє розширенню виробництва; висока облікова ставка використовується при перевиробництві для згортання виробництва);

• регулювання оподаткування; стимулювання певних видів діяльності; вплив на інтенсивність виробництва (через податкові пільги);

• безпосередні державні субсидії, безоплатні кредити тощо;

• інституційне забезпечення функціонування фінансово-кредитної системи.

Зазначені інструменти впливають на державне господарство опосередковано.

Існує два основних підходи до формування державної фінансово-кредитної політики:

1. кейнсіанство (визначає активне втручання держави в економіку, у процес суспільного виробництва);

Ринок, з погляду основоположника теорії кейнсіанства Джона Мейнарда Кейнса (1883 – 1946), не може забезпечити «ефективний попит», тому стимулювати його повинна держава за допомогою кредитно-грошової та бюджетної політики. Ця політика має заохочувати приватні інвестиції і зростання споживчих витрат таким чином, щоб сприяти найбільш швидкому зростанню національного доходу. Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку популярність у післявоєнні роки.

2. монетаризм (визначає мінімально можливий вплив держави на економічні процеси; передбачається, що процес суспільного виробництва буде регулюватися взаємодією попиту та пропозиції).

Монетаризм розглядає ринок як саморегулювальну систему і виступає проти надмірного втручання держави в економіку. Особливістю цього напрямку стала пильна увага до грошової маси, що знаходиться в обігу, яку монетаристи вважають визначальним фактором розвитку економіки. Основні передумови монетаристської теорії, що не завжди мають місце: досконала конкуренція, гнучкість цін, повнота економічної інформації, залежність темпів зростання національного доходу від темпів зростання грошової маси в обігу тощо.

У першому випадку частина ВВП, що надходить у державний розподіл, вище (55 - 80% – у країнах соціал-демократії), а в другому – нижче (25 - 55% – у країнах ринкової економіки).

Останнім часом чітко простежується тенденція посилення впливу держави на процес суспільного виробництва.