Загальна анатомія венозних судин. Вени тулуба. Внутрішньосистемні і міжсистемні венозні анастомози.

Розрізняють вени великого і малого кола – вени тіла і вени легень.

Для вен характерний напрям течії крові з капілярів до серця, а також тонкість стінки і особлива структура останньої; тому перерізана вена легко спадається, якщо тільки стінка її не спаяна з навкружними тканинами. Багато вен іде з артеріями – вени-супутниці (vv. comitantes) і мають однакові з ними назви (v. axillaris, v. radialis, v. peronaea і т. д.). Проте є вени, не зв'язані топографічно з артеріями; їм властиві самостійні розміщення і хід. До таких вен належать усі поверхневі (або підшкірні), vv. subcutaneae (seu superficiales), особливо розвинуті на шиї і кінцівках, а також деякі глибокі (vv. profundae).

Часто артерію супроводять дві вени-супутниці, тому загальна кількість вен в тілі далеко більша від числа артерій; а оскільки вени мають більший просвіт, ніж відповідні артерії, то місткість венозної системи в цілому в багато разів перевищує місткість усіх артерій, разом узятих.

За положенням (і разом з тим за особливостями органів, звідки збирається кров) можна розрізняти:

- вени порожнин, які приймають кров з нутрощів, – вени мозку, вени грудної і черевної порожнин;

- вени апарату руху; з них найбільш численні м'язові вени (vv. musculares);

- підшкірні вени (vv. subcutaneae), які збирають кров з шкіри і під шкірної клітковини, залягають в останній.

Коли в клітковині жирова тканина розвинута помірно, то пішкірні вени просвічують крізь шкіру і помітні при зовнішньому дослідженні на живій людині у вигляді стовбурів і широкопетлистої сітки. Підшкірні вени проходять більш або менш паралельно глибоким (м'язовим) венам, з'єднуючись з ними з допомогою анастомозів; тому підшкірні вени є обхідними шляхами при закупорці глибоких вен. В той час, як артерії шкіри і підшкірної клітковини є незначними гілочками м'язових артерій, підшкірні вени, особливо на кінцівках, становлять судини великого діаметра і великої -довжини (наприклад, vv. saphenae, v. cephalica, v. basilica).

Глибокі вени часто супроводять однойменні артерії в подвійному числі. Сюди належать вени-супутниці на дистальних відділах кінцівок: на нижній – до коліна, на верхній – до середини плеча; так само вени стінок тулуба – vv. mammariae, epigastricae та ін. (крім vv. intercostales і vv. lumbales); no дві вени мають артерії язика, верхня артерія щитовидної залози та ін. Вени, розміщені в порожнинах тіла, – всі поодинокі, крім небагатьох (vv. meningeae, vv. vesicae felleae, vv. spermaticae internae).

Коли артерія розпадається на дві гілки, вени-супутниці кожної з них біля місця поділу артерії з'єднуються між собою так, що артеріальний стовбур дістає також дві vv. comitantes, а не чотири (див. мал. 1). Наприклад, в ліктьовому згині одна з двох vv.brachiales утворюється внаслідок злиття двох vv. radiales, друга — з двох vv. ulnares.

Звичайно артерія та її вени-супутниці вкриті спільною сполучнотканинною піхвою; всі три судини тісно прилягають одна до одної, причому вени розміщуються по обидві сторони артерії, багато разів з'єднуючись між собою гілочками; останні оточують артеріальний стовбур, часто утворюється венозне сплетення (plexus venosus) куди звичайно впадають венозні vasa vasorum; взагалі венозні сітки (retia venosa) і венозні сплетення (plexus venosi) зустрічаються дуже часто в глибоких ділянках тіла і під шкірою.

 

Особливо сильно розвинуті венозні сплетення навколо деяких внутрішніх органів (навколо прямої кишки, навколо сечового міхура), потім – в ділянці хребта (ззовні хребців і всередині хребтового каналу). З'єднуються іноді і вени віддалених одна від одної ділянок. Взагалі венозні анастомози поширені значно більше, ніж артеріальні, тому обхідний венозний кровообіг розвивається у випадках порушення цілості тієї або іншої великої вени порівняно легко. З другого боку, співробітники Б. А. Долго-Сабурова виявили у людини і тварин додаткове, так зване паравенозне артеріальне русло. Воно утворено густими сітками або довгими тонкими стовбурами по ходу різних вен і має значення в обхідному артеріальному кровообігу.

Як правило, вени лежать більш поверхнево, ніж відповідні артерії; але з цього правила є і винятки. Vv. thyreoideae inferiores і vv. sublinguales проходять на певній віддалі від відповідних артерій; підключичні вена і артерія відокремлені одна від одної навіть м’язом (m. scalenus anterior). Ряд глибоких вен шиї, які мають подібне розміщення з однойменними гілками a. subclavia, впадає не у v. subclavia, а безпосередньо у v. anonyma.

Характерною особливістю вен є клапани (valvulae venosae), мал. 2 – пристосування, які перешкоджають зворотній течії крові (до капілярів). В артеріальній системі клапани є тільки біля початку аорти і легеневої артерії.

Клапани вен становлять тонкі, ніжні складки (дуплікатури) внутрішньої оболонки і формою наближаються до заслінок аорти і легеневої артерії: це – маленькі півмісяці, опуклий край яких прикріплений до стінки судини, вгнутий – вільний; виходить щось подібне до кишеньки (sinus valvulae), яка обмежована стінкою вени і клапаном; порожнина кишеньки відкрита в напрямі до серця. Звичайно, такі клапани розміщуються попарно, один проти одного і при нормальній (доцентровій) течії крові притискаються до стінки вени, так що синуси сходять нанівець. При зворотному русі кров заходить в щілину між клапаном і стінкою, відтісняє клапани від стінки і наповнює синуси: вільні краї клапанів зближуються, змикаються. Просвіт вени на цьому рівні закривається, і, отже, кров тече тільки до серця. Оскільки стінки вен в ділянці синусів тонші, ніж в інших місцях, то в момент замикання клапанів на їх рівні (відповідно до синусів) на зовнішній поверхні вени утворюються невеликі парні опуклості, – вена стає ”вузлуватою”. Крім парних клапанів, є і поодинокі; вони трохи іншої форми: більш або менш значно витягнуті по довжині судини і містяться біля устя венозних гілок; це – клапани приток. Взагалі дрібніші вени мають поодинокі клапани. У зародка число клапанів значно більше; навіть частина тих, які досягають повного розвитку у новонародженого, далі редукується.

Губчаста речовина кісток містить величезне венозне депо, тісно зв'язане з венами компактної речовини, окістя, суглобових капсул, м’язів, сухожиль, нервів.

В практичній медицині шляхом уколу в губчасту речовину кісток (наприклад, в грудину, виростки стегна та ін.) вводять в організм з великим успіхом лікарські, анестезуючі речовини, кров.

 

 

Розподіл клапанів. У дрібних венах (діаметром менше 2 мм) клапанів взагалі немає. Найбільше клапани поширені у венах середнього калібру; у великих венозних стовбурах вони бувають рідше. Особливо розвинутий клапанний апарат у венах кінцівок, насамперед – нижньої, до того ж – головним чином у м'язових венах, в меншій мірі – в шкірних; це має велике функціональне значення, тому що у венах кінцівок течія крові повинна подолати ще і силу ваги; завдяки наявності клапанів сила м'язового скорочення сприяє просуванню венозної крові в напрямі до серця. В ділянці голови і тулуба клапани розвинуті не скрізь. Їх немає в більшості вен голови; у венах шиї клапани є тільки на протязі v. jugularis externa; в інших венах шиї клапани мають лише устя вен (vv. vertebralis, jugularis interna, transversa colli та ін.). Нема клапанів або вони є в дуже невеликій кількості у vv. azygos, hemiazygos, intercostales. Їх немає зовсім у v. umbilicalis, у венах кісток, в легеневих венах, в системі ворітної вени, у венах хребтового каналу, у vv. ovaricae, у венах печінки, нирок, матки, у стовбурах верхньої і нижньої порожнистих вен, у венах мозку.

Кров з капілярів іде у венозну систему під незначним тиском; але, крім клапанів, у тілі є ще інші фактори, які сприяють течії венозної крові в доцентровому напрямі; сюди належать присисні апарати. В ряді ділянок тіла стінки вен більш або менш міцно зрощені з фасціями (fascia propria) і з рухомими органами (м'язи та їх сухожилки, кістки). Тому при скороченні певних груп м'язів зв'язані з ними вени поперемінно то розширюються, то звужуються. При розширенні вени кров в неї присисається з периферійних розгалужень, при спаданні – гониться до серця; зворотна течія неможлива, бо цьому перешкоджають клапани, розміщені вище і нижче даного відрізка вени; останній відіграє, таким чином, роль присисного насоса.

Подібні відношення представляють: 1) v. subdavia між m. subclavius і І ребром; 2) v. femoralis під паховою зв'язкою; 3) v. popliteae в підколінній ямці; 4) vv. perforantes, які проходять через пучки сухожилка m. adductor magnus біля його прикріплення; 5) v. jugularis externa, яка проходить крізь fascia colli; 6) plexus pterygoideus між м'язами жувальної групи.

Далі, на наповнення вен кров'ю впливає те або інше положення кінцівок, голови і тулуба. Так, найбільша кількість крові у венозній системі вміщується тоді, коли людина потягується (тулуб розгинається, голова відкидається назад, верхні кінцівки підняті і відведені назад). Нарешті, не можна забувати про присисне діяння на головні вени з боку грудної клітки при акті вдихання.

У фізіології вен велике значення має тонус їх стінки. Тонус є динамічне поняття, яке визначає пружну властивість тканини. Тонус судин (за Вальдманом) включає в себе поняття активності, функції, напруження. Венозний тонус, сприяючи рухові крові, регулює правильне наповнення правого серця. При ослабленні тонусу вен тиск крові в них падає і може настати венозний застій.

Варіанти в ділянці венозної системи бувають дуже часто, вони дуже різноманітні; це пояснюється надзвичайно великою кількістю анастомозів між венами в зародковому стані: кров може йти різними шляхами; далі, залежно від того, який з них переважає, виходить та чи інша форма вен в даній ділянці. Відхилення в початку, в ході і товщині вен такі великі що навіть ліва і права сторони тіла в одного і того-ж суб'єкта завжди неоднакові (наприклад, поверхневі, вени шиї).