47. Основні всесвітні віктимологічні організації і установи.

Наприклад, у ФРН - громадська організація „Біле кільце", у США - Національна асоціація з надання допомоги жертвам. На міжнародному рівні діють Всесвітня віктимологічна асоціація, Європейський форум підтримки жертв злочинів [13].

В Україні у 1997 р. був створений правозахисний центр „Ла Страда - Україна", який є членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі жінками.

Проблема захисту прав жертв злочинів дістала відповідне схвалення і в Організації Об'єднаних Націй. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. Затвердила Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою.

Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ)

За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності

Фонд ООН для помощи жертвам пыток

Организации по оказанию помощи жертвам геноцида в Руанде

Еврейский комитет помощи жертвам войны.

Помощь жертвам наводнений в Пакистане

47. Нормативні основи віктимологічної профілактики злочинів.

Виникненню віктимології сприяли такі обставини:

а) соціальні та політичні зміни, що сталися після Другої світової війни;

б) руйнування традиційних інститутів соціальної солідарності в результаті урбанізації та міграції;

в) зміна ролі сім'ї у суспільстві;

г) зростання безробіття (як легального, так і прихованого);

д) зменшення гарантованих законом можливостей особи для компенсації шкоди від злочинних посягань;

е) обмеженість традиційних моделей профілактики злочинів,

спрямованих виключно на нейтралізацію кримінальної активності злочинців [6, с. 153].

Остання обставина спонукала правоохоронні органи якомога активніше використовувати можливості віктимологічної профілактики, головною метою якої є зниження ризику стати жертвою злочину. До цієї діяльності активно залучаються громадські організації, асоціації, різні спілки й комітети, клуби потерпілих тощо. Наприклад, у ФРН - це широко відоме громадське об'єднання "Біле кільце", у США - Національна асоціація з надання допомоги жертвам та комітет "Жінки в боротьбі з погрозами зґвалтування". На міжнародному рівні діють Всесвітня віктимологічна асоціація, Європейський форум підтримки жертв злочинів та інші. В Україні 1997 р. теж був створений правозахисний центр "Ла Страда - Україна", який є членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі жінками. Головною метою центру є запобіжна робота серед жінок, які збираються за кордон, стосовно того, як не потрапити в тенета секс-бізнесу і не стати жертвами торгівців людьми [6, с. 154].

Проблема захисту прав жертв злочинів дістала відповідне схвалення і в Організації Об'єднаних Націй. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Крім тлумачення термінів "жертва злочину" та "жертва зловживань владою", Декларація визначила такі головні напрями підтримки потерпілих:

1) впровадження у національне законодавство держав - членів ООН міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки;

2) кримінально-правова реституція жертвам, їх сім'ям або утриманцям;

3) компенсації жертвам з державних і недержавних фондів;

4) надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги з урядових, добровільних громадських та місцевих джерел [6, с. 155].

Більшість розвинутих країн ухвалила низку нормативно-правових актів, спрямованих на захист прав жертв злочинів. У Європі з 1950 р. щорічно 22 лютого проводиться День підтримки жертв злочинів. Саме в цей день у Великій Британії було опубліковано Хартію підтримки потерпілих від злочинів. У США закон про права потерпілих від злочинів був прийнятий у 1980 р. Згідно з цим законом вони мають право: одержувати всю потрібну інформацію про види допомоги; вносити свої пропозиції про розміри і форми компенсації шкоди [6, с. 155]. Жертви злочину мають право не лише на відшкодування збитків самим винним, а й у порядку державної компенсації.

У США створено Національну організацію допомоги жертвам злочинів, при Міністерстві юстиції функціонує Департамент допомоги таким жертвам. У 1984 р. був заснований Федеральний фонд допомоги жертвам для додаткового фінансування двох головних національних програм. Перша програма розрахована на утримання державних, громадських і приватних служб; друга - на забезпечення штатів додатковими коштами для виплати потерпілим державної компенсації за шкоду, заподіяну злочином.

Деякі подібні до цього зрушення відбуваються і в Україні. Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розглядається судом одночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і без наявності позову в порядку кримінально-правової реституції. Однак в умовах економічної нестабільності та низького життєвого рівня більшості населення України такі рішення дуже рідко виконуються у повному обсязі. Таку ситуацію могло б змінити на краще створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це б посилило соціальну захищеність людини, оздоровило моральну ситуацію в суспільстві, підвищило авторитет держави та її правоохоронних органів.

Важливим кроком до реального захисту окремих категорій осіб стало прийняття в грудні 1993 р. законів України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" та "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів". У цих законах визначено не лише права та обов'язки осіб, щодо яких здійснюються відповідні заходи безпеки, а й названо види цих заходів і порядок їх здійснення. Крім того, Комплексна програма профілактики злочинів на 2001 - 2005 рр., затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., містить низку заходів щодо захисту життя, здоров'я, честі і гідності особи, її майна від злочинних посягань [4, с. 133]. Програма визначає, що основними напрямами такої діяльності є:

- виявлення каналів незаконного обігу і крадіжок вогнепальної зброї, боєприпасів і вибухових речовин з метою запобігання злочинним посяганням проти особи і суспільства, терористичним актам;

- посилення контролю за суб'єктами господарювання, що мають ліцензії на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном;

- проведення обліку житла, де проживають особи похилого віку, самотні, визнані недієздатними, психічно хворі, хворі на наркоманію і алкоголізм, з метою запобігання фактам знущання над ними, незаконного відчуження їхнього житла;

- розробка заходів запобігання порушенням діяльності страхових, інвестиційних, пенсійних фондів, які залучають кошти громадян;

- проведення паспортизації під'їздів багатоповерхових жилих будинків і гуртожитків для запровадження їх охорони, технічного захисту, системи термінового зв'язку постів охорони з міліцією тощо.

Внесення змін і доповнень до національного законодавства, а також розробка нових законів щодо посилення захисту потерпілих від злочинів мають відбуватися на основі таких міжнародно-правових актів:

1) Загальної декларації прав людини;

2) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права;

3) Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права;

4) Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього;

5) Конвенції про права дитини;

6) Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок;

7) Декларації про ліквідацію насильства стосовно жінок;

8) Міжнародної конвенції про припинення злочину апартеїду та покарання за нього;

9) Конвенції про недопущення рабства та подібних практик;

10) Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими;

11) Європейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

12) Кодексу поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку;

13) Приписів медичної етики, що стосуються поведінки медичного персоналу, особливо лікарів, при захисті ув'язнених та затриманих, проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання;

14) Конвенції проти захоплення дипломатів та взяття їх у заручники;

15) Кодексу норм поведінки на державній службі;

16) Кодексу поведінки для державних посадових осіб.

47. Нормативно-правове забезпечення примирення винного з потерпілим.

    ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ЗАКРІПЛЕННЯ ПРОЦЕДУРИ ПРИМИРЕННЯ МІЖ ПОТЕРПІЛИМ ТА ОБВИНУВАЧЕНИМ У ПРОЕКТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

    БО “Український Центр Порозуміння”

Необхідною умовою для якісної дії кримінального та кримінально-процесуального законодавства є повна відповідність норм матеріального права нормам процесуального права. На нашу думку, у проекті Кримінально-процесуального кодексу слід більше уваги приділити процесуальному застосуванню деяких норм, закріплених у чинному Кримінальному кодексі і спрямованих на забезпечення прав та свобод громадян.

Чинний Кримінальний кодекс (КК) передбачає достатньо норм, що стосуються примирення обвинуваченого, підсудного з потерпілим і наслідків такого примирення, у справах як публічного, так і приватного обвинувачення Так, стаття 46 КК прямо передбачає звільнення підсудного від кримінальної відповідальності внаслідок примирення з потерпілим. Суддя також може врахувати примирення сторін кримінальної ситуації як обставину, що пом’якшує покарання під час винесення вироку (п.2 ч.1 та ч.2 ст. 66 КК) або призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення особливо тяжкого, тяжкого або середньої тяжкості злочину (ст.69 КК).

На жаль, ні в чинному Кримінально-процесуальному кодексі (КПК), ні в його проекті не визначено, чи може бути застосована процедура примирення у справах публічного обвинувачення, на підставі яких процесуальних документів повинні скеровуватись справи приватного та приватно-публічного характеру, яка організація чи особа уповноважені на проведення процедур примирення, який строк відводиться для проведення процедур примирення та на підставі яких процесуальних документів матеріали про проведену процедуру примирення повинні бути долучені до матеріалів справи. Отже, поза законодавчим регулюванням залишились питання, які повинні бути врегульовані, а саме: від кого повинна виходити ініціатива щодо проведення процедури примирення, хто несе відповідальність за цей процес та на кого покладені функції контролю за перебігом цієї процедури тощо. Варто зауважити, що примирення як один із засобів захисту прав і законних інтересів громадян, може застосовуватись не тільки для звільнення від кримінальної відповідальності за скоєння злочину невеликої тяжкості.

Як попередній підсумок можна відзначити, що у матеріальному кримінальному праві України закріплені норми, які створюють передумови для застосування примирення між потерпілим та обвинуваченим/підсудним. Водночас, процесуальне право не містить положень, що регулюють його здійснення, зокрема у справах публічного обвинувачення.

Інститут примирення винного з потерпілим набув важливого значення для кримінального судочинства інших країн і став невід’ємною частиною низки міжнародних нормативно-правових актів. Примирення винного з потерпілим покладено в основу терміну «відновне правосуддя» - підходу до вирішення наслідків злочину, який надає можливість сторонам кримінальної ситуації – потерпілому та правопорушнику – самим брати участь у вирішенні питання щодо наслідків скоєного злочину та попередження вчинення подібного діяння у майбутньому.

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна Рада ООН прийняла резолюцію “Про основні принципи програм відновного правосуддя у кримінальних справах”, яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновного правосуддя у національне судочинство.

Оскільки примирення потерпілого з обвинуваченим/підсудним проводиться зазвичай за допомогою спеціально підготовленого посередника - медіатора, то часто програма примирення має назву медіація.

Відповідно до Рамкового рішення Ради Європейського Союзу “Про місце жертв у кримінальному судочинстві” від 15 березня 2001 року медіація у кримінальних справах – це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи – медіатора. На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зобов’язані поширювати посередництво у кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між потерпілим та правопорушником, досягнутої у процесі посередництва. Крім того, до 22 березня 2006 року усі країни ЄС в обов’язковому порядку повинні прийняти закони, які б забезпечували проведення посередництва у кримінальних справах.

Рекомендація № R (99)19, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 15 вересня 1999 р. закликала держави – членів Ради Європи (членом якої є і Україна) сприяти розвитку і проведенню програм посередництва між потерпілим і правопорушником в якості загальнодоступної послуги.

Оскільки Україна взяла курс на інтеграцію з європейським законодавством, то доцільно включити примирення (або ввести термін “медіація” як один з різновидів примирення) потерпілого та обвинуваченого/підсудного в окрему кримінально-процесуальну норму.

ПРОПОЗИЦІЇ ЗАКОНОДАВЦЮ

Як вже зазначалось вище, головна правова проблема, яка перешкоджає безпосередньому впровадженню примирення (медіації) у кримінальний процес, – це повна відсутність регулювання у проекті КПК прав та обов’язків відповідних органів та посадових осіб - суб’єктів кримінального провадження (досудового провадження, прокуратури, суду) стосовно здійснення примирення. Вирішення цієї проблеми дозволить розпочати впровадження процедур примирення у кримінальне судочинство.

Видається доцільним, доповнити проект КПК наступною статтею: «У ході кримінального провадження прокурор або орган дізнання, а також слідчий суддя, суддя або суд за власною ініціативою та за згодою обвинуваченого/підсудного і потерпілого може направити справу до організації/ установи або приватного медіатора з метою проведення процедури медіації між потерпілим та обвинуваченим/підсудним».

Також доповнити статтю 6 КПК наступними визначеннями:

«Медіатор – це особа, яка самостійно чи будучи фахівцем відповідної організації/установи допомагає потерпілому та обвинуваченому/підсудному досягнути згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою.

Медіація – це процес, у якому потерпілий та обвинувачений/підсудний за власною згодою і за допомогою третьої сторони – медіатора, можуть досягнути згоди щодо відшкодування завданої шкоди та примирення між собою».

У такий спосіб цими доповненнями буде вирішено низку процесуальних питань, зокрема, визначено терміни “медіація” та “медіатор”, а також закріплено право прокурора, органу дізнання та суду скеровувати справи на медіацію.

Доповнення вітчизняного КПК подібною нормою дало б змогу безпосередньо використовувати примирення (медіацію) у кримінальному процесі з наслідками, які вже визначені чинними Кримінальним кодексом.