63. «Філософія серця» п. Юркевича. У чому її суть?

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У 1860 році він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об’єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.Істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов’язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов’язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

64. Філософія в.Вернадського

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань). Вчення Вернадського про біосферу, формування біосферного мислення було не лише відповіддю на виклик часу, а й новим підходом до осмислення об´єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства». Із розвитком ноосфери він пов´язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально-гуманістичне знання поєднаються в одне ціле, як і сфери людської діяльності, пов´язані з цими знаннями.На сьогодні по-різному сприймають концепцію Вернадського, навіть стверджують, що вона спрямована на підкорення природи, а не на гармонізацію взаємин з нею. Однак слід враховувати, що, виступаючи з вимогами нового мислення, В. Вернадський постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії, в яких головним повинно бути не часове, а вічне. «В житті людини справжнім життям є одна миттєвість. Але через цю миттєвість, яку б різноманітну форму вона б не приймала..., все життя людини набуває іншого сенсу. Ця миттєвість часом, чи буде вона поривом Ероса, релігійним переживанням чи поглибленням, подвигом самозабуття та любові до ближнього, художнім проникненням, чи науковою творчістю або чим-небудь іншим — філософським розумінням чи дійсним проясненням думки... є частина того вічного, що складає суть живої речовини, одним з проявів якої ми є». Це вічне він вважав вищим від усього і намагався знайти його у вільній думці, науковій творчості, які підпорядковував головному смислу святого життя — служінню науці.У науковому доробку В. Вернадського — питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність і цілісність вивчення біосфери, наукове положення про автотрофність (здатність утворювати органічні речовини з неорганічних) людини, яке ще не повністю осмислене. Одним із перших він проаналізував структуру, властивості простору і часу, наголосивши на особливій їх ролі у формуванні наукового світогляду і практичній діяльності людини, поставив питання про самостійний статус біологічного часу і простору, вказав на їх специфіку, головні особливості, зокрема симетрію та асиметрію.В. Вернадський досліджував різноманітні філософські та методологічні проблеми: логіку дослідної науки; співвідношення емпіричного і раціонального в науковому пізнанні (етика наукової творчості); природу наукового світогляду; взаємозв´язок філософії та природознавства. Він тяжів до широких синтетичних узагальнень, не заперечуючи ролі та значення аналітичного підходу до пізнання і освоєння природи. Аналізуючи дві форми синтезу в розвитку наукового пізнання, зазначав, що наука багато втрачає через відсутність натуралістів типу французького природодослідника Жоржа-Луї-Леклерка Бюффона (1707—1788), схильність до вузької спеціалізації. При обстоюванні наукового світогляду вчений не абсолютизував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, її переживань. «Досить часто доводиться чути, — писав він, — це те, що наукове — то вірне, правильне, служить вираженням чистої і незмінної істини. В дійсності це не так. Незмінна наукова істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука». Світогляд, який ґрунтується на науці, на його погляд, не може не бути обмеженим, бо загальні уявлення про явища у світі мають мозаїчний характер. При його формуванні потрібно пов´язати всі аспекти діяльності людини, які знаходять своє місце в системі її цінностей.Науковий світогляд у Вернадського є творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким фігурують релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та індивідуальна етика, філософська думка. Знищення або припинення одного виду діяльності людської свідомості проявляється через пригнічення іншого: «Припинення діяльності людини в галузі мистецтва, релігії, філософії не може не відбитися подавляючим, хворобливим чином на науці. Ми не знаємо науки, а значить і наукового світогляду без одночасного існування інших сфер людської діяльності». З цього погляду, важливе значення В. Вернадський надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов´язане з людськими або космічними переживаннями соборного типу, де без релігійного життя одиничні переживання розпорошуються. Більш того, Вернадський був переконаний, що в атмосфері соціальної помсти, прагнення до грабунків, насильства, наживи, породженої більшовицькою пропагандою, саме релігія мала породити почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.