Розвиток різних мистецтв

Останні десятиліття XIX ст. прикметні розвитком реалізму в малярстві. Визначними його представниками були К.Трутовський – май­стер поетизації народного життя (в 70 – 80-ті р.р. він створив картини “Білять полотно”, “Весільний викуп”, “В місячну ніч” та ін.), ілюстратор поем Т.Шевченка; один із засновників “Товариства південноросійських художників”, академік К.Костанді – автор полотен “У хворого товари­ша”, “В люди”, “Старенькі”; П.Мартинович – портретист, який створив галерею українських селян, відомий жанровими кар­тинами “Казенки”, “У стану”, ілюстраціями до “Енеїди” І.Котляревського; академік М.Пимоненко – автор жанрових картин із побутового життя (“Весілля в Київській губернії”, “Свати”, “Ворожіння”, “Проводи рекрутів” та ін.) і пей­зажів.

Першорядними майстрами пейзажного маляр­ства були: С.Васильківський, який опоетизував рідну природу в полотнах “Весна на Ук­раїні”, “Козача левада”, “Дніпровські плавні” й увічнив історичне минуле свого народу (“Дума про трьох братів”, “Козаки в степу”); грек за по­ходженням А.Куїнджі – майстер місячних пейзажів, ефектів освітлення (“Чумацький тракт”, “Степ”, “Українська ніч”, “Березовий гай”, “Місячна ніч на Дніпрі”); реаліст і романтик С.Світославський (“До весни”, “Воли на оранці”, “Заготівля льоду”, “Пором на Дніпрі” – картин, що вдало поєднали пейзажні та жанрові мотиви); академік В.Орловський (“Рибалки”, “Жнива”, “Затишшя”). Історичні теми культивували академік і ректор петербурзької Академії мис­тецтв І.Рєпін (українець за походженням, він присвятив козацьким лицарям славнозвісну кар­тину “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, а також своїх “Запорожців” і “Гетьмана”); О.Сластіон (“Проводи на Січ”), а також західноукраїнські майстри. Серед них найбільш відомі – вихованець Краківської школи красних мистецтв Т.Копистинський (триптих “Гальшка Острозька”, реалістичні жанрові полотна з народного життя “Сліпець із поводи рем”, “В селянській хаті”, “Погорільці”, портрети “Далматинка”, “Автопортрет”); випускник Віденсь­кої академії образотворчих мистецтв, син відомо­го літератора і сам письменник К.Устиянович (“Козацька битва”, монументальне полотно “Мойсей”, у центрі якого – освітлена постать пророка з Божими скрижалями, портрет А.Вахнянина, картина “Шевченко на засланні”, народні типи “Бойківська пара”, “Гуцул”). У 90-х р.р. молодий митець із Буковини М.Івасюк на­писав картини “Богун під Берестечком” і “Хмель­ницький під Зборовом”, організував першу в краю художню школу.

У царині скульптури особливо відзначилися Л.Позен – полтавський самоук, який став петербурзьким академіком (скульптури “Кобзар”, “Переселенці”, “Жебрак”, “Запорожець у розвідці”, “Скіф”, “Оранка на Україні”, пам'ятник І.Котля­ревському в Полтаві); автори жанрових компо­зицій і скульптурних портретів П.Забіла (бюст Шевченка) та Б.Едуардс (“Катерина”). Складною була доля монументальної скульптури, прикладом чого є зволікання з відкриттям па­м'ятника Б.Хмельницькому в Києві роботи М.Микешина.

Містобудування XIX ст. дало потужний по­штовх мистецтву архітектури. Київ наприкінці століття прикрасили Володимирський собор, те­атр Соловцова (зараз – театр ім. І.Франка), готель “Континенталь” і будинок міської думи, кілька споруд визначного архітектора В.Городецького (міський музей, “Будинок із химерами”). Він першим почав успішно застосовувати новий матеріал – цемент. Чеський архітектор Й.Главка збудував розкішну митрополичу резиден­цію в Чернівцях у візантійсько-мавританському стилі (зараз – Національний університет ім. Ю.Федьковича), вірмено-католицьку церкву. Однією з кращих споруд у Європі вважається Одеський академічний театр опери та балету (ар­хітектори Ф.Фельнер і Г.Гельмер).

У складних обставинах через Емський указ існувала українська музика. Доходило до абсурду: на київській сцені народну пісню “Дощик, дощик капає дрібненько” дозволялося співати не в оригіналі, а ...французькою мовою (“неньку” пікантно називали “маман”). Однак у царину музичного мистецтва значний внесок здійснили М.Аркас (опера “Катерина”, численні об­робки народних пісень, романси), П.Сокальський (опери “Майська ніч”, “Облога Дубна”, фортепіанні п'єси, солоспіви на слова Т.Шевченка), П.Ніщинський (музика до “Назара Стодолі”, музично-драматична картина “Вечорниці” зі знаменитим хором “Закувала та сива зозуля”), В.Заремба (обробки народних пісень, романси “Дивлюсь я на небо”, “Така її доля”, музичні тво­ри на слова Шевченка “Утоптала стежечку”) та багато інших.

М.Лисенко (1842 – 1912) увійшов в істо­рію української класичної музики як найвизнач­ніший композитор, глибокий знавець народної пісенності й віртуоз-піаніст, організатор українсь­ких хорів, засновник музичної школи в Києві, в якій зростали композитори К.Стеценко, Я.Степовий, М.Леонтович, Л.Ревуцький та ін. Здобут­ки його творчості 70 – 90-х р.р. – опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, оперета “Чор­номорці”, дитячі опери, нові жанри інструмен­тальної музики (рапсодії, сюїта, соната тощо), понад 80 творів на слова Т.Шевченка (кантати “Б'ють пороги”, “Радуйся, ниво неполитая”, хор “Заповіт” та ін.), І.Франка (“Місяцю-князю”, “Не забудь юних днів”, “Вічний революціонер”), М.Старицького (“Вечір”), Лесі Українки (“Східна мелодія”), О.Олеся (“Айстри»), теоре­тичні праці, чимало видань із музичної фольклористики і багато іншого.

Здобутки західноукраїнської музики засвідчу­вали А.Вахнянин – громадський діяч і письменник, засновник співочих товариств “Боян” і “Торбан” у Львові (як композитор відомий оперою “Купало”, музикою до драматичних творів, зокрема “Хором норманів” із трагедії “Ярополк” К.Устияновича, хоровими і сольними творами “Чи знаєш, де країна наша мила”, “Мир вам, брат­тя”); композитор і диригент, організатор музич­ного життя О.Нижанківський (хорові твори “Гуляли”, “З окрушків” та ін., дуети й солоспіви – “В гаю зеленім”, гармонізації народних пісень); священик В.Матюк (хори “Прийди, весно”, “Родимий краю”, солоспів “Веснівка” й ін.); бу­ковинський письменник і священик С.Воробкевич, професор музики Чернівецької духов­ної семінарії (автор народних мелодрам-опер “Бідна Марта”, “Гнат Приблуда”, оперети “Золотий мопс”, хорів на слова Т.Шев­ченка, популярних романсів “Над Прутом”, “За­грай ми, цигане старий” і застільних пісень).

Музика тісно пов'язана з театральним мистец­твом. 70 – 90-ті р.р. – це період, особливо значущий у розвитку українського театру. Зокрема, вже не тільки у Львові на зміну аматорським трупам починає діяти український професійний те­атр. У провінційному Єлисаветграді його створив у 1882 р. М.Кропивницький. До нього увійшли Іван, Панас, Микола і Марія Тобілевичі, М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинська, А.Максимович та ін. Багато зусиль для успішного функціонування трупи доклав М.Старицький. Розвиткові театру не стали на заваді навіть заборони давати вистави в Києві та в Київ­ському генерал-губернаторстві, урядово-адміністративні перешкоди й цензура.

Трупу порівнювали зі славнозвісним тоді німецьким мейнінгенським театром. Попри матеріальні труднощі гастролі “театру корифеїв” прохо­дили значною частиною Російської імперії та в її столицях. На­прикінці століття постала проблема розширення ху­дожнього діапазону українського театру від побу­тово-етнографічного до психологічного й поетич­ного, що зробили вже в XX ст. молодші сили – театральні (М.Садовський та ін.), літературні (Леся Українка, В.Винниченко, О.Олесь).