4. Драматургія 70 – 90-х р.Р. Хіх ст.

Українська драматургія другої полови­ни XIX ст. продовжувала тради­ції реалізму й народності, розвивала живу розмовну мову, правдиво зображувала реальні ситуації і життя простого народу. Важливі напрями її наступної еволюції визначались переходом від притаманного шкільному театрові комічно-зниженого по­казу представників народу до виведення їх на роль позитивних героїв. Одним з головних джерел нової українсь­кої драматургії були традиційні ігри та об­ряди. Елементи їх тривалий час зберіга­лися у текстах п'єс як своєрідний вияв не­розривного зв'язку української драматургії з фольклором, з народним художнім мис­ленням.

Для наступних пошуків українських драматургів другої половини XIX ст. іс­тотне значення мали традиції І.Котля­ревського, Г.Квітки-Основ'яненка.

Ще в 60 – 70-ті р.р. існували паралельно драматургія репертуарна, яка допускала­ся, хоча часто з тривалими затримками, на сцену, і та, що була поза сценою, але часом пробивалась у друк. Здебільшого п'єси другої групи писалися на теми історичного минулого (“Эллины Тавриды” М.Костомарова, “Колії” П.Куліша, “Гар­куша” О.Стороженка, “Олег Святославович” і “Ярополк” К.Устияновича, “Довбуш” О.Федьковича, “Настася” В.Ільницького, “Маруся Богуславка”, “В диму та в полум'ї” І.Нечуя-Левицького та ін.).

Позитивну роль відіграли переробки (вони формально не підлягали забороні) з М.Гоголя та Кухаренка (“Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Чорноморці” М.Старицького), Т.Шевченка (“Невольник” М.Кропивницького). До сучасної ж теми більш охоче бралися автори водевілів (“Кум-мірошник, або Сатана в бочці” В.Дмитренка, “Один подарував, другий утішив, або хто лається, той кається” А.Ващенка-Захарченка, де панувала іди­лія, а комедійні ситуації виникали лише внаслідок дрібних непорозумінь.

Незавершена п'єса “Гнибіда” вперше в українській драматургії розробляла тему соціального розшарування пореформеного села. Першим ва­ріантом “Лимерівни”, ідея якого взята з однойменної народної пісні-балади. Раннім драматургічним спробам Панаса Мирного бракувало сценічності.

У середині 70-х р.р. уже визнаний художник слова І.Нечуй-Левицький пише історичні драми “Маруся Богуславка” (1875), “В диму та в полум'ї” (1875) та побутові комедії “На Кожум'яках” (1875) і “Голодному й опеньки м'ясо” (1877), в яких звертається до нової для нього тематики. На їх драматургічній тех­ніці позначились як основні особливості стилю визначного майстра прози – жваві діалоги, точні й яскраві описи обстановки, атмосфера дії, переконливе зображення пристрастей і переживань героїв, так і ін­терес письменника до давніх жанрів ін­термедії й сатиричного вірша. Увагою до цієї теми позначені й комедії М.Кропивницького 70-х р.р., зокрема “Пошились у дурні”.

Згадані твори засвідчують поступове нагромадження драматургією творчого по­тенціалу, який при найменшому послаб­ленні державних утисків українського те­атру приводив у 80 – 90-ті р.р. до значних зрушень. Успішні виступи у 1882 р. професіональної теат­ральної трупи М.Кропивницького, а з 1883 р. – об'єднаної трупи, якою керував М.Старицький і яка зосередила найвидатніші мистецькі сили (крім самих органі­заторів ще М.Заньковецька, М.Садовський, І.Карпенко-Карий, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, а пізніше М.Затиркевич-Карпінська, Г.Борисоглібська та ін.), відкрили епоху в історії українського театру, що потребував ново­го репертуару. Його творцями були пере­важно М.Кропивницький, М.Старицький.

І.Тобілевич (І.Карпенко-Карий), чия активна діяльність на театральній ниві зумовила особливі якості їхньої літератур­ної творчості, надала “такої сценічності українським драмам, що багато з них досі не тільки держаться на сцені, а й ко­ристуються успіхом у глядачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця XIX ст. Це ж сприяло виробленню своє­рідності синкретичного театрального дій­ства, що з'єднало діалог з хоровим і соль­ним співом, музикою, танцем”.

Використання етнографічних деталей, фольклорних творів, яке спочатку служило відображенню зовнішніх рис народного життя, поступо­во підпорядковується розкриттю його внутрішньої сутності. “Постає перед нами, як живе, українське село з його поезією і з його душевною темнотою, природною красою і п'явками та визискувачами”, – зазначав І.Франко щодо творів М.Кропивницького та І.Карпенка-Карого. Ця тема виступає у драмах М.Старицького, Панаса Мирного (“Лимерівна”, “Пе­ремудрив”, “Згуба”), Б.Грінченка (“На­хмарило”), С.Воробкевича (“Гнат При­блуда”) та ін.

Розширення ідейно-тема­тичних параметрів йшло за рахунок зо­браження життя інтелігенції, визначення її місця в суспільстві, змалювання побуту мешканців міста і “взаємин” міста й села (ця тематика набуває істотного значення на межі століть у всіх родах і жанрах літератури). У таких драмах, як “Не су­дилось” (1881) М.Старицького, “Доки сонце зійде...” (1882) М.Кропивницького, ставилось питання про обов'язки інтелі­генції перед народом. Воно знаходить свій розвиток у творах М.Старицького “У темряві”, “Талан”, “Крест жизни”, М.Кропивницького “Беспочвенники”, “Олеся”, І.Карпенка-Карого “Понад Дніпром”, “Суєта”, “Житейське море”, Б.Грінченка “Нахмарило”, “На громадській роботі”, І.Франка “Учитель”.

З'явилось чимало п'єс (переважно ко­медій) з побуту новоявленого панства: “На Кожум'яках” (1875) І.Нечуя-Левицького і переробка її “За двома зайцями” (1889) та “По-модньому” (1887) М.Старицького, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч” (1890), “Хазяїн” (1900) І.Карпенка-Карого, “Мамаша”, “Супротивні течії” (1900) М.Кропивницького, “Май­стер Чирняк” (1894) І.Франка.

Серед творів історичної тематики п'єси М.Старицького “Богдан Хмельницький” (1887), “Маруся Богуславка” (1897), “Оборона Буші” (1889), Г.Бораковського “Маруся Чурай” (1888), Б.Грінченка “Яс­ні зорі” (1894), “Серед бурі” (1897), “Сте­повий гість” (1900), Ю.Федьковича “Хмельницький” (1887), І.Карпенка-Карого “Бон­дарівна” (1884) та “Сава Чалий” (1899), історичні драми І.Франка. У них помітне намагання показати історичні по­дії через долю особистості (в тому числі історичних осіб).

Створений М.Кропивницьким, М.Старицьким та братами Тобілевичами укра­їнський театр був унікальним явищем європейської культури. Український театр корифеїв познайомив глядачів із сучасним і минулим життям українського народу в найрізноманітніших аспектах, поєднав най­більш ефектні засоби сценічної виразності з глибиною думок і почуттів, осягнути ідейно-естетичну функцію народних обрядів та звичаїв, а також найрізноманітні­ших словесних жанрів фольклору (пісень, приказок, легенд, переказів, анекдотів та ін.) як основу сюжету і засобів харак­теристики персонажів. Будучи домінантою стилю українського театру і драматургії, етнографізм і фольклоризм відіграли, та­ким чином, позитивну роль, привернувши увагу громадськості до української сцени як яскравого художньо-емоційного ви­довища.

Драматурги істотно збагатили україн­ську літературну мову як засобами мови народної, розмовної, так і сміливими но­вотворами, більшість із яких живе і нині. Українська драма другої половини XIX ст. у творчості корифеїв підійшла до того повного злиття великої ідейної глибини, свідомого історичного змісту з шекспірівською жвавістю характерів і багатством дії.

На 80 — 90-ті р.р. припадає розквіт драматургічної твор­чості І.Франка. Комедії “Рябина” (1886), “Майстер Чирняк” (1894), драми “Укра­дене щастя” (1894), “Учитель” (1896), “Сон князя Святослава” і “Кам'яна душа” (1895), “Будка ч. 27” (1896), драматичний етюд для дітей “Суд святого Николая” (1896) й остання (“сцена”) “Чи вдуріла?” (1904) є творами, написаними для театру, і виявляють інтерес автора до найрізноманітніших сторін життя. Одноактні п'єси цього періоду писались переважно у жанрі водевілю чи побутової комедії, лише в окремих з них (у М.Кропивницького, М.Старицького) звучали соціальні мотиви.

Незважаючи на урядові утиски, народний театр М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого був якісно новим явищем не тільки у культурно-громадському житті України, а й за її межами, “свідоцтвом дозрілості” народу (І.Франко). Але порівняно з цими письменниками українська класична драматургія XIX ст. виявляла своєрідність, звертаючись здебільшого до життя найнижчих верств суспільства. Це вирізняло її серед класичних зразків тодішньої західноєвропейської драматургії.