2. Загальний огляд літературного процесу

Найважливішою і принципово новою ознакою української культури було те, що всупереч орієнтації виключно на побутово-етнографічну сферу і патріархальне мину­ле, яку підтримували офіційні кола росій­ського самодержавства, у центрі уваги передових митців і вчених перебували найхарактерніші явища дійсності та історичного минулого, життя усіх соціальних прошарків. Формується новий тип митця, для якого виступ у різ­них сферах культури стає формою гро­мадської діяльності.

Це зумовило появу цілої плеяди творчих індивідуальностей – І.Фран­ка, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, яким під силу було розв'язання високих мистецьких завдань не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи. Ба­гатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є найприкметнішими особливостями укра­їнської літератури другої половини XIX ст. Вона почала розвиватися як цілісний ху­дожній комплекс, у якому представлені всі основні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози і драматургії до літера­турно-художньої критики, естетики й пуб­ліцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набували успіхи української драматургії з широкою соціальною проблематикою, но­вими героями і досконалою художньою формою. Винесені на театральну сцену п'єси М.Кропивницького, М.Старицького, Б.Грінченка, І.Карпенка-Карого, І.Фран­ка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу.

З'являються нові теми і нова проблема­тика, що відбивають суттєві зміни в су­спільному й духовному житті народу, – зображення пореформеного “лиха сього­часного”, розшарування на селі, зубожіння селянст­ва, наростання нових хвиль революційного протесту, для яких на відміну від колиш­ніх стихійних селянських бунтів характер­не дедалі чіткіше усвідомлення причин со­ціального зла. Коло літературних героїв представляється новими соціальними ти­пами – від безземельного селянина до сільського глитая, від робітника до фабриканта.

Поряд з цим у творчості письменників (О.Кониський, Д.Маркевич) все ще зустрічалися ідеалізація селянського життя, сентиментальне замилування родинно-побутовими, а іноді й громадськими стосунками. Нежиттєвість сюжетних ситуацій, фальшивість суспіль­них ідей, задана схематичність характерів та вчинків героїв відбивалася й на формі творів, для яких, за словами І.Франка, сказаними про значну частину “народовської” белетристики, характерні були мертвеччина змісту, брак гарячого почут­тя, млявість і примітивність літературної техніки.

Принципово новим явищем було звер­нення письменників до теми взаємин наро­ду й інтелігенції. Ідея громадського обов'язку, служіння інтелігенції народові у творах Франка, Панаса Мирного, кращих творах І.Нечуя-Левицького розглядалися як завдання просвіти народу, пробудження його соціальної свідомості, протесту проти гноблення і приниження. У повісті Панаса Мирного “Лихі люди” (“Товариші”) вперше в українській літе­ратурі були виведені різні типи різночин­ної інтелігенції, борців за народну справу.

Демократизація й гуманізація літерату­ри знайшли свій яскравий вияв у відобра­женні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків осо­бистості й суспільства. Художньо глибше і всебічніше досліджувався вплив соціаль­них обставин на людину, її залежність від суспільства. Разом з тим показувався активний опір особистості обставинам, розкривалися її духовні сили, здатність змінювати ці обставини у своїх інтересах. Найбільш яскраво і переконливо процес духовного розкріпачення людини, зростан­ня самосвідомості, народження духу протесту проти будь-якого насильст­ва, утвердження права особистості на свободу і щастя довели Панас Мирний та І.Франко. Пафос реалістичного мистецтва і полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію і загартувати волю до завоювання можливостей вільної твор­чості, щастя. Цей пафос протистояв про­світянському вболіванню над народним горем, проповіді соціальної покірності, не­здатності простої людини на високу ду­ховність й історичну дію.

Новим змістом наповнюються соціальний і естетичний ідеали, концепція пози­тивного героя в літературі. З'являється но­вий тип людини-борця – від Миколи Джері (“Микола Джеря”) і Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”) до Жука (“Лихі люди”) та Бенедя Синиці (“Борислав сміється”). Як одна з форм героїзації персонажа виступає посилена увага де­яких письменників до романтичного на­чала.

Ідейно-тематичне збагачення, широта ху­дожнього осмислення дійсності викликали суттєві зміни художньої форми, зокрема у прозових жанрах, які стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвивається жанр роману, який у творчості І.Нечуя-Левицько­го, Панаса Мирного, І.Франка зазнає ідей­но-стильової модифікації (родинно-побуто­вий, соціальний, історичний, соціально-психологічний, філософський роман).

Відображення гострих соціальних кон­фліктів виключало спокійну описово-опо­відну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Більш напруженим і гострим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціально­го аналізу, принципи образотворення і типізації. При цьому соціальна детермінова­ність сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. У тканину реалістичного письма поряд із строгими документами органічно вводяться притчі, фантастичні елементи з новими стильовими функціями порівняно з романтичними творами. Це породжувало нові жанрово-стильові різно­види художньої прози.

На зміну розповіді від першої особи утверджується форма об'єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої достовірності й худож­ньо-емоційної сили.

Характерною особливістю гостротенденційних творів було посилення публіцистич­ного начала. Відчутною функціональною спрямованістю відзначаються не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішня мова героїв, а й зовнішні описи й пейзажі.

Зближення літератури з життям розши­рює і поглиблює зв'язок її з народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично і граматично.

Якісні зміни відбувалися і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, жанрово-стильове збагачен­ня поезії пов'язані з такими поетами, як Л.Глібов, С.Руданський, М.Старицький, П.Грабовський і особливо І.Франко.

У поезії І.Франка, як і в його прозі, з'явився новий для української літератури герой – робітник, свідомий свого станови­ща в суспільстві. По­ряд з шедеврами політичної поезії І.Франко створив перлини інтимної лірики. Важко знайти у світовій поезії такі жанри й ме­трично-інтонаційні системи, які б не були випробувані й оригінальне модифіковані І.Франком. За всіма ідейно-змістовими й формальними ознаками українська поезія у творчості І.Франка досягла найбільших висот світової поезії.

Все тісніше й органічніше творче спілкування з світовою літературою мало своїм закономірним наслідком дальшу ак­тивізацію перекладацької справи, у якій особливі заслуги належать І.Франкові, С.Руданському, М.Старицькому, П.Грабовському та ін. Це розглядалося і як прилучення українського читача до світо­вої культури, і як важливий та ефективний засіб збагачення ідейно-естетичних можливостей українського слова.

З кожним роком збільшувалась кіль­кість перекладів творів українських пи­сьменників іноземними мовами, що також підносило міжнародний авторитет україн­ської літератури.

Важливою трибуною для літератури в усі часи були періодичні видання. У Російській імперії до революції 1905 р. майже не існувало українських газет і журналів. Єдині періодичні органи, в яких знаходилося місце для літературних творів, були газета “Киевский телеграф” (існувала до 1876 р.) і науковий вісник українознавства журнал “Киевская старина” (виходив із 1882 р.). У ньому друкувалися роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного й І.Білика, “Старосвітські батюшки і матушки” І.Нечуя-Левицького, п'єси М.Кропивницького й І.Карпенка-Карого, історична трилогія з доби Хмельниччини М.Старицького, твори І.Франка, Б.Грінченка, Лесі Українки, М.Коцюбинського, В.Винниченка, історико-літературні й критичні студії.

Через цензуру вдалося провести й кілька неперіодичних видань. Це альманахи “Луна” (1881), “Рада” (упорядник М.Старицький упро­довж 1883 – 1884 р.р. спромігся видати два його випуски), “Нива” (1885) і “Степ” (1886) та “Склад­ка” (з 1887 по 1897 р.р. упорядники В.Александров, а потім К.Білиловський видрукували чотири випуски). Ці альманахи презентували набутки ук­раїнського романтизму (Т.Шевченко, П.Куліш) і стали досить широкою ретроспективою надбань українського реалістичного письменства останніх десятиліть XIX ст.

На західноукраїнських землях видань було значно більше. Цілу бібліотеку українського письменства видали “народовські” органи друку – на­самперед журнал “Правда” (виходив із перервами до 1898 р., був загальноукраїнською трибуною, з якої велася літературна дискусія 70-х р.р.). Жур­нал “Зоря” виходив у 1880 – 1897 р.р., опублікував багато творів члена редколегії І.Франка, писання Т.Шевченка, Панаса Мирного й І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, М.Коцюбинського, О.Кобилянської, Б.Лепкого й багатьох інших, пе­реклади й літературознавчі дослідження, проводив літературні конкурси. На зміну журналові з 1898 р. почав виходити “Літературно-науковий вісник”.

Серед видань 1870 – 80 р.р. варто згадати також студентський журнал “Друг” (тут дебютував І.Франко), женевські збірники М.Драгоманова “Громада” (друкувалася повість “Лихі люди” Па­наса Мирного) та журнал “Громадський друг”. Після його конфіскації урядом І.Франко і М.Павлик випустили збірники-двомісячники “Дзвін” і “Молот”, подавши у їх літературній частині не тільки власні твори, а й вірші М.Старицького та ін. У журналі “Світ”, який виходив недовго, друкувалися не тільки галичани (І.Франко), а й наддніпрянці (Б.Грінченко, О.Кониський, І.Нечуй-Левицький), емігранти (М.Драгоманов).

У 90-ті р.р. помітним був журнал “Житє і сло­во” (виходив у 1894 – 1897 р.р. за редакцією І.Фран­ка). Його автуру склали сам І.Франко, М.Драго­манов, Леся Українка, П.Грабовський, О.Маковей, М.Коцюбинський, А.Кримський та ін. У ча­сописі друкувалися вагомі статті й критичні ре­цензії. Важливу роль, і не тільки в житті краю, відіграла чернівецька газета “Буковина” (існувала з 1885 р., перший редактор – Ю.Федькович). За редакторства письменника О.Маковея вона стала напівлітературним виданням. Тут О.Кобилянська видрукувала повість “Царівна”, публікувалися О.Маковей, Є.Ярошинська, С.Яричевський, письменники з Галичини (“молодомузці”) й Наддніпрянщини (Б.Грінченко, В.Самійленко, Марко Черемшина, Г.Хоткевич). Інші газети – “народовське” “Діло”, орган “радикалів” “Хлібороб” і журнал цієї ж партії “Народ” теж залюбки надавали шпальти письменникам (останнє видання, наприклад, цикли “Тюремні сонети” І.Франка й “Невільничі пісні” Лесі Українки).

З-посеред галицьких неперіодичних видань варто згадати “Ватру” (1887) – як доказ єдності українського літературного процесу у збірнику було надруковано твори авторів з різних частин Украї­ни. Збірник “Перший вінок” (1877, редактор – І.Франко), вмістив зразки творчості Н.Кобринської й Олени Пчілки, Лесі Українки, Дніпрової Чайки, Уляни Кравченко.

Із цієї короткої характеристики очевидною є вагомість друкованих видань 70 – 90-х р.р., особливо західноукраїнських, у розростанні й функ­ціонуванні художнього слова, зміцненні його “соборних” зв'язків. Особливо відзначився в органі­зації та забезпеченні діяльності української періодики в Галичині І.Франко. Для друку українсь­ких видань в емігрантському закордонні (Жене­ва) багато зробив М.Драгоманов. Ця періодика нелегально поширювалася на Наддніпрянській Україні, пробуджувала національну свідомість.

Вагому роль у розвитку українського письмен­ства кінця XIX ст. і науки про нього відіграла літературна дискусія 70-х років. Предметом обго­ворення стали напрями розвитку рідної культури, мистецька перспектива. Започаткував дискусію М.Драгоманов виступом 1873 р. у львівській “Правді” під назвою “Література російська, вели­коруська, українська і галицька”. Він бачив літературу як мистецтво, що має “сягати своїми обра­зами і проблемами у глибінь людського життя”, захищав право української нації на розвиток рідномовної літератури. Але М.Драгоманов, виходячи з умов, які склалися, обмежив цей розвиток сільською темою.

У статтях-рецензіях, уміщених у “Правді” впро­довж 1873 – 1875 р.р., І.Білик наголосив на пріо­ритетності “соціально-демократичного” напряму для української літератури й необхідності письменницької уваги до суспільних процесів, а зав­данням літератури – освітити всю громаду “сонцем науки і просвіти”. Для аналізування народної дійсності в її найглибших виявах співавтор “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” вважав найвідповіднішим жанр соціально-психологічного реалістич­ного роману.

У рамках дискусії І.Нечуй-Левицький опублікував у “Правді” статтю “Сьогочасне літературне прямування”. Узагальнивши власну творчу практику, він зорієнтував літераторів на естетичне освоєння життя, опрацювання націо­нальних типів і характерів, уведення в твори фоль­клору і народної мови.

І.Франко відповів статтею “Література, її завдання і найважніші ціхи” (останнє слово польського походження означає “риси”), надрукованою в збірнику “Молот” 1878 р. Як і І.Нечуй-Левицький, галицький теоретик обстоював літературу міметичного типу, тобто таку, що наслідувала дійсність у формах самої дійсності. І.Франко сформулював це так: література “повинна бути живим і докладним відбитком сучасного життя...”, зокрема народно­го, повинна передавати образ свого часу. Він ви­сунув гасло “наукового реалізму”, тобто аналітич­ного способу дослідження письменником життя шляхом “від фактів до ідеї”. Виховна функція літе­ратури, за І.Франком, полягає у вихованні лю­дей, які б підтримували добрі й усували погані сторони життя. Надалі в художній практиці й теоретичних осмисленнях творчості І.Франко переріс свою ранню теорію.

Запізнілий відгомін дискусії – стаття П.Грабовського “Дещо про творчість поетичну” (1897) декларувала поезію як один із чинників людсько­го прогресу, засіб боротьби з неправдою, голос на захист скривджених. “Цікавому, щиролюдському змісту” літературного твору, освітленого благородною ідеєю, повинна гармонійно відповідати ху­дожньо викінчена форма. Проте, перебуваючи на позиціях реалістичної естетики, П.Грабовський не сприйняв нових модерністських віянь українсь­кої літератури (як і М.Грушевський, І.Нечуй-Ле­вицький, С.Єфремов).

У цілому ж дискусія виявила настанову на творення літератури суспільне вагомого звучання і виховної функції, національної та народної за змістом і формою, реалістичної за напрямом. Через об'єктивні обставини українська література ще не могла в 70-ті р.р., як це було в Західній Європі, порушувати проблему модерного оновлення (це сталося приблизно на чверть віку пізніше). Але дух часу показав обмеженість теоретичної орієнтації українського письменства тільки на “простонародність” (М.Драгоманов, І.Нечуй-Левиць­кий і П.Грабовський).

Значна роль у літературному процесі належала літературній критиці, яка роз­вивалася у зв'язках з літе­ратурною практикою. Розширюється жанрово-стилістичне ба­гатство літературно-критичних виступів – з'являються різні огляди, літературні пам­флети і фейлетони. З поглибленням дифе­ренціації суспільного життя та ідейних напрямів у літературі розгортаються гост­рі літературно-критичні дискусії навколо головних естетичних проблем, окремих художніх творів і шляхів розвитку літера­тури загалом (літературні дискусії 1878 р. кінця 80-х р.р., початку 90-х р.р., полеміка між М.Драгомановим і Б.Грінченком 1892 – 1893 р.р. та ін.).

Літературний процес 70 – 90-х р.р. характеризується інтенсивним розвитком прози. Цей розквіт прози має історичне пояснення. Нова українська література виникла на основі визвольного руху, в якому вона виконує функцію гуманістично-історичного самоусвідомлення українського суспільства, стати формою збереження й самовизначення його національної ідентичності. Дуже різнорідний, часом суперечливий має вона з точки зору постановки й розв’язання головних гуманістичних проблем епохи, викликаних такими соціальними процесами, як руйнування старого, патріархального й формування нового укладу, посилення економічної нерівності, соціальна незатребуваність тогочасними офіційними суспільними інституціями національної інтелігенції і її спроби звернутися до народу, як пробудження почуття особистості.

Продовжує активно розроблятися успадкована письменниками 70 – 90-х р.р. від натуралістичної школи тема дегуманізуючого впливу на життя українця, орієнтованого на тип простого соціально-біологічного відтворення або ж на тісні рамки усталених станових форм. Духовно безпросвітне, зведене до рівня біологічного виживання й вимушеного виконання роботи, є життя робітників на цукроварнях, суконних заводах (“Микола Джеря”, “Бурлачка” І.Нечуя-Левицького), на шахтах (оповідання “Батько та дочка”, “Серед чужих людей” Б.Грінченка), на нафтових промислах (“Борислав сміється”, серія оповідань бориславського циклу І.Франка).

В прозі 70 – 90-х р.р. зберігається не менш сильна, пов’язана з традиціями натуралістичної школи та демократичної прози 40 – 60-х р.р. тенденція до реабілітації матеріально-предметних, біолого-фізіологічних спонук і мотивів поведінки людини, надання їм статусу власне людських потреб і якостей. З цією тенденцією пов’язаний гуманістичний, викривальний пафос усієї української літератури ХІХ ст., її демократизм, але залишається трактування образу українця подібного типу, як “маленьку людину”, темного меншого брата (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, “Перехресні стежки”, “Цигани”, “Вугляр”, “Добрий заробок” І.Франка, “Наймичка” О.Кониського та ін.). Незважаючи на чітке усвідомлення письменниками 70 – 90-х р.р. соціальної, моральної, економічної диференціації національної інтелігенції як певної соціальної групи, а також розуміння ними обмеженості сфер доступного і можливого цій групі, в прозі виробляються активні спроби створення образу позитивного інтелігента – героя, “нової людини” (“Хмари”, “Над Чорним морем” І.Нечуя-Левицького, “Лель і Полель”, “На дні” І.Франка, “Лихі люди” Панаса Мирного).

Хоча тема пропащої сили, втрачених, нереалізованих можливостей є актуальною не лише для народу, а й для інтелігенції, вона успішно в прозі 70 – 90-х р.р. розробляється на матеріалі народного життя (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного). Психологію діяння як духовну акцію й процес у всій його складності, трагізмі й суперечливості на матеріалі з життя української інтелігенції художньо переконливо розкрити тільки І.Франкові в його автобіографічних оповіданнях (“Поєдинок”, повість “Лель і Полель”, роман “Перехресні стежки”).

Як зазначає М.Яценко, характерною особливістю художньої прози 70 – 90-х р.р. є її естетичний синтетизм, викликаний унікальністю суспільно-культурної ситуації, в умовах якої формується художній світ української літератури ХІХ ст. Особливість української прози ХІХ ст. натуралістичної школи полягає, що характерне для неї концентрування уваги на функціонально-рольових аспектах психології українця як носія й виразника властивостей, зумовлених середовищем, об’єктивно виявилося близьким за своїм художнім кодом фольклорному психологізмові. Класичний зразок такого збігу – оповідання Ганни Барвінок “Перемогла”, героїня якого навіть свою життєву активність сприймає як присуд об’єктивних, незалежно від неї діючих сил.

Із сенсуалістичною зорієнтованістю натуралізму пов’язана й характерна для прози 70 – 90-х р.р. актуалізація речей і подробиць побуту героїв (описи інтер’єру, їжі, одягу) як провідного формотворчого чинника їх самопочуття та засобу соціалізації їх характерів. Від натуралізму властиве прозаїкам 70 – 90-х р.р. розуміння типового як характерного для даного соціального прошарку, зумовленого темпераментом, спадковістю. Показниками типовості виступають роль, місце чи функція, якими персонажі наділені в соціальному, національному, професійному середовищі. Така настанова на типове, в зображенні якого вбачалося соціальне покликання літератури, її гуманістичне призначення, часто закладалася в самій назві: “Старосвітські батюшки і матушки”, “Дві московки”, “Новий чоловік” І.Нечуя-Левицького, “Ріпник”, “Вугляр”, “Муляр”, “Цигани” І.Франка.

Послідовне проведення прозою 70 – 90-х р.р. культивованого натуралізмом принципу соціально-біологічного детермінізму, всебічного дослідження впливів, від яких залежна в своїй поведінці людина, починаючи із спадкових інстинктів і закінчуючи різноманітними зв’язками з соціальним оточенням, сприяло поглибленню уявлень про психологію людської особистості. Не випадково принцип соціально-біологічного детермінізму не тільки буде збережений реалістичною структурою художнього зображення, але й стане в ній одним із головних.

Пафос конкретизації морально-етичних, психофізіологічних, соціальних спонук і мотивацій поведінки українця, яким пройнята натуралістична структура художнього зображення, сприяв водночас максимальній інтенсифікації епічного бачення дійсності, зростання масштабності й руйнуванню його самодостатності. Введення, наприклад, І.Франком у повість “На дні” ряду героїв, через долі й поведінку яких мав віддзеркалюватися й самокоригуватися головний характер – Андрій Темера, не використовує роль епічно відстороненого розповідача.

Хоча структура художнього зображення української прози 70 – 90-х р.р. не є одноцільною, а поєднує в собі в різних модифікаціях два основних типи творчості – романтичний і реалістичний (натуралізм, просвітительський реалізм, зрілий реалізм), реалістичний тип посідає в ній провідне місце. Генетично і типологічно пов’язаному з реалізмом натуралізму, як і реалізму властиве прагнення до правдивості й достовірності зображення дійсності, розуміння зв’язку між людиною і середовищем, соціальний детермінізм, зв’язок із науковим дослідженням фундаментальних основ буття та ін.

Реалізм був першим художнім напрямом, вільним від канонічних естетичних правил та обмежень, який здійснив перехід від фольклорних ремінісценцій до літератури як другої реальності. Освоюючи нові сфери суспільного буття, пов’язуючи психологічний аналіз із соціальним, в реалізмі на першому місці аналітичні прозові жанри й серед них роман, у якому історизм, занурення повсякденного приватного життя в історичний процес стає всеохоплюючим.

Поступово в реалізмі складаються різні тематично-стильові течії:

• соціально-побутова (Л.Глібов, С.Руданський, І.Нечуй-Левицький, М.Кропивницький) зі специфічним народницьким різновидом (О.Кониський, Б.Грінченко, Олена Пчілка);

• соціально-психологічна – започаткована творчістю Марка Вовчка і А.Свидницького, у кінці ХІХ ст. продовжена Панасом Мирним, І.Франком;

• соціально-філософська – представлена І.Франком, М.Павликом, В.Самійленком, П.Грабовським.

Таким чином, взаємозв’язок і взаємопроникнення різних типів універсалізації дійсності, що стали функціональним принципом художньої прози 70 – 90-х р.р., містили в собі імпліцитно можливості не тільки реалістичного синтезу, а й пізнання змісту буття, звернення до його філософських проблем та гуманізації світу іншими, нереалістичними засобами, що яскраво проявилося в літературі початку ХХ ст.