Саморегуляція

Ефективність діяльності залежить від системи само­регуляції, що передбачає прийняття людиною мети довільної активності; визначення значущих умов діяль­ності; складання програми власних виконавчих дій; вироблення системи критеріїв успішності діяльності; збір інформації про досягнуті результати; самооцінку результатів; прийняття рішення про необхідність і характер коригування діяльності; переосмислення сенсу діяльності, її цілей, мотивів.

Саморегуляція діяльності - постановка мети, визначення значу­щих умов і програми виконання, коригування виконавчих дій.

Характеризується вона регуляторними процесами, що реалізують основні її ланки (планування, програму­вання, моделювання значущих умов досягнення мети, оцінювання результатів), а також властивостями особи­стості (самостійність, гнучкість тощо).

Усвідомлене планування діяльності - самостійно сформульовані реалістичні, деталізовані, ієрархічні, дієві і стійкі плани. За низьких його показників у люди­ни недостатньо розвинута потреба планування, воно недієве, нереалістичне, а плани часто змінюються, мета рідко досягається. Людина не замислюється над май­бутнім, цілі її ситуативні, несамостійні.

Окреслення способів дій і поведінки задля досягнен­ня цілей називають програмуванням. Програми розроб­ляють самостійно, за потреби змінюють. За відсутності цієї навички людина не вміє і не намагається продуму­вати послідовність своїх дій та довільно коригувати її, поводиться імпульсивно, неадекватно цілям - здебіль­шого шляхом спроб і помилок.

Моделювання діяльності - здатність виокремлюва­ти значущі умови досягнення цілей в актуальній ситуа­ції, перспективному майбутньому (адекватні програми дій, плани діяльності, відповідність одержуваних ре­зультатів цілям). Низька сформованість моделювання спричинює неадекватну оцінку значущих внутрішніх умов і зовнішніх обставин. Це виявляється у фантазу­ванні, необ'єктивному ставленні до ситуації, наслідків своїх дій, невмінні визначити мету й адекватну програ­му дій, що, як правило, призводить до невдач.

Визначення рівня діяльності та поведінки на основі стійких суб'єктивних критеріїв - це оцінювання результатів. За високої здатності до нього оцінюють розбіжність результатів з метою діяльності і причини цього, гнучко змінюють її відповідно до умов. За низької здатності до оцінювання результатів людина не зауважує своїх помилок, некритична до власних дій. суб'єктивні критерії успішності недостатньо стійкі, що погіршує результати при збільшенні обсягу роботи, зумовлює внутрішні труднощі.

Гнучкість саморегуляції - здатність перебудовува­ти систему регуляції у зв'язку зі зміною зовнішніх чи внутрішніх умов. За непередбачуваних обставин люди­на легко перебудовує плани і програми дій та поведін­ки, швидко оцінює зміну значущих умов. За розбіжності результатів із метою своєчасно оцінюють це, кори­гують регуляцію. Гнучкість регуляторів забезпечує адекватну реакцію на зміну подій, сприяє успішному розв'язанню завдань у будь-яких ситуаціях. За низької гнучкості саморегуляції в нестабільній ситуації людина почувається невпевнено, важко звикає до змін, неаде­кватно реагує на них, не здатна виокремлювати значу­щі умови і своєчасно планувати діяльність, оцінювати неспівмірність результатів меті діяльності і вносити корективи. Унаслідок цього виникають регуляторні збої, невдачі в діяльності.

Самостійність саморегуляції - автономність в організації активності людини, здатність самостійно планувати діяльність і поведінку, організовувати дося­гнення мети, контролювати виконання діяльності, ана­лізувати та оцінювати результати. За низької самостій­ності людина залежить від думок та оцінок оточення, несамостійно розробляє плани і програми дій, некри­тично реалізує чужі поради; без сторонньої допомоги не може забезпечити саморегуляцію.

Високий рівень саморегуляції характеризується усвідомленістю і взаємопов'язаністю регуляторних ланок. Суб'єкти з розвиненою саморегуляцією діяльно­сті самостійні, гнучкі та адекватно реагують на умови, усвідомлено формулюють мету. За високої мотивації на її досягнення їхній стиль саморегуляції допомагає компенсувати вплив несприятливих для цього особи- стісних, характерологічних особливостей. Чим вищий загальний рівень усвідомленої регуляції, тим легше людина оволодіває новими видами активності, впевне­ніше почувається в незнайомих ситуаціях, стабільніші її успіхи в основних видах діяльності.

Показники планування, моделювання, програму­вання, гнучкості та самостійності залежать від психотипу особистості. В екстравертів сформованіші процеси моделювання і менш розвинені процеси планування та програмування, у них висока гнучкість та автономність індивідуальної регуляторики. Інтроверти краще плану­ють і програмують, що компенсує менш розвинене моде­лювання значущих умов. Для нейротиків характерний нижчий загальний рівень усвідомленої регуляції, розвиненішою ланкою їх саморегуляції є планування.

8. Модель регуляції діяльності О.О. Конопкіна.

О. А. Конопкін. Психічна саморегуляція довільної активності людини (структурно-функціональний аспект).

В останні роки в розвитку різних напрямків і галузей психологічної науки, незважаючи на специфіку розв'язуваних ними завдань, все більш чітко проявляється одна суттєва тенденція. У найзагальнішому вигляді вона полягає в прагненні дослідити людини (дитини, підлітка, дорослого) в його істинних суб'єктних якостях, вивчити можливості, процеси та умови саморозвитку та саморозкриття людини на різних рівнях його суб'єктного буття, показати активну творчу роль людини в реалізації відносин з різними сферами дійсності, в побудові своєї життєдіяльності. У загальній формі проблема людини як суб'єкта своєї діяльності і вчинків, здатного цілеспрямовано перетворювати об'єктивну дійсність і здійснювати творчий саморозвиток, чітко заявлена ​​у вітчизняній психологічній літературі теоретико-методологічного рівня. Що ж до основної маси емпіричних досліджень (особливо в, умовно кажучи, прикладних напрямках психології), то в них ідеї суб'єктного розвитку та суб'єктного буття людини не знаходили достатньо змістовного втілення, використовуючись в основному як вихідні абстрактнооб'яснітельние моменти досліджень. Природно, що спостерігається в даний час все більш виразне і часте прояв в психологічних роботах "суб'єктного підходу" до вирішуваних завдань аж ніяк не випадково. При всіх складнощах свого розвитку ця тенденція формувалася у вітчизняній психології при вирішенні більш загальних і відносно приватних проблем, у більш-менш відкритому і самостійному вигляді або при реалізації приватних аспектів досліджень, в контексті різних наукових напрямків і не збігаються наукових парадигм (Аналіз цього аспекту історії вітчизняній психології - дуже значуща, але особливе завдання). Логіка наукових фактів і їх концептуальному осмислення й узагальнення закономірно висувала і висуває проблему суб'єктного становлення і буття людини в число найбільш глобальних і актуальних для психологічної науки в цілому: для загальної та диференціальної, вікової та педагогічної психології, для таких її галузей як психологія управління, праці , інженерна, авіаційна, медична психологія, та ін І звичайно ж, проблема суб'єктних якостей людини і закономірностей їх розвитку є чітко актуальною для педагогічної науки і для різних видів практичної педагогіки. Чималу роль в усвідомленні важливості названої проблеми зіграло і досить швидке, багато в чому якісна зміна вимог до людини як члена суспільства, яке сталося у нашій соціальної дійсності [23], [7]. Останнє, у свою чергу, поставило перед всією системою освіти завдання максимального розкриття в людині її активних діяльнісних почав, його індивідуально своєрідного творчого потенціалу, тобто розкриття і розвитку саме суб'єктних особистісних якостей людини. Сьогодні можна говорити про те, що обговорювана тенденція перейшла на новий рівень свого розвитку. У теоретичних і емпіричних дослідженнях питання суб'єктного розвитку і буття людини все частіше вирішуються в якості спеціальних, початково виділених завдань. Суб'єктні можливості і здібності людини все більше враховуються і використовуються як основи при побудові досліджень, при інтерпретації емпіричних даних, при плануванні та здійсненні різного роду педагогічних контактів і т.п. В результаті відповідні методологічні положення все більше отримують власне психологічне наповнення. Як показових ілюстрацій до сказаного можна навести нещодавні вельми значні роботи В. А. Петровського [17], В. І. Слободчикова [20], Е. О. Смирнової [21], Б. А. Сосновського [22]. "Суб'єктний підхід", не перешкоджаючи диференціації та спеціалізації дослідницьких завдань і напрямків у психології, разом з тим є фактором реалізації методологічних, концептуально-теоретичних, предметно-змістовних та інших внутріпсіхологіческіх зв'язків, дає додаткові суттєві підстави для розвитку психології як єдиної науки. Суб'єктне буття людини складно і багатоаспектно, воно забезпечується системою всієї людської психіки і реалізується в різноманітних формах [4], [17].Одним з найбільш загальних і істотних проявів суб'єктності людини є її довільна усвідомлена активність, що забезпечує досягнення прийнятих людиною цілей. У понятті "суб'єкт" акцентується в першу чергу активне, діяльне начало людини, реалізуючи яке, він здійснює свої реальні відносини з дійсністю [1], [13], [14], [18], [22], [24]. Не випадково при змістовному аналізі суб'єктних характеристик людини, тим більше в контексті якоїсь конкретної проблеми, мова йде про людину як про суб'єкта діяльності, соціальної поведінки, спілкування, вчинку, саморозвитку, тобто як про суб'єкта тієї чи іншої усвідомлюваною цілеспрямованої активності, яка має для нього певний сенс і щодо якої людина виступає як її ініціатор, творець, господар. Саме тому в контексті загального аспекту суб'єктного розвитку та існування людини одне з центральних місць займає проблема базових закономірностей усвідомленої регуляції людиною своєї довільної цілеспрямованої активності.Стосовно до людини, носія вищих форм психіки, який сам приймає цілі своїх виконавських дій і сам же їх реалізує доступними і прийнятними для нього засобами, які він також у ряді випадків визначає сам, можна говорити про усвідомлену саморегуляції. Усвідомлена саморегуляція розуміється нами як системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини по ініціації, побудові, підтримці й керуванню різними видами і формами довільної активності, безпосередньо реалізує досягнення прийнятих людиною цілей. Місце і роль психічної саморегуляції в житті людини досить очевидні, якщо взяти до уваги, що практично вся його життя є нескінченна безліч форм діяльності, вчинків, актів спілкування і інших видів цілеспрямованої активності.Саме цілеспрямована довільна активність, реалізує всі безліч дієвих відносин з реальним світом речей, людей, середовищних умов, соціальних явищ і т.д., є основним модусом суб'єктного буття людини. Від ступеня досконалості процесів саморегуляції залежить успішність, надійність, продуктивність, кінцевий результат будь-якого акту довільної активності. Більш того, всі індивідуальні особливості поведінки та діяльності визначаються функціональної сформованістю, динамічними і змістовними характеристиками тих процесів саморегуляції, які здійснюються суб'єктом активності.Саморегуляція цілеспрямованої активності виступає як найбільш загальна і сутнісна функція цілісної психіки людини, в процесах саморегуляції і реалізується єдність психіки у всьому багатстві умовно виділяються її окремих рівнів, сторін, можливостей, функцій, процесів, здібностей і т.п. Таким чином, проблема психічної саморегуляції є однією з найбільш глобальних і фундаментальних проблем загальної психології. Її дослідження відкриває великі, багато в чому специфічні, нетрадиційні можливості для розуміння і змістовного пояснення загальних закономірностей побудови та реалізації людиною своєї довільної активності (діяльності, поведінки, спілкування), для визначення умов успішного психічного розвитку дитини, для розуміння феномена загального рівня суб'єктного розвитку людини, для дослідження індивідуально-типових особливостей діяльності та поведінки, для продуктивної участі у вирішенні широкого спектру дуже різноманітних практичних завдань. Аналіз ієрархії і логічного зв'язку головних завдань дослідження психічної саморегуляції приводить до висновку, що основною вихідною завданням є вивчення закономірностей будови регуляторних процесів та формулювання на цій основі загальної концептуальної моделі, адекватно відображає принципову внутрішню структуру процесів усвідомленої регуляції, загальну для різних видів і форм довільної активності людини. Без такого концептуального базису все частіше використовується в психологічному побуті поняття "процес саморегуляції" не має реального змісту і просто втрачає сенс. При цьому дослідження процесу саморегуляції часто підміняється по суті встановленням самого факту детермінації діяльності, поведінки окремими психічними чи навіть середовищні фактори. На підставі фіксації відбуваються в досліджуваній діяльності (поведінці) змін робиться висновок про те, що вводиться в досліджувану ситуацію фактор і є самим механізмом саморегуляції або одним з таких. У результаті саморегуляція як процес, що має закономірне будову, зникає, а разом з цим знімається і питання про реальну роль і місце досліджуваного фактора в регуляторному процесі.Залишається неясним, чи йде мова про якусь дійсно регуляторної функції (наприклад, планування, контроль), про психічний чи засобі здійснення такої функції (розумових уміннях та операціях тощо), про специфічний чи джерелі інформації, використовуваної при реалізації будь-якої регуляторної функції (образі Я, самооцінці тощо), про умови, що активують і підтримують процес саморегуляції (мотиваційних, емоційних феномени і ін.) Досліджувані регуляторні фактори, реальне місце і функція яких у єдиному системному механізмі регулювання не визначені (а тим самим не визначено і їх регуляторний співпрацю з іншими структурними та змістовними, інформаційними компонентами системи регуляторного процесу), незалежно від волі автора виступають як мають самостійне значення, головних чинників саморегуляції, що визначають її процес і результат в цілому. Як вже говорилося, в подібних випадках вживання терміна "саморегуляція" і похідних від нього (ефект саморегуляції, механізм саморегуляції і т.п.) не несе певної змістовної навантаження і має не стільки пояснювальний, скільки "відсильний" характер, по суті лише констатуючи факт віднесеності, причетності досліджуваного фактора і отриманого результату до явища саморегуляції. У контексті безпосередньо проблеми саморегуляції значення таких робіт істотно зросла б при опорі на конкретне теоретичне уявлення про саморегуляцію як про системно-організований процес, що має закономірну внутрішню структуру. Побудова узагальненої концептуальної моделі процесів саморегуляції при першому підході до проблеми суттєво ускладнюється різноманіттям видів і форм довільної активності, що відрізняються один від одного по самим різним (як внешнеісполнітельскім, так і змістовно-психологічним) характеристикам. Однак сама цілеспрямована "виконавська" активність і усвідомлена Регуляторика, що забезпечує її продуктивність, незважаючи на їх єдність, не тотожні один одному. У цілих дослідження загальних закономірностей будови процесів саморегуляції останні повинні розглядатися як власне регуляторно-управлінських інформаційних процесів, тобто в аспекті їх безпосередньо регуляторно-управлінських функцій. При цьому відбувається абстрагування як від конкретики форм регульованою довільної активності, так і від конкретики психічних засобів інформаційного забезпечення процесів саморегуляції. Звичайно, специфіка людської психіки як засобу відображення дійсності та її презентації свідомості суб'єкта впливає на структуру процесів психічної саморегуляції: склад і характер здійснення регуляторних функцій, які є компонентами цілісних регуляторних процесів, специфіку міжфункціональних зв'язків, що забезпечують системну єдність процесів саморегуляції. Отже, продуктивний шлях вивчення закономірностей процесів саморегуляції полягає в реалізації системного підходу. Він повинен бути початково орієнтований на дослідження психічної Регуляторика як власне регуляторних процесів, що реалізують спільні для різних систем принципи, а з іншого боку, - як процесів, здійснюваних специфічними засобами людської психіки. Такий підхід дає можливість максимально уникнути як кібернетичного редукціонізму, що призводить до психологічної беззмістовності або спрощенцям, так і психологічної калейдоскопічність, яка виражається у позасистемною вивченні окремих психічних феноменів та факторів, що детермінують здійснення діяльності, і фактично реалізує лінійно-причинні (не мають місця в дійсності)схеми, що знімають питання про системний будові процесів психічної регуляції. Аналіз реальних способів побудови загальної концептуальної моделі процесу усвідомленої саморегуляції приводить до висновку, що найбільш адекватним для вирішення даної задачі є системно-функціональний підхід до аналізу структури регуляторних процесів. Це означає, що процес саморегуляції повинен бути відображений як цілісна, замкнена (кільцева) за структурою, інформаційно відкрита система, реалізована взаємодією функціональних ланок (блоків), підставою для виділення яких (за принципом необхідності та достатності) є властиві їм специфічні (приватні, компонентні ) регуляторні функції, системне "співробітництво" яких реалізує цілісний процес регуляції, що забезпечує досягнення прийнятої суб'єктом мети. Це дає можливість виділення єдиної для різних видів довільної цілеспрямованої активності функціональної структури процесів саморегуляції, тобто для виділення загальних функціональних ланок психічної регуляції та їх системних відносин, незалежно від зовнішньої виконавської структури діяльності і від складу і конкретики реалізують процес регуляції психічних засобів [5]. Позначений аспект аналізу процесів саморегуляції адресується насамперед до власне регуляторним моментам будови цих процесів. Реалізація даного підходу при аналізі різних видів реальної діяльності - навчальної (школа, ПТУ, ВНЗ), виробничо-трудової, спортивної, а також лабораторні дослідження привели нас до певних уявлень про будову процесів усвідомленої регуляції і до побудови "нормативної" концептуальної моделі, що відбиває найбільш загальні структурно-функціональні моменти будови процесів саморегуляції. Опис цієї моделі публікувалося в більш-менш розгорнутому і змістовному вигляді з обгрунтуванням та розкриттям різних її аспектів і конкретних моментів [8], [10]. Тому тут можна обмежитися лише позначенням функціональних ланок, що реалізують структурно повноцінний процес саморегуляції. Такими за нашим поданням є: Прийнята суб'єктом мета діяльності. Ця ланка виконує загальну системоутворюючу функцію, весь процес саморегуляції формується для досягнення прийнятої мети в тому її вигляді, як вона усвідомлена суб'єктом. Суб'єктивна модель значущих умов. Вона відображає комплекс тих зовнішніх і внутрішніх умов активності, облік яких сам суб'єкт вважає необхідним для успішної виконавської діяльності. Така модель несе функцію джерела інформації, на підставі якої людина здійснює програмування власне виконавських дій. Модель включає, природно, і інформацію про динаміку умов у процесі діяльності. Програма виконавських дій. Реалізуючи цю ланку саморегуляції, суб'єкт здійснює регуляторну функцію побудови, створення конкретної програми виконавських дій. Така програма є інформаційним утворенням, що визначає характер, послідовність, способи та інші (в тому числі динамічні) характеристики дій, спрямованих на досягнення мети в тих умовах, які виділені самим суб'єктом як значущих, як підставу для прийому програми дій. Система суб'єктивних критеріїв досягнення мети (критеріїв успішності) є функціональною ланкою, специфічним саме для психічної регуляції. Воно несе функцію конкретизації і уточнення вихідної форми і змісту мети. Загальне формулювання (образ) мети дуже часто недостатня для точного, "гостро спрямованого" регулювання, і суб'єкт долає вихідну інформаційну невизначеність мети, формулюючи критерії оцінки результату, що відповідає своєму суб'єктивному розумінню прийнятої мети. Контроль та оцінка реальних результатів. Це регуляторний ланка, яка несе функцію оцінки поточних і кінцевих результатів щодо системи прийнятих суб'єктом критеріїв успіху, не потребує особливих коментарів. Воно забезпечує інформацію про ступінь відповідності (або неузгодженості) між запрограмованим ходом діяльності, її етапними і кінцевими результатами і реальним ходом їх досягнення. Рішення про корекцію системи саморегулювання. Функція цієї ланки позначена в його назві. Специфіка ж реалізації цієї функції полягає в тому, що якщо кінцевим (часто дивись) моментом такої корекції є корекція власне виконавських дій, то первинною причиною цього може служити зміна, внесена суб'єктом по ходу діяльності в будь-яке інше ланка регуляторного процесу, наприклад, корекція моделі значущих умов, уточнення критеріїв успішності та ін Всі ланки регуляторного процесу, будучи інформаційними утвореннями, системно взаємопов'язані і отримують свою змістовну і функціональну визначеність лише в структурі цілісного процесу саморегуляції [2]. Психічна саморегуляція як власне регуляторного процесу є подоланням суб'єктом інформаційної невизначеності в кожному окремому ланці, при їх інформаційному узгодженні. Реалізація суб'єктом регуляторного процесу є самостійне прийняття людиною ряду взаємозалежних рішень, здійснення послідовності узгоджених між собою виборів як подолання найрізноманітніших сторін (зміст, суб'єктивне значення, особистісна цінність і ін) суб'єктивної інформаційної невизначеності при побудові та управлінні своєю активністю, починаючи з прийняття мети і закінчуючи оцінкою досягнутих результатів [3], [25]. Психологічні засоби подолання, зняття суб'єктом інформаційної невизначеності дуже різноманітні. Це весь арсенал процесів активного відображення, внутрішнього моделювання та перетворення відображеної дійсності, цілеспрямовано використовуються суб'єктом в залежності від конкретного виду активності і умов її здійснення. Селекція, оцінка використовуваної для регуляції (в кінцевому рахунку - для побудови і здійснення активності) інформації, презентировать свідомості суб'єкта у формі психічних феноменів (від конкретних чуттєвих образів до термінальних особистісних цінностей), здійснюється суб'єктом на основі прийнятих ним самим критеріїв. Процес саморегуляції як система функціональних ланок забезпечує створення і динамічне існування у свідомості суб'єкта цілісної моделі його діяльності, передбачати (як до початку дій, як і в ході їх реалізації) його виконавську активність. Коротко позначена, модель функціонального будови процесів саморегуляції є "приватно-науковим" варіантом реалізації загального положення про те, що "структура процесу, що розглядається відокремлено від субстрату, зводиться до" внутрішнього механізму "процесу, до того, як процес відбувається, до абстрактного поняття" форми процесу "або способу перетворення змісту. Причому формальна сторона процесу збігається з поняттям функціональної структури [6; 99 - 100]. Названа модель відображає структурно-функціональний аспект форми процесів психічної саморегуляції. Ця форма, виділена в чистому вигляді, і відображає найбільш стійке, інваріантне в процесах регуляції діяльності щодо різноманітності її власне психологічних, змістовних і операціонально-виконавських моментів (До числа змінних відноситься і нелінійна етапної-часова "розгортка" формування, зіставлення та уточнення суб'єктом окремих функціональних ланок та їх узгодження в рамках цілісного регуляторного процесу). Розглянутий аспект функціональної структури процесів саморегуляції є базисним для реалізації другого необхідного змістовно-психологічного аспекту аналізу цих процесів. Змістовно-психологічний аспект передбачає аналіз інформаційного забезпечення саморегуляції засобами конкретних психічних процесів, явищ, продуктів психічної активності і т.д. Лише реалізуючи цей аспект, можна уявити процес саморегуляції як живий, упереджений процес власне психічної активності суб'єкта з усіма особливостями його детермінації, змістовним і особистісним змістом цілей, відношенням людини до способу їх досягнення, умовами діяльності, палітрою індивідуальних особливостей суб'єкта і багатьма іншими факторами. Конкретний процес саморегуляції як власне психічний процес існує лише в єдності обох аспектів. Однак реалізувати змістовно-психологічний аспект процесів саморегуляції, не втративши їх власне регуляторну суть, можна лише в органічній співвіднесеності з вже отримали певне рішення аспектом їх функціональної структури. Модель функціональної структури процесів саморегуляції дозволяє аналізувати реальну забезпеченість окремих функціональних ланок і процесу в цілому необхідними психічними засобами; розглядати будь залучений в цілеспрямовану активність психічний феномен в його співвіднесеності з конкретним регуляторним ланкою, оцінювати його причетність до забезпечення певної функції, тобто виявляти його конкретне місце і роль в цілісному регуляторному процесі, в режимному механізмі саморегуляції. Це, в свою чергу, дозволяє оцінювати узгодженість даного психічного феномена за різними параметрами (наприклад, за його інформаційного змісту, враховуючи як семантичний, так і аксіологічний аспект) з іншими, які реалізують процес саморегуляції психічними засобами, передбачати і оцінювати режимну залученість (або відторгнення) даного чинника в реалізацію даного регуляторного процесу. Завдяки цьому долається характерне для ряду дослідників, що використовують термін "саморегуляція", пряме співвіднесення різного роду і рівня психічних феноменів з особливостями діяльності або поведінки, минаючи облік самого процесу, опосредствующего і визначального режимне вплив досліджуваних факторів. Визначаючи значення нормативної моделі психічної саморегуляції як концептуального інструменту психологічних досліджень, слід відзначити, що вона відкриває істотні додаткові можливості у вирішенні широкого кола різноманітних (у тому числі традиційних) завдань, пов'язаних із загальною проблемою дослідження людини як суб'єкта довільної цілеспрямованої активності, з розвитком, формуванням суб'єктних якостей, з їх проявом в різних сферах життєдіяльності людини, з аналізом основних форм довільної цілеспрямованої активності та ін Так, наприклад, стає можливим аналіз власне регуляторних особливостей, притаманних окремим видам діяльності та пов'язаних з цим специфічних труднощів у їх здійсненні; з'являється додатковий підхід до оптимального інформаційного забезпечення конкретних видів професійної праці; можливе використання при профвідбору та профорієнтації принципу сумісності індивідуальних особливостей довільної Регуляторика людини та відповідних вимог даного виду праці; виявляється необхідність спеціальної діагностики розвитку повноцінної структури регуляторних процесів, як суттєвої лінії психічного суб'єктного розвитку; проблема індивідуального стилю конкретної діяльності розширюється і поглиблюється до рамок проблеми індивідуального стилю саморегуляції довільної активності; виникають власне "регуляторні" аспекти дослідження таких діяльнісних особистісних характеристик, як ініціативність, продуктивна самостійність та ін. Не прагнучи перерахувати всі сторони і, тим більше, можливості конкретного використання загальної моделі будови процесів саморегуляції, варто коротко позначити її роль у розумінні суб'єктного психічного розвитку дитини і виділити пов'язану з цим особливої ​​власне педагогічне завдання. Структурно повноцінний регуляторний процес в найбільшій мірі забезпечує (при інших рівних умовах) успішне досягнення прийнятої суб'єктом мети. Будь структурно-функціональний дефект (недостатня реалізація будь-якої компонентної регуляторної функції, нерозвиненість межкомпонентних зв'язків) процесу регулювання істотно обмежує діяльні можливості людини (у тому числі і безпосередньо в навчальній діяльності). Тому досконалість функціональної структури регуляторних процесів є початково необхідною і дуже істотною передумовою діяльнісного буття в усьому розмаїтті його проявів. Жодна сторона психічного розвитку (розумове, вольове, моральне та ін), яким традиційно приділяється основна увага в навчально-виховній практиці, принципово не може автоматично забезпечити досконалість системної функціональної структури регуляторних процесів, яка, як правило, формується стихійно в різних видах здійснюваної дитиною активності і, як свідчать факти, далеко не завжди успішно [12], [19]. Якими б психічними засобами ні реалізовувалися процеси саморегуляції, що мають недосконалу функціональну структуру, ці процеси не зможуть привести до найефективнішого побудови та реалізації самої виконавської активності, забезпечити її продуктивність. Формування у дитини повноцінної функціональної структури процесів психічної регуляції є спеціальної педагогічної завданням, яка і повинна вирішуватися як така у різних видах доступною дитині довільної активності, на різних етапах його психічного розвитку, при різних формах педагогічної взаємодії дорослого і дитини. Все викладене приводить до переконання, що проблема психічної саморегуляції довільної активності є однією з найбільш значущих при психологічному дослідженні суб'єктного аспекту людського буття; що при формуванні всебічного цілісного уявлення про процеси саморегуляції в якості базисного, вихідного виступає питання про їх принципову будову, про їх структуру як власне регуляторних інформаційних процесів; що узагальнена модель функціональної структури процесів саморегуляції є необхідним концептуальним засобом змістовного втілення ідей саморегуляції при вирішенні теоретичних і практичних завдань, пов'язаних з вивченням людини як суб'єкта різних видів і форм його довільної активності.

9. Планування та прийняття рішення як центральні компоненти регуляції діяльності.

ланування і прийняття управлінських рішень є процедурами,спрямованими на виявлення розбіжностей між поточним станом справ ворганізації і його ідеальним баченням, коли встановлюється ірозв´язується міра неузгодженості між належним і наявним станом речей.

Сутність і особливості планування

Планування є однією з пріоритетних функцій управління, яка охоплюєпроцес підготовки до змін, формування майбутніх варіантів дій.Результатом планування є план — система взаємопов´язаних,об´єднаних загальною метою завдань, що передбачають терміни, порядок,послідовність, умови, ресурси (людські, економічні, соціальні) тарезультат виконання. Він містить компоненти, які потребуютьрозв´язання: що потрібно робити, хто, як і коли буде виконувати цюроботу, якого ефекту (результату) від неї чекати. Складаючи план,керівник повинен уміти прогнозувати і оцінювати майбутнє, готуватись донього. Потрібно враховувати потенційні можливості організації(здібності та професійну підготовленість учасників управління,морально-психологічний клімат в організації тощо), зміни зовнішньогосередовища (вплив на становище організації поведінки клієнтів,конкурентів, зміни законодавства тощо). Успішна реалізація планівпередбачає ефективну систему комунікацій, участь у діяльностіорганізації всіх співробітників. Тому, перш ніж затвердити план,розробляти стратегію дій або вносити в неї корективи, керівник повиненоцінити ділові та комунікативні можливості організації. Стратегічніможливості організації зумовлюють доступні для неї ресурси, основніділові здібності, баланс ресурсів, види діяльності тощо. Вонистановлять інтегровану сукупність навичок і технологій. Інтегральним єі поняття “ділові здібності”, оскільки воно стосується організації вцілому, а не окремих індивідів. Особливо важливим для діяльностіорганізації, установи є вміння керівника визначити її загальнуконцепцію, стратегію. Без цього неможливо з´ясувати місію організації,встановити чіткі довгострокові цілі, сформулювати зрозумілі спільнікроки, спрямовані на їх досягнення.

Стратегія (грец.strategia від stratos — військо і ago — веду) — довгостроковий курсрозвитку організації, який ґрунтується на усвідомленні сутності їївиробничо-господарської та соціальної діяльності, способів досягненняїї цілей.

З огляду на сфери застосування і спрямованість виокремлюють корпоративну й операційну стратегії. Корпоративна стратегія охоплюєвибір установою сфери діяльності, виду бізнесу, ринків збуту товарів чипослуг, визначає загальні межі та напрями розвитку організації. Операційну стратегію розробляютьрізні функціональні відділи організації. Вона спрямована на такі сфери,як виробництво, маркетинг, фінанси й менеджмент людських ресурсів, і єчинником реалізації корпоративної стратегії. Стратегія — це лишезагальна схема дій, структурувати і деталізувати яку має планування.Процес планування охоплює не тільки організаційні, матеріальні,технічні, технологічні, фінансові, кадрові, а й психологічні чинники:з´ясування та узгодження намірів (організація повинна координувати рухусіх її підрозділів в одному напрямі або до однієї системи цілей),участь у реалізації намірів (співробітники мають поділяти основніположення стратегії), створення структури прийняття оперативних рішень. Етапи розроблення і реалізації стратегії організації.Привиробленні стратегії організації необхідно подбати про логічнийвзаємозв´язок обох її фаз — формулювання та реалізації. У процесірозроблення стратегії окреслюються такі її етапи: визначення місії,цілей і цінностей організації, аналіз навколишнього середовища,з´ясування завдань, стратегічний вибір можливих альтернатив, аналізальтернативних стратегій, варіантів, шляхів досягнення цілей. Позитивневирішення цих питань є підставою для затвердження стратегіїорганізації, після чого настає фаза її реалізації. 1. Місія, цілі та цінності організації.Місія організації має забезпечити усвідомлення персоналом, споживачамиголовного її призначення, тобто тієї користі, яку вона намагатиметьсяпринести суспільству і його громадянам.

Місія організації — лаконічно сформульована причина існування організації, особлива роль для ринку, споживача.

Місія акцентує на потребах споживача, на послугах, на кращихтехнологіях, а не на прибутках організації. Важливе при цьомуврахування національно-психологічних інтересів споживачів, такихетико-психологічних та соціально-психологічних аспектів, яквідповідальність за якість товару, послуг, намагання задовольнитипотреби суспільства, висока культура, традиції, виробничий клімат ворганізації. Ці вимоги поширюються і на цілі (загальні довгостроковіорієнтири) і цінності організації. Традиційно підкреслюють такіцінності, як справедливість, рівність, пріоритетність інтересівспоживачів, якісне обслуговування, соціально-відповідальнапідприємницька діяльність. У психологічному аспекті визначення місії,цілі й цінностей організації є вольовим актом, внаслідок якого обираютьодин варіант із кількох можливих. Загалом визначення місії, цілі йцінностей організації — це з´ясування намірів і планів фірми.Наприклад, фірма “Моторола” продекларувала свою місію як гідне служіннязадоволенню потреб суспільства, забезпечення споживачів продукцією іпослугами найвищої якості за помірну ціну. 2. Аналіз навколишнього середовища.Аналіз навколишнього середовища передбачає з´ясування становищаорганізації на конкретний час, охоплює збирання та інтерпретаціюінформації про ділове (внутрішнє і зовнішнє) середовище (людські,економічні, фінансові та інші ресурси, результати діяльності впорівнянні з конкурентами) та очікування зацікавлених груп. При цьомуварто сконцентруватися на найзначущіших ділових здібностях, здатнихзабезпечити досягнення цілей, тобто на чинниках, які вигідновідрізняють організацію від конкурентів. Такі особливості, що створюютьконкурентні переваги, називають основними діловими здібностямиорганізації. З´ясування організаційних можливостей, як правило,розпочинають з аудиту матеріальних, фінансових і людських ресурсів,який передбачає: — аналіз стану виробничого устаткування; — оцінювання розміщення ресурсів; — аналіз ефективності структури персоналу; — вивчення необхідних для роботи якостей і навичок співробітників; — аналіз фінансової структури; — аналіз ефективності фінансової системи контролю; — з´ясування наявності нематеріальних ресурсів організації (умовне оцінювання вартості ділових зв´язків, репутації організації); — вивчення можливостей доступу до ресурсів поза межами організації (стосунки з основними постачальниками, споживачами). Серед питань, що потребують аудиту, психологічні тасоціально-психологічні аспекти не менш важливі, ніжматеріально-фінансові. В цьому контексті звертають увагу навідповідність внутрішніх ділових можливостей, здібностей організаціїзовнішнім умовам. При цьому застосовується метод ССМЗ аналізу (ССМЗ —“сильні” й “слабкі” сторони організації, її “можливості” та потенційні“загрози” навколишнього середовища). До сильних сторін організаціївідносять, наприклад, висококваліфіковану робочу силу, до слабких —застарілі виробничі лінії, технології. 3. Завдання організації.Як конкретні короткострокові дії, орієнтири, вони детально формулюютьцілі організації. Психологи твердять про недоцільність формулюванняперед співробітником чи їх групою більше п´яти оперативних завдань,оскільки людина одночасно може ефективно контролювати діяльність небільше п´яти об´єктів. Увага людини, яка перебуває під постійнимнапливом нових вражень, розсіюється і фіксує лише невелику їх частину,а отже знижується ефективність діяльності. І тільки ця частиназовнішніх вражень і внутрішніх відчуттів виокремлюється увагою, стаєзмістом роздумів. Увага людини як психофізіологічний процес, стан, якийдає змогу їй зосередитися на одній інформації та проігнорувати іншу,має такі основні властивості: — стійкість (здатність протягомтривалого часу зберігати стан уваги на певному об´єкті, невідволікаючись і не послаблюючи уваги); — зосередженість (ступінь концентрації уваги на одних об´єктах та її відвернення від інших); — переключення (переведення уваги з одного об´єкта на інший); — розподіл (здатність паралельно виконувати кілька видів діяльності); — обсяг (кількість інформації, яку людина здатна одночасно зберегти у сфері підвищеної уваги). Знання цих властивостей уваги дає змогу керівникові оптимальноформулювати цілі, завдання, перевіряти їх на сумісність, дбаючи, щобвиконання одного завдання не заважало іншому. При цьому для кожногозавдання мають бути свої критерії оцінювання. Тільки за таких умовкерівник може здійснювати індивідуальну і групову мотивацію працівниківна досягнення поставленої мети. Завдання психологія тлумачить яксформульовану за певних умов мету, досягнення якої відбувається упроцесі їх перетворення. Постановка завдання та його розв´язання — цескладний розумовий процес. Розв´язання управлінських завдань передбачаєвстановлення складних багаторівневих відношень між різними елементамизавдань. Завдання стає логіко-психологічною категорією, коли іншийсуб´єкт приймає його для розв´язання. Шукаючи для цього спосіб, суб´єктвключає процес мислення (як здібність розв´язувати завдання).Розв´язання завдання є наслідком дії логічних, інтелектуальних,емпіричних, інтуїтивних закономірностей мислення. Логічний таінтелектуальний процеси розв´язання завдань не тотожні між собою. Цесвідчить про об´єктивну і суб´єктивну логіку їх розв´язання, пронеспіввіднесення використовуваної інформації з об´єктивною, щохарактерно й для управлінських завдань. З погляду психології необхідноюпередумовою успішного розв´язання завдань є рефлексія — усвідомлення їх значущих аспектів, оцінювання їх смислу, намагання включити їх у певні відношення. У процесі розв´язання управлінських завдань виявляються інтелектуальній особистісні можливості керівників. Серед найтиповіших стилів мисленнякерівників виокремлюють: — системний стиль. Головне для нього — визначення методу розв´язання завдання, розчленування проблеми на окремі компоненти; — інтуїтивний стиль. Характеризується великим ступенем усвідомлення проблеми в цілому, намаганням використати різні методи розв´язання завдання; — рецептивний (лат. receptio — прийняття) стиль. Йому властива концентрація уваги на окремих деталях проблеми; — перцептивний (лат.perceptio — пізнання) стиль. Для нього характерне намагання встановити відносини між різними частинами проблеми. Специфіка управлінських завдань виявляється в тому, що вони можутьмістити нечіткі, суперечливі умови, недостатнє обґрунтування можливихзасобів досягнення мети. Процес розв´язання їх часто відбувається завідчутного дефіциту часу. Психологія управління виокремлює три основних типи управлінських завдань: 1. Концептуальні завдання (пов´язані з довгостроковим плануванням, прогнозуванням). 2. Технологічні завдання (пов´язані з технологічними аспектами функціонування виробництва). 3. Завдання, пов´язані з дією людського чинника (кадрові питання, соціально-психологічний клімат тощо). За критерієм змісту всі управлінські завдання класифікують на значущі та малозначущі; за критерієм виконуваності завдань — на завдання, які вирішуються, і завдання, які не вирішуються; за критерієм обізнаності керівника — на завдання, які належать до сфери компетенції керівників, і завдання, які не належать до цієї сфери; за ступенем функціональних витрат — на легкі та важкі. Прирозв´язанні управлінських завдань кожний керівник використовує своюсистему оцінювання стосовно розв´язання конкретної проблеми. Вуправлінській практиці виникають ситуації, які виходять за межікомпетенції керівника (проблема відносин із вищими керівними органами,багато незапланованих нарад тощо), а також труднощі, зумовленіоб´єктивними обставинами виробництва (плинність кадрів, територіальнавіддаленість об´єктів управління тощо). Вирішення управлінських завданьпередбачає усунення труднощів, створення умов для якісно новоїситуації. При цьому важливий вибір адекватного шляху розв´язаннязавдання, для чого керівник має не тільки правильно оцінюватиуправлінську ситуацію, а й адекватно співвіднести перспективні тапоточні завдання. Під час такої роботи йому доведеться відповісти назапитання: 1. Чи доцільно в ситуації, що склалася, ставити і розв´язувати конкретне управлінське завдання? 2. Чи є умови для реалізації поставленого завдання? 3. Чи обов´язковим є розв´язання цього управлінського завдання? Чим більше суб´єктивні оцінки керівника збігатимуться з об´єктивноюзначущістю завдань, тим вища вірогідність вибору найефективнішого шляхуїх розв´язання. 4. Стратегічний вибір можливих альтернатив.Передбачає опис правил, процедур, методів досягнення цілей і завдань.Вибір керівником способу, тактики розв´язання управлінського завданнязалежить від його індивідуального досвіду управлінської роботи,об´єктивних вимог управлінської ситуації, особистісних особливостейкерівника. Залежно від превалювання конкретного чинника формуєтьсяіндивідуальна управлінська концепція керівника — його уявлення проактуальність і значущість управлінського завдання. Психологічниймеханізм вибору методів, тактик досягнення цілей і завдань залежить відїх важливості для керівника. При розв´язанні завдань, які умовноналежать до “чужої” сфери, він може виявляти ініціативу, ризик.Вирішуючи “свої” завдання, намагатиметься не ризикувати. Найчастіше у розв´язанні конкретних управлінських завдань керівники використовують такі тактики: 1. Тактика ризику з підвищеною відповідальністю. 2. Тактика тривалого розв´язання завдання з метою зняття з себе відповідальності. 3. Тактика самостійного вирішення проблеми з обачним ризиком. 4. Тактика застосування мінімуму самостійних дій і відповідальності за можливе нерозв´язання завдання. Якщо під час розв´язання управлінських завдань виник конфлікт всерединіорганізації, керівники вдаються до однієї з таких тактик, інколипідсилюючи їх елементами інших: 1. Суперництво (протиборство).Вдавшись до цієї тактики, керівник намагається завоювати командну роль,диктувати власну позицію відповідно до своєї індивідуальної мотивації.Ця тактика сприяє досягненню успіху, але не завдяки узгодженню дій зпідлеглими, а внаслідок приниження та ігнорування їхніх інтересів. 2. Співробітництво (кооперація). Намагаючись досягти успіху вдіяльності (позитивна мотивація), керівник старається максимальноврахувати не лише власні, а й інтереси партнерів. 3. Компроміс.Обравши цю тактику, керівник шукає оптимальний варіант (міжпротиборством і співробітництвом) розв´язання завдання, якийзадовольняв би всіх. Тактика компромісу не завжди є достатньорезультативною, оскільки більше націлена на встановлення людськихконтактів, аніж на розв´язання управлінського завдання. Використання їїзумовлюють такі психологічні причини: позитивна мотивація на досягненняпевного порозуміння, намагання встановити контакт із діловим партнером,традиція рахуватися з думкою інших людей, намагання уникнути конфлікту,ризикованих дій, боязнь відповідальності. 4. Уникнення. До цієїтактики керівники вдаються, усвідомлюючи власну управлінськунекомпетентність, намагаючись свідомо чи інтуїтивно вилучити із зониактуальної значущості конкретну управлінську мету. Вибір диктують такіпсихологічні причини: боязнь прийняття управлінського рішення; невмінняобирати оптимальні методики, засоби розв´язання завдання; боязньвідповідальності і покарання; намагання уникнути неуспіху в діяльності;нездатність дійти ділової згоди з партнером. 5. Пристосування.Вибір цієї тактики є наслідком низької активності, недостатньоїзацікавленості керівника у виконанні поставлених завдань. Тому його діїспрямовані на уникнення конфліктних стосунків з іншими керівниками.Тактики пристосування зумовлюють такі психологічні причини: нездатністьосмислити значущість завдання в часі та просторі; боязнь брати на себевідповідальність; намагання уникнути ситуації; боязнь покарання занегативні наслідки; відсутність позитивної мотивації досягнення успіху. Вибір засобів, методів, тактик розв´язання завдань залежить і відособистісних якостей керівників. Керівник із яскраво вираженимилідерськими якостями навряд чи обере тактику пристосування чиуникнення, скоріше він віддасть перевагу тактиці протиборства абоспівробітництва і намагатиметься уникати компромісу. Керівники,орієнтовані на себе, здебільшого обирають “агресивну” тактику —протиборство, а керівники, орієнтовані на інших, — тактикуспівробітництва або компромісу. Знаючи характер взаємодії керівника,його орієнтованість (на мету чи на стосунки з людьми), можнапрогнозувати вибір ним тактики розв´язання конкретного управлінськогозавдання. А тактика, яку обирає керівник, характеризує його особистіякості. 5. Аналіз альтернативних стратегій, варіантів, шляхів досягнення цілей.На цьому етапі, проаналізувавши альтернативні стратегії, вибираютьнайкращі альтернативи. З погляду психології це складний вольовий акт,адже більшість альтернативних рішень є взаємовиключними, що вимагає відкерівника максимуму вольових зусиль в оцінюванні адекватності можливих,їх доцільності й прийнятності. Можливі реакції зацікавлених групспонукатимуть його до використання психологічних механізмів задлядосягнення необхідного результату в процесі спілкування, взаємодії. 6. Реалізація стратегії.Цей етап передбачає спостереження за виконанням завдань, прийняття (занеобхідності) коригувальних впливів, перегляд стратегії. Отже, процеспланування тісно пов´язаний із контролем і прийняттям управлінськихрішень: досягнуті результати порівнюють із запланованими з метоювиявлення відхилень. Відсутність неприпустимих відхилень є підставоюдля продовження реалізації плану, за неприпустимих відхилень вдаютьсядо коригувальних дій, спрямованих або на виконання планів, або напланування. За значних відхилень доводиться розробляти навіть новіплани. Кількість коригувальних дій обернено пропорційна якості планів:чим якісніші плани, тим рідше потрібно вдаватися до корекції.

Сутність і особливості прийняття управлінських рішень

Прийняття рішень є завершальною фазою планування і психологічнонайскладнішою процедурою, найголовнішим оцінювальним критеріємздібностей, умінь і навичок керівника. Незалежно від схемиуправлінської діяльності, ступеня її деталізації, домінуванняконкретних стадій управління центральною ланкою є прийняття рішень. Відїх зумовленості значною мірою залежать результати діяльностіорганізації.

Прийняття управлінського рішення —вольовий акт формування послідовності дій, результатом яких єдосягнення конкретної цілі на основі перетворення вихідної інформації.

Участь співробітників у плануванні та прийнятті рішення є надзвичайноважливим мотивуючим чинником. Мотивація виконання конкретнихуправлінських рішень тим сильніша, чим активніше безпосередні учасникиїх виконання задіяні до процесу прийняття. Прийняття управлінського рішення здійснюється в умовах двох видів відносин: 1) керівництво — підлеглість (керівник приймає рішення одноосібно); 2) партнерство (рішення приймають колегіально, творчою групою спеціалістів, експертів тощо). Це спричинило дві форми прийняття управлінських рішень: індивідуальну (одноосібну) та групову (колегіальну),кожна з яких має свої переваги і недоліки. Вибір їх залежить відособливостей управлінської ситуації. У розв´язанні, наприклад,процедурних проблем, безпосередньо пов´язаних з процесом виробництва,цілком достатньо індивідуальних рішень. Складні управлінські проблеми,ситуації з багатьма невідомими, що містять соціальні, психологічні,соціально-психологічні, моральні аспекти, в яких задіяний людськийчинник, вимагають комплексного розгляду. За відносин“керівництво-підлеглість” прийняття управлінського рішення значноюмірою буде детерміноване спонуками, стимулами, котрі визначаютьповедінку керівника. Здебільшого мотиваційними впливами, що виходятьвід керівника, є намагання показати свою професійну перевагу надпідлеглими, реалізація особисто значущих суб´єктивних цілей, прагненнядо влади. Мотиви поведінки підлеглих, які беруть участь у прийняттірішення, полягають у готовності поступитися керівнику, намаганні непоказати своєї професійної некомпетентності, уникнути зауважень на своюадресу. У групі з партнерськими відносинами підкорення немає. За такихумов кожний спеціаліст намагається реалізувати свої інтелектуальніможливості. Інколи учасники групової дискусії подають свою думку якєдино правильну, що не потребує обговорення. Це один із можливихвипадків відокремлення під час дискусії, яке умовно називають “діалогомглухих”. Керуючи груповою дискусією, керівник може впливати напідлеглих, вдаючись як до безпосереднього впливу на них, так і довпливу через групу. Вплив керівника на групу тим сильніший, чим більшевін вважає себе причетним до неї. Групове прийняття управлінськогорішення має такі переваги над індивідуальним: — у групі легше долати стереотипи мислення; — комплексний пошук рішення дає змогу розглянути більше альтернатив; —у груповому рішенні задіяно більший обсяг знань та інформації, щопідвищує вірогідність знаходження оптимального або наближеного до ньогоспособу розв´язання управлінського завдання; — групове рішення адекватніше відображає суть розв´язуваної проблеми; —єдність думок, яка є наслідком вироблення управлінського рішення,позитивно мотивує ефективну трудову діяльність кожного працівника ігрупи загалом. Тобто спрацьовує соціально-психологічний феномен“групова нормалізація”, що виникає внаслідок групової дискусії, колипротилежні погляди і навіть екстремальні позиції формуються в єдинудумку; — групове рішення психологічно легше сприймається, що впливає на його поширення та виконання. До недоліків групового прийняття управлінського рішення зараховують: —блокування рішення. Виникає, коли точки зору не зближуються, авіддаляються. В такому разі проявляється соціально-психологічнийфеномен “групова поляризація” . Він є результатом групової дискусії,під час якої різні погляди думки оформлюються у дві протилежні позиції,що виключають будь-які компроміси. Діапазон групової поляризації тимбільший, чим більше зміщені первинні переваги осіб групи від середніхзначень. Протилежні думки породжують нервово-психічні напруження,конфлікти, які негативно впливають на особистості і групу в цілому; —прийняття компромісного рішення, яке не завжди відіграє позитивну роль.В одному випадку компроміс долає протистояння різних позицій іпідходів, а в іншому через невдачу прийняття оптимального рішення маєрішення, яке задовольняє більшу частину групи. Такий компроміс єнеефективною формою прийняття управлінського рішення, адже він нехтуєреальним станом справ; — розроблення й ухвалення групового управлінського рішення, на відміну від індивідуального, може забрати значно більше часу; — у процесі групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї сторони на іншу з метою нав´язати власне рішення; —можливість прийняття неоптимального з погляду результату рішення, заяке виступали найактивніші, але ненайкомпетентніші учасники групи; — можливість передчасного ухвалення управлінського рішення, нечіткого визначення відповідальності; —висока ймовірність незадоволеності і напруги учасників дискусії, коженз яких прагне, щоб була прийнята його точка зору. Це є наслідком різнихмотивацій (установок, інтересів, бажань тощо). Будь-якеуправлінське рішення зводиться до вибору конкретного варіанта зможливих альтернатив, що є складним психологічним процесом (рис. 16). У процесі розроблення та прийняття управлінського рішення діяльність керівника охоплює такі етапи: 1. З´ясування, усвідомлення, формування проблеми. З´ясувати проблему —означає наполовину її розв´язати. Для цього необхідно зібрати,систематизувати, проаналізувати значну кількість інформації. Високою єймовірність послуговування необ´єктивною, свідомо перекрученоюінформацією, що може бути зумовлено психологічними чинниками(особистісні особливості, мотиваційні утворення тощо). Крім того,зосередження уваги на проблемі викликає у співробітниківнервово-психічну напругу, породжує стреси, психологічні бар´єри, якітакож спричинюють викривлення інформації, суб´єктивне її сприймання.Тому якість рішення безпосередньо залежить від поінформованостісуб´єкта, який це рішення приймає, а рівень поінформованості єзапорукою надійних довгострокових прогнозів. Ефективне рішення можливеза умови використання представленої кількісно-якісним описом вичерпноїта повноцінної інформації, а масштаб завдання має бути не вищимсереднього. Використання неповної, нечітко сформульованої інформаціїмає своїм наслідком неефективне рішення.

Отже,вичерпність, достовірність, належна структурованість інформації єважливою передумовою прийняття ефективного управлінського рішення. 2. Вибір лінії поведінки, формулювання обмежень та критеріїв для прийняття рішення. Вибір лінії поведінки пов´язаний із: — визначенням особистих можливостей у розв´язанні проблеми; — вольовим актом, спрямованим на вияв активності; — пошуковою діяльністю у задоволенні потреби прийняття рішення. До обмежень у прийнятті рішень відносять неадекватність засобів,нестачу кадрового потенціалу, відсталість технології, відсутністьсировини, закони тощо. 3. Всебічний розгляд альтернатив. Етапвиявлення, порівняння та відбору альтернативних рішень є особливоскладним. Передусім дуже важко визначити цінність кожної альтернативи.Різноманітність їх викликає в учасників дискусії плутанину. Як свідчатьдослідження, керівник, який орієнтується на ґрунтовний аналіз проблеми,розглядає далеко не всі з можливих альтернатив. Здебільшого він надаєперевагу альтернативі, яка відповідає певному стандарту (системікритеріїв). 4. Остаточний вибір варіанта адекватного цілямдіяльності організації. Прийняття рішення пов´язане з вибором однієї зможливих альтернатив. Під час підготовки до нього кількість можливихрішень зменшується аж до останнього варіанта, який і стає рішенням.Управлінська теорія й практика пропонує кілька варіантів вибору: —впевнений вибір. Він, як правило, не ускладнюється невизначеністю,дефіцитом інформації, цілком залежить від особистості, що приймаєрішення; — невпевнений вибір. Тут усе залежить як від рішення, так івід чинників, про які відомо лише частково. Вибору передує пошуквідповідей на питання, пов´язані з невідомими чинниками. Така ситуаціянайчастіше виникає під час прийняття оперативних рішень; — визначенаситуація вибору. Свідченням її є заздалегідь підготовлений перелікальтернативних дій і можливих результатів внаслідок кожної дії(наприклад, службові інструкції на випадок стихійних нещаснихвипадків). Інколи перелік альтернативних дій роблять спонтанно, щосвідчить про неабиякий досвід учасників дискусії; — невизначенаситуація вибору. Виникає за відсутності переліку альтернативних дій іможливих їх наслідків, що ставить суб´єкта рішення у складне становище.Виходом із такої ситуації може бути глибокий аналіз дії можливихчинників та їх наслідків, моделювання ситуації вибору; — статистичнаситуація вибору. Під час прийняття рішення беруть до уваги, що в певнихчасових межах стан системи майже не змінюється; — динамічна ситуація вибору. За таких умов для прийняття рішення необхідна додаткова інформація про стан системи. У ситуаціях невпевненого, невизначеного вибору, а також у динамічнійситуації важливу роль відіграють досвід, управлінські знання керівника,особливості самих ситуацій. У невизначеній і динамічній ситуаціяхвибору неабияке значення має і схильність керівника до ризику. Упроцесі пошуку необхідного варіанта одна альтернатива може змінюватиіншу, а послідовність цієї зміни також впливає на результат вибору іприйняття рішення. У зв´язку з цим психологи радять пам´ятати, що вибіральтернативи являє собою взаємодію зовнішніх і внутрішніх чинників. Зовнішні чинники (детермінанти)— це умови виробничого й соціального середовища (характер завдання,кількість і якість інформації, рівень технічної оснащеності,досвідченість персоналу тощо). Вони є багатогранними, однак інколизумовлюють стереотипність, шаблонність у прийнятті рішення. Внутрішні чинникипредставленііндивідуально-психологічними особливостями особистості керівника, йогопсихологічними установками, домінуючими психологічними станами, віком,освітою, соціальним досвідом тощо. Сукупність внутрішніх чинників уприйнятті управлінського рішення називається “особистісним профілемрішення”. На підставі цього можна стверджувати, що особистісний профількерівника трансформується в особистісний профіль рішення. 5.Прийняття рішення та організація його виконання. Вагомою складовоюпроцесу прийняття управлінського рішення є зворотний зв´язок, якийвиявляє себе після того, як рішення почало діяти. Часто він є оцінкоюможливих наслідків прийнятого рішення. Основним критерієм ефективностів такому разі є два параметри: якість рішення та сприйняття (реакція)рішення його виконавцями. Якість рішення оцінюють за такимипоказниками: вибір найкращої альтернативи із тих, що пропонує конкретнауправлінська ситуація; урахування інтелектуальних, індивідуальних,психологічних, професійних та інших можливостей виконавців. 6.Формулювання, аналіз, апробація робочого варіанта (робочої гіпотези)рішення. Підготовка рішення може бути тривалою і не лише тому, що обсягробіт у цей період є надзвичайно великим, а й у зв´язку з пошукомкомпромісів, урахуванням різних інтересів, створенням системи стимулів.Проект рішення підлягає утвердженню, якому передує групове обговорення,що дає змогу усунути неточності й суперечності, остаточно з´ясуватипозиції та інтереси, чіткіше сформулювати вимоги, аргументувати вибіростаточного варіанта рішення. У практиці управління не кожнеуправлінське рішення приводить до очікуваних результатів. Цетрапляється через помилки, допущені у процесі підготовки рішень, таігнорування особливостей взаємодії людей у групі. Такі помилки,розходження в думках тощо спричинюють групову деформацію рішень. Тому,приймаючи рішення, необхідно враховувати такі особливості груповогомислення: — конформізм мислення (окремі особи групи піддаються впливу інших); — захисні тенденції (індивіди намагаються захистити себе та своє “Я” від впливу інших); — тенденційний підбір фактів (стійкі установки, стереотипи мислення); — надмірний скептицизм (намагання досягнути вищих результатів). При прийнятті управлінського рішення на його результат може впливати“збільшення рівня ризику”. Управлінська практика засвідчує, що багатолюдей, які приймають рішення, так чи інакше ризикують. Рівень ризику вних суттєво вищий, ніж в інших людей, які діють за таких самихобставин. Причиною цього є підсвідомі тенденції поведінки, яківиявляються в неусвідомленні людьми свого прагнення до ризику. Потяг доризику під час прийняття управлінських рішень зумовлюють такі чинники: — розподіл відповідальності, що зменшує страх перед можливою помилкою; —ціна ризику (якщо ризик має позитивну цінність у соціокультурномусередовищі, то люди прагнуть до нього, якщо ж навпаки, то і цінністьризику зменшується), який у сучасному суспільстві сприймають позитивно. Прийняття управлінських рішень нерідко супроводжується типовими помилками, найхарактернішими з яких є: — зумовленість рішення емоціями, імпульсивністю; — розгляд лише позитивних варіантів, неврахування розумного ризику; — надання переваги при прийнятті рішення бажанням, припущенням, а не достовірній інформації; — поспішність, зумовлена дефіцитом часу; — неправильне витлумачення фактів тощо. Приймаючи рішення, керівники повинні враховувати його роль у життєдіяльності організації і вимоги до рішень: 1. Наукова обґрунтованість. Йдеться про врахування об´єктивнихекономічних та інших законів при прийнятті рішень, орієнтацію нанормативні матеріали. 2. Директивність. Управлінське рішення передбачає обов´язковість виконання та єдиноначальність. 3. Своєчасність. Актуальність рішення різко знижується, якщо проблема у зв´язку із зволіканням уже не піддається розв´язанню. 4. Адресність. Кожне рішення повинне мати чітко визначеного одного чи кількох виконавців. 5. Конкретність. Становлення чітких, конкретних термінів виконання. 6. Необхідна повнота. Управлінське рішення повинно вказувати певнуціль, передбачати основні шляхи й засоби її досягнення, порядоквзаємодії, контроль за виконанням. В управлінській практиці розрізняють програмовані та непрограмовані рішення. Програмовані рішення базуютьсяна заведеному порядку, послідовних кроках, ухвалюються за типовихобставин. Можливість альтернатив при цьому обмежена, а саме рішення маєузгоджуватися з напрямом розвитку організації. Непрограмовані рішенняздебільшогоприймають у невизначених, неструктурованих ситуаціях за нестачіінформації, несформульованості цілей або завдань. Тому вибір засобівподолання проблем, на які спрямоване рішення, може бути великим інеоднозначним. Прийняття управлінського рішення — це складнийпсихологічний процес, під час якого не завжди спрацьовує логіка абоінтуїція. В ньому переплітаються соціальні установки, особистісніхарактеристики, інтуїція, емоції тощо. Тому за особливістюінтелектуальних процедур, які визначають цей процес, виділяютьінтуїтивні та раціональні рішення.Інтуїтивні рішення постаютьяк вибір, зроблений тільки на підставі відчуттів. Психологистверджують, що більшість управлінських рішень керівники приймають самеінтуїтивно. Раціональні рішення базуються на судженнях,знаннях, попередньому досвіді, коли керівник обирає рішення, що ранішезарекомендувало себе як вдале. Однак у ситуаціях, в яких задіянийлюдський чинник, орієнтуватися лише на судження недостатньо, оскількиможна не помітити нової альтернативи. Більшість управлінськихрішень приймає група. Процедура колективного прийняття управлінськогорішення безпосередньо пов´язана із стилем керівництва. Авторитарнийстиль проявляється в тому, що керівник у процесі прийняттяуправлінського рішення керується власними ідеями, досвідом, оцінками,планами, адаптує думки колег до своєї індивідуальної концепції аналізупроблеми, особисто намагається визначити засоби її вирішення. Не можнавважати оптимальним і ліберальний стиль керівника, оскільки за такихумов ініціативу у прийнятті рішення перебирає на себе неформальнийлідер. За групової форми прийняття управлінського рішеннянайоптимальнішим є демократичний стиль керівництва, який відкриваєпростір для вияву ініціативи, здібностей, особистісних якостей усіхучасників групи. Стиль керівництва зумовлює стиль взаємодії з посадовими особами, причетними до прийняття рішення, який може мати такі вияви: 1. Абсолютна перевага керівника над учасниками прийняття рішення. Затаких умов відбувається одноосібне прийняття рішення, а посадові особипогоджуються з позицією, думкою керівника. 2. Сильна перевага керівника. Керівник вислуховує думки посадових осіб, оцінює їх і пристосовує до своєї точки зору. 3. Оптимальна активність керівника при взаємодії з неформальнимлідером. Керівник на певний час дає змогу учасникам обговоренняпроблеми аргументувати свій погляд, що сприяє уникненню конфліктів. 4. Конфліктна взаємодія керівника з неформальним лідером. За такихобставин підлеглі намагаються втручатися в обговорення проблеми, авиразником думки групи стає неформальний лідер, який прагне нав´язатисвою точку зору з приводу рішення. Така ситуація можлива заліберального стилю керівництва. Прийняття в умовах групи ефективних управлінських рішень у психологічному аспекті передбачає дотримання певних принципів: 1. Принцип одноголосності. Передбачає реальну, якій властиве творчеобговорення проблеми, та уявну одностайність, коли учасники прийняттярішення внутрішньо не погоджуються з думкою керівника, але формальноприймають її. Шкідливість формальної одноголосності полягає в тому, щоучасники обговорення проблеми залишають при собі власні думки,пропозиції, замовчують їх. Це призводить до втрати інтересу суб´єктівуправління до критики і самокритики, а відповідно руйнує засадиколегіальності в роботі. 2. Принцип більшості. Використання йогодоцільне, коли дискутують дві або більше неформальних груп. Це робитьнеобхідним голосування, за якого можливі розподіл голосів на рівнічастини, перевага більшості голосів і абсолютна більшість голосів.Найприйнятнішою вважають абсолютну більшість голосів. 3. Принципмінімізації розбіжностей. Актуальний він у ситуаціях, коли за активноїучасті в обговоренні проблеми всіх учасників групи природно йоптимально домінує думка керівника (лідера). Дискусія в такому разі єосновним методом мінімізації суперечностей між особами групи. 4.Принцип погодження. Пов´язаний із з´ясуванням та узгодженням думок усіхналежних до групи осіб у процесі підготовки рішення. Заіндивідуальної форми прийняття управлінських рішень керівник, який дбаєпро їх ефективність, обов´язково зважатиме на такі рекомендації: — перш ніж вникати в деталі проблеми, потрібно її уявити в цілому; — перед прийняттям рішення необхідно розглянути всі можливі варіанти; — готуючи рішення, доцільно перевіряти його різноманітними сумнівами; — навіть за мінімальних шансів на успіх слід намагатися розглянути проблему з різних поглядів; — глибшому усвідомленню суті проблеми сприяє моделювання ситуації, вивчення ситуації-аналога; — під час вироблення рішення необхідно поставити якомога більше запитань; — не варто задовольнятися першим рішенням, що прийде на думку; — перед прийняттям остаточного рішення доцільно обговорити проблему з компетентними, досвідченими людьми; — не слід нехтувати своїми почуттями, переживаннями, емоціями, інтуїцією; — важливо мати на увазі, що кожна людина по-своєму бачить життя та різноманітні його проблеми. Чим складніша та відповідальніша ситуація, в якій відбуваєтьсяприйняття управлінського рішення, тим яскравіше виявляється особистийпрофіль керівника. Особливо яскравий він в екстремальних ситуаціях.Істинні психологічні якості особистості (індивідуальні особливості,досвід) виявляються під час прийняття відповідальних рішень за умовдефіциту часу, реальних загроз, високих ризиків тощо. Наприклад, узвичайних умовах тип нервової системи не надто впливає на стильефективності роботи керівника. В екстремальних умовах особи із слабкимтипом нервової системи часто помиляються, рішення їм даються важко.Компенсаторним чинником для них можуть стати досвід та управлінськінавички. Особи із сильним типом нервової системи у нетрадиційних,складних ситуаціях діють зібрано, відчуваючи навіть певне емоційнепіднесення. Найчастіше індивідуальні особливості керівника помітні наетапі висунення гіпотез, альтернатив (“А”) і на етапі контролю за ними(“К”). Залежно від їх співвідношення психологія управління розрізняєтипи рішень (В. Зазикін, А. Чернишев): 1. Імпульсивні рішення. Уцьому разі процеси побудови гіпотез суттєво переважають над їхконтролем (“А” значно переважає “К”). 2. Рішення з ризиком. Вони є наслідком деякого переважання гіпотез над їх контролем (“А” більше за “К”). 3. Врівноважені рішення. Кількість гіпотез є такою, як і кількість їх перевірок (“А” дорівнює “К”). 4. Обережні рішення. Кількість гіпотез помітно поступається контролю над ними (“А” менше від “К”). 5. Інертні рішення. Кількість перевірок і контрольних функцій значнопереважає кількість висунутих гіпотез (“А” значно менше “К”). Прийняття та ефективність рішень залежить від емоційних чинників.Емоції певною мірою компенсують невизначеність ситуації, посилюютьустановку на вибір стійкої стратегії. Проте надлишок емоцій спричинюєімпульсивність у прийнятті рішення. Залежність ефективності управлінських рішень від психологічних якостей керівника.Управлінська діяльність, поєднуючи в собі різноманітні об´єктивні тасуб´єктивні чинники, значною мірою залежить від культури, якоїдотримуються головні суб´єкти управлінської практики. Навіть у типовійситуації управлінці однакової кваліфікації діятимуть залежно відбачення ситуації, уподобань, досвіду, передумовою яких є і психологічніособливості особистостей кожного з них. Не менш значущою при цьому ємотивація. Чим вона сильніша, тим продуктивніший процес прийняттярішення. Багато керівників у процесі прийняття рішення орієнтуються назовнішні або внутрішні чинники (“зовнішня” та “внутрішня” стратегії). Керівники з внутрішньою стратегією вважають,що якість і ефективність управлінських рішень залежить від їхкомпетентності, досвіду, знань, уміння працювати з людьми. Керівники із зовнішньою стратегією пояснюютьсвої успіхи й невдачі об´єктивними обставинами, на які вони не можутьістотно впливати, а тільки враховують їх особливості. Вони працюютьменш ефективно, ніж керівники із внутрішньою стратегією, оскільки їм невистачає ініціативності й активності, конструктивних дій векстремальних ситуаціях, гнучкості, стійкості до тиску “зверху” і“знизу”, вміння визначати відповідальних за проблему, координуватироботу групи, вдало використовувати інформацію тощо. Прийняттяуправлінського рішення є творчим процесом. Налаштованість керівника натворчу управлінську діяльність є запорукою кваліфікованого розв´язанняпроблеми, конструктивних дій у нестандартних ситуаціях, виборунайоптимальніших із альтернатив. Здатністю до творчості наділена кожнаособистість, хоч не в усіх вона належно розвинута, викристалізуваласяяк здібності, без яких неможливі новоутворення в пізнавальнійдіяльності, створення суб´єктивно нового продукту. Це ослаблюєконструктивну силу інтуїції, приземлює думку, унеможливлює станнатхнення. Творча людина, як правило, завжди виявляє інтерес, якийпереростає в інтерес-збудження, нетворча — недовіру, підозру і навітьворожість. Отже, на процес планування та прийняття управлінськихрішень впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Злагодженістьдій керівника і підлеглих, їх спрямованість на визначення шляхів тазасобів реалізації планів сприяє досягненню поставлених цілей.

10. Структура діяльності: мотиваційно-особистісний компонент, мотиви та свідомість, мотиви та особистість, розвиток мотивів (О.М. Леонтьєв), поняття внутрішньої діяльності.

Діяльність - одна з основних категорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна діяльність суб'єкта в різних формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку. Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності. Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями. Головними процесами діяльності виступають інтеріоризація її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої; перша веде до створення образу дійсності, друга - до упредметнення образу

Саме предметність є конституціональною характеристикою діяльності: спочатку діяльність визначається предметом, потім вона опосередковується та регулюється його образом як суб'єктивним продуктом.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:

• суб'єкт діяльності;

• процес діяльності;

• предмет діяльності;

• умови діяльності;

• продукт діяльності.

Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами.

У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей.

Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності.

Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування.

Методи психологічного аналізу діяльності спрямовані на з'ясування її конкретно-історичної природи, структури, предметного змісту і співвідношення різних її форм, їхніх взаємозв'язків.

Поняття діяльності є одним із основних понять психологічної науки. Однак не дивлячись на методологічну і теоретичну важливість проблема діяльності і її зв”язок із свідомістю розроблена недостатньо. Численні спроби психологів і філософів дати чітке визначення поняття не дало бажаних наслідків. Тому це поняття вживається вченими в самих різноманітних значеннях. Що ж собою являє діяльність?

Загальною характеристикою живої матерії є її активність, за допомогою якої здійснюється обмін речовин із середовищем. Чим вищий рівень розвитку живої матерії, тим складнішою і різноманітнішою є її активність. Активність рослин практично обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем. Активність тварин включає елементарні форми дослідження цього середовища і научіння. Самою різноманітною є активність людини. Вона суттєво відрізняється від активності тварин, а тому для її характеристики використовують поняття „діяльність”, залишаючи для тварин поняття „життєдіяльність”. Діяльність – це зовнішня ( фізична ) і внутрішня ( психічна ) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою

Це специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого середовища, включаючи себе і умови свого існування. Суттєвою відмінністю діяльності людини від поведінки тварин є те, що вона регулюється усвідомлюваною метою. Поведінка тварин спрямована на задоволення біологічних потреб є генетично заданою. Вона має пристосувальний характер. Поведінка людини регулюється суспільно встановленими нормами задоволення потреб.

Поняття діяльності є найбільш загальним у психології. Тому його дослідженню надається особливе значення. У вітчизняній психології існує дві теорії діяльності: теорія індивідуальної діяльності, розроблена О.М.Леонтьєвим, і теорія спільної ( сумісної ) діяльності, розроблена Б.Ф.Ломовим. Останній вважав, що теорія індивідуальної діяльності є лише частковим випадком більш загальної теорії спільної діяльності, бо ніяка індивідуальна діяльність неможлива без діяльності багатьох інших людей.

Основною характеристикою діяльності є її предметність „Власне, в самому понятті діяльності уже імпліцитно міститься поняття її предмету. Вираз „ безпредметна діяльність” позбавлений всякого змісту. Діяльність може здаватися безпредметною, але наукове дослідження діяльності необхідно вимагає відкриття її предмету. При цьому предмет діяльності виступає двояко: первинно – у своєму незалежному існуванні, як такий, що підкоряє собі і перетворює діяльність суб”екта, вторинно – як образ предмету, як продукт психічного відображення його властивостей, яке здійснюється в результаті діяльності суб”єкта і інакше здійснюватися не може. Уже в самому зародженні діяльності і психічного відображення виявляється їх предметна природа”. ( О.М.Леонтьєв ).

При аналізі психологічної стурктури (будови) діяльності найчастіше виділяють два підходи, які називають мотиваційний і операційний аспекти.

Їх основи були закладені в працях Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва та ін.

Першопричиною діяльності виступає потреба. Це - неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження.

Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлений аналіз цього стану приводить до виникнення мети.

Мета ( ціль ) – це ідеальний образ об”єкта який в свідомості людини може задовольнити виниклу потребу. Будучи образом кінцевого результату, вона може бути близькою і далекою. Віддалена мета завжди конкретизується в ряді ближніх цілей.

Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву.

Мотив – це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Залежно від наявних мотивів люди по різному ставляться до діяльності

Отже, при мотиваційному підході до аналізу діяльності в якості складових компонентів виділяють потребу, мотив і мету

Для одержання кінцевого результату, який реально задовольнить наявну потребу, необхідні ще предмет і засоби діяльності. Предмет діяльності – це об”єкт або сукупність об”єктів, перетворюючи які можна досягти поставленої мети. Наприклад, якщо метою діяльності було приготування якоїсь страви, то предметом діяльності будуть продукти, з яких її готують. Засоби діяльності становлять інструментальну сторону активності. До них відносять необхідні для виконання діяльності знаряддя, а також відповідні знання, навички і вміння.

Діяльність можна аналізувати і з точки зору її моторних компонентів Мета, на досягнення якої спрямовується діяльність, як правило, є віддаленою. Тому досягнення її складається з послідовного розв’язування людиною ряду часткових завдань, які постають перед нею під час руху до цієї мети. Так, наприклад, випускник школи поставив собі за мету оволодіти професією інженера – конструктора. Для цього йому треба спочатку успішно закінчити навчання в школі, успішно скласти вступні іспити у вуз та семестрові екзамени, зробити і захистити дипломний проект.

Всякий відносно завершений елемент діяльності, спрямований на досягнення певної проміжної мети і підпорядкований загальному мотиву діяльності називається дією.

Дія – це моторна функція живого організму. Будь – яка конкретна діяльність є поєднанням певної системи дій. Кожна дія складається із системи рухів., тобто операцій, підпорядкованих завданню, яке виконується в тих чи інших конкретних умовах. Серед великої кількості відомих людських дій ( трудові, комунікативні, соціальні та ін.) найбільш розповсюдженими є предметні дії, які спрямовані на зміну стану чи властивостей предмету. Їх аналіз показує, що, не дивлячись на зовнішню різноманітність, всі вони, як правило, складаються в основному з трьох простих елементів – взяти, перемістити і відпустити в поєднанні з допоміжними рухами корпусу тіла, ніг і голови.

В різних видах рухів ці елементи розрізняються особливістю поєднання, траєкторією, силою, швидкістю, амплітудою і тим, якими частинами тіла вони виконуються.

Поряд з предметними рухами в діяльності беруть участь рухи, які забезпечують переміщення, комунікацію, зберігають положення тіла.

Саме виконання руху неперервно контролюється і коригується шляхом співставлення його виконання з кінцевою метою дії. Але як здійснюється цей контроль в психології поки-що не з”ясовано, хоч відомо, що певну роль тут відіграє сенсорний контроль. Його порушення часто приводить до неможливості виконання дії. Про це свідчать досліди з призматичними окулярами Меньє, які повертають відображені об”єкти на 180 градусів. Тому П.К.Анохін вважає, що керування рухами здійснюється за принципом зворотного зв”язку. Каналом зв”язку є органи чуття, джерелом інформації – властивості і ознаки предметів і рухів, що є орієнтирами дії. Цю форму зв”язку Анохін назвав зворотною аферентацією.

Отже, виконання предметної дії крім системи рухів потребує сенсорного контролю і корекції рухів. Сама ж система рухів керується і регулюється ціллю діяльності. З точки зору цілі оцінюються результати виконаних дій і проходить їх корекція. Але в більшості випадків ціль ідеальна. Вона представлена в мозку людини динамічною моделлю майбутнього результату діяльності. З цією моделлю бажаного майбутнього порівнюються фактичні результати дії. Модель майбутньої дії (програма рухів) і її результатів (програма цілі), які випереджують в мозку людини саму дію Анохін назвав акцептором дії і випереджуючим відображенням.

Найважливішою характеристикою психіки є її активність, необхідна для підтримки життєво важливих зв’язків з оточуючим. У взаємодії організму і оточуючого виникають вихідні причини активності – потреби. Потреба – не тільки внутрішній стан, але й необхідність у чомусь поза організмом. У тварин їх природня організація наперед визначає коло предметів, які є об’єктом потреб. Вроджена потреба бобра – будувати греблю, визначає і певні предмети, які можуть її задовільняти (порода дерева, форма стовбуру, його близькість до води), якщо фіксований в потребі матеріал відсутній, то бобер не здатний його чимось замінити: замість ще не зрубаного стовбура, скористатись заготовленим людиною. По-іншому у людини. Потреби формуються у вихованні, способи їх задоволення визначаються лише суспільством, а коло їх весь час розширюється. Так, потреба в їжі – біологічна, але щоб з’їсти шматок м’яса, людина купує його, готує певним чином, їсть з дотриманням певних норм.  Потреба – це стан нужди, що виражає залежність людини від конкретних умов існування, і виступає джерелом активності людини.  Види потреб людини класифікують за двома ознаками: 1) за походженням: а) природні (відображають залежність від умов, необхідних для життя (їжа, сон, тепло)); б) культурні (залежність людини від продуктів людської культури як матеріальних, так і духовних (посуд, спілкування, підтримка, ідеї)). 2) за характером предмету: а) матеріальні – в матеріальних предметах (їжа, одяг, житло); б) духовні – у продуктах духовної культури (читати книгу, слухати музику). Задоволення потреб можливе лише за допомогою оточуючих предметів. Вони можуть оцінюватись людиною як більш чи менш важливі для задоволення потреби, тобто мають різну значущість. Наприклад: спрагу може задовільнити і огірок, але найкраще – вода, яка і має найбільшу значущість в даному разі.  Значущість об’єкту – це втілення в ньому потреб людини. Але людина може помилятись і надавати значущість предметам, які насправді не задовольняють потреби. Так, дитина на уроці добре запам’ятовує яскраві малюнки, але не пояснення і висновки до них, які більш значущі для навчання. Таким чином, реальне значення предмету для задоволення потреб не завжди збігається з його значущістю. Специфіка людських потреб породжує особливу форму активності людини – діяльність. « 2 » Характерні риси діяльності: 1) Зміст діяльності не визначається цілком потребою, яка її породжує. Потреба породжує діяльність, тобто є мотивом. Людина працює біля верстата, тому, що прагне задовільнити потребу в їжі. Але само по собі керування верстатом не задовільняє голод. Вона діє для того, щоб виготовити деталь, яка є її ціллю. Таким чином, ціль (на що спрямована діяльність) і мотив (задля чого ця діяльність) не співпадають. 2) Предметність: діяльність спрямована на якийсь предмет, що у її процесі перетворюється у результат діяльності. Способи досягнення цілей визначаються об’єктивними властивостями речей (папір ріжуть ножицями, а хліб ножем). Ціль однакова – розчленування предметів, а спосіб різний, в залежності від міцності предметів. 3) Усвідомлюваність: для виконання діяльності, людина повинна розуміти зв’язок між метою і задоволенням своїх потреб. 4) Опосередкованість: людина робить будь-що за допомогою певних засобів і способів. Засоби діяльності поділяють на зовнішні (інструменти, техніка) і внутрішні (знання, вміння, навички). 5) Соціальність: щоб бути здатною до діяльності, людина повинна засвоїти засоби і способи, що існують у суспільстві і вироблені попередніми поколіннями. Діяльність – це внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, що регулюється усвідомленою метою. Наявність мети відрізняє діяльність від інших форм активності людини, наприклад, імпульсивної поведінки, керованої безпосередньо емоціями і потребами.  « 3 » На шляху до цілі діяльності, людина послідовно розв’язує низку задач. Щоб пошити сукню, треба виготовити викройку, вирізати, зшити. Кожен такий, відносно закінчений елемент діяльності, спрямований на розв’язання однієї поточної задачі, називають дією. Спосіб виконання дії в конкретній ситуації – операція. Дія на зміну стану або властивостей предметів зовнішнього світу – предметна. Виконання предметної дії полягає в здійсненні певної системи рухів (взяти, перемістити, відпустити). Внутрішні або розумові дії – планування, контролю і коректування рухів. Контроль і коректування можливі в результаті порівняння поточних результатів з ціллю. Ціллю є те, що в даний момент відсутнє і повинно бути досягнуте в процесі діяльності. Ціль – це образ майбутнього результату діяльності. Як же людина може передбачати майбутнє? Між явищами дійсності існує міцний зв’язок (вогонь завжди пече). Пізнаючи ці зв’язки, людина може прогнозувати зміни в оточуючому під впливом тих чи інших предметів. Предметна зовнішня діяльність випереджується внутрішньою діяльністю. Фізичне оперування речами замінюється уявним. Процес такого переходу від зовнішньої дії до внутрішньої – інтеріорізація. Людина може оперувати образами предметів, які відсутні в даний момент, вона думає, згадує і цим вивільняється від залежності від зовнішньої ситуації, яка визначає всю поведінку тварини. В діяльності нерозривні її внутрішні і зовнішні сторони. Перехід внутрішніх дій у зовнішні – екстеріорізація. Зовнішня сторона – рухи, за допомогою яких людина впливає на світ, визначається внутрішньою (мотивами, знаннями, волею), але й внутрішня виявляється у зовнішній, яка виявляє міру відповідності результатів з очікуваними. « 4 » Діяльність розвивається з розвитком свідомості і разом з тим є основою формування свідомості. Розвиток діяльності – складний і тривалий процес. Спочатку активність має характер імпульсивної поведінки (вроджені реакції на сильний подразник, їжу.). В перший рік з’являється дослідницька поведінка: дитина накопичує інформацію про світ. З року формується практична поведінка, в якій дитина засвоює, як користуватись побутовими речами. Одночасно розвивається комунікативна поведінка і засвоєння мови. Перший вид діяльності, що з’являється в онтогенезі – гра. Її спонукає потреба в активності, її джерело – наслідування і досвід. Ціль гри – сам процес діяльності, а не предметний результат. В грі дитина оволодіває способами застосування речей і відносинами між людьми. Засвоєння суспільного досвіду є результатом научіння, при якому не ставиться цілі навчитись будь-чому. Засвоєння досвіду – це ніби побічний результат досягнення інших цілей. Учіння, як вид діяльності, з’являється, коли ставиться ціль навчитись будь-чому. Суспільство організовує процес передачі суспільного досвіду у формі навчання та виховання. Праця – діяльність, спрямована на виробництво суспільно-корисних продуктів (матеріальних або ідеальних). Цілі діяльностей визначаються не особистими потребами, а задаються суспільством. (виробництво телевізорів має сенс лише тоді, коли вони потрібні для суспільства). Праця – діяльність соціальна за природою (цілями) і за характером (неможлива без розподілу праці). Праця є необхідною умовою появи і розвитку свідомості. Застосування і виготовлення знарядь відрізняє працю від простого присвоєння продуктів природи. В праці людина керується об’єктивними властивостями предметів, а не їх біологічним значенням. Тому людина повинна відкрити ці властивості, а для цього необхідні вищі процеси переробки інформації: мислення і уява. Діяльність – це форма реального зв’язку людини з світом, природою, іншими людьми, речами. Проблематичним залишається питання про віднесення до видів діяльності спілкування та мовлення.

11. Загальне поняття про інтелект та його функції

Мислення та інтелект - близькі терміни. Ми кажемо «розумна людина», позначаючи цим індивідуальні особливості інтелекту. Ми можемо також сказати, що розум дитини з віком розвивається. Таким чином означуємо проблематику розвитку інтелекту.

Терміну «мислення» ми можемо назвати як відповідник у нашій повсякденній мові слово «обмірковування» або (менш нормативно, але, можливо, точніше) «думання». Слово «розум» виражає властивість, здатність. Обмірковування - це процес. Розв´язуючи завдання, ми думаємо, а не «обмірковуємо» - тут сфера психології мислення, а не інтелекту. Отже, обидва терміни виражають різні аспекти того самого явища. Інтелектуальна людина - це та, яка здатна до здійснення процесів мислення. Інтелект - здатність до мислення. Мислення - процес, у якому реалізується інтелект.

ІНТЕЛЕКТ- це певний ступінь здатності людини розв´язувати завдання і проблеми відповідної складності.

З цих позицій можна вести мову про рівень розвитку інтелекту. Він, за логікою, може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).

Мислення й інтелект віддавна вважають найважливішими й характерними рисами людини. Недарма для визначення виду сучасної людини використовують термін «homo sapiens» - людина розумна. Той же, хто втратив розум, здається нам скаліченим у самій людській суті.

Виникає ще одне, на наш погляд, важливе питання: чи однаково виявляється інтелект у різних аспектах життєдіяльності? Як свідчать дослідження - ні. Особистість може значно вирізнятися інтелектом у якійсь галузі, наприклад, науці (фізиці) і бути зовсім безпорадною у життєвих ситуаціях. Це спостерігалось під час переходу від соціалістичної до ринкової економіки після розпаду Радянського Союзу. Крім цього, вона може успішно розв´язувати складні проблеми в галузі, наприклад механіки, і бути зовсім нездатною керувати науковим колективом чи приймати елементарні рішення в галузі фінансів. Тому доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.

Мислення розглядають як вид пізнання. Пізнання з психологічного погляду постає як створення уявлень про зовнішній світ, його репрезентації, моделі або образу. Щоб дістатися на роботу, нам потрібна певна просторова репрезентація шляху між будинком і роботою. Щоб зрозуміти те, що розповідають на лекції про війни Олександра Македонського, потрібно створити певну репрезентацію перемог великого полководця.

Однак мислення - це ще не все пізнання. Пізнанням є, наприклад, і сприйняття. Людина, яка побачила в небі літак, також створює репрезентацію побаченого. Однак ця репрезентація є результатом не мислення, а сприйняття. Тому мислення визначають не просто як пізнання, а як спеціальне пізнання, «опосередковане й узагальнене».

Що це означає? Візьмемо приклад, який часто використовують. Виглянувши на вулицю, людина бачить, що дах сусіднього будинку мокрий. Це акт сприйняття. Якщо ж людина за виглядом мокрого даху робить висновок, що пройшов дощ, то ми маємо справу з актом мислення, хоча й досить простим. Мислення є опосередкованим у тому сенсі, що воно виходить за межі безпосередньо даного. За одним фактом ми виводимо висновок про інше.

У разі мислення, таким чином, ми маємо справу не просто зі створенням репрезентації на підставі спостереження зовнішнього світу. Процес мислення значно складніший: спочатку створюється репрезентація зовнішніх умов, а потім з неї виводиться наступна репрезентація. Зокрема, у нашому прикладі людина створює спочатку першу репрезентацію, що належить до сфери сприйняття (образ мокрого даху), а потім виводить з неї другу репрезентацію (недавно пройшов дощ). Схематично цей процес зображено на рис. 16.1.

 

Рис. 16.1. Репрезентації в мисленні.

Французький дослідник Ж. Піаже користується поняттям «інтелект», а не «мислення». Коли ж він каже про «психологію мислення», то має на увазі лише певне трактування мислення, головним чином те, яке подано у працях представників Вюрцбурзької школи, до якої він ставився критично. Даючи визначення інтелекту, Піаже розглядає такі його трактування, як «психічна адаптація до нових умов» (Е. Клапаред, В. Штерн), як «акт раптового розуміння» (К. Бюлер, В. Келер).

Сам Ж. Піаже визначає інтелект як «прогресуючу зворотність мобільних психічних структур», вважає, що «інтелект є станом рівноваги, до якого тяжіють усі послідовно розташовані адаптації сенсомоторного і когнітивного порядку, так само як і всі асимілятивні й акомодуючі взаємодії організму із середовищем». Ці формули звичайно, потребують, розшифрування. Один із традиційних способів виявлення специфіки мислення полягає в тому, що його порівнюють зі сприйняттям, тобто іншою формою пізнання. Цим же шляхом йде і Ж. Піаже: «Сприйняття - це знання, які ми здобуваємо про об´єкти або їхні рухи в результаті прямого і безпосереднього контакту, який здійснюємо з ними, тоді як інтелект - це знання, що існує лише тоді, коли в процесі взаємодії суб´єкта з об´єктом мають місце різні відхилення і коли зростають просторово-тимчасові відстані між суб´єктом та об´єктом».

Одним із вихідних положень є відмінність об´єкта і суб´єкта. Об´єкт - це деяка зовнішня даність, що існує поза суб´єктом, він незмінний. Суб´єкт є індивідуальним об´єктом, якого автор концепції розглядає з погляду дії. Між ними складаються певні відносини. Теорія Ж. Піаже містить два основні компоненти: висновки про функції інтелекту і висновки про стадії розвитку інтелекту.

У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація і пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу, містить два взаємозалежні процеси, названих асиміляцією й акомодацією.

Організація й адаптація - це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб´єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв´язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб´єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об´єкта.

Акомодація - це процес пристосування самого суб´єкта, який пізнає, до різноманітних вимог, висунутих об´єктивним світом. Відбувається не лише відтворення індивідом окремих і цілісних характеристик пізнаваного об´єкта, а й сам суб´єкт змінюється в процесі пізнавальної активності. Той пізнавальний досвід, який окрема людина накопичує до певного періоду, Ж. Піаже називає пізнавальною структурою.

Одна з особливостей функціонування людського інтелекту полягає в тому, що не будь-який зміст, одержуваний із зовнішнього світу, можна засвоїти (асимілювати), а лише той, що хоча б приблизно відповідає внутрішнім структурам індивіда. В описі функціонування інтелекту Піаже використовує термін «схема». Схема - це пізнавальна структура, що належить до класу подібних дій, які мають визначену послідовність, що становить собою міцне взаємозалежне ціле, в якому складові його акти поведінки тісно взаємодіють між собою. У понятті «схема» знаходить подальшу конкретизацію ідея Ж. Піаже про організовану природу інтелекту. До основних понять у теорії Ж. Піаже належить «рівновага». Йдеться про рівновагу між асиміляцією й акомодацією. Два типи функціонування інтелекту утворюють стан збалансованого і незбалансованого урівноваженого стану.

Вчення про стадії розвитку інтелекту, яким присвячено більшість досліджень, містить виокремлення чотирьох стадій такого розвитку: 1) сенсомоторний інтелект (від 0 до 2 років); 2) доопераціональне мислення (від 2 до 7-8 років); 3) період конкретних операцій (від 7-8 до 11-12 років); 4) період формальних операцій.

Розвиток інтелекту починається до оволодіння мовою. Один із перших виявів інтелектуальної активності дитини полягає у простежуванні майбутніх результатів руху (як елементарні форми пересування). Становлення елементарних цілеспрямованих рухових актів - це становлення генетично вихідних форм інтелекту. Основна ознака конкретних операцій (наприклад, класифікація) - прив´язаність до предметів. Формальні операції ніби відірвані від предметів.

Розвинутий інтелект автор розглядає як систему операцій. Операція - це внутрішня дія, котра відбулася внаслідок предметних дій. На відміну від останніх, операція є скороченою дією, вона відбувається не з реальними предметами, а з образами, символами, знаками, організованих у певну систему, в якій операції врівноважуються завдяки властивості зворотності (йдеться про наявність симетричної і протилежної їй операції, що, виходячи з результатів першої, відновлює первісну ситуацію або вихідне положення).

Розвиток дитячого мислення дослідник розуміє як зміну описаних вище стадій. Послідовність стадій виражає внутрішню закономірність розвитку. Стадії «прив´язані» до певного віку, хоча й неоднозначно. Навчання може пришвидшувати чи сповільнювати процеси розвитку.

Концепція Ж. Піаже - це одна з найбільш розроблених і впливових концепцій. Привабливими аспектами цієї концепції є генетичний підхід при розв´язанні загально-психологічних проблем, виокремлення конкретних стадій розвитку, ретельна розробка «клінічного» методу досліджень, підкреслення того, що інтелектуальна діяльність не просто відтворює особливості деяких зовнішніх предметів, а й характеризується зміною самого суб´єкта, який пізнає. Це визначає наступні можливості пізнання нових об´єктів, прагнення пов´язати інтелект із ширшим класом процесів життєдіяльності.

Водночас не можна не відзначити обмеженості цієї концепції. Намагаючись виокремити основні характеристики інтелекту, Ж. Піаже розв´язує це завдання шляхом залучення насамперед біологічних і навіть фізичних понять (уявлення про рівновагу). Розвиток структури інтелекту Ж. Піаже описує за допомогою понять логіки і математики. Однак у цих поняттях надзвичайно важко виразити ту нову якість, яка виникає на рівні людського інтелекту порівняно з тим, що є в біологічних, фізичних або абстрактних логіко-математичних системах.

Уявлення про те, що інтелект - це організоване ціле, є правильним, але настільки загальним, що не диференціює його від поведінки, спрямованої на добування їжі. Інтелект людини виявляється біологічною функцією. У вченні про розвиток інтелекту Ж. Піаже абсолютизує момент саморуху, недооцінюючи значення цілеспрямованих, формуючих впливів ззовні. Періоди розвитку операцій занадто «прив´язані» до віку.

У дослідженнях П.Я. Гальперіна та його школи було показано, що за умов спеціально організованого цілеспрямованого навчання можна сформувати формальні операції (класифікації) вже в старших дошкільників. У теорії Ж. Піаже не було висвітлено питання про функціональний розвиток, як наслідок, онтогенетичний і функціональний розвиток залишаються не зіставленими. Формально-логічне мислення як вищий розвиток в онтогенезі трактується обмежено, оскільки досягає «завершених станів», «кінцевої рівноваги» в підлітковому віці.

12. Когнітивний розвиток особистості: підхід Ж. Піаже; проблеми суспільної

детермінації розумового розвитку особистості (Л.С. Виготський).

Когнітивний розвиток особистості: підхід Ж. Піаже

Швейцарський психолог Жан Піаже (1896-1980), поставивши перед собою завдання з´ясувати, яким чином людина пізнає реальний світ, вивчав закономірності розвитку мислення в дитини. Він дійшов висновку, що когнітивний розвиток є результатом поступового процесу, який складається з послідовних стадій. Розвиток інтелекту дитини відбувається в результаті постійних пошуків рівноваги між тим, що дитина знає, і тим, що вона прагне зрозуміти. Усі діти проходять ці стадії розвитку в тій самій послідовності, причому деякі проходять через усі стадії, а в інших розвиток гальмується або блокується на якомусь етапі через нестачу одного чи кількох необхідних чинників. Це просування вперед визначає спільний вплив дозрівання нервової системи, досвіду поведінки з різними предметами і таких соціальних чинників, як мова і виховання.

 Проблеми суспільної детермінації поведінки у розумовому

розвитку особистості (Л.С. Виготський)

У ранніх роботах Л.С. Виготського доведено, що воля базується на мотивації людини, експлікуючи мотиви поведінки у свідомість. Мотивація складає основу вольової поведінки, але не вичерпує собою всіх його детермінант. Одним із рівнів прояву феномену волі є розрізнення детермінації вольових процесів «знизу» та «згори». Наступний рівень науковці пов'язують із фактом єдності афекту та інтелекту. У спеціальній психології проблема волі посідає особливе місце.

Зокрема, на підставі вивчення сутності інтелектуального недорозвитку, Л.С. Виготський доводить, що основна проблема розумової відсталості полягає не стільки в слабкості інтелектуальних, чи афективних процесів, скільки в труднощах їх взаємодії.

Основним дефектом розумово відсталих автор вважає нездатність хворих до регуляції власної поведінки. Указане зумовлює необхідність дослідження особливостей розвитку та функціонування емоційно-вольової сфери осіб з інтелектуальною недостатністю.

13. Факторні моделі інтелекту: модель Ч. Спірмена, Л. Терстоуна; модель Дж. Гілфорда

15. Теорія інтелекту як форми організації ментального досвіду М.О. Холодної.