[Ред.] Розчарування у колабораціонізмі та український визвольний рух

З появою німецьких військ на території України після початку війни Німеччини з СРСР українські визвольні організації, що плекали надію на здобуття державної Незалежності України, у той чи інший спосіб співпрацювали певний час з німецькими громадськими чи військовими органами. Та скоро (принаймні, вже в 1942-43 роках) з'ясувалося, що німецька влада виявилась навіть гіршою за владу часів СРСР.

Великих надій було сповнене самовільне проголошення 30 червня 1941 у Львові силами ОУН (б) Акту відновлення Української Держави, яким була поновлена Українська Держава (у союзницькому зв'язку з Німеччиною) та створено український національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Та ця потуга, незважаючи на її доволі союзницьке ставлення до Німеччини, була сприйнята більш ніж ворожо: вже 04.07.1941 цей Акт було скасовано німцями, а Степана Бандеру та Ярослава Стецька, після їх відмови відкликати Акт, заарештували та депортували до Німеччини, де їх тримали до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен.

У той же час, у 1941—1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетку Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат. Німцями було розстріляно багато місцевих та сільских голів, які спочатку стали були на шлях співпраці з ними. Так, першого бургомістра Києва Олександра Оглоблина було знято вже через місяць після призначення на цю посаду за «надмірну» пропаганду української національної культури, а другого — Володимира Багазія — через чотири місяці німці розстріляли у Бабиному Яру.

Нацистська політика німецького окупаційного режиму була спрямована на ослаблення всіх потенційних чинників національної свідомости, що могли стати складовими визвольного руху. Це виявлялося, наприклад, в обмеженні загальної освіти чотирма класами школи, зведенні вищих щаблів освіти до вузько спеціалізованих практичних фахів, придушенні самодіяльних проявів культурної ініціативи українського населення (наприклад, «Просвіти», видавничого руху), закритті наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбуванні, примітивізації культурного рівня преси, театрів тощо. Ослаблення дієздатності населення досягалося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичного обслуговування, нелюдським ставленням до вивезених в Німеччину українських робітників (приблизно 1,5 млн.) і радянських військовополонених, а також масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Постала на початку 1942 році УПА обирає шлях супротиву обидвом тоталітарним державам. УПА залучає до своїх лав кадри ОУН(б), Поліської Січі, колишніх колаборантів, і, з часом, перетворюється на потужну силу опору в Україні.

[Ред.] Масштаби колабораціонізму з Німеччиною народів срср

Найбільшою таємницею радянської ідеології повоєнного часу було тривале умовчування про масштаби участі радянських громадян у воєнному конфлікті на стороні ІІІ Рейха. За нетривалий термін вермахтом були створені численні національні легіони з слов'янських, кавказьких, прибалтійських, середньо-азійських народів і окремі руські козачі військові частини. Кількість легіонерів у рядах вермахту перевищувала мільйон бійців. При цьому чисельність російських легіонерів нічим не поступалася численності бійців від інших національностей. Згідно з даними німецького командування та оцінками російських істориків, загальна чисельність представників народів СРСР (в межах 1941 р.), які входили в збройні формування на стороні Німеччини (вермахт, війська СС, поліція), становила: росіян — більш 300 тис., українців — 250 тис., білорусів — 70 тис., козаків — 70 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — бл. 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., інших народів — бл. 30 тис. (всього бл. 1200 тис. чоловік).^[6][7] Іноді надається більша цифра — 1500 тис. чол.^[8]

За німецькими джерелами, наприкінці війни у німецькому полоні знаходилось понад 2 млн. радянських військовополонених. З них 940 тис. — у концентраційних таборах, а понад мільйон було задіяно у різноманітих роботах.^[8] Поряд з ними до співпраці було залучено багатомільйонне цивільне населення на окупованих територіях. Лише кількість вивезених до Німеччини людей (т. зв. цвангсарбайтери, Zwangsarbeiter) перевищувала 2 млн.