1 Становлення

Райхскомісаріат Україна був одним з 5 райхскомісаріатів, що мали бути створені на европейській частині території СРСР за планом Альфреда Розенберґа, якому 20 квітня 1941 Гітлер доручив підготувати план політичної перебудови СРСР після його окупації німецькими військами. Райхскомісаріат Україна мав становити незалежний від Росії край з українським (бодай тимчасовим) урядом, але з забезпеченням німецького контролю у політичній, військовій та економічній сферах. 17 липня 1941 Гітлер призначив Розенберґа міністром окупованих територій Східної Європи, однак не вважав за відповідне створити український уряд. Для того, щоби послабити прагнення до незалежности, він виділив з планованого райхскомісаріату Галичину (яку було приєднано до т. зв. Генеральної Губернії), Північну Буковину і так зв. Трансністрію (їх передано до Румунії), а столицєю став не Київ, а місто Рівне. Підкарпатську Русь окупувала Угорщина за згоди Гітлера ще у березні 1939 р.

Райхскомісаріат Україна було проголошено 1 вересня 1941 р. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя і частину Полтавщини; при дальшому просуванні німецьких військ 2 вересня 1942 було приєднано решту Полтавщини й Запорізької области (решта Лівобережжя залишалася під війською владою). Територія райхскомісаріата охоплювала 339 275 км² з бл. 17 млн. населення.

Міністр окупованих земель на Сході А.Розенберґ пропонував включити до Райхкомісаріату частину російської етнічної території як компенсацію за Галичину, яка увійшла під назвою дистрикт «Галичина» до польської Генеральної Губернії, і щоб ослабити можливі політичні амбіції українців.

Окупаційний режим у райхкомісаріаті передбачав використання певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення — визнання української мови як офіційної нарівні з німецькою, запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо. Деякі українські націоналістичні діячі сприйняли утворення райхкомісаріату як крок до утворення української держави під протекторатом Німеччини. Насправді концепція Райхскомісаріату трактувала Україну виключно як географічне, а не як політичне чи національне утворення. Для підкреслення цього факту Еріх Кох вибрав столицею райхкомісаріату не Київ, а провінційне місто Рівне. У післявоєнний час планувалося приєднати райхкомісаріат до території Третього Рейху.

[Ред.] Адміністративна система Рейхскомісар України Еріх Кох

Хоч райхскомісаріат мав бути залежний від німецького Міністерства Сходу, на практиці влада була зосереджена у руках Еріха Коха, якого Гітлер без узгодження з Розенберґом призначив райхскомісаром України (спочатку пропонувався А.Розенберґом на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, ніж на інших територіях). Кох був безоглядним адміністратором і впроваджував у життя нігілістичну концепцію Гітлера супроти слов'ян, за якою на Сході всі питання найкраще вирішувати з позицій сили. Кох був лише формально підпорядкований Розенберґові; завдяки добрим зв'язкам з секретарем Гітлера М. Борманом. Кох нейтралізував більшість розпоряджень Розенберґа, з яким він не погоджувався. До видатніших осіб в райхскомісаріаті належали заступник і однодумець Коха Павль Дарґель і їхній опонент Альфред Фрауенфельд, генералкомісар Райхскомісаріату Тавріди.

З-під влади Міністерста Сходу була відокремлена низка сфер: поліція була підпорядкована Г. Гіммлерові, заготівля сировини та велика промисловість Г. Ґерінґові, як уповноваженому чотирилітнього економічного плану, мобілізація робочої сили на працю в Німеччині Ф. Завкелеві, осередки пропаганди — Й. Ґеббельсові, транспорт і зв'язок — відповідним міністерства у Берліні.

У адміністративному відношенні райхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів (Generalbezirke): «Волинь і Поділля», «Житомир», «Київ», «Дніпропетровськ», «Миколаїв» і «Таврія», які очолювали генеральні комісари (Generalkomissare). Керівників генеральних округів призначав особисто Гітлер. Генеральні округи ділилися на «крайзи» (Kreis, ними завідували «ґебітскомісари», призначувані Розенберґом), що охоплювали по 4 райони. У більших містах були штадткомісаріати, в осідках районів — станиці німецької поліції і т. зв. «ландвіртшафтсфюрери» для нагляду над сільськи господарством. Місцева адміністрація складалася з районових управ, посадників міст і сільских старост, яких затверджували і мали над ними нагляд «ґебітскомісари». Посадники більших міст були під зверхністю «штадткомісарів». Українську допоміжну поліцію вербували шефи районів і посадники більших міст; вона підлягала німецькій поліції і цивільній владі Райхкомісаріату.