Думки населення і експертів щодо найбільш бажаного типу державного устрою для України, %

З яким із наведених суджень більше згодні?	Опитування ек­спертів, листопад–грудень 2006 р.	Опитування населення, жовтень 2006 р.
Демократія − найбільш бажаний тип державного устрою для України	80	53
За певних обставин авторитарний режим може бути кращим, ніж демократичний	12	21
Загалом для людей немає значення чи демократичний режим у країні, чи ні	5	11
Важко сказати	3	14

Джерело: [185].

Від часів проголошення незалежності українське суспіль­ство знаходиться у стані соціальної аномії. Аномія – це «такий стан суспільства, в якому помітна частина його членів, знаючи про існування певних норм поведінки в даному суспільстві, відноситься до них негативно або байдуже» [85, 17−18]. Теорію аномії ввів в соціологію Еміль Дюркгейм як частину своєї історико-еволюційної концепції, яка ґрунтувалася на протиставленні «традиційного» і сучасного суспільств. Зго­дом її розвинули Роберт Мертон і Толкотт Парсонс. Феномен аномії можна охарактеризувати наступним чином:

• відсутність моральної регуляції поведінки, моральний ва­куум;

• відсутність самоконтролю і дисципліни, заснованих на інтеріоризованих нормах культури;

• десоціалізація особи, перехід регуляції людської поведін­ки з вищих, соціальних рівнів на нижчі, біологічні;

• моральний релятивізм і цинізм;

• атомізація особи, втрата нею соціальних зв’язків, відчу­ження від суспільства;

• втрата особою власного «я», деградація особи [165, 198−199].

Проблема аномії виникає саме в перехідних суспільствах. Такий стан виникає, коли існує конфлікт між різними елемен­тами ціннісно-нормативної системи суспільства, коли люди не можуть досягти нав’язаних суспільством цілей «нормальними», ними ж встановленими засобами.

Аномія наступає тоді, коли одна система цінностей відки­нута, а інша ще не сформувалася, де у суспільстві немає одно­значних критеріїв, що визначають ранг соціальних статусів і норм, що регламентують поведінку особи. Основною характе­ристикою соціального статусу в умовах дезорганізованого су­спільства є невизначеність. Аномія певним чином корелює із маргінальністю. За свідченням Євгена Головахи і Наталії Паніної, до 80 % українського населення знаходиться у стані аномійної деморалізованості^ [32, 49].

Люди пристосовуються до стану аномії по-різному: або конформізмом, або за рахунок ненормативної (девіантної) пове­дінки та реакцій, до яких відносять соціальний цинізм, екстре­мізм, ритуалізм та ін. За останніми відкидаються загально­визнані норми співжиття, а також спотворюються цілі та засоби їх реалізації. Слід зауважити, що відсутність орієнтацій на легітимні методи досягнення цілей істотно звужує перспективу та ускладнює процес демократичних перетворень.

Поряд із ненормативними реакціями на аномію можуть виникати й нормативні реакції. Серед них вчені називають традиціоналізм та авторитаризм, які уособлюють такі почуття, як ностальгію за «старими добрими часами» і прагнення до наведення порядку за допомогою «сильної руки». В нашій історії подібні настрої виникали не один раз. І, як правило, вони передують революційним зрушенням із прагненням широких народних мас до демократичних змін. Так, наприклад, було в період «застою» за часів колишнього Генерального секретаря ЦК КПРС Л. І. Брежнєва, коли у суспільній свідомості вихід зі становища, що склалося, бачився у появі авторитетного лідера на кшталт Сталіна. Не випадково його портрети стали з’являти­ся в той час на лобовому склі автомобілів. Прагнення до сильної влади зафіксували соціологи й напередодні президентських виборів 2004 року в Україні. Свідченням того, що люди втоми­лися від безладу, стали, на думку експертів, тривожні симптоми латентних авторитарних настроїв у суспільстві, туга за «силь­ною рукою»: 42 % опитаних хотіли б, щоб новий президент сконцентрував максимальну увагу для протидій противникам його програм; 42 % – очікували від нього таких дій, 49 % хотіли б, щоб він повів рішучу боротьбу з політичними силами й окре­мими політиками, які перешкоджають реалізації його програми; 41 % чекали від нього таких дій [55].

Небезпеку подібних суспільних настроїв вдало вловив у свій час відомий російський поет Булат Окуджава:

Давайте придумаем деспота,

чтоб в душах царил он один

от возраста самого детского

и до благородных седин.

Усы ему вырастим пышные

и хищные вставим глаза,

сапожки натянем неслышные

и проголосуем все – за.

Давайте придумаем деспота,

придумаем, как захотим.

Потом будет спрашивать не с кого,

коль вместе его создадим.

И пусть он над нами куражится

и пальцем грозится из тьмы,

пока, наконец, не окажется,

что сами им созданы мы [116, 119].

Українській політичній культурі в цілому притаманне поєд­нання різних систем цінностей, часом несумісних політичних орієнтацій та діаметрально протилежних типів політичної свідомості, позитивних і негативних характеристик явищ та політичних процесів, раціональних та ірраціональних чинників. За спостереженнями соціологів, специфічною ознакою свідо­мості в умовах посттоталітарного розвитку є амбівалентність (подвійність) із конформно-нигілістичною спрямованістю [33, 132]. При цьому слід розрізняти емоційну амбівалентність, коли особа відчуває водночас полярні емоції до одного й того ж об’єкта, інтелектуальну амбівалентність, коли особа висловлює взаємовиключні судження, вольову амбівалентність, коли особа постійно знаходиться у стані вибору між двома протилежними рішеннями.

Людина з амбівалентною свідомістю може одночасно висту­пати за ринкову економіку і фіксовані ціни, за демократію і заборону опозиційних партій, за свободу пересування і дозвіль­ний режим прописки та ін. Так, згідно з даними соціологічного моніторингу, за результатами 2005 року близько 20 % населення України займали амбівалентну геополітичну позицію, водночас підтримуючи ідею вступу країни як у східний, так і в західний союзи [125]. Не склалися в українському суспільстві домінантні погляди і на модель соціально-економічного розвитку. В розпо­ділі уподобань громадян за наявності коливань не проглядається сталих тенденцій. Так, у період значного економічного пожвав­лення, починаючи з 2000 року, рівень підтримки соціалістич­ного шляху, за даними Інституту соціології НАН України, становив у 2001 році порівняно із 2006 роком: відповідно 23,6 і 26,7 %, капіталістичного – 12,9 і 12,0 %. При цьому від 17,6 % до 21,7 % зросла кількість опитаних, які готові підтримувати і те, й інше, «аби не конфліктували», з 24,2 до 21,3 % зменшилася кількість респондентів, які не підтримували обох цих класичних моделей, з 18,3 до 15,6 % поменшало тих, хто не був готовий відповісти [126, 11].

На такий стан суспільної свідомості впливали також і соці­ально-економічні показники розвитку країни, реальний рівень життя пересічного українця, можливості існуючої системи задовольнити життєві потреби людей. За історичними мірками, пройшло не так багато часу, і люди мали можливість порівняти реальний стан речей із життям в умовах державного соціалізму, яка за багатьма показниками здавалася їм привабливішою.

В рамках опитування громадської думки про демократію, що його здійснив Київський міжнародний інститут соціології у 2000 році, респондентам було запропоновано порівняти ситуа­цію в Україні в наш час та за часів однопартійної радянської системи. Результати виявилися вражаючими (табл. 4).

Таблиця 4