Соціальні групи, які відіграють значну роль у житті людини, %

	1992	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15
1. Робітники	–	23,4	22,2	17,2	19,1	18,7	19,7	25,4	23,9	27,2	19,1	22,4	28,4	27,6
2. Селяни	–	20,9	19,0	14,1	15,9	15,8	15,4	22,8	18,5	22,4	14,7	17,8	19,3	19,6
3. Інтелі-генція	–	16,3	12,8	10,8	9,9	11,3	11,3	16,7	13,8	17,3	9,8	13,2	18,1	18,8
4. Підпри-ємці, бізнесмени	–	24,2	24,5	21,7	25,2	25,4	30,7	32,4	31,2	28,0	28 9	27,0	31,9	33,4
5. Керів-ники держ-підприємств	–	16,2	14,4	10,8	10,1	12,8	14,1	18,3	17,6	13,9	11,9	13,8	15,4	16,4
6. Служ-бовці держ-апарату («чинов-ники»)	–	29,1	26,2	27,4	25,1	29,3	33,3	33,3	35,7	23,9	24,5	23,6	25,7	25,7
7. Пенсіо-нери	–	1,9	2,2	1,3	1,7	2,3	2,7	3,5	2,8	6,8	2,9	3,1	6,8	4,4

Закінчення таблиці 1

1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15
8. Керів-ники сільгосп-підпри-ємств	–	10,7	11,7	6,8	5,5	6,9	8,1	9,9	8,4	8,6	5,7	5,8	7,5	8,8
9. Лідери політичних партій	–	–	–	–	–	–	–	–	–	24,5	22,2	25,9	28,3	35,8
10. Вій-ськові	–	6,6	8,5	6,0	5,5	5,7	5,3	10,0	8,9	8,1	5,6	4,8	7,5	5,3
11. Праців-ники мілі-ції, служби безпеки	–	7,9	11,0	7,3	8,9	10,6	9,9	13,8	12,7	14,5	11,7	12,6	12,8	12,1
12. Судді та працівники прокура-тури	–	–	–	–	–	–	–	–	–	11,3	8,4	9,8	10,7	11,9
13. Мафія, злочинний світ	–	33,9	41,9	37,3	42,0	42,7	43,9	43,1	49,0	38,3	42,7	40,2	30,7	33,9
14. Інші	–	0,7	0,7	0,8	0,5	1,4	1,3	1,6	1,6	1,1	0,7	0,8	1,6	1,5
15. Ніхто не відіграє	–	4,2	3,9	4,3	4,6	3,6	3,6	2,8	2,4	2,3	3,1	2,8	2,3	2,6
16. Важко сказати	–	17,4	15,2	18,8	18,3	14,1	13,1	12,2	10,6	13,1	15,4	12,6	14,2	11,4
Не відпо-віли	–	0,2	0,2	0,0	0,0	0,2	0,1	0,1	0,1	0,4	0,3	0,1	0,2	0,1

Джерело: [126, 12].

Важливим фактором суспільно-політичних відносин, що склався протягом останнього десятиліття і продовжує впливати на українську політику, виступають політико-економічні групи (ПЕГ), які поділяються на регіональні, галузеві, фінансово-промислові. Дослідники називають їх по-різному: «політико-економічні клани», «олігархічні групи» та ін. Однак сутність їх від цього не змінюється. ПЕГ виступають системоутворюючими суб’єктами суспільно-політичного та соціально-економічного процесу в Україні. Вчені виділяють наступні складові цього роду утворень: «економічне тіло» у вигляді видобувного, вироб­ничого чи посередницького комплексу; мас-медійне забезпечен­ня, що розробляє корпоративну ідеологію; політичний «дах» у вигляді інструментів політичного посередництва та захисту інтересів (партії, парламентські фракції, групи, окремі депута­ти); популярний футбольний клуб як виразник корпоративної гордості [26].

Феномен політико-економічних груп безпосередньо пов’яза­ний із ключовими особливостями української політичної систе­ми, фундаментальною ознакою якої є зрощення політики та великого бізнесу. Однією з їх базових функцій є політичний вплив, що відповідає інтересам певних зацікавлених груп. За визначенням фахівців, ПЕГ – це специфічний тип груп за інтересами, для якого є характерним міцний симбіоз політич­них, економічних та адміністративних складових. У цьому сенсі ПЕГ являє собою формально не державне і не власне політичне об’єднання корпоративних інтересів, носії яких готові відсто­ювати їх реалізацію через спільну колективну дію. Отже, «ПЕГ – концентрований вияв колективних, групових інтересів на стику бізнесу та політики в умовах дефіциту інших демократичних форм артикуляції та захисту таких інтересів» [104, 7].

З метою пояснення феномену зрощення бізнесу та політики в українських умовах, директор Інституту політики Микола Томенко у 1999 році ввів у науковий обіг поняття «політичний олігарх», «політичний холдінг» і «політичний синдикат».

Політичний олігарх – особа, яка самостійно, завдяки власному капіталу і особистим якостям, змогла створити неформальне (непередбачене законами України) об’єднання, за участю фінансово-промислових структур, політичних і суспільних інститутів, засобів масової інформації.

Політичний холдінг – об’єднання політичних олігархів для реалізації певних спільних проектів, як правило, короткотер­мінового характеру.

Політичний синдикат – об’єднання політичних олігархів і холдінга для досягнення мети і завдань стратегічного характеру.

На думку М. Томенка, тогочасна українська специфіка фор­мування державних інститутів і політичної системи сприяла отриманню статусу реальних політичних акторів не партіями або громадськими інститутами, а політичними олігархами і створеними ними холдінгами та синдикатами. В цілому в Укра­їні склалася «не політично відповідальна влада із зрозумілою системою відносин між державою та суспільством, а олігархічна надструктура з позапублічним механізмом впливу на прийняття рішень» [174]. Уявляється, що за своєю суттю поняття «політич­ний олігарх» збігається із поняттям «політико-економічна гру­па». Однак останнє більш адекватно відповідає сутності явища, яке поєднує сукупність суспільних інститутів із притаманними їм функціями.

Оцінюючи роль ПЕГ у політичному процесі, аналітики вважають, що у тому вигляді, в якому вони були представлені в політико-економічній системі України до подій листопада-груд­ня 2004 року, відігравали скоріше негативну роль, виступаючи структуротворчим елементом загалом неефективної системи організації політики, суспільства й економіки. За своєю суттю ПЕГ стали фактором тотального зрощення політичної та еконо­мічної діяльності, що перетворило державу на «пошук ренти», забезпечення і утримання прибутку для обраних [104, 17]. В той же час, вони не схильні розглядати ПЕГ «як інститут повністю антагоністичний базовим принципам демократії… Політична система з вирішальною роллю ПЕГ… містить в собі як окремі риси плюралістичної демократії, так і схильність до автори­таризму» [104, 40]. Однак у такій системі реалізація принципу верховенства права стикається з відчутними труднощами.

Аналізуючи зв’язок між політикою та економікою, Карл Поппер наголошував на могутності економічної влади, однак заперечував догму, згідно з якою всі біди – від неї. Філософ відштовхувався від розуміння небезпеки, що властива будь-якій формі безконтрольної влади. Він попереджав, що «політична влада може і повинна контролювати економічну владу, полі­тична демократія є єдиним засобом контролю над економічною владою з боку тих, хто править» [141, 150].

Коли в Україні на початку 1990-х років розпочалися процеси трансформаційних змін, на думку німецького дослідника Олафа Хілленбранда, країна опинилася віч-на-віч одночасно з трьома викликами: необхідністю національної консолідації, побудови демократії та створення ринкової економіки. Перед політичною елітою постало завдання консолідувати сегментоване й неодно­рідне суспільство. Досить слабкі громадянське суспільство й демократичні традиції разом з високим рівнем корупції стали на перешкоді швидким і сталим політичним реформам. Власні інтереси економічних груп були сильнішими від їхньої зацікавленості у модернізації країни [189, 10].

Саме тому одним з найважливіших напрямів успішної су­спільно-політичної трансформації є приведення у відповідність із загальнонаціональними інтересами та цивілізованою практи­кою демократичних відносин діяльності українських ПЕГ. На думку експертів, «повинна бути сформована нова державна стратегія, яка була би спрямована на усунення тих вад політико-економічної моделі, які стали гальмом на шляху суспільного розвитку». Серед них:

• відокремлення великого бізнесу від політики, розмежу­вання економічної та політичної діяльності;

• якісне вдосконалення правил гри у сфері великої власнос­ті, приватизації, запровадження прозорих відносин влас­ності, становлення повноцінного фондового ринку, утвердження ефективних процедур зміни власника тощо;

• модернізаційний розвиток системи політичного представ­ництва, зміцнення партійної системи, утвердження більш зрілого формату парламентаризму, що спричинить відми­рання архаїчних форм політико-економічної «клановості»;

• інтернаціоналізація діяльності українських ПЕГ, втягнен­ня їх у європейські та світові політико-економічні проце­си, подолання тенденцій автократизму і замкненості української економіки й політичного класу [104, 63].

За спостереженнями авторитетних російських вчених, інсти­туціональна структура та «інституційний дизайн» української політії «зберегли риси перехідності, поєднуючи елементи різних політичних систем: сучасної, традиціоналістської, радянської. Більше того, інституційна модель, що була покладена в основу української національної держави, вступала у протиріччя із фак­тичним станом українського суспільства, не забезпечуючи останньому елементарних умов функціонування та відтворення» [99, 51].

У цьому контексті слід зауважити, що, на відміну від про­цесів політичної модернізації в інших країнах, структурні харак­теристики політичного процесу в Україні мають певні особли­вості:

• на характер суспільних відносин вирішальний вплив здій­снює фактор нерозривності, високого ступеня зрощення політики й економіки, соціальних і особистих відносин, при яких політична боротьба є насамперед проявом прихованої конкуренції за доступ до стратегічних ресур­сів держави та суспільства;

• політичному соціуму України властиві поєднання та взаємозамінність політичних ролей. За відсутності дифе­ренціації і спеціалізації політичних ролей та функцій у суб’єктів і носіїв влади домінує «вертикаль виконавчої влади» над усіма іншими центрами політичного впливу;

• слабка інтеграція його суб’єктів, що є наслідком нероз­виненості в суспільстві єдиної комунікаційної системи;

• надмірна концентрація політичної влади і ресурсів у руках правлячої еліти, що змушує контреліту та опозицію оформлятися й виступати революційними рухами, а не політичними опонентами;

• існування поряд з офіційними органами влади, тіньових структур, які реально впливають на процеси прийняття рішень, в тому числі й на стратегічному рівні. Йдеться насамперед про політико-економічні групи (ПЕГ), які є одними з основних формотворчих суб’єктів політичного процесу;

• слабкість і/чи корумпованість інститутів, які забезпечу­ють верховенство права: судової системи, прокуратури, органів внутрішніх справ; їх всебічна залежність від представників інших суб’єктів влади та бізнесу [169, 227−230; 170, 86].

Характеризуючи здобутки України на шляху розбудови демократії, слід зауважити, що частина шляху пройдена. У суспільно-політичному житті спостерігається поєднання демо­кратичних та авторитарних чинників. Серед головних ознак демократичного режиму, які властиві Україні, можна виокреми­ти наступні: наявність економічного, соціального та світогляд­ного плюралізму; реалізація, певною мірою, принципу поділу влад; наявність демократичної Конституції; реальна виборність представницьких органів державної влади; існування незалеж­них ЗМІ; відсутність масштабних репресій проти опозиції.

Що стосується рис режиму, які гальмують процес демокра­тичних змін і визначають українську специфіку, пошлемося на українську дослідницю Ольгу Куценко. На її думку, важливими чинниками формування політичного режиму в Україні стали: слабкість і високий рівень політичної поляризації національної еліти, що увиразнилося вже на початку 1990-х років; висока конкуренція приватних інтересів за встановлення контролю над урядом; збереження кадрів колишньої системи на більшості ключових позицій адміністративного управління на всіх рівнях; сформована наприкінці 1990-х років консолідація владних еліт навколо акторів-гегемонів; розквіт бюрократичної корупції, що реалізує механізм «захоплення держави»; пов’язаний із пере­ліченими чинниками низький рівень довіри населення до здійснення політики, до нових інституцій та лідерів [95, 69−70].

До цього слід додати відсутність повноцінного поділу влад, насамперед несамостійність судової гілки влади, законодавчого закріплення захисту прав опозиції, відсунення широких народ­них мас на маргінес політичного процесу, зокрема, брак ефек­тивних механізмів контролю за діями влади на всіх рівнях, формування виборчих структур влади – від парламенту до місцевих рад − великим бізнесом та ін.

Однак головна загроза майбутньому демократії в Україні полягає не в атрибутах авторитаризму (на певних етапах розвит­ку окремі елементи авторитарної практики можуть бути навіть корисними для суспільства), а в кризі ідентичності, притаманній значній частині українських громадян. Справа в тому, що нові суспільні відносини, пов’язані із цінностями сучасної демокра­тії, вступають у протиріччя із цінностями, які відтворюють рудименти радянської субкультури періоду «застою», подвійна мораль, уявна, а не реальна відданість ідеалам та інші деструк­тивні риси. Причому мова йде не про амбівалентність суспільної думки, про що йшлося вище, а про певний тип суспільної моралі, яка виступає в ролі фактора, руйнівного для процесів демократизації.

На цей спадок тоталітарного минулого вказували і російські дослідники. Оцінюючи підсумки та перспективи соціально-полі­тичного розвитку Росії на початку ХХІ ст., один із провідних фахівців Інституту світової економіки та міжнародних відносин РАН В. В. Лапкін звернув увагу на співіснування в російському суспільстві протягом тривалого часу двох полярних інститу­ційних та ціннісних систем. Одна з яких – «офіційна» – має імітаційний характер і зовнішньо уособлює західні цінності лібералізму та інститути представницької демократії. Інша – «неофіційна», регулює майже всі без виключення сфери прак­тичного життя пострадянського суспільства, що поєднує склад­ний синтез «російсько-радянсько-крімінальної традиції» з обертонами патерналізму, владного свавілля, неповаги до права і закону. Така руйнівна за своєю суттю «двоїстість думки» (двоемыслие – рос.) «не може консолідувати російське суспіль­ство і вочевидь перешкоджає формуванню сучасної російської на­ціонально-цивілізаційній ідентичності»,− вважає вчений [98, 59].

Інший чинник (окрім елементів авторитаризму), який пере­шкоджає розбудові демократії, пов’язаний з відсутністю в суспільстві згоди щодо головної мети або вектору суспільних перетворень. Його дія в останні роки набуває особливої гостроти у зв’язку з тим, що спостерігається явна ескалація ворожнечі зсередини української політичної еліти (її частину можна назвати елітою хіба що з певними застереженнями). Узагалі виникає сумнів щодо здатності нинішнього покоління владних політиків долучити Україну до клубу провідних країн Європи та світу.

Відомий американський дослідник Пітер Ордешук у свій час підкреслював, що суспільство, яке намагається радикально змі­нити фундаментальні соціально-економічні відносини, повинне насамперед забезпечити умови для досягнення спільної згоди, консенсусу з питання щодо напряму перетворень. Однак за умови поспішного впровадження у життя демократичних інсти­тутів властива для демократії тенденція до нестабільності «може призвести до послідовного блокування різними коаліціями (причому завжди коаліціями більшості, щоправда кожного разу – різними за складом) всіх пропонованих програм перетворень». Це, на його думку, може зробити неможливим формування необхідних для подальшого демократичного розвитку інститу­ціональних форм [118, 55]. Саме така ситуація склалася в укра­їнському суспільстві протягом 2005−2007 років, коли внутрішні протиріччя призвели до розпаду «помаранчевої коаліції», що, в свою чергу, зробило проблематичними цілеспрямовані зусилля в напрямі демократичного реформування.

Попри всі труднощі та перешкоди на шляху до демократії, більшість фахівців все ж схильна вважати, що українське су­спільство має підстави для просування до режиму консолідо­ваної демократії шляхом демократизації. Звертаючись до вито­ків української державності, можна побачити, що «демократичні традиції там вкорінені більш глибоко ніж авторитарні. Тому демократизація політичної системи, рух у бік парламентської республіки, розширення прав місцевого самоврядування, тери­торіальних … громад були б для України природним процесом» [97, 64].

Отже, політичний режим, що склався в Україні має пере­хідний характер, який можна охарактеризувати як частково демократичний. За роки незалежності Україна здійснила певні ліберальні й демократичні реформи, однак досі не вийшла зі стану перехідної невизначеності; йому притаманні не лише елементи авторитарної практики, неопатримоніальних відносин, а й панування корпоративних інтересів на шкоду розвиткові українського суспільства та держави. Протиріччя та суперечки в колі правлячих еліт значно ускладнюють процеси переходу до демократії і ставлять під сумнів їх успішне завершення у найближчій перспективі. Зараз перед країною постали проблеми не тільки консолідації суспільства, недопущення його дезінте­грації по лінії тих розмежувань, що склалися історично і штучно поглиблюються окремими політичними силами, а й «консоліда­ція свідомості» українських громадян: позбавлення її від зайвої амбівалентності, надлишкової «радянізації», а також подвійної моралі.