Тема 4. Невербальна комунікація

4.1 Сутність і місце невербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні

4.2 Особливості невербальної комунікації

4.3 Функції невербальних повідомлень

4.4 Основні канали невербальної комунікації

4.1. Сутність і місце невербальної комунікації в міжособистісному

спілкуванні

Мовлення — основний, притаманний тільки людині засіб комунікації. Разом з тим

ми передаємо інформацію один одному, використовуючи не тільки слова, але і безлічінших засобів, серед яких — жести, міміка, пози, одяг, зачіски, навіть оточуючі предмети (наприклад, обстановка в кімнаті). Те, які прикраси ми носимо, яким сортам чаю або кави віддаємо перевагу, як проводимо вільний час, — все це також являє собою певний вид повідомлень, що отримав назву «невербальні повідомлення».

Невербальні повідомлення можуть бути закодовані шляхом:

1) виразних рухів тіла — так звана експресивна поведінка особистості (міміка, жести, пози, тощо);

2) звукового оформлення промови (висота, гучність, швидкість, ритмічність тощо);

3) організації мікросередовища, яке оточує людину (тобто того простору, що індивід може контролювати або змінювати: від обстановки квартири до відстані, якій він надає перевагу при розмові зі співрозмовником);

4) використання матеріальних предметів, що мають символічне значення (наприклад, букет до дня народження; опущена штора на вікні як умовний знак,

що заходити небезпечно).

Невербальна комунікація являє собою обмін невербальними повідомленнями

між людьми, а також їх інтерпретацію.

За звичай, рухи людського тіла, звуки людського голосу або оточуючі людину предмети будуть сприйняті як певні послання тільки в тому випадку, якщо за кожним з них закріплено відповідне значення, зрозуміле оточуючим. Наприклад, в нашій культурі той, хто одягнений в усе чорне, буде сприйматися як той, що дотримується трауру; похитування головою з сторони в сторону означає незгоду. Відповідно, невербальні послання де в чому аналогічні усному або письмовому мовленню. Інколи невербальну поведінку називають мовленнєвоподібною активністю. Використання в літературі звороту “мова тіла” відображає цю важливу схожість вербальної і невербальної комунікації. Подібно до слова, жест або поза також мають закріплені за ними в даній культурі (ситуації, групі) певне значення. Щоправда, на відміну від слова, багатьом невербальним знакам значно легше надати альтернативне тлумачення. Відомий британський соціальний психолог Р. Харре наводить приклад витонченої двозначності такого невербального сигналу, як покашлювання. Якщо під час розмови один з співрозмовників починає покашлювати, інший сприймає це як попередження, що означає «помовчи, хтось іде». Людина, яка наближається, може оцінити ці звуки як звичайний кашель (тобто не вартий уваги автоматизм) (Харре, 1992). Завдяки подвійності значення багатьох невербальних сигналів їм нерідко віддають перевагу, використовуючи замість вербального еквіваленту.

4.2. Особливості невербальної комунікації

Відмінності між вербальною і невербальною комунікацією можна

представити наступним чином (див. табл.4.1):

Таблиця 4.1

НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІК АЦІЯ ВЕРБАЛЬНА КОМУНІК АЦІЯ

1. Обмін повідомленнями відбувається «тут і зараз», в рамках конкретної

ситуації, з людьми, що вступили у безпосередню взаємодію.

1.Обмін повідомленнями, може здійснюватись без безпосередньої присутності людини, що їх передає (наприклад, в переказі або у вигляді тексту), дозволяє інформувати про відсутні предмети або явища.

2. Невербальні повідомлення важко розкласти на окремі одиниці; їх ядро

складають найрізноманітніші рухи тіла, скорочення м’язів обличчя, зміни голосу, просторові переміщення, тощо.

2.Складні елементи вербального повідомлення (літери, слова, речення,

фрази) чітко відділені один від одного, їх використання підпорядковане певним

правилам.

3. Невербальна поведінка спонтана, мимовільні рухи переважають над

довільними, неусвідомлювальні над тими, що усвідомлюються.

3.Вербальні висловлювання значною мірою усвідомлені, їх легше аналізувати,

оцінювати, розуміти, контролювати.

4. Невербальну мову люди, як правило, засвоюють самі шляхом спостереження,

копіювання, наслідування

4.Говорити навчають спеціально, родина і суспільство приділяють цьому досить

багато часу і сил.

Перша особливість невербальних повідомлень — їх ситуативність. Тон голосу вказує на теперішній стан промовця і його ставлення до предмету розмови і слухачів, але не може повідомити про його переживання на минулому тижні; люди по-різному будуть стукати в двері в залежності від їх емоційного стану і від того, в чиї двері вони стукають. Різноманітні експресивні рухи (жести, погляди, міміка, характеристики голосу тощо), що доповнюють і суперечать один одному, відображають мінливість психічних станів людини, її ставлення до партнера і ситуації взаємодії.

Друга особливість невербальних повідомлень — їх синтетичність.

Експресивну поведінку важко розкласти на окремі одиниці.

Мимовільність, спонтанність багатьох невербальних дій — ще одна їх особливість. Навіть якщо люди намагаються переховати свої наміри або емоції, замаскувати свої справжні переживання, у більшості вони неодмінно проявляться через «експресивні звички», які важко не піддаються контролю. І нарешті, якщо говорити дітей навчають спеціально (при чому родина і суспільство приділяють цьому досить багато часу і зусиль), то більшість невербальних знаків вони більш-менш успішно засвоюють самостійно — шляхом спостереження, копіювання, наслідування.