Примітки

¹) Про збірники документів і лїтературу міст див. прим. 7.

²) Іпат. c. 596. Цитуєть ся і досї гадка Зубрицького, що за Володимира Васильковича були війти нїмецькі і в Володимирі й Луцьку (Kronika c. 9), але се тільки в катеґоричній формі дане узагальненнє звісток про Львів і Володимир,

³) Так в оповіданню про безкоролївє по смерти Лєшка Чорного в Кракові, лїтописець противставляє краківських „мЂстичей” і „горожан”, себ то міщан нїмецького права й горожан польського права — Іпат. c. 614. В лїтоп. Переяслава Суздальського се слово стрічаємо вже в оповіданню про Теодосия Печерського (під р. 1091 — c. 50), але се очевидна прикмета пізнїйшої редакції.

⁴) Грамота ся з ріжних поглядів важна для історії України, а що досї не була втягнена в дослїди українського міського устрою, наведу її в цїлости:

Viris honorabilibus et discretis dominis consulibus ac universitati in Stralsundis consules ac universitas civitatis Ladimiriensis cum fidelitate ad omnia se benivolos et paratos. Noveritis coram nobis racionabiliter esse protestatum, quod Bertramus Ruthenus et Nicolaus exhibitor presencium fratres nostri concives habuerunt in nave nuper in terminis principis Rugianorum submersa seu periclitata per glaciem 88 pannos, inter quos 14 sunt yprenses, ceteri sunt dornenses et poprenses, quos sibi idem Nicolaus in Flandria conparavit et deposuit in dicta nave ad deferendum sub sua eventura pariter et fortuna, qui panni tunc eorum fuerunt et adhuc sunt nec alicuius alterius, idem autem Bertramus et Nicolaus tunc ut nunc nostri fuerunt et sunt cives predilecti. Super hys ad nos habere debetis respectum firmum et securum. In cujus rei testimonium nostrum sigillum presentibus est affixum. Rogantes effectuose, quatinus insuitu justicie ac respectu nostri perpetui servicii efficere dignemini, quod predicti panni eidem Nicolao et ad manus sui fratris supradicti libere et intergraliter restituantur, quod cum omni fidelitate apud vos et vestros, ci necesse fuerit, gratanter cupimus promereri obsequio speciali. Datum anno Domini 1324 in invencione sancte crucis.

Друкована була (в перве і в останнє) в Hansisches Urkundenbuch, bearbeitet von K. Höhlbaum, т. II (1879, Галє) ч. 420, з ориґіналу штральзундського архіву.

⁵) Que bona discreto viro Bertholdo olim advocato lemburgensi avo ipsorum, per magnificum principem felicis recordacionis dictum Leonem ducem Russie pro suis fidelibus serviciis donata dinoscuntur. — Akta grodz. i ziem. II ч. 1. Звістки про Львові грамоти на шляхетські маєтности я беру дуже скептично, але сеї звістки не бачу нїякої причини підозрівати.

⁶) Грамота видана у Репеля Über die Verbreitung des Magdeburg. Stadtrechts дод. І і в Codex dipl. Poloniae III, факсімілє має вийти в збірнику петербурської Академії, присьвяченім останнїм галицьким князям.

⁷) nullus officialium et ministerialium, nobilis ant ignobilis, potens aut simplex quidquid habent agere, iudicare et imperare in dicta civitate Sanok.

⁸) prout ipsum magdeburgense riget et tenetur per civitates singulas. Які міста? Без всякого пояснення (нпр. aliarum terrarum або що) трудно се розуміти инакше як про міста руські.

⁹) Див. т. III c. 576-7 першого вид.

¹⁰) Theutunicus, Polonus, Ungarus et Ruthenus — так вичисляє будущих горожан грамота. В тім дехто з дослїдників бачив спеціальне упослїдженнє Русинів, але безпідставно, як то я казав на иньшім місцї — т. III c. 202 першого вид.

¹¹) Линниченко (Сусп. верстви c. 221) бачить в тім кардинальну ріжницю між руськими і польськими часами, що коли за руських часів нїмецьке право надавало ся лише нїмецьким містам, за польських воно розтягаєть ся на цїле місто; одинока проба такого розширення з руських часів — се сяніцька грамота. На мій погляд сяніцька грамота творить нову осаду нїмецького права при старім Сяноку і не розтягаєть ся на старе місто. І за польських часів дуже часто привилей нїмецького права мав на метї сотворити таку нову осаду, поруч давньої, що лишала ся й далї при „руськім” праві. Отже в тім кардинальної ріжницї між руськими й польськими часами я не бачу. Була иньша: що за руських часів така привілєґіована громада не була головною, при нїй руські осади не були чимсь підрядним, як то стало за польських часів, коли містом властивим була тільки привілєґіована громада нїмецького права.

¹²) Thuno, Henricus Platner, Cunath de Stynow, Jacusius de Jaroslaw, Johannes de Memil, Jaklo faber — consules, Bruno — advocatiam tenens — у Зубрицького Kronika m. Lwowa c. 7.

¹³) Т. IV c. 54.

¹⁴) 3 ними є така трудність, що часто та сама осада діставала в ріжних часах часом і кілька грамот на нїмецьке право, і то не так щоб кожда відкликувала ся до давнїйшої, а й зовсїм самостійних, так що така грамота для осад давнїйше заложених може служити terminus non post, але не terminus non ante запровадження в нїй нїмецького права.

¹⁵) Ориґіналу грамоти не маємо, тільки пізнїйші копії; найдавнїйша в ревізії при 1564 р., але вже з виразними слїдами пізнїйшої модіфікації (що вона підправлена і в копії 1564 р., на се окрім мови вказують нпр. такі вирази пізнїйших часів як „князь, земянин або дворянин” для означення суспільних верств — термінольоґія пізнїйша, що в Подільській землї 1370-х рр. не могли мати місця). Одначе не можна сумнївати ся, що в основі її лежала правдива грамота Коріатовичів: не шабльонова її форма, вказівки на орґанїзацію Поділя з перед польського права, не кажучи про імена сьвідків, сьвідчать про се виразно. Копія 1564 р. в моїх Матеріалах ч. 2, з пізнїйших копій — у Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ.

¹⁶) Майже всї отсї підляшські привилеї віднайдені й опублїковані тільки в остатнїх роках: привилеї Берестю й Дорогичину в Актах Литовско-русскаго государства І ч. 1, 3 6, Більську — Codex epist. saec. XV т. III дод. 5. Витяг з привилея м. Соколову — Starożytna Polska III ² с. 531.

¹⁷) Архивъ Югозап. Россіи V. l ч. 2, Акты Литов.-рус. госуд. I ч. 7 і 8.

¹⁸) Codex epist. saec. XV т. І ч. 82 == Arch. Sang. I ч. 13 == Архивъ Югозап. Р. V. l ч. l.

¹⁹) Архивъ Югозап. Россіи У. 1 c. 29. Уряд війта звісний з часів Казимира — Акты Зап. Р. І ч. 121.

²⁰) Starożytna Polska III с. 9.

²¹) ipsam de iure ruthenica seu wolinskie aut alio quocunque prius tento in ius theutonicum, quod magdeburgense dicitur (на взір Вильна) transferimus — Архивъ Югозап, Р. V. l c. 13.

²²) Що Київ дістав нїмецьке право тільки за в. кн. Олександра (не в половинї XV в., як думає нпр. Антонович — Моногр. І с. 164), минї здаєть ся, виразно видно з грамоти Олександра 1499 р. (Акты Зап. Р. І ч. 170: „штожъ каторыи вряды и пошлины городскіи первыи воєводы завЂдали... ино какъ єсмо дали вамъ право нЂмецкоє, и вы дей тыи вси вряды и пошлины городскіи за себе забрали”). Але того надання не маємо. Ранїйша грамота, в 1494 р. згадує вже про війта й нїмецьке право, але виходить в головнім з практик перед заведеннєм нїмецького права — „какъ было за в. кн. Витовта”.

²³) В.-Буданов в своїй працї бачить у всїм упослїдженню міст тільки зовсїм льоґічну консеквенцію характеру нїмецького права. Се справедливо тільки до певної міри. Далеко не все витекало з самого права, а залежало і від того, що міста, не зживши ся з сим чужим правом, не вміли таки й скористати з нього відповідно, а також і від того, що шляхта, рішаючи про долю міщан без їх участи, не в однім тяжко їх скривдила, а бодай не опікувала ся ними. Отже се наслїдки переведення нїмецького права в Польщі, а не вислїди самого права. В кождім разї одначе оборона нїмецького права, зроблена Д.-Запольським (див. в прим. 7) і його погляд, що в XV-XVI вв. ограниченнє міських прав і пониженнє міст місця не мало, а з'явило ся головно в XVIII в., іде за далеко.

²⁴) Війтівства для шляхтичів були зарезервовані спеціальними постановами соймів.

²⁵) Сеї ріжницї не вирівнювала, розумієть ся, й „нобілїтація” головнійших міст, що давала шляхецькі права їх міщанам (між иньшим право володїння маєтностями — властиво одиноке реальне право). З українських міст нобілїтований був Львів в 1659 р. — за його „заслуги” під час козачини. Див. виписку сумних рефлексій з сеї нагоди з міських актів у Лозїньского Patrycyat і mieszczaństwo ² c. 9.

²⁶) В дїйсности міста не були свобідні і в Польщі від військової служби, хоч властиво еквівалєнтом її уважав ся грошевий їх податок.

²⁷) Volum. legum І c. 124.

²⁸) „Купцї, промисловцї й міські люде мають більше щастя, при своїй оборотности, в здобуванню гроша, а збогачуючи ся, до своїх міських маєтностей прилучають маєтности земські і при тім звичайно здобувають собі увільнення від військової служби, і так мають більші свободи нїж шляхта. Се з становища їх приватних інтересів добре, але з державного становища невідповідно й викликає незадоволеннє, що тим часом як шляхта боронить державу своєю кровию и охороняє публичний спокій, — богаті міщане заберають земські маєтности й видирають хлїб шляхтї, та й ще звільняють ся через свою оборотність, як то буває, від публичних обовязків...” — Volum. legum І c. 139.

²⁹) Так в 1538 р. сойм, відкликуючи ся до постанови 1496 р., повторяє заборону судам приймати контракти купна шляхетських маєтностей, не згадуючи про примусову продажу давнїйше набутих — Vol. leg. І c. 259; постанова 1611 р. позволяє жадати і звороту вже закуплених ними iure retractus — ibid. III c. 11. Цїкаво, що в сїй новій заборонї й мотиви вже нові — що купнею шляхетських маєтностей влазять в шляхецьку верству не-шляхтичі.

³⁰) Розд. II арт. 1.

³¹) Третїй статут, в інтересах шляхетської верстви постановляє вже, що не-шляхтич не може купувати шляхетських маєтностей без спеціального королївського дозволу — розд. III арт. 26.

³²) Див. вище c. 64.

³³) Volumus dicto iure theuthonico tantummodo Theuthonicos et Polonos uti et gaudere — грамота для c. Просїку 1401 р.; insuper, quod tantum Poloni, Theutunici et homines nostre fidei iure prescripto gaudere debeant et potiri — грамота для Ходович і Жидатич, 1405 р.; подібне нпр. в наданнях нїмецького права Зубрі, 1408, Малехову, Жидатичам і Клекотову — 1419, Вербіжу — 1423, Кутновичам, 1427. Матеріали ч. 12 і 21. Akta gr. і ziem. II ч. 33, 42, 46, IV ч. 20, 47. Цїкаво, що війтівство при тім в Вербіжу дістає Жид, in rito suo ехесrаbili se exercens, як делїкатно про нього висловляєть ся саме наданнє. Ненароком пригадаєш собі того салтиковського ґенерала, що казав: „У НЂмца душа русская” !

³⁴) Або в привилею Берестя 1408 р.: absolvimus et liberamus cives et incolas civitatis Brzestensis, puta Theutonicos et Polonos et aliarum nationum homines, qui christianae fidei et ritus catholici duntaxat... (тут попсовано) Lithuani ac alii scismatici neophiti et baptisati existant, quos circa ipsorum ius prius solitum et consuetum, videlicet ruthenicum et lithuanicum volumus permanere. Подібне в приввлею Більська 1430 р. Акты Литов.-рус. госуд. І ч. 3, 6 Codex epist. saec. XV т. III дод. 5, Starożytna Polska III c. 431 (витяг з Лит. Метрики).

³⁵) Архивъ Югозап. Рос. І т. Х ч. 165 (1541).

³⁶) Акты Зап. Россіи І c. 181 (наданнє нїмецького права Полоцьку 1498 р.), т. II c. 92 (наданнє нїм. права Новгородку 1511 р.), і т. и.

³⁷) Нпр. в привилею м. Кременцю 1536 р. — Архивъ Югозап. Россіи т. V, 1 c. 41.

³⁸) licet istud fuerit et sit contra canones et formam iuris theutonici — королївське рішеннє в справі львівських Русинів, як низше.

³⁹) А таки Русини, як тубильцї, все опиняють ся в самім хвостї сих народностей; Ormenis, Iudeis, Saracenis, Ruthenis et aliis gentibus — Akta gr. i ziem. III ч. 5.

⁴⁰) Ibid. ч. 19, 21.

⁴¹) iura et consuetudines, quibus ipsi sutores catholici, Polonici sive Teutonici, utuntur, fruuntur et mancipiuntur in civitate Lemburgensi — Akta gr. i ziem. VII ч. l.

⁴²) Сї слова збивають погляд Зубрицького, нїби то тільки з початком XVI в. Русинів у Львові почали ограничувати в їх правах — Kronika m. Lwowa c. 144. Що взагалї становище Русинів з часом погіршало ся, се можливо. На підставі податкового реєстру 1405 р. Зубрицький доводить, що Русини тодї володїли домами свобідно по містї. Я также не сумнїваю ся, що тодї заборони для них не було, але податкові реєстри власне виказують, як мало їх було нпр. в найбільше „аристократичній” части — в ринку; на яких півтори сотки документальних Нїмцїв — Neco Rewsse, Hannus Rewsse, Hanusco Czerkis, може Hannus Drewhiczin, а і може ще які укриті під нїмецькими іменами, але не дуже певні й сї. З того потім мусїла вирости й заборона, яку одначе оминали Русини й шізнїйше — нпр. процес 1669 р., в Архиві Югозап. Рос. І т. Х ч. 254, де Русин, пізваний за купно дому в ринку, покликуєть ся на то, що й перед тим богато разів продавано доми в ринку Русинам, і нїхто їх за те не турбував.

⁴³) Документ друкований в Supplementa ad histor. Russie monumenta c. 457 і знову в Monumenta confraternitatis Stauropigianae І ч. 5.

⁴⁴) Sint contenti finibus suis et plateis ab antiquo tempore illis pro eorum domibus et habitationibus illis Leopoli designatis.

⁴⁵) In plateo ipsorum civium ritus rutheni.

⁴⁶) Monumenta confr. Staur. I ч. 2. Архивъ Югоз. Р. І. Х ч. 6. Лозіньский, стараючи ся представити становище Русинів у Львові як більше свобідним, підносить, що се рішеннє короля було видане на підставі добровільної згоди самих львівських Русинів (Patrycyat ² c. 338, 340). Але в таких випадках трудно брати серіозно такі заяви грамот: non via iuris, sed de plano et per concordiam conclusisse... Що львівськї Русини в XVI в. вже так були понижені, що й не стреміли до рівноправности, се зовсїм можна признати. Але иньша річ, чи вони не відчували сього свого пониження в містї, що й урядово звало ся столицею Руси.

⁴⁷) В 1497 р. перед королївський суд пішов процес міщан-Русинів м. Перемишля з міським урядом, де Русини скаржили ся, що міський уряд не допускає їх присяги в справах між католиками (inter christianos), а від православної присяги, що приймала ся, очевидно, в справах між Русинами або міщаних, бере більшу таксу, ніж від католицької. Уряд покликував ся на те, що esse sactitum de iure communi civili, testimonia Ruthenorum in causis christianorum non esse admittenda, а що до такси, відкликував ся до старої практики. Король Ян признав, що коли Русини, живуть під тим же нїмецьким правом, то їх сьвідоцтво і присяга мають мати значіннє однакове з католицькою, а кор. Жиґимонт, потверджуючи се рішеннє в 1519 р., для більшої одностайности постановив, що Русини мають свою присягу складати в церкві, але по загальній міській формулї, non secundum ius ruthenicum — Архивъ Югозап. Рос. I т. Х с. 10-1 (видавець зовсїм несправедливо бачить тут якесь упослїдженнє Русинів, в передмові c. 13). Коли два роки пізнїйше львівські Русини також скаржили ся на се, що міський суд і маґістрат не приймають їх сьвідоцтв: соrаm iure et iudicio civili leopoliensi testimonium talium hominum ritus ruthenici non suscipitur, королївська комісія признала, як знаємо, що руська присяга дїйсно противить ся приписам і формулам нїмецького права, але з огляду, що від руської шляхти в Руських землях не тільки приймають руську присягу, але вона сповняє й ріжні уряди, то й сьвідоцтво міщан Русинів має уважати ся правосильним, і вони мають користати з міського нїмецького права львівського й нести всякі обовязки міські (feratque omnia onera civitatis). Сї слова, здаєть ся, в делїкатнїйшій формі підносять право Русинів до міських урядів: більш рішучо за їх правом, видко, комісари не відважили ся обстати. В кождім разї стилїзація сього рішення в справі присяги показує досить виразно, що неможливість для Русинів складати католицьку присягу фіґурувала як арґумент їх виключення від міських урядів у Львові.

⁴⁸) Катальоґ львівських Русинів-урядників XIV-V в. постарав ся вибрати уже д. Линниченко (Сусп. верстви c. 223-4): Nicolaus Ruthenus consul 1348 — A. G. Z. ч. 7, Nicolaus Reusse — scabinus 1402, advocatus 1403, consul 1406-10 — A. G. Z. II. IV ч. 5 i 11, Pomniki m. Lwowa II c. 89. Hanuschco Czerkis, consul 1408 i 1409 (у Зубрицького і 1407 р. — р. 73, але в виданих записках я його не знайшов під тим роком — Pomniki II с. 41, є натомість Neco == Nicolaus Reusse, а Ганушко — c. 67 і 78, не зветь ся Русином тут, як зве його Зубрицький (не знати чи тільки з огляду на імя, чи на підставі иньших записок), противно був тодї Nicolaus Czerkis між католиками — див. Pomniki II c. 15). Нарештї Mikuła Rusin у Зубрицького під р. 1463 (ор. c. c. 114).

⁴⁹) Що Reusse не конче означало Русина навіть з роду — див.нпр. в львівських записках під 1387 Paulus Reuse de Thorun — Pomniki I ч. 449. Ян Русин, пробощ львівський латинський з поч. XV в., може бути прикладом „Русинів” другої катеґорії (властиво він зветь Joannes Rutheni — сином Русина).

⁵⁰) Monumenta confr. Stauropigianae I. ч. 53, 54, 55.

⁵¹) Monum. confr. Staurop. I ч. 56, 57, 60, 62, 63, 77.

⁵²) Комбіную їх з королївських рішень; з 1572 р., де ширше постановляєть ся, чого на далї не повадно бути, із 1578 — де коротенько вичисляють ся руські кривди.

⁵³) Архивъ Югозап. Рос. І т. Х ч. 70, 78, 79.

⁵⁴) Що до сього див. ще скарги львів. Русинів Архивъ Югозап. Р. І т. Х ч. 48 і 49 (1593).

⁵⁵) Такий постулят очевидно самим Русинам здавав ся дуже сьміливим, і вони висловляють його в дуже скромній формі: ieżeli by to Pan Bog sam chciał i iego krol. mosci łaska była, aby wedle punktow w przywileiach naszych wyrazonych co do rady zasiadania nalezy mogli bysmy do tego byc przypuszczone i tym nie pogardzac.

⁵⁶) Архивъ Югозап. Рос. І т. X ч. 84. Що до права куповання камениць пор. згаданий процес тамже ч. 254 (1669).

⁵⁷) Ibid. ч. 179, 206-7, 209.

⁵⁸) Архивъ Югозап. Р. І т. Х ч. 229, Матеріали під р. 1639. Анальоґічний процес в купецькій корпорації з першої пол. XVI в. буде опублїкований в збірцї актів і реґест про львівських Русинів в першій пол. XVI в., в Записках Н. т. ім. Ш.

⁵⁹) cives civitatis Leopoliensis ritus ruthenici, qnorum ibi non exigua pars est, каже про них король в своїм рішенню 1525 р.

⁶⁰) Проф. Линниченко вправдї пробував (Сусп. верстви c. 225) збити погляд, що руська людність Львова не мала своєї орґанїзації, але арґументи його або зовсїм апріорні, або таки й не доводять нїчого — як анальоґія Камінця, на яку він покликуєть ся. Так само не доводять нїчого особливого згадки про „руське право” передміщан: воно означає тільки, по тодїшній термінольоґії, що передміщане не були під нїмецьким правом, а більше нїчого.

⁶¹) Див. вище c. 229.

⁶²) Зміст сеї грамоти подає Пшездзєцкий ор. c. c. 154, порівняти потвердженнє з р. 1553 — як низше; in extenso первістний привілей не звістний. Не знаю, на якій підставі каже тойже Пшездзєцкий (а за ним сю звістку повторив В.-Буданов — Ж. М. Н. П. 1868. IX c. 520, що взагалї за ним оповідає старинну історію камінецького устрою, хоч не цитує його), що й перед 1491 р. Русини мали своїх війтів і лавників, але не виборних, а іменованих королем.

⁶³) Грамота з 1553 р. у Сїцинського Каменецъ подольскій c. 203 (переклад), иньші потвердження Пшездзєцкий ор. c. c. 154-5.

⁶⁴) Грамота у Пшездзєцкого ор. c. c. 146, in extenso.

⁶⁵) Архивъ Югозап. Россіи VII, 2 c. 165-6.

⁶⁶) Пшездзєцкий ор. c. c. 151, 155.

⁶⁷) Zbir dokumentów w bibl. Przezdzieckich ч. 29. Перед тим королївська грамота з 1519 р. — Архивъ Югозап. Россіи V 1 c. 7, дала була инакший ключ: Русини й Поляки дають по четвертій части, а Вірмени цїлу половину, але очевидно сей ключ не відповідав дїйсним відносинам і тому дав лише нову причину до спорів.

⁶⁸) Архивъ Югозап. Россіи V. 1 ч. 69, пор. ib. c. 204.

⁶⁹) Przezdziecki ор. c. c. 163.

⁷⁰) Архивъ Югозап. Рос. I т. X ч. 73, пор. анальоґічні документи тамже ч. 9 (Красностав), Матеріали під р. 1634 (Городок, на взір Перемишля).

⁷¹) Цїкаво одначе що вже при інкорпорації 1569 р. польське правительство уважало тутешнї міста до певної міри винародовленими (і надїяло ся далї в тім їх повести): тим треба толкувати, очевидно, що прирікши в зносинах з волинськими й київськими урядами і в усяких правительственних актах для тутешнїх країв уживати руської мови, воно виключило з сеї норми міста.

⁷²) Для складу перемишльського міщанства XV в. див. нпр. A. g. z. VI ч. 104 — воно одначе далеко не так одноцїльне як тодїшнє львівське; для Коросна нпр. ib. III ч. 77, 113.

⁷³) Про сю польонїзацію Львова див. у Лозїньського Patrycyat і mieszczaństwo lwowskie. Зрештою нехай і нинї цїкавий задасть собі труди прочитати написи на „польських” склепах Львова (се, розумієть ся; уже кольонїсти пізнїйших часів).

⁷⁴) Важнїйша лїтература про Вірмен на Українї: Sadok Barącz Zywoty sławnych Ormian w Polsce, 1856, Rys dziejów ormiańskich, Тернопіль, 1869; Bischoff Das alte Recht Armenier in Polen aus Urkunden des Lemberger Stadtarchivs (Oesterr. Blätter für Litteratur und Kunst, 1857, 28), йогож Das alter Recht der Armenier in Lemberg, Відень, 1862, Urkunden zur Geschichte der Armenier in Lemberg 1864:; Pawiński Dzieje zjednoczenia Ormian polskich z kościołem Rzymskim w XVII w. — Zródła. dz. II, 1876; Gromnicki Ormianie w Polsce, ich historya, prawa, przywileje, Варш. 1889 (відб. з Encyklop. kośc.); Łoziński Patrycyat i mieszczaństwo lwowski (розд. VII). Линниченко Сусп. верстви (розд. III) і йогож заміточка (не важна) Общественная роль Армянъ в прошломъ Юго-западной Руси (Чтенія київські т. IX, 1895); моноґрафії по історії Камінця Пшездзєцкого, Роялє, Сїцинського також оповіданнє Роллє (Antoni J.) Wartabiet в серії Nowe opowiadania historyczne (1878) — з житя камінецьких Вірмен XVII в., з загальним поглядои на їх історію, вкінцї M. Rolle Z życia Ormian kamienieckich w XVII i XVIII w., Краків, 1891. Вірменські кольонїї Луцька, Київа й деякі поменьші не мають спеціальних праць. На непорозуміннє виглядає менї згадка д. Линниченка про книги барських Вірмен в київськім архиві (Сусп. верстви c. 227): скільки знаю Бар, там я не помічав слїдів значнїйшої вірменської кольонії.

⁷⁵) Д. Линниченко пише — з памяти очевидно, про вірменські кольонїї в давнїй Руси (Сусп. верстви c. 228), але память йому не дописала: Житиє Теодосия говорить про спори його не з Вірменами, а з Жидами, а в Володимирі згадують ся не Вірмени, а Сурожане. Властиво одинока згадка про Вірмен з руських часів — се прибічний лїкар Мономаха Вірменин в Патерику. Але полємічні інвективи на Вірмен в староруських писаннях (див. т. II ² c. 274 моєї Історії) показують, що в старім Київі Вірмен знали дуже добре.

⁷⁶) Сю записку в старім латинськім перекладї подав іще Пшездзєцкий — ор. c. c. 144-5, тепер ся тріодь разом з иньшими рукописями вірменської церкви св. Миколая в Камінцї пішла до петербурської публичної біблїотеки — їх опись, а в тім і сеї тріоди див. в Отчетї публичной библіотеки за р. 1891, Спб. 1894.

⁷⁷) Див. т. IV c. 250.

⁷⁸) Pomniki m. Lwowa І ч. 388 і 571 (про се ще низше в роздїлї про торговлю). Дуже привабною здаєть ся менї також поправка проф. Линниченка в загадковім привилею „солхачскимъ” Вірменам руського „вел. князя Федора Дмитровича” 1062 (sic) року (видана у Бішофа, Ґромнїцкого й ин., деякі здогади у Линниченка, що пробує її звязати з Федором Любартовичом). Походженнє й автентичність сеї грамоти лишаєть ся непевними, але ся вказівка на Солкат (коли так читати) в кождім разї буде цїнна.

⁷⁹) Про діалєкт українських Вірмен Hanusz O języku Ormian polskich — Rozprawy wydz. filol. akad. т. XI.

⁸⁰) Lippomano — Relacye nuncyuszów o Polsce I c. 249.

⁸¹) Меморіал Піду — Dzieje zjednoczenia Ormian c. 13 і далї і анонїмна записка тамже c. 130. Про число Вірмен — анонїм 1. c.: він числить їх на 3000, тим часом як иньший сучасник Вердум рахує 3-4000 родин (Liske Cudzoziemcy w Polsce c. 80). Роллє (Nowe opow. histor. c. 165) справедливо прихиляєть ся до сеї остатньої звістки; сам він каже, не цитуючи джерела, що в самім Камінци перед турецькою окупацією їх рахували 1200 родин.

⁸²) З 2-ої пол. XVI в. заховав ся цїкавий документ камінецької руської юрисдикції, де пізваним виступає Вірменин — Голуб Киркорович, — Monumenta confr. Stauropigianae І ч. 59 (1576 р.). Конституція 1670 р., що знесла руську юрисдикцію в Камінцї, постановила, що Вірмени, які належали до руської юрисдикції, мали перенести ся до юрисдикції вірменської: a Ormianow pod iurysdykcyą Grecką zostaiących, religii ormieńskiey i iurysdykcyi inkorporuiemy, — Volum, legum V c. 36.

⁸³) Проголошеннє унїї Торосевичом наступило 1629 р., але довершене було воно римською місією в рр. 1664-6: дві головні вірменські громади — Львів і Камінець тодї прийняли унїю, хоч також не без сильної опозиції.

⁸⁴) Лїтературу див. в прим. 8.

⁸⁵) Про Жидів у давнїй Руси див. т. II c. 77-8, 193-4, 198, III с. 14. Спеціальна лїтература вичерпуєть ся розвідкою Малишевского Евреи въ Южной Руси и Kie†въ X-XII вв., К., 1878 (з Трудів Дух. Акад.) — праця одначе занадто фантастична.

⁸⁶) Навіть в половинї XVI в., по міґрації польських Жидів, під час люстрації 1552 р. знайшло ся в Луцьку жидівських домів 56, в тім караїмських 25, в Володимирі 30, в Кремінцї 48, в Пинську (1533 р.), 24 (в 1566 р. уже 43), в Берестю (1567) — 85. Дати вибрані Бершадським — Документы II ч. 26-8, 43, 84, 231.

⁸⁷) Прикмети жидівського житя зібрані у Бершадського c. 394 і далї; він одначе не в однім трохи перецїнює звістки, що можуть тодїшнї відносини представити в лїпшім сьвітлї.

⁸⁸) Нпр. A. G. Z. VII ч. 89, 94, Русско-еврейскій архивъ III ч. 10, 87, 136, 141, пор. цитати низше на c. 258.

⁸⁹) Рус.-евр. архивъ III ч. 174; пор. Львів, краєв. архив у кн.перем. зем. 241 с. 68. Пор. компроміс в Барі — Р.-евр. арх. III ч. 159.

⁹⁰) Рус.-евр. арх. III ч. 163, пор. привилей Жидам з Тишовець ib. ч. 170.

⁹¹) Так конституція 1538 р. в принціпі заперечує свобідну торговлю Жидам, по за границями спеціальних компромісів і привилеїв поодиноких міст, не позволяє давати Жидам держати мито, торгувати по селах і т. и. Конституція 1567 р. забороняє їм промишляти солею, корчемством і т. и. — Volum. legum І c. 230, II c. 68, і т. и.

⁹²) Acta consul. 1639 р., виїмок у Лозиньского Patrycyat c. 192.

⁹³) Архивъ Югозап. Россіи V. 1 c. 156.

⁹⁴) Ibid. ч. 12, 30, 34, 92.

⁹⁵) Архивъ V. 1, ч. 102.

⁹⁶) Ексцерпт документа у Пшездзєцкого І c. 163.

⁹⁷) Про сї пізнїйші розпорядження нпр. у Сіцинського ор. c. 219.

⁹⁸) Витяг у В.-Буданова c. 230. Подібні скарги занотуємо з Кремінця — зложені при люстрації 1789 р. (витяг в Staroż. Polska III c. 82): староста не допускає до виконування рішень радецького або війтівського суду в справах між міщанами й Жидами і своїми вояками боронить Жидів від екзекуції, й т. и.

⁹⁹) Бершадскій Литовскіе Евреи с. 257, 345.

¹⁰⁰) Сборникь Муханова с. 192. Каманин в Архиві Югозап. Р. V. 2 с. 11-2 покликуєть ся на Баториєву заборону, але Батория грамота (Акты Зап. Р. III ч. 72) не містить нїяких спеціальних заборон Жидам. Про пізнїйші ограничення — Закревскій Описаніе Кіева І c. 315-318.