33: Поняття доказів та їх джерел.

Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов‘язаних з ним суджень.

Доказ складається з трьох елементів:

– тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

– аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

– демонстрації ( це логічний зв‘язок між аргументом і тезою).

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК України порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню (ч. 1 ст. 84 КПК України).

Поняття доказів має два значення:

по-перше, докази – це ті факти, на підставі яких встановлюється кримінальне правопорушення чи його відсутність, винність чи невинуватість особи у його вчиненні, а також інші обставини кримінального провадження, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи;

по-друге, доказами є передбачені законом джерела, з яких органи досудового розслідування, прокурор, слідчий суддя і суд отримують відомості про факти, що мають значення для кримінального провадження.

Поняття “джерело доказів” може розглядатися у двох значеннях: як форма доказу, спосіб його існування та вираження, як носій (джерело) інформації, який має певний процесуальний статус.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є:

– показання;

– речові докази;

– документи;

– висновки експертів.

34 : Належність і допустимість доказів.

КПК

Стаття 85. Належність доказів

1. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Властивість доказів слугувати засобами пізнання вчиненого у минулому злочину пояснюється тими об'єктивними зв'язками, які існують між ними і обставинами минулої події, з одного боку, і проміжними та побічними фактами - з іншого.

Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження.

Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в доказуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ - такий, що прямо і безпосередньо вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідомленні осіб, які безпосередньо спостерігали цей факт у дійсності. Наприклад, показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим ножем тілесних ушкоджень потерпілому.

На відміну від прямих доказів, непрямі докази обґрунтовують обставини, які підлягають доказуванню, не прямо, а опосередковано через проміжні факти шляхом послідовних висновків. Так, із показань свідка вважається, Що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з часом вчинення злочину.

Докази будуть відповідати вимогам належності, якщо їх зміст буде вказувати: 1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК); 2) на інші факти і обставини, що мають значення проміжних та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обгрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню.

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Якщо належність доказів - це придатність їх за змістом, то допустимість - за формою. Вона притаманна будь-якому явищу об'єктивної природи, зокрема і доказам у кримінальному провадженні.

Вимоги допустимості визначаються у такий спосіб:

1.Законність джерела. Перелік процесуальних джерел доказів вказаний у ч. 2 ст. 84 КПК (показання, речові докази, документи, висновки експертів). Із цього випливає, що законодавець визнає джерелами доказів: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта, службових осіб - авторів документів, які поділені відповідним процесуальним статусом у кримінальному процесі і від яких виходять докази.

2. Законним повинен бути спосіб отримання доказів. 

 У гл. 21 КПК викладено вимоги, що пред'являються до законного проведення негласних слідчих (розшукових) дій (аудіо-, відеоконтроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем, обстеження публічно недоступних місць, житлачи іншого володіння особи, установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, спостереження за особою, річчю або місцем, аудіо-, відеоконтроль місця, контроль за вчиненням злочину.

1. . Процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих (розшукових) дій і негласних (розшукових) дій. Стаття 103 КПК передбачає такі форми фіксації процесуальних дій: протокол, носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, і журнал судового засідання.

4. Незалежний суб'єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів. Перелік незалежних суб'єктів, що мають право на отримання доказів, викладається у ч. 1 ст. 84 КПК. Це - слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд, що здійснюють конкретне кримінальне провадження. Відповідно до ст. 39 КПК право на здійснення досудового розслідування також має керівник органу досудового розслідування.