V Мовознавство в стародавньому Китаї

Старокитайське мовознавство веде свій початок приблизно з VIII ст. до н.е. Воно розвивалося зовсім самостійно при незначному впливе індійського мовознавства. У китайському мовознавстві було три галузі філології:

1) схоліастика (найдавніша; тлумачила слова, перекладала й описувала їх);

2) ієрогліфіка (вивчала писемність, структуру й етимологію ієрогліфів);

3) фонетика (фонологія) (вивчала відмінності між звуками).

В історії розвитку китайського мовознавства Ван ЛІ виділяє три основні періоди:

- схоластика;

- У т. н.е. – фонетика;

- за династії Цін розвиваються всі три напрямки.

Основні положення давньокитайської лінгвістики:

1) Кожне слово – це єдність складників, що відмінна від усіх інших подібних єдностей, тому кожне слово слід позначати окремим символом, ієрогліфом.

2) Основним елементом слова є його значення.

3) Додатковим елементом слова є його звучання.

4) Слова здатні вступати в омонімічні зв’язки.

5) Слово співвідноситься з поняттям.

6)Слова здатні групуватися за семантичними ознаками.

7) Звуки і голос – це комплекс, який відповідає слову.

8) Головними в мові є приголосні звуки.

Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) вважав, що назва (слово) нерозривно пов’язана з позначуваним і повинна йому відповідати. «Найнеобхідніше – це виправлення імен! Людина, що займає певне соціальне становище, повинна поводитись відповідно до цього становища» – учив філософ.

Сюнь Куан (III ст. н.е.) вважав, що назви «встановлюються погодженням і закріплюються звичаєм».

Китайська мовознавча думка органічно пов’язана з розвитком китайської ієрогліфічної писемності. Становлення сучасної структури китайської писемності відбувалося у І і ІІ ст. н.е. Були створені основні стилі китайського письма, ієрогліфічного письма:

1. уставне письмо (кайшу або чженшу);

2. на півуставне письмо (синшу);

3. скоропис (цаошу).

Із III ст. до н.е. почала інтенсивно розвиватися китайська граматична думка (праці «Ер’я», «Фан′янь», «Шовень цзецзи», «Шимін»).

«Ер’я» – своєрідний енциклопедичний словник, реєстр якого присвячений твірним словам, синонімам, містичним числам.

«Фан′янь» («Місцеві речення») уклав на рубежі нашої ери Ян Сюн. Тут витлумачено народні слова в літературній мові з вказівкою на місце походження певного слова. Це початок китайської діалектології.

«Шовень цзецзи» («Опис простих і пояснення складних знаків») уклав Сю Шень близько 100 р. н.е. Це словник 9353 ієрогліфів різних категорій, функцій і значень. Ієрогліфи розподіляються на прості і складні, утворені з простих. Прості ієрогліфи у межах складних ієрогліфів і в ієрогліфічній писемності взагалі інтерпретуються як ключі, радикали або корпені.

«Шимін» («Тлумачення імен») уклав у II ст. н.е. Лю Си. Це етимологічний словник.

Особливості китайського мовознавства.

І) Вчення про звукову сторону китайського слова розвивалося внаслідок таких причин:

1. необхідність подавати у словнику вимову слова, позначеного певним ієрогліфом;

2. поява римованої поезії;

3. необхідність транскрибування іншомовних власних імен.

ІІ) Вчення про «повні», «пусті» та «службові» слова.