Лекція № 2. Європейське мовознавство епохи відродження

План лекції

1. Загальні відомості про добу Відродження.

2. Великі географічні відкриття та внесок європейських учених епохи Відродження в скарбницю теоретичного мовознавства.

Література

Березин В.М. Общее языкознание. М., «Просвещение», 1978.

Кодухов В.И. Общее языкознание. М., «Просвещение», 1977.

Кондрашов Н.А. История лингвистических учений. М., «Просвещение», 1974.

I. Загальні відомості про добу Відродження

Відродження (Ренесанс) – це період історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи XIV-XVI століть, головною ознакою якого було духовне розкріпачення європейських народів після середньовічної схоластики й безроздільного панування ідеології католицизму.

Епоха Відродження ( в Італії XIV – XVI ст, в інших країнах Європи XV–XVI ст.) характеризується:

1. відродженням гуманізму, Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

2. зверненням до культурної спадщини античності,

3. розквітом мистецтва,

4. літератури,

5. оживленням в науці.

В цей період яскравовиявляються три розумові і культурні течії – ренесанс, реформація і просвітлення.

Ренесанс означав розрив із середньовічною ідеологією і відкриттям заново античної культури, заміну церковної культури на культуру світську. Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1.Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом від католицького догматизму.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини давньоримського зразка, яка була дещо призабута в ранньому середньовіччі чи її риси і стилістика частково використовувались в культурі пізнього середньовіччя.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

7. При посиленні реакції церкви — пошуки компромісу між гуманізмом та католицизмом, спроби примирити їх.

Реформація (від лат. reformatio - перетворення, виправлення) — християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи у XVI столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел християнства, який набув форми релігійної боротьби проти католицької церкви і папської влади. Реформація дала моливість розвиткові національних сил європейських країн. Реформаційні церкви: Англіканство • Анабаптизм • Кальвінізм • Лютеранство • Цвінгліанство

Постреформаційні рухи: Армія спасіння · Баптизм · Квакери · Меноніти · Пієтизм • Пуританство • П'ятидесятництво • Харизматизм.

Просвітлення (пробудження) замінило теологію на філософію раціоналізма і науку і пов’язало з ними усе духовне життя народів Європи.

Видатні представники доби Відродження: Л. да Вінчі, Дж. Бруно Основні ідеї: 1. Уявлення про Бога, 2. Уявлення про Всесвіт, 3. Ідея безсмертя душі, 4. Вчення про пізнання.

А. Данте «Божественна комедія», що написана простою (народною) італійською мовою, а не латиною, – виклик схоластам і догматикам, практичне втілення в життя ідеї про високі виражально-зображальні можливості «вульгарних» мов (тобто мов націй, що зароджувалися в зв’язку з розкладом феодалізму).

Трактат Данте «Про народну мову» (писаний протягом 1304-1308 рр., коли поета вигнали з Флоренції; незавершений твір). Основне завдання трактату – захист повноправного вживання народної мови в красному письменстві. Ів. Франко писав: в Данте «можна бачити ініціатора всіх новочасних літератур, бо він своїм трактатом «De vulgari eloquio» переламав панування середньовікової латині і відкрив перед народними язиками широкі перспективи розвою». Твір Данте стосується поетичності, експресивності простої італійської мови, мистецтва використання її у художній літературі та в ораторському мовленні.

Данте вважав мову даром божим, стверджував, що мовою володіє тільки людина. Слово людської мови – це «розумовий і чуттєвий знак».

Думки поета про походження європейських мов: прибулі в Європу люди принесли з собою «троїсту мову»; одні заселили південь континенту й розвинули романські мови, інші – південний схід й розвинули грецьку мову, ще інші – середню смугу й північ, розвинувши германські, слов’янські та інші мови. Це була перша спроба генетичної класифікації європейських мов.

Данте утверджує історичний погляд на мову, визнає її еволюцію. Він є основоположником італійської діалектології, бо першим визначив 14 говірок тодішньої італійської мови. Поет обстоював вироблення єдиної літературної мови для всього народу як засобу консолідації цього народу. Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо «Декамерон» (Італія);

Ультріх фон Гуттен був одним з перших гуманістів, які усвідомили необхідність об'єднання сил опозиції для рішучої боротьби проти Рима за незалежність Німеччини і вільний розвиток культури. Всупереч сталим забобонам своєї спільноти, він блискуче освоїв досягнення європейського гуманізму і став видатним майстром сатири, риторики, політичної публіцистики, самої світської за своїми поглядами фігурою серед гуманістів Німеччини. Політичні та культурні інтереси домінували в його творчості. Він енергійно пропагував античну спадщину, Еразм Ротердамський. Еразм був найвизначнішим знавцем латини своєї епохи. Його твори — взірець чистої класичної мови. Мислитель усе життя залишався вірним католиком, хоча й критикував церкву за надмірності. Працею життя Еразма було видання класичного тексту Біблії грецькою мовою. Окрім того найвідомішим твором мислителя є книга «Похвала глупоті» (Німеччина);

Томас Мор англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер. Автор суспільно-політичного трактату «Утопія». Один з основоположників утопічного соціалізму. Святий Римо-католицької церкви., У.Шекспір (Англія);

Франсуа Рабле (Франція);

Мігель де Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія);

Пітер Пауль Рубенс, Харменс ван Рейн Рембрадт (Голландія);

Я.Гус чеський релігійний мислитель, філософ, реформатор, ректор Празького університету, послідовники якого стали відомими як гусити. Гус був послідовником англійського теолога Джона Вікліфа, одним з перших реформаторів католицької церкви, який майже на сторіччя випередив своїх наступників. Ян Амос Коменський чеський мислитель, педагог, письменник («Велика дидактика», «Материнська школа», «Світ чуттєвих речей у картинках»).Великою заслугою Коменського було те, що він вперше зібрав і систематизував всі відомості з педагогіки, а також розробив революційні на той час ідеї, зокрема до таких належать ідея класно-урочної системи (Чехія);

М.Коперник польський астроном і математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи (Польща);

І.Вишенський (Україна).

Винайдення друкарського станка Йоганном Гутенбергом (1438 р.) і його значення для розвитку культури взагалі й мовознавства зокрема.

Найбільші центри науки й культури в ренесансній Європі: Падуя, Париж, Мадрид, Прага, Краків, Львів, Київ. 12 ст. – Париж, 1222 рік – університетв Падуї. Карлів університет снований у 1347 році (Чехія). Яґеллонський університет 1364 (Краків). 1481 – університетв Генуї. 1499 – університет в Мадриді (Іспанія). 1632 – Києво-Могилянська академія. 1661 – Львів.

Великий інтерес європейців до своєї історії, до мистецтва, науки, до всього, що пов’язане з духовним світом людини (і в першу чергу, звичайно, до мови) – передумови відродження мовознавства.