II Великі географічні відкриття та внесок європейських учених епохи Відродження в скарбницю теоретичного мовознавства

Епоха Відродження – епоха великих географічних відкриттів: Христофор Колумб (прибл. 1451--1506) відкрив у 1492--1504 pp. частину островів Вест-Індії, узбережжя Центральної та Південної Америки; 1498 р. було відкрито морський шлях в Індію; Фернан Магеллан (бл. 1480--1521) у 1519--1521 pp. вперше здійснив навколосвітню подорож.

Географічні відкриття, початок колоніальної експансії європейців і пропаганда християнства серед населення нових колоній створювали передумови для укладання граматик і словників багатьох мов, для нагромаджування мовного матеріалу, для розширення і поглиблення мовознавчих знань.

Так, у XV--XVI ст. виходять граматики і словники:

1) мов Центральної і Південної Америки (перші за часом граматики мексіканської та ацтекської мов укладені місіонерами в 1555 p.),

2) мов тюркських (з XV ст.), персидської (з XVI ст.),

3) вірменської (середина XVI ст.),

4) корейської (середина XVI ст.),

5) японської (кінець XVI ст.);

І в період середньовіччя, і в епоху Відродження Індія вважалася країною казковою, повною чудес, привабливої романтики. Про Індію як країну чудес розповідала повість "Александрія". Оповідання венеціанського купця Марка Поло (XIII ст.) і опис тверського купця Афанасія Нікітіна (XV ст.) не розвіяли легенд про "країну золота і білих слонів".

Стародавньою мовою Індії вперше зацікавився в XVI ст. італійський мандрівник Філіппо Сассеті. Пробувши в Індії п'ять років (1583—1588), він в одному з своїх листів з Індії повідомив про разючу генетичну подібність числівників латинської, санскритської та італійської мови (лат. duo, tres, quattuor, quinque, sex, septem, octo, novem, decern, санскр. dvau, tranas, catur, panca, sas, sapta, asta, nava, daca). Та наукових висновків із цього повідомлення не було зроблено.

Із XVII ст. в Індію починають проникати європейські колонізатори, у XVIII ст. Англія і Франція ведуть в Індії завойовницькі війни. Відтоді й починається докладне вивчення санскритської мови європейцями. З кінця XVIII ст. з'являються перші видання граматик санскриту, перевидаються санскритські словники, публікуються давньоіндійські тексти, відроджуються думки про спорідненість санскриту з європейськими мовами.

В сфері мовознавства в епоху Ренесанса переглядається антична і середньовічна спадщина. Знайомство Європи з культурою античного світу стало можливим лише в резуьтаті величезної роботи і тлумачення грецьких і латинських текстів. Значні заслуги у виданні і філологічному коментуванні античних літературних пам’ятників французьких гуманістів Юлія Скалігера ( 1484 – 1558) і його сина Йосифа Cкалігера ( 1540 – 1609 ). Більше нараховує мов Йосиф Юстус Скалігер. У своїй праці, написаній 1559 р. і виданій 1610 р. в Парижі, «Diatriba de Europaeorum linguis» («Розвідка про європейські мови») він поділяє всі європейські мови на 11 основних мов (matrices) з багатьма діалектами (propagines); серед matrices виділяються 4 великі мови: латинська, грецька, тевтонська і слов'янська та 7 малих мов — албанська, татарська, фінська з лопарською, ірландська, кімрська (бриттська) з бретонською, баскська. До латинських, на його думку, належать: італійська, іспанська і французька; до тевтонських—тевтонська (з дальшим поділом на верхньонімецьке і нижньонімецьке наріччя), саксонська і датська (з поділом на датське, шведське і норвезьке наріччя; від останнього відгалужується ісландське наріччя). Мови matrices, на думку Й. Скалігера, не мають між собою нічого спільного, а ті, які походять від однієї мови-матері, він називав спорідненими. Це — перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.

Роберт Стефанус ( 1503 – 1559) і його син Генріх Стефанус(1528 – 1598). Текстологічна робота над літературними творами, тлумачення явищ граматики і лексики класичних мов сприяють відродженню класичної філології. Ю.Скалігер обгрунтував закон про три єдності, який згодом став основою нормативної есетики класицизму. І.Скалігер видає працю “Про засади мови латинської”, а Р.Стефанус – “Скарбниця мови латинської”. Опис грецької мови пов’язаний з ім’ям Г.Стефануса, автора книги “Скарбниця мови латинської”.

Із різних причин прокидається в епоху Відродження зацікавлення і східними мовами, головним чином, семітськими (арабською, давньоєврейською, сірійською та ін.). Діячі реформації серед інших вимог зажадали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Виникла потреба перекладу Біблії з оригіналу мовами різних національностей: Старий завіт – із давньоєврейської і частково з арамейської мов, Новий завіт – із давньогрецької мови. Йосиф Юстус Скалігер (1540-1609) та Йоган Рейхлін (1455-1522) знайомлять учених Європи із надбаннями семітської філології. Й. Рейхлін у своїй граматиці «Давньоєврейська граматика» (1506 р.) вперше вжив термін «афікс», який потім міцно увійшов у мовознавчу термінологію.

З'являються численні описи рідних мов: Петро ​​Рамус / Рамі (1515 - 1572) пише не тільки граматики грецької і латинської мов, але і французьку грамматику французької мови (1562); його учень данець Яків Аарус (1538-1586) і його праця «Дві книги про букви» (визначення звуків та способів їх творення, перші відомості з данської діалектології).

У 1538 р. французький гуманіст Гвілельм Постеллус створив трактат «De affinitate linguarum» («Про спорідненість мов») про всі відомі йому мови і спорідненість їх. Він нарахував усього 12 мов.

Перша слов’янська граматика «Слов’янська граматика» Максима Грека (1585 р.).

Перші граматики формованих національних мов Європи:

іспанської – 1492 р.,

бретонської – 1499 р.,

німецької – 1527 р.,

французької – 1531 р.,

англійської – 1538 р.,

угорської – 1539 р.,

уельської (вальської) – 1547 р.,

чеської – 1567 р.,

польської – 1568 р.,

словенської – 1584 р.,

баскської – 1586 р.,

української – 1596 р.

Зростання суспільної значущості мовознавчої науки, набуття нею гуманістичного характеру.