VI Давньогрецьке мовознавство

Історія давньогрецького мовознавства поділяється на два періоди: філософський (V-III ст. до н.е.) та олександрійський (III ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

Перший період пов’язаний з іменами Геракліта (бл. 535-474 рр. до н.е.), Демокріта (460-370 рр. до н.е.), Протагора (481-41 рр. до н.е.), Епікура (бл. 341-270 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Арістотеля (384-322 рр. до н.е.).

Геракліт вважав, що кожне ім’я нерозривно пов’язане з тією річчю, назвою якої воно є, що в іменах розкривається сутність речей.

Демокріт учив, що речі позначаються не відповідно до своєї природи, а за звичаєм, законом, встановленим людьми.

Платон вважав, що «правильна за природою» мова може існувати тільки в ідеї.

Арістотель дотримувався думки, схожої до думки Демокріта. Останній був, крім того, прихильником атомістичного погляду на будову слова (будова – склад – ім’я – словосполучення – речення).

Найважливішим досягненням філософського періоду в історії давньогрецького мовознавства є «Поетика» Арістотеля та його «Риторика». Автор говорив, що «в кожному словесному викладі є такі частини: елемент, склад, сполучник, ім’я, дієслово, член, відмінок, речення». Елемент – це неподільний звук. За Арістотелем, слід розрізняти, дві основні частини мови: ім’я й дієслово.

Олександрійський період пов’язаний з іменами таких учених, як-от: Арістарх (217-145 рр. до н.е.), Кратес Малоський (II ст. до н.е.), Аполлоній Діскол (II ст. до н.е.) та Діонісій Фракієць (170-90 рр. до н.е.). Із їх творів до нас дійшла тільки граматика останнього. Це підручник із давньогрецької мови. В ньому названо вісім частин мови: ім’я, дієслово, дієприкметник, член, займенник, прийменник, прислівник і сполучник; виділено п’ять способів дієслова (дійсний, наказовий, бажальний, підпорядковуючий і неозначений), три стани дієслова (активний, пасивний і середній), три числа (однина, двоїна, множина), три особи, три часи дієслова.

Класифікація частин мови в Д.Фракійця зроблена за морфологічним, семантичним і функціональним принципами.

Синтаксис опрацьований олександрійцями фрагментарно. Так же й фонетика. Опис звуків орієнтований на акустику. Ототожнюються звуки і букви. Поділ на голосні й приголосні.

Вплив олександрійських граматик на пізніші граматики.

VII

Мовознавство в стародавньому Римі

Староримське мовознавство носило здебільшого наслідувальний характер, копіюючи та популяризуючи давньогрецьких граматистів.

Тіт Лукрецій Кар (99-55 рр. до н.е.) у 5-ій книжці поеми «Про природу речей» визнає мову за витвір самих людей і пов’язує її виникнення із звуконаслідуванням людиною тваринних голосів та з виявленням почуттів за допомогою вигуків.

Гай Юлій Цезар (100-44 рр. до н.е.) – автор роботи «Про аналогію».

Марк Теренцій Варрон (116-27 рр. до н.е.) – автор 25-томного твору «Про латинську мову» (збереглися 5-10 з пропусками). Популяризує старогрецьких граматистів. Вважає, що є чотири частини мови: 1) слова, які мають відмінки (імена, займенники), 2) слова, які мають часи (дієслова), 3) слова, які не мають не відмінків, ні часів (прислівник, прийменник, сполучник), 4) слова, які мають і відмінки, і часи (дієприкметник).

Квінт Реммій Палемон (I ст. до н.е.) повністю переніс на латинський ґрунт граматичну науку александрійців. Автор підручника нормативної граматики, упорядник латинської граматичної термінології.

Марк Фабій Квінтіліан (35- бл. 100 рр. н.е.) – автор підручника з красномовства і Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н.е.) як родоначальники стилістики та вчення про виразові засоби мови, про культуру усного мовлення.

Пізньоримьскі граматики латинської мови Елія Доната (IV ст. н.е.) та Прісціана (20-і роки VI ст. н.е.).