Фонетичні закони

Переважна більшість звукових змін відбувається закономірно, тобто під впливом фонетичних законів.

Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.

Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській, польській і німецькій мовах - це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах.

Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від законів природничих наук. У математиці, скажімо, закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних умов. Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох споріднених, але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу (принцип висхідної звучності в складі) діяв до половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ], [к], [х] перед голосними переднього ряду приблизно з IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській мові колись діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір] "корабель", fish -" fish [fr/] "риба". Нині він не діє: skill [skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits] "ковзани", screw [skru:] "гвинт".

Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього. Наприклад, в українській мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут знаходилося в закритому складі. У російській мові слово рука в давальному та місцевому відмінках повинно було мати форму руце за законом переходу задньоязикових перед голосними переднього ряду (пор. закономірне укр. руці). Однак за дією закономірного процесу вирівнювання основи у цьому випадку закріпилася форма руке (в усіх інших відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой, рук, рукам, руками).

Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Наприклад, українському звукові [і], який виник із індоєвропейського [6], відповідає давньоруський [1>], рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна - каіпа.

13. Фонетичні засоби та їхні функції.

Об’єктом фонетичної стилістики слугують функції фонетичних засобів мовлення, передусім фун­кції фонем в усіх можливих і нормативних поєднаннях їх у словах, а також наголошування слів.

Фонема — найменша мовна й мовленнєва одиниця, яка ні окре­мо, ні в слові чи реченні не має лексичного значення і, отже, окре­мої самодостатньої комунікативності.

Вимовлена у слові фонема виконує тільки словофор- муючу функцію і нічого не називає. Лексема Україна утворилася внаслідок всенародно усталеного порядку розміщення кожної з восьми фонем; навіть без однієї з них слово зруйнується, виявиться втраченим як окрема лексема з тільки їй властивою семантикою. Значення цього слова сприймається тільки сукупно, тобто внаслі­док усталеного в мові поєднання всіх його фонем. Однак, будучи використаною синтаксично, фонема стає словом — реченням, набуваючи певної комунікативної (спілку- вальної) функції. Словом-реченням А (чи А!, А? та ін.) виражається певний стан мовця — переважно більш чи менш емоційний.

Фонема — це один з основних звуків мови, явище од­ночасно і фізіологічне (анатомо-фізіологічне), бо утворю­ється й вимовляється мовними органами людини, і яви­ще акустичне (сприймається на слух), і смислорозрізню- вальне (базар і Назар) або форморозрізнювальне (рука —

Н. в. одн. і руку — Зн. в. одн.), або смисло- і форморозріз­нювальне одночасно: подяка студента (студент дякує) і подяка студенту (студентові дякують).

У шкільному курсі мови прийнято вживати лише тер­мін «звук мови» («мовний звук»), а в науковій галузі і ву­зівському викладанні використовують два терміни — «звук мови» і «фонема». Мовний звук становить кон­кретну реалізацію певної фонеми. Якщо, наприклад, фо­нему [а] впродовж якогось відрізка часу вимовити 100 ра­зів, то вона щоразу виявиться реалізованою в окремому і дуже близькому до всіх інших звукові. В такий спосіб з’явиться 100 звукових реалізацій тієї самої фонеми [а] або стільки ж варіантів цієї фонеми. Абсолютно однаково не можна вимовити одну й ту саму фонему навіть двічі: у вимові обов’язково з’являється якийсь інший відтінок, який не завжди вловлюється на слух.

Завдання стилістики у вивченні фонемного складу мови різноманітні і стосуються багатьох, нерідко актив­них, фонетичних процесів, які регулярно, але неодна­ково простежуються в усіх стилях мови, особливо в художньому. Найповнішим, компактним і науково вмо­тивованим є розгляд фонетичної стилістики в окремому розділі «Стилістика» (1973) п’ятитомного академічного видання «Сучасна українська літературна мова».

Традиційно явища української фонетичної стилісти­ки розглядаються за вже досить усталеною схемою: час­тотне вживання фонем у текстах; звукові повтори, їх різновиди, функції; рима; звуковідтворення, звукона­слідування.

1. Частотне вживання фонем у текстах різних стилів мови. Такий аналіз мовних явищ ще називають кіль- к і сни м , або математичним. Його методичне під­ґрунтя становлять підрахунки певних складових мови — фонем, морфем, різнофункціональних слів (чи деяких їх форм у певному тексті), членів речення, словосполучень, речень певного різновиду та ін. Внаслідок проведених досліджень (С. Перебийніс, І. Чередниченко, В. Коптілов та ін.) уже встановлено, що, зокрема, в науково-популяр­них і газетних текстах частіше, ніж у текстах художніх, уживаються багатоскладові слова. Цілком доречно вести мову і про кількісний вияв найменших за обсягом мов­них одиниць, тобто фонем. У драматичних текстах низь­ку частотність мають сонорні приголосні; в поетичних текстах середню частотність мають м’які приголосні, а голосні — низьку.

Частотно переважають сонорні фонеми (порівняно з дзвінкими й глухими). Цим створюється ефект очевид­ної звучності поетичних рядків, їх внутрішньої потуж­ності, енергії. Фонемою [р] створюється така поетична фігура, як алітерація (лат. ad — до, при і littera — літе­ра): Звітрені… віспини град розсипав щедро по лиці; приголосні фонеми [р], [м] разом з голосною фонемою [о] чи [а] слугують одним із засобів побудови досить ви­разного зорового образу: Простягав мороз із тьмави лапу, волохату, з кігтями, важку, нагромадження, скупчення глухих, а серед них і глухого [ш] посилює ін­тимність почуттів ліричного героя, наприклад його ніжне ставлення до рідної домівки: Ти лише у шибочку шкрябни…

Неоднакові градації (лат. gradatio — поступове під­вищення, посилення), поєднання певних однотипних фонем у тексті, особливо поетичному, є одним із засобів наповнення тексту мовленнєвими барвами і позитивно впливає на його власне художні якості. Кількісний ви­яв різних фонем і створювані ними стилістичні нюанси властиві також прозовим творам, надають їм певної ху- дожцьо-мовленнєвої неповторності, індивідуальності.

Повтор (повторення) мовних одиниць буває різнотипним, але зазвичай характеризує мовлен­ня поетичне і має назву рефрен (франц. refrain), або

 

приспів (у пісні) — слово або група слів, які вжива­ються в тексті по кілька разів:

А втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — трава забуяє вгору; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи —

Научать літати листя; а втім, мені легко-легко, бо знаю: вернулись птахи — повіє весняний вітер… (В. Підпалий).

Може повторюватися (рефренуватись) окремий звук у функції окремого неповнозначного слова. Цим також створюється певне стилістичне забарвлення художньо- поетичних рядків:

І — о диво! Трупи встали І очі розкрили,

І брат з братом обнялися І проговорили слово.

Слово тихої любові Навіки і віки!

І потекли в одно море Слов’янськії ріки! (Т. Шевченко).

Рефрен [і] в цих рядках міжстрофовий, фонетико- морфологічний; ним посилюється зміст і художньо- мовленнєва виразність поетичного висловлювання, емо­ційна глибинність і оригінальність Шевченкових слів.

Стилістичний прийом, створюваний рефреном, який полягає в повторенні тих самих звуків (як у рядках з по­чатковим І), слів (інколи й речень) на початку двох або кількох суміжних рядків, називають анафорою .

Трапляються анафоричні повтори службових слів навіть в одній віршованій строфі, в одній поетичній фразі (реченні):

Місто от-от згасне, завмре, навіки заніміє — без хліба, без води, без ласки дружньої (П. Тичина). Один з особливих повторів мовних одиниць пред­ставлений алітерацією — поетично-стилістичним прийомом добору слів, який полягає в повторенні одно­типних за певною ознакою приголосних звуків в одному чи кількох рядках:

Сліпучі тони — і дика воля!

Ой, хтось заплакав посеред поля.

Зловісна доля, жорстока доля

Здаля сміялась струнка тополя (П. Тичина).

Протилежним до анафори (за місцем розміщення слів, звуків) стилістичним прийомом є епіфора (грец. epiphora — перенесення, повторення) — повто­рення однакових звукосполучень, слів наприкінці вір­шованих рядків:

Шевченка вулиця зелена,

Нагадує його слова,

Що зійдуться землі племена —

Сім’я велика і нова (М. Рильський).

Епіфора властива і прозовим творам: Піднялися в повітрі весла, щоб одразу вискочила на хвилю, на лах- мату височенну хвилю (Ю. Яновський).

3. Рима. Римою називають один з елементів, оз­наку інтонації, співзвуччя кінцівок слів у віршованих рядках. Вона буває повною (держава — іржава) або час­тковою (можливе — важливе):

0   Боже мій, така мені печаль

1         самота моя така безмежна, нема вітчизни. Око обережно обмацує дорогу — між проваль (В. Стус).

У цих віршованих рядках дві рими: повна — печаль і проваль і часткова — безмежна й обережно. Рима є своєрідною версифікацією (ладом, способом) мовлення, надання йому в багатьох випадках певного іронічного чи навіть каламбурного звучання. Використання рими в поезії та в інших текстах — це завжди вияв неабиякої художньої майстерності. Стилістично вмотивованою римою можуть створюватись такі важливі якості мов­лення, передусім поетичного, як його естетика, барвис­тість, яскравість.

4. Звуковідтворення, звуконаслідування. Ці явища своєрідні, фонетично суміжні, тісно пов’язані. Звуко­відтворення наявне тоді, коли текст (писаний чи усний) наповнений звуками певних об’єктів природи, криками тварин, птахів, шумами машин, механізмів тощо. Такі звуки передаються певними засобами мови, словами: Жене з гір бурелом, котить валуни, ріка глу­хо гуркоче, перемелюючи все в глибині на кам’яних сво­їх жорнах. Серед брудних пінявих бурунів пливе дерево зелене, гіллясте! Культурна розкотиста яблуня то ко­рінням, то кроною — разом з плодами — вигулькне з во­довороту, з масної нафти… Буруни підгрібають під себе буруни, вода сама в себе не потовплюється, цю ще тіль­ки проносить, а за нею знову з гуркотом летить жов­тий та чорний з нафтою вал, летить з худобою, з тач­ками та возами, що йдуть перекидом, лиш колесами ви- мелькують з піняви… Вулики пливуть! Разом із своїм унікальним укладом, із своїми залитими сім’ями, з щіль­никами й нектарами квітучих гір і долин… (О. Гончар). У тексті наявне багатократне повторення різних звуко­сполучень зі звуком [р]: гір-бур-гур-жор-ред-руд-бурун- тур-кор-крон-бурун-гріб-бурун-прон-гур-чор-перек і зву- косполуки із [л]: вули-ливу-аль-лами-іль-ли. Цими ори­гінально яскравими, водночас і грізними звуковими засобами створюється художньо виразна картина пото­пу, стихії, яка всесильна, усе долає на своєму шляху.

Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності через використання мовцем спе­ціально дібраних звуків: За вербами, за туманом в озе­речці тривожилась птиця, плескалась риба, а за дорогою зовсім несподівано озвався лісовий жайворон: «Ли-ли-ли- ля, ю-ля» (М. Стельмах); Генерал не міг знайти слів, щоб сказати про почуття, кров вдарила йому в голову, аж вуха почервоніли. — Я йому… — Б-б-бах… — відповідно вибухом біля штабу — Дзя-а-ах! — задзвеніли шибки (С. Скляренко).

Фонетичними засобами стилістики суттєво форму­ється краса й комунікативна принадність художнього тексту, слів у ньому. Вони вагомо впливають на довер­шеність, поглиблення змісту висловлюваного. За умов стилістично вмотивованого використання фонетично різноманітні і, водночас, близькі між собою слова вияв­ляють свої функціональні можливості найповніше і найдоречніше.