ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ РУСІ

Історично першою теорією, що пояснює феномен ви­никнення держави у східних слов'ян, була так звана нор­манська теорія. Її «хресними батьками» були німецькі вчені Г. 3. Байєр (1694-1738) і Г. Ф. Міллер (1705-1783), які стверджували, що Давньоруську державу заснували вихідці зі Скандинавії — нормани, яких на Русі називали варягами. При цьому вчені посилалися надані найдавнішого руського літопису «Повісті временних літ» (далі — ПВЛ) ченця Не­стора, у якому під 862 р. дійсно вміщений міф про покли­кання варягів в землі чуді, словен, кривичів і весі. Від ва­рягів, згідно ПВЛ, виникла також назва Русі.

«Пішли вони [чудь, словени, кривичі і весь] за море до варягів, до русі, — повідомляє Нестор. — Бо так іменували тих варягів — русь... Мовили русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній немає. Йдіть-но княжити і володіти нами».

І вибралися три брати з родами своїми, і з собою всю взяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили місто Ладогу. І сів в Ладозі самий старший Рюрик, а дру­гий, Синеус, — на Білому озері, а третій, Трувор, — в. Ізборську. І від тих варягів отримала назву Руська земля».

Потім літописець розповідає нам генеалогічну легенду про наступників Рюрика. Після смерті «батька-фундатора», го­ворить він, влада перейшла до його родича Олега, який 882 р. підступно захопив Київ і об'єднав північну і південну Русь в одну державу зі столицею в Києві. Коли Олег «прий­няв смерть від коня свого» (912), князем став Ігор, назва­ний літописцем сином Рюрика. А коли Ігор був убитий древ­лянами (945), правити стала його вдова Ольга. Як бачимо, всі перші правителі Русі носять варязькі імена. І це — один з ♦сильних» аргументів норманістів на користь їхньої теорії.

Серед відомих українських істориків на позиціях норма­нізму твердо стояв Д. Дорошенко. На його думку, варяги зіграли «роль зав'язі, роль цементу», що зв'язав в одне ціле розрізнені слов'янські племена і об'єднав їх «в одну по­літичну систему, в одну державу». Інші українські історики «старої школи» — М. Костомаров, В. Антонович, М. Гру- іиевський, Д. Багалій — стояли на позиціях антинорманізму. Родоначальником антинорманської ("або автохтонної, сло­в'янської) теорії походження Русі був російський вчений М. Ломоносов (1711—1762). У варязькій версії він побачив натяк на «неповноцінність» слов'ян, на їхню нездатність самостійно організувати на сво'іх землях державу.

Основні аргументи норманістів є такі:

1. Русь отримала свою назву від фінського слова Руотси, яким у середині IX сг. називали шведів.

2. Найдавніший літопис називає русів серед інших ва­рязьких народів — шведів, урманів (норвежців), англів і готів.

і Іііііиніаі. їм* м -їм-ті" і ч.| чмї у дого­ворах і іііі.іміни. смі 'НІ |і|> ), міі< мі »ишдимавське

похояжсііпн (Карм, Іиеггмц, Фярлоф, Нчргмуд)

4 V і.ічімі к к іі|і Ні і ■ ііч -і., і ти їм їх» ^значе­но, ми» ґиіім К р ппішіІІІі і.кий (ми. і ні н >р пі щранИВ ПО- СОЛЫ то ДО франка М ОГО іміїг)>.і <• >л ти .. І Благоче­стивого, у складі якого иничшшит і іір< п і питки «народу Рос»; Людовік вирішна, що ні «роси» Гіули шведами.

3. Візантійський імператор К<к пі і І. иршюродний у

своїй книзі «Про управління імперії ю» (Оімя ⁽)Я() р.) приво­дить як слов'янські, так і «рус..кі» на іни лнінроиських по­рогів. Більшість «руських» назв — янно сгаронорманського походження.

4. Ісламські географи і мацлрівники IX —X сг. мижди чітко відрізняли «русів» від «сакаліба» (слов'ян).

Аргументи антинорманістів такі:

1. Назва «Русь» етимологічно пов'язана не з Великим Новгородом або Ладогою на півночі, а з Україною (Середнім Подніпров'ям). Топонімічним доказом цього є наявність в цьому районі річок з назвами Рось, Русява, Роставиця. Крім того, у сірійській «Церковній історії» Захарії Рітора (555 р.) задовго до приходу норманів у Східну Європу зга­дується народ Нгоз або «Русь», що мешкав на південь від Києва (насправді, як довів професор О. Пріцак, слово кго$ є спотворенням грецького Иегоз — герой; у сірійському джерелі воно стосується міфічних амазонок).

2. У Скандинавії не мешкали племена або народ з назвою «Русь»; про них немає згадок в скандинавських сагах.

3. Норманські імена візантійських послів до імператора франків (839) і руських послів у Візантію (911) зовсім не доводять, що руси були шведами. Нормани-дипломати всього лише представляли слов'яно-руських князів.

4. Ісламський письменник Ібн-Хордадбег, що писав між 840 і 880 рр., однозначно називає русів слов'янським плем'ям.

5. Археологічний матеріал зі Східної Європи дає дуже мало речей варязького походження.

Нормани не могли «експортувати» ідею державності і державні структури в Східну Європу, оскільки в Сканди­навії в ту епоху ще не завершився процес розкладання перЕіскообщинних відносин і були відсутні розвинуті політичні інститути, як і у східних слов'ян.

На думку академіка Б. Рибакова, норманізм виник тоді, «коли і німецька і російська наука знаходилися ще в дитя­чому стані, коли у істориків були дуже туманні уявлення про складний багатовіковий процес народження державності. Ні система слов'янського господарства, ні тривала еволюція соціальних відносин не були відомі вченим. «Експорт» дер­жавності з іншої країни, здійснений двома-трьома войовничими загонами, здавався тоді природною формою народження держави». У ПВЛ процес народження держави стиснутий до декількох десятиріч IX ст., а тисячоліття ство­рення передумов такого народження умістилося в термін життя одного героя — фундатора держави. Пояснюється це міфологічним мисленням літописця і середньовічною звич­кою замінювати ціле його частиною, його символом (на­приклад, в малюнках місто підмінялося зображенням однієї вежі, а військо — одним вершником). Держава, в цьому випадку, була підмінена символічною постаттю князя Олега.

В. Ключевський один з перших зробив спробу зв'язати норманську теорію з уявленнями антинорманістів про місцеве, слов'янське коріння Давньоруської держави. Найбільш ран­ньою місцевою політичною формою, що утворилася на Русі біля середини IX ст., він вважав «городову область, тобто торговий округ, керований укріпленим містом, яке разом з тим служило і промисловим [ремісничим] осередком для цього округа». Другою місцевою політичною 4юрмою, на його дум­ку, стали «варязькі князівства». З об'єднання варязьких князівств і городових областей, що зберегли самостійність, вийшла третя політична форма — велике князівство Київ­ське, що стало «зерном того союзу слов'янських і сусідніх зним фінських племен, який можна визнати первинною формою Російської держави».

Подібної компромісної точ ки зору дотримувалися також українські історики О. Єфіменко та І. Крип'якевич.

На думку професора Гарвардського університету О. Пріца- ка, автора шеститомного дослідження «Походження Русі», ця держава не була заснована ні варягами, ні слов'янами. Вона являла собою поліетнічний і багатомовний торговельний союз, який и процесі встановлення сішго коїггролю над торговими шляхами між Балтійським, (. сред ісмним і Кас­пійським морями створив у Східній Європі політичне об'єднання під назвою Русь. Інакше кажучи, «Руссю» спо­чатку іменувалася не етнічна спільність (не плем'я або народ), а особлива рухлива соціальна група (корпорація), що складалася з професійних воїнів-куп ці її. Синтез корпо­рації морських і річкових кочовиків (вікінгів, варягів) зі степовими кочовиками (хазарами) сприяв, на думку Пріца- ка, появі в IX—X ст. Волзько-Руського каганату.

Проти концепції О. Пріцака виступили деякі сучасні ук­раїнські історики. Одним з головних опонентів американ­ського професора став, зокрема, академік П. Толочко. До найбільш слабких аргументів Пріцака він відніс його тезу про «експорт» державності в слов'янські землі з сусідніх країн (тільки не іншим народом, як це було у норманісгів, а міфічним багатонаціональним торговельним союзом), а також тверд­ження, що Київ з самого початку був хазарським містом.

Радянський академік Б. Греков зародження Київської ранньофеодальної держави бачив у віках, що передували] IX ст. Він зазначав, що в VII—IX ст. у народів, що населяли басейн Волхова—Дніпра, уже існував «класовий лад», за лишки родового суспільства йшли в минуле, а в деяких місцях навГгь у VII—VIII ст. намітилися політичні об'єднан­ня, про внутрішній устрій яких, правда, «нічого не відомо». З точкою зору Грекова солідаризувалися українські істори­ки В. Довженок, М. Брайчевський та ін. Для них Русь IX ст. — феодальна держава, однією з головних функцій! якої було забезпечення панування класу феодалів над кла­сом залежних селян. На подібних позиціях стояв і Л. ЧерепнЦ Дофеодальний період, коли розкладалися патріархальні відносини, виділялися сільські общини (погост— на півночі Русі, перш. - на півдні), формувалася приватна власність на землю, він датував VI- -VIII ст. А вже IX ст. для нього — це «час встановлення феодального способу виробництва і утворення ранньофеодальної відносно єдиної держави».

Б. Рибакон писав: «Процес первинного виникнення дер жавнос м і надр первіснообщинного ладу є процесом на стільки повільним і поступовим, що межа між двома фор-;

маціями іноді буває ледь примітною для ока пізнішого істо­рика». Сам він уявляв процес складання Давньоруської фео­дальної держави таким чином. У VI ст. в Середньому По­дніпров'ї виник «могутній союз слов'янських племен» — Руський союз, — у який увійшли власне русь (народ рос або рус), поляни і сіверяни. Цей союз племен вже наближав­ся до державності. У ньому самостійно народ жувалися відно­сини панування і підкорення, створювалася ієрархія влади, встановлювалася така форма регулярного стягування дани­ни, як полюддя, пов'язане із зовнішньою торгівлею, відбу­валося накопичення скарбів. Полюддя в рамках союзу пле­мен було вже перехідною формою до класового суспільства, до державності. Влада «князя князів» відривалася від родин­них зв'язків, ставала багатоступінчастою («князь князів» — князь племені — «старости» родів). У VI—VII ст. Руський союз племен витримав натиск кочових народів і використав своє вигідне положення на Дніпрі, ставши центром інте­грації східнослов'янських племінних союзів.

На другому етапі придніпровський союз перетворився в «суперсоюз», що включив у свої кордони в VIII — на почат­ку IX ст. декілька десятків окремих слов'янській племен, об'­єднаних в чотири великих союзи. З утворенням «союзу союзів» відрив верховної влади від безпосередніх виробників повністю завершився. Державна влада зовсім відділилася від старої родоплемінної організації, і право на землю вже не було по­в'язане зтрудовим і спадковим правом роду, племені, а з пра­вом верховної (відчуженої) влади, з правом військової сили.

М. Свердлов у монографії «Генезис і структура феодаль­ного суспільства в Давній Русі» (1983) стверджував, що Дав­ньоруська держава склалася до кінця X ст., пройшовши 4 етапи становлення: 1) племінні княжіння; 2) утворення ядра руської державності — Руської землі; 3) формування південного і північного державних утворень східних слов'ян в середині IX ст.; 4) об'єднання їх в Давньоруську державу з цен гром у Києві.

Отже, ми бачимо, що більшість фахівців з історії Київ­ської Русі переконана, по-перше, у тому, що вона виникла в процесі тривалої еволюції самого східнослов'янського суспіль­ства; по-друге, ядром цієї держави була Руська земля — територія Середнього Подніпров'я; по-третє, остаточне формуван­ня Давньоруської держави відбулося в IX—X ст.; і, нарешті, по-четверте, за характером це була феодальна (або ранньофео­дальна) держава. Що стосується великої кількості розходжень у поглядах на самий процес переходу від родоплемінного ладу до класового суспільства і держави, то пояснення цьому по­трібно шукати яку строкатості методологічних та ідеологічних підходів, так і в обмеженій кількості історичних джерел.

Політичний устрій київської русі в IX—XII ст.

Поява державних установ у Київській Русі була нероз­ривно пов'язана з виникненням і зміцненням князівської влади. Князь втілював у собі державу, він був центральною ланкою, ядром політичної системи.

В історичній науці немає єдиної точки зору на природу князівської влади. Дореволюційні історики, такі як С. Со­ловьев, В. Ключевський, М Костомаров, М. Грушевський, В. Сергієвич, О Єфіменко і О Пресняков, а з новітніх - І. Фроянов, не вважають великого князя київського монар­хом. Навпаки, В Татищев в своїй «Історії Російській» зобра­жав давньоруських князів до Мстислава Володимировича (1076—1132) включно як самовладних государів, а політич­ну систему Русі — як монархію Майже всі відомі історики радянського періоду (С.Юшков, Б Греков, Б Рибаков, Л. Черепній, М Тихоміров, В Пашуто, В. Довженок, М. Брайчевський, П. Толочко, М. Котляр, В Смолій, М. Свердлов) також бачили в київському князі IX—XII ст. ранньофеодального монарха.

Головний аргумент «антимонархістів» зводиться до того, що влада великого князя київського ніколи не була повною; її обмежували або рада бояр («боярська дума»), або народні збори (віче), або інші князі — члени князівської династії.

Основні аргументи «монархістів»:

1. Великий князь київський до 970-х років усунув від влади майже всіх племінних князів, замінивши їх своїми намісниками.

торія Середнього Подніпров'я; по-третє, остаточне формуван­ня Давньоруської держави відбулося в IX—X ст.; і, нарешті, по-четверте, за характером це була феодальна (або ранньофео­дальна) держава. Що стосується великої кількості розходжень у поглядах на самий процес переходу від родоплемінного ладу до класового суспільства і держави, то пояснення цьому по­трібно шукати яку строкатості методологічних та ідеологічних підходів, так і в обмеженій кількості історичних джерел.

Політичний устрій київської русі в IX—XII ст.

Поява державних установ у Київській Русі була нероз­ривно пов'язана з виникненням і зміцненням князівської влади. Князь втілював у собі державу, він був центральною ланкою, ядром політичної системи.

В історичній науці немає єдиної точки зору на природу князівської влади. Дореволюційні історики, такі як С. Со­ловьев, В. Ключевський, М Костомаров, М. Грушевський, В. Сергієвич, О Єфіменко і О Пресняков, а з новітніх - І. Фроянов, не вважають великого князя київського монар­хом. Навпаки, В Татищев в своїй «Історії Російській» зобра­жав давньоруських князів до Мстислава Володимировича (1076—1132) включно як самовладних государів, а політич­ну систему Русі — як монархію Майже всі відомі історики радянського періоду (С.Юшков, Б Греков, Б Рибаков, Л. Черепній, М Тихоміров, В Пашуто, В. Довженок, М. Брайчевський, П. Толочко, М. Котляр, В Смолій, М. Свердлов) також бачили в київському князі IX—XII ст. ранньофеодального монарха.

Головний аргумент «антимонархістів» зводиться до того, що влада великого князя київського ніколи не була повною; її обмежували або рада бояр («боярська дума»), або народні збори (віче), або інші князі — члени князівської династії.

Основні аргументи «монархістів»:

1. Великий князь київський до 970-х років усунув від влади майже всіх племінних князів, замінивши їх своїми намісниками.

споріднення (відносини дітей і батьків). Воно існувало в «доудільний період» історії Русі. В «удільний період» до нього додалися договори, які діяли у взаємних відносинах князів — бічних родичів.

Уперше про васальні зв 'язки князів заговорила радянська історіографія. Так, С. Юшков у «Нарисах з історії феодаліз­му в Київській Русі» (1939) вказував, що вже за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого на Русі склалася система «сімейних за формою, васальних по суті територі­альних відносин». Він вважав, що сюзеренітет великого князя не прикривався владою батька — зовнішнім вираженням його було «володіння київським столом».

Проте в основі міжкнязівських відносин, особливо після 1026 р., лежали не тільки васальні зв'язки. ПВЛ недвозначно свідчить про те, що в XI—XII ст. Русь нерідко являла собою конфедерацію політично незалежних територій (князівств, волостей, земель), керованих членами однієї династії. На­приклад, у 1026 р. після тривалої усобищ князь Ярослав Во­лодимирович (Мудрий) і його брат князь Мстислав уклали між собою договір поблизу Городця. «І розділили вони по Дніпру Руську землю: Ярослав взяв цю сторону, а Мстислав ту Л стали вони обидва жити мирно і в братолюбії...». Хоч Ярославу дістався київський стіл, у нас немає підстав роз­глядати Мстислава, що сів в Чернігові, як його васала.

У кінці XI ст. на Русі виникла ще одна форма міжкнязів­ських відносин, що не укладається в поняття васалітету. У 1097 р. великий князь Святополк Ізяславич разом з перея­славським князем Володимиром Мономахом скликали з Ьд князів в Любечі під Києвом, на якому було вирішено з метою припинення усобиць розділити Київську державу на окремі князівства. Тут же визначили, яка земля кому нале­жить (кожний повинен був володіти землею свого батька). Однак договір цей тримався недовго, і незабаром усобиці спалахнули знову.

Зовнішнім знаком придбання князем верховної влади було настоловання («посаження» на стіл, або престол), яке за­звичай здійснювалося на одному з князівських дворів. За даними документів XII ст., князь спочатку відправлявся поклонитися св. Софії Київській, а потім настоловався.

У зустрічі князя населенням брало участь духовенство. Гру- шевський припускав, шо на княжіння його благословляв митрополит.

Головними функціями князів у IX—XII ст. були військо­ве керівництво і дипломатичні стосунки. Військова діяльність князів мала ряд напрямів: 1) загарбницькі походи в сусідні землі з метою захоплення воєнної здобичі, накладення данини (контрибуцій), розширення території, вчинення по­літичного тиску; 2) захист Київської держави від зовнішніх ворогів, зокрема, від нападів кочовиків; 3) охорона внут­рішнього ладу і спокою, придушення виступів непокірних васалів і підданих.

Дипломатія давньоруських князів служила зовнішньо­політичним цілям Київської держави. При цьому вона вико­ристовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов'­янських племен, а з іншого — міжнародний досвід. Тексти договорів з іншими державами зберігалися в князівському архіві в Києві. Дипломатичні контакти знаходили підкріплен­ня в частих династичних шлюбах представників князівської родини з монархами різних країн.

Князь був активним будівничим державного апарату уп­равління. Він призначав чиновників: адміністративних, по­ліцейських, судових і фіскальних (зокрема, ним признача­лися посадники, тисяцькі, тіуни, вирники, біричи, мечники тощо). Князь сам контролював їх діяльність, а часом навіть брав на себе виконання їх функцій. Компетенцією князівської вла­ди була також законодавча і судова діяльність. Все зако­нодавство Київської Русі — це акти князівської влади. У XI—XII ст. з'явилося перше зведення законів, відоме в історичній науці під назвою «Руська Правда».

Як всяке феодальне право, давньоруське право було пра- иом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав, що немає і не може бути рівності між людьми, які належать до різних соціальних груп. Він не тільки не приховував цю нерівність, але всіляко і постійно її підкреслював. Особливо чітко со­ціальна диференціація простежується в карному праві. За­кон встановлював різну відповідальність за посягання на людей, що стояли на різних сходинках суспільної органі­зації. Наприклад, за вбивство найбільш знатних людей —

подвійна вира (80 гривен), за основну масу вільних людей — 40 гривен, за сільського старосту — 12 гривен, а за смерда (селянина-общинника) і холопа (раба) — лише 5 гривен.

У XI—XII ст. звичайним місцем суду стає князівський ¹ двір, на якому майже щодня розглядалися судові справи. Князь творив суд особисто або через своїх чиновників і ■ агентів, яких він же призначав.

Суд вершився гласно, у присутності представників місце- | вих громад, що було залишковим явищем тих часів, коли на- . родні збори відали судовими справами, розбирали скарги, виносили вироки. Роль суд ді в процесі судочинства відзнача- : лася великою пасивністю; проте активно діяли самі зацікав- ] лені сторони, насамперед позивач. Скривджений повинен був І сам вести «зведення», процедура якого детально викладена в «Руській Правді»; він же виконував вирок. Правда зазвичай відшукувалася колективно, загальним розумом мужів, що збиралися (судовим віче). Суб'єктивній оцінці судді залиша­лося дуже мало місця — явище цілком зрозуміле, якщо вра­хувати, що суд нерідко творили особисті слуги князя (тіуни), які нерідко були холопами (рабами). Як судові докази широ- ■ ко використовувалися свідчення свідків і присяга.

Князь контролював також фінанси, прибутки скарбниці! і витрати. М. Грушевський, незважаючи на обмаль історич-: них джерел, зумів ще в кінці XIX ст. дати загальну характе- і ристику даної функції князівської влади. Передусім, він зро­бив цілком вірогідне припущення, що в Київській Русі не існувало розмежування міждержавними прибутками і при­ватними прибутками князя: в скарбницю надходили, а потім витрачалися як державні кошти (військова здобич, данина, мито), так і прибутки від князівського господарства, «і вза­галі вся фінансова система значною мірою мала приватно­правовий характер».

Потрібно виділити і таку функцію князя, як управління церковною організацією, участь в церковних справах. Відомо, що введення християнства на Русі, перетворення його в державну релігію було тісно пов'язане з діяльністю велико-] го князя Володимира. Поширення нової релігії, що йшла на зміну язичництву, зустрічало сильний опір з боку народних мас, так що князь і його намісники змушені були вживати

примусових заходів. Щоб підтримати християнську церкву матеріально, князі відраховували на її користь частину дер­жавних коштів. Так, Володимир сприяв заснуванню митро­поличої (995—996 рр.) і декількох єпископських кафедр, пожертвував Десятинному храму св. Богородиці у Києві де­сятину — десяту частину прибутків від князівських маєтків і від князівських міст.

Хоч церковна організація в Київській Русі була створе­на за візантійським зразком і знаходилася в залежності від константинопольского патріарха, що призначав у Київ свого митрополита, проте великий князь володів верховною по­літичною, адміністративною і, можливо, судовою владою її церковних володіннях. Створення церковного законодав­ства XI—XIII ст. — так званих уставів — пов'язано з іме­нами великих князів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого.

Велика частина князівських уставів і уставних ірамот иизначає місце церковної організації в системі держави. Поява їх була викликана тісним зв'язком держави і церкви в се­редні віки, існуванням поряд зі світською владою особливої церковної влади митрополита, єпископів та їх чиновників.

Всупереч канонічним правилам, єпископські кафедри за­мінялися на Русі не собором єпископів, а за угодою митро- иолита і великого князя, причому ініціатива могла належа­ні як першому, так і другому. За князем, знов-таки всупереч к.шонам, признавалося також право заміщення ієрархів пгркви і суду над ними.

Характерне визнання Володимира Мономаха про те, що •чи «і за церковним порядком і за службою сам спостерігав». І Іік.івий також факт самочинного, без відома константино- Ііольского патріарха, призначення Ярославом Мудрим «ру- і имл Ларіона» митрополитом Київської Русі (у 1051 р.).

Оскільки великий князь вважав Русь спадковим володін­ням свого роду, він сам формував штат державних чинов­нії к ні, які повинні були допомагати йому реалізовувати його Кроно — право верховного правителя. При цьому він міг прислухатися до думок (порад) «кращих мужів» — членів -і і.іршої» дружини (бояр), митрополита, «старців град- • і.міх», а в окремих випадках — і до голосу віча.

Система управління, що діяла в Київській державі з X ст., в історичній літературі отримала назву дворово-вот­чинної. Прй такій системі державою керують як феодаль­ною вотчиною. Особи, що обслуговують потреби монарха, одночасно є чиновниками держави (термін «чиновники» сто­совно тієї епохи, звичайно, є умовним).

Дворово-вотчинна система передбачає виділення місце­вих органів управління. У цій якості виступають місцеві князі, посадники (намісники) і волостелі — посадові особи, що призначаються великим князем.

Суд ще не був відділений від адміністрації, спеціальних судових органів не існувало, тобто ті органи і посадові осо­би, які здійснювали законодавчу владу і управління, у той же час виконували і судові функції.

На вищих щаблях адміністративних сходинок знаходили­ся посадники, тисяцькі і воєводи. Інститут посадників, або намісників, забезпечував князівське управління містами і волостями, причому при зміні князів новий князь «саджав» своїх посадників. Посадниками ставали члени князівської «старшої» дружини — бояри, місцева племінна верхівка, а з часів Святослава — також сини великого князя.

Частина податків, що збиралася посадниками, передава­лася в їхнє розпорядження як плата за службу (так зване кормління). У ПВЛ повідомляється, що коли Ярослав був новгородським намісником, він щорічно збирав «уроків» З тис. гривен, із яких 2 тис. відсилав у Київ великому кня­зеві, а 1 тис. залишав на утримання своєї дружини в Новго­роді. Літописець додає, що «так давали всі посадники нов­городські».

Нарівні з князівськими посадниками помітну роль в міському управлінні в ЕХ—X ст. відігравали так звані «старці градські*. Спочатку це були старійшини найбільш сильних і впливових родів, але із зміцненням Давньоруської держа­ви вони перетворювалися в чиновників князівського адмі­ністративного апарату, ставали якщо не посадниками, то князівськими радниками, членами боярської думи.

Елементи центрального і місцевого управління, на думку Грушевського, поєднувалися в посаді тисяцького, яка увінчу­вала стару племінну десятинну систему народного ополчення

(десятки, сотні, тисячі). У XI—XII ст, десятинна система збе­реглася як архаїзм. Тисяцьких, соцьких (сотників) і десяцьких (десятників) уже призначає князь; вони відали військово- адмінісгратавними і часткою фінансовими справами.

Воєводи до утворення Давньоруської держави і на ранньому етапі її еволюції були виборними ватажками пле­мінного ополчення, а в X—XI ст. стають керівниками про­фесійної князівської дружини. У цей час воєводство дору­чалося найближчим до князя людям-годувальникам (хранителям малолітніх князів). І пізніше на воєводські по­сади призначалися в основному близькі до князя мужі.

Ще одна категорія князівських чиновників — тіуни. Відо­мості про їх наявність у складі князівської адміністрації містяться в Статуті князя Володимира. Тіун виступає тут як представник міського князівського суду.

Нижчі щаблі князівського адміністративного і судово-ви­конавчого апарату були зайняті молодшими дружинниками і слугами: вирниками, біричами, мечниками, митниками тощо. Вирник — це збирач данини і судового мита (вири), що отри­мував плату продуктами харчування і кормом для коней. Бірич брав участь у збиранні податків, стежив за громадським по­рядком, оповіщав на майданах волю князя, допомагав йому в судових і дипломатичних справах. Мечники, певно, складали гвардію князя, були його поручниками і судовими служите­лями. Митники займалися збором мита на торгах, мостах тощо.

Нарівні з князівським чиновницьким апаратом у Київській Русі існували органи місцевого самоврядування; свої уп­равлінські структури мали міста, сільські громади, церква.

У містах і сільських громадах — вервях вищими органами самоврядування були народні збори — віча і наради (ради) «кращих людей», «старійшин», «старців». На думку Грушев- ського, міські і сільські громади тримали у своїх руках значну частину адміністративного, поліцейського і фінансового управління і — певною мірою — суд.

Складовою частиною політичної системи Київської Русі були її збройні сили, що включали в себе князівську дружи­ну, народне ополчення, загони найманців і федератів. Збройні сили були створені і утримувалися Давньоруською держа­ною з метою загарбницьких і оборонних воєн, а також

підтримки внутрішнього громадського порядку. Уже в IX ст. до них входили піхота, кіннота і флот.

Ядром збройних сил, без Сумніву, була дружина. Джерела поділяють її на дві частини: «велику», «старшу», «передню», або «кращу» (бояри, огнішани), і «меншу», або «молодшу» (отроки, гриді, дітські, милостники).

Ще дореволюційні історики вказували на особливу роль дружини у формуванні нового суспільно-політичного ладу, що йшов на зміну первіснообщинному. Так, С. Соловьов вважав, що дружина мала могутній вплив на утворення но­вого суспільства тим, що внесла в соціальне середовище новий становий принцип на відміну від колишнього ро­дового.

На думку А. Преснякова, давньоруський князь збирав навколо себе нові соціальні сили, «протиставляючи їх на­родним общинам і організовуючи їх на засадах, незалежних від народного права», внаслідок чого був закладений підму­рівок нового суспільно-політичного ладу, що прийшов на зміну ладу вічових громад. Дружина уявлялася Преснякову союзом, «що виділяється із загального укладу народної об­щини в особливе, самодостатнє ціле».

Як старша, так і молодша дружини утримувалися за ра­хунок князя: дружинники отримували грошову платню («зо­лото і срібло»), а також платню натурою; крім того, боярам князь передавав в управління міста і волості з правом при­власнення частини данини і податків (система кормління). Слідів помісної практики, тобто винагороди за службу зе­мельними маєтками, в епоху Київської Русі ще не існува­ло, хоч боярське землеволодіння було вже розвинене.

При проведенні великих воєнних операцій князі спира­лися не тільки на професійні дружини, але і на «воїв» — народне ополчення. Вільне чоловіче населення Київської Русі потенційно було військом, хоч думка окремих дослідників про «тотальну озброєність народу» в X—XII ст. виглядає занадто категоричною. Учасники ополчення збиралися в похід за свій рахунок і, в залежності від достатку, служили в піхоті або в кінноті; у разі необхідності вони зверталися до князя за зброєю і конями. Ватажками ополчення були самі князі, а також тисяцькі і воєводи.

Помітну роль у збройних силах Русі відігравали також загони іноземних найманців і федератів. В IX—X ст., за сло­вами Грушевського, особливо цінний матеріал для київ­ського війська давали загони варягів. Це були «відмінні вої­ни», і, як чужинські елементи, вони були до речі там, де київським князям потрібен був вірний, нічим не пов'язаний з Києвом союзник. У X ст. варягів було особливо багато в числі бояр і намісників великого князя, їх вплив при кня­зівському дворі не послаблювався до першої половини XI ст.

Крім варягів руські князі наймали також загони печенігів, торків, хазар і касогів.

Володимир Мономах дозволив «чорним клобукам» (за­лишкам розбитих половцями торків, берендеїв і печенігів) поселитися на південних кордонах Русі як федератам, зобов'­язавши їх захищати степовий кордон від наскоків інших кочовиків. Ці загони знаходилися під командуванням їх влас­них ханів, а також руських князів і бояр.

Таким чином, можна констатувати, що Давньоруська держава мала у своєму розпорядженні значні військові ресурси, що дозволяло їй проводити незалежну і досить активну зовнішню політику, вести як оборонні, так і загар­бницькі війни, інтегрувати розрізнені частини і слов янсь- кихземелы неслов янськупериферін водне політичне ціле.

Складовою частиною політичної системи Київської Русі була також християнська церква

До офіційного введення християнства (приблизно 988— 990 рр.) на Русі панували язичницькі вірування, що закрі­плювали її територіальну розчленованість (загального для всіх земель пантеону богів не існувало). З метою посилення центральної влади князь Володимир намагався заснувати в Києві єдиний язичницький пантеон під верховенством гро­мовержця Перуна, але ця спроба не дала очікуваних резуль­татів; язичництво як релігія первіснообщинного ладу посту­пово відходило в минуле. Тому Володимир змушений був вдатися до послуг однієї з монотеїстичних релігій, а саме — християнства. Християнська церква повинна була виконува­ні в державі важливу ідеологічну функцію — духовно об'- «пиувати підданих великого князя і духовно їх лідпорядко- иунати його владі.

Услід за хрещенням самого князя Володимира і його дру­жини пішло хрещення всієї Русі. Але введення нової релігії проходило важко, зустрічало сильний опір і вимагало вико­ристання примусових заходів. У Новгороді введення христи­янства спричинило повстання. Лише застосувавши силу, ро­зоривши язичницькі «требища» (святилища), посаднику Добрині і тисяцькому Путяті вдалося примусити новгородців хреститися. Із ще більшими ускладненнями проповідники християнства зустрілися в Ростово-Суздальській землі, де волхви підіймали народ на повстання в 1024 і 1071 рр. Зовсім пізно прийняли християнство в'ятичі (Північно-Східна Русь).' Археологічні розкопки свідчать, що в XII—XIII ст. в них зберігалися язичницькі поховання.

В XI—XII ст. церкви і монастирі вже володіли великими земельними угіддями, селами і містами. Цьому сприяло те,; що церковна і монастирська землі, на відміну від князів- , ської або боярської, не передавалися у спадщину і не дробилися. Передача у власність церкви князівських земель оформлялася спеціальними жалуваними грамотами. Христи­янська церква освячувала і благословляла князівську владу, пропагувала успадковану з Візантії теорію божественного походження цієї влади, активно проповідувала ідею єдності Русі, закликала населення сприяти князеві в захисті тери-і торії Давньоруської держави від наскоків кочовиків тощо. Вищі ієрархи церкви нерідко були першими радниками ве-| ликого князя, часто виступали посередниками у відносинах' між князями (особливо в ролі примирителів).

Визначальну роль у прийнятті Руссю християнства за візантійським (грецьким, православним) зразком зіграло, безсумнівно, питання про верховну владу. У Візантії — на відміну від західноєвропейських країн, що визнавали вер-і ховенство духовної влади римських пап — церква і її слу­жителі буди підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненії: центральної влади. Такий стан справ цілком відповідав праг ненням великих князів. Київські митрополити залежали в" них і проводили політику в інтересах великокняжої влади.) Маючи спільну з великими князями резиденцію в Києві,, одним цим фактом митрополити прославляли його владу н владою інших князів. Поки руська митрополія знаходила

в Києві, відмічає академік П.Толочко, жодне давньорусь­ке князівство, яким би сильним воно не було, не могло розраховувати на повну незалежність.