Характерні риси давньоруської культури

Матеріальна і духовна культура Київської Русі представ- лена численними пам'ятками, які умовно можуть бути роз- пілені на дві великі сфери — сферу офіційної (елітної, хри- і піянської) культури і сферу народної (язичницької у своїй основі) культури.

Культура широких мас народу в X—XII ст. розвивалася під впливом як язичництва, так і християнських цінностей. Місяці календаря мали назви побутового, аграрно-вироб- нпчого характеру. Рік ділився на три частини: весна-літо, осінь і зима. Характерним весняним святковим циклом була Мчсницяъп карнавально-сміховою культурою, фарсовими Похованнями опудал жіночого божества, буйними діоні- і Міськими веселощами. На весняні свята запалювали сонячні Ліна ітя. Сонячна символіка була присутня в катаннях з гірок

Богородиці (15 серпня), нарешті, Різдво — 25 грудня. Зараз цим святам відповідають пости; до XIV ст. піст був один — перед Великоднем.

Крім згаданих церковних свят, щодня відзначались якісь дати церковного календаря, присвячені святим, мученикам та іншим сакралізованим особистостям. Упродовж кількох століть сформувалася система культових дій — богослужінь, що відбувалися всередині храму і являли собою сукупність містерій, де читання уривків із Біблії чергувалося з читан­ням і співом спеціально написаних для служби текстів, а також з символічними діями священнослужителів.

До сакральної літератури належали требники (для при­ватного богослужіння), служебники (для суспільного бого­служіння) і часослови. Основою богослужіння були слу- жебні псалтирі. До жанру церковної публіцистики відносилися проповіді. Маючи повчальний, дидактичний ха­рактер, вони виходили за рамки чисто релігійної тематики, мали і етичне, і політичне, і філософське значення. Прикла­дом такої проповіді, тобто дійства сакрального і одночасно літературного, богословсько-філософського тексту, стало відоме «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.

З упровадженням християнства на Русі почалося будів­ництво церковних споруд. У східній (грецькій, візантійській) церкві панувала так звана хрестово-купольна конструкція храму, розроблена константинопольскою архітектурно-бу- дівничою школою. Ця конструкція виходить з ідеї храму як корабля, орієнтованого на схід напівкруглою передньою частиною, напівсферичні куполи якого, увінчані хрестами, символізують не тільки небесне шатро, але й вітрила. Кора- бель-неф перетинав з півночі на південь трансепт, що надавав усій споруді вигляду хреста. Куполів було, як правило, кілька (три-п'ять і більше). Храм мислився як символ Космосу — гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова.

Перші церкви на Русі будували, очевидно, з дерева. Ка­м'яні собори були рідкістю, зводили їх відповідно до візан­тійського канону. У XI ст. були побудовані київський собор Богородиці (Десятинна церква), Софійські собори в Києві, Новгороді і Полоцьку, Спасо-Преображсмський собор в Чернігові, Успенський собор Києво-Печерського монасти­

ря. Під впливом архітектури Успенського собору в XII ст. будуються Михайлівський «золотоверхий» монастирський собор у Києві, невеликий Спас-на-Берестові (усипальниця київських князів), Спаські собори в Смоленську, Ростові та Суздалі.

Увесь внутрішній простір храму покривали живописні образи. Образний ряд символічно «кодував» сакральну ідею храму і читався, як текст, зліва направо і згори вниз, почи­наючи з купола. Зображалися переважно священні події, свя­та, лики святих. Образи-ікони були вічними представника­ми небесних реалій, що перебувають поза часом і простором. Не ікона — образ світу, а навпаки, світ є образом вічної і незмінної сутності, вираженої в іконі. Не ми дивимося на ікону, а вона дивиться на нас очима Бога. Звідси — зовсім інший підхід до простору. Перспектива в іконі не відпові­дає перспективі нашого зорового сприйняття, простір її відкривається, а не закривається. В іконі ми не знайдемо і джерела освітлення. Світло немов струмує звідусіль і нізвідки. Колір втрачає своє звичайне призначення і стає символіч­ним. Головне тут — співвідношення кольорів, кожний з яких має самостійне символічне значення.

Першими відомими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Григорій і Аліпій; ос­танній, за свідченням Печерського патерика, «ікони писати хитр був зело». На жаль, час не пощадив велику частину іконописного мистецтва. На території України збереглися тільки мозаїки і фрески храмів Софії, Михайлівського і Кирилівського соборів, фрагменти у Спасі-на-Берестові та в деяких інших храмах.

Загалом можна констатувати, що матеріальна і духовна культура Київської Русі розвивалася як на основі місцевих традицій, так і на основі творчого освоєння дося гнень сусідніх країн (передусім Візантії). При цьому в ній виразно простежу­валися два могутніх пласти — язичницький та християнсь­кий, які і протистояли один одному, і доповнювали один одного. Хоч в різних князівствах елементи народної культури могли мати свої специфічні особливості (різні говірки, каз­ки, міфи, типи споруд і одягу, обряди тощо), все ж і на «низькому» і на «високому» рівнях культури спостерігалася її досить стійка єдність. Ця єдність дозволяє нам говорити про єдине культурне поле, на якому будуть формуватися українській, російський і білоруський народи.