Князівське законодавство

Князівське законодавство – це продукти правотворчості великих князів київських, а згодом і удільних в тому числі галицько – волинських.

Князівські аконодавчі акти можна розбити на такі групи:

- устави

- уроки

- грамоти.

Під уставами розуміються постанови князів на доповнення або зміну норм звичаєвого права

За формою – короткі з однієї норми і складні устави з десяти і більше норм.

До уставу можна віднести Закон руський 1 пол 9 ст, Устав земляний Володимира Великого, Руська правда, церковні устави, устав Володимира Мономаха поч 12 ст – складні устави.

Під уроками треба розуміти постанову князів переважно фінансового характеру про всілякі данини, податки на користь князя а також про судові витрати. Наприклад в Руській правді є Урок вирникам (судові виконавці).

Грамоти могли бути усними і письмовими. В 10-11 ст всі грамоти можна було поділити на уставні (до всього населення) і жалувані грамоти (до окремих фізичних юридичних осіб). На поч 14 ст їх можна налічити близько 16 видів(уставні охоронні дарувальні підтверджувальні та ін).

Церковні устави. Поділяються на загальні (на тер всієї Київської Русі) і місцеві (в окремих удальних князівствах).

До загальних належали:

• устав великого князя Володимира Великого кін 10 поч 11 ст(до 1015 р) устав Володимира про церковні суди;

• Ярослава володимировича (Мудрого) 1019-1054р.

Місцеві :

• новгородські церковні уставні грамоти. Їх декілька . видані з 1125-1136 р. Перший називають новгородського князя Всеволода Гавриїла і новгородського князя Святослава Ольговича;

• церковний устав смоленського князя Ростислава Мстиславовича 1137 р .

Всього збереглося 6 місцевих церковних уставів.

Під церковними уставами розумілися великокняжі акти, які визначали:

1. положення церкви і уховнства у світському суспільстві у великому князівстві

2. акти що надавали засобидля утримання церкви (десятину всіх прибутків держави з бюджету)

3. акти про підсудність церковних судів за предметами і особами.

.

За своєю структурою устави можна було поділити на такі частини

1. вступ або передслово, де йшлося про прийняття християнства від греків, взяття для києва митрополитів, побудову в Києві церкви Святої Богородці (Десятинна церква), про дарування цій церкві десятої частки прибутків, про надання суду митрополиту і єпископам визначеної категорії справ для розгляду, про обіцянку кназів, що цих статутів будуть дотримуватись їх нащадки.

2. центральна, або установча частина. В ній був перелік справ, які бли передані для розгляду церковними судами як цивільних так і кримінальних, напр про розторженння шлюбу, пограбування церковного майна, про богохульство проти православної віри. По-друге, вказувався перелік осіб які попадали під церковну юрисдикцію. Крім священників і монахів це були ще світські люди – утриманці церкви. По – третє, церкві переавалися на збереження і охорону торгові міри довжини і ваги.

3. кожен статут мав таке заключення : якщо якийсь пункт буде порушено, то ці особи будуть прокляті і відлучені від церкви(санкція).

За мірою покарання за злочини, які розгляд церк судами, місцеві статути були строгішими, ніж загальні.

Поняття Корнчих книг(божі книги) – це були збірники церковних канонів і цивільних законів із церковних справ. В ці збірники вміщувалися збірники візантійського права , церковні устави на другому місці і на третьому місці збірники світського законодавства починаючи від спискв Руської правди до Литовських статутів. Зберігалися при резиденції єпископів і великих монастирів. Ці збірники можна назвати наслідками консолідації давньоруського права. Найбільш відомою була Київська Корнча книга, в яку були занесені церковні акти, які були видані починаючи із 2 пол 9 ст.

Рецепція візантійського права (рецепція з грецької – запозичення). Запозичення законодавства більш досконалої в правовому відношенні візантійської імперії у нерозвинуте законодавство Київської Русі. Розрізняють 2 вида рецепції

1. та що здійснюється за повелінням держ влади рецептуючої країни (яка передає аки) – загальна або законодавча рецепція.

2. запозичення за звичаєм або судовою практикою – добровільна, узуальна (звичаєва).

Для прикладу. Класичний приклад законодавчої рецепції Кодекс Наполеона 1804 р. Звичаєва рецепція – рецепція візантійськоо права до Києвської Русі. Запозичувалися як окремі статті з різних збірників, так і цілі збірники законодавчих актів.

1. номоканон. Із грец (хомо – людський закон; канон – церковний закон). Перший із них був складений в 6 ст н р константинопольським патріархом Іоаном Схоластиком. В 9 ст цей збірник доповнений патріархом Фотієм (номоканон Фотія). Текст повністю переписувався до корнчих кних і іноді корнчі книги називали номоканонами. Найдревніші, які дійшли до нашого часу софіївської редакції склад із 14 титулів і едакції патріарха Фокія – 50 титулів.

2. еклога імператора Візантії Льва 740 р. Складалася із інструкції дегестів кодексів і новел Юстиніана. 17 розділів – кримінальне право, 18-тий – розподіл військових тролфеїв.

3. трохірон імператора Василія Македоняненко прибл 878 р. 40 титулів. 11 – сімейно – шлюбне право, 12 – 20 – зобов*язальне право, 21-37 – спадкове право, 38 – житлове право, 39 – норми кримінального права, 40- питання розподіла воєнної добичі.

4. закон судний людям або судебник царя Корстянтина болгаро – візантійського походження. Діяв у 2-х редакціях – короткіх і просторовій. Більшість норм були присвячені нормам кримінального права та кримінального процесу. Нарп про допит свідків, інші допити.

5. книга Законія. Це також пам*ятка візантійсько-болгарського права кін 12 поч 13 ст. Складалася з таких розділів : 1. закони землеробства 2. закони про покарання 3. про розділ шлюбного майна 4. про судові докази(про послухі). Але впринципі всі норми законів були присвячені кримінальному праву.

Перелічені збірники мали велике значення для розвитку судочинства КР. Вони були джерелами для подальших систематизацій вітчизняного права. Деякі положення номоканонів для церк судів діють і сьогодні.

Руська правда – пам*ятка ранньофеодального права України.

До нашого чсу дійшло біля 300 списків тексту Рп. Із них тільки третина були оброблені, надруковані науковцями. Інші ще не досліджені.

За тотожністю зміста всі списки поділяють на 3 редакції:

• Коротка редакція

• Просторова редакція

• Скорочена редакція.

Кожен із списків має свою особисту назву або за прізвищем того хто зайшов і обробив список. Напр Карамзінський, Татіщевський список. Або за місцем знаходження цих списків. Напр Академічний список або Троїцький список.

Джерелами Рп були 11 – 12 ст.

• норми звичаєвого права;

• деякі положення із міжнародних договорів із Візантією і німецькими державами.

• окремі акти князівського законодавства (устави та уроки)

• судова практика великокняжих судів.

• Деякі положення з номоканонів стосовно розміру різних штрафів.

За змістом Рп у всіх її редакціях вміщувала норма майже всіх галузей права.

За своєю структурою норми Рп були неврорядковані і визначеної системи не мали. Для кращого прийняття тексту вчені з 2 пол 18 ст починають розбивати Рп на окремі статті та пункти але це штучний розподіл. Коротка правда за структурою складається 43 ст просторова правда 120 ст скорочена 21 ст. Слід відмітити що як зразок світського законодавстві Рп не мала такої міри покарання як смертна кара.

Історичне значення. Рп була регулятором суспільних відносин між окремими верствами населення, між людьми. В майбутньому списки Рп використовувались в подальих систематизаціях руського права, у ВКЛ, Московській державі, Чехії та ін країн.

Ознайомитись з текстом.

Виникнення і розвиток спеціальних галузей права.

1. ЦИВІЛЬНЕ право (речове)

Цивільне право – це галузь права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юр рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Протягом 9-14 ст в давньому руському праві не було поділу на галузі та інститути права. Норми цивільного права були розпорошені по різним письмовим пам*яткам. Вони були і в міжнар договорах, князівських уставах, церковному та візантійському законодавстві. Але насамперед цивільні правовідносини регулювалися усним звичаєвим правом.

Умовно тогочасне цивільне право можна поділити на такі інститути:

- права власності (речове право)та правоволодіння (майнове право) . в давньоруському праві не було ще чіткого розмежування між правом власності і правом володіння. Більшість договорів оформлювалась в усній формі, тому письмове підтвердження власності було переважно відсутнє, юридично незакріплене. В праворозумінні тогочасного населення фактичне володіння речами і було власністю. Технічний розрив між посідальником власності і самим майном приводив до того, що довести свою власність у судовому порядку було важко.

Суб*єкти права власності

1-фізичні особи(всі мешканці Київської Русі-дієздатні крім холопів(рабів)

2-юридичні особи(субєкти колективної власності-держава,як особливий субєкт її установи,монастирі,сільські та міські громади,купецькі торгові обєкти)

Обєктом права власності та права володіння було державне, колективне та приватне майно

Предмети правовласності поділялися на нерухомі і рухомі. Нерухомі(земля,маєток, а не будинки. В К.Р. особлива нерухомість-бортні ліси,боброві гони-це штучні ставки,де проживали бобри, та інші.)

Рухомі- всі інші речі включаючи холопів ,рабів.

Нерухове та рухоме майно мало однаковий захист суда, але більшою правомочністю та правовим захистом користувалися основні версвт населення( світська та церковна знать, бояри та інші

- Право зобов*язань-зобовязання могли виникати з двох підстав

1-внаслідок порушення договорів

2-внаслідок моральної або матеріальноїшколи під час скоєння злочину - делікти

Відповідальність може бути матеріальна і моральна.

Види договорів

1. Найдавнішим і одним із найпоширенішим був договір обміну. Як правило він був усним

2. договір купівлі – продажу. Могли були двосторонні і багатосторонні. Здебільшого заключалися в усній формі з свідками і без свідків. При угодах із нерухомим майном все більше практикувалась письмова форма заключення договорів. Ці договори могли заключати тільки дієздатні особи. Дієзнатність наступала з повноліття або одруження.

3. договір позики. Він міг бути безпроцентним і підпроцентним. Проценти називалис по-різному. При позиці грошей – різане, зерна – насипом, хутра – куницею, тощо. Срок позики був трьохрічний, річний і 3-місячний.

4. договори найму. Поділялись на службовий найм (дружинники йшли служити до війська князя), робочий найм (для виконання різних робіт) ,майновий майм (лодки, морські судна).

Деякі категорії договорів були безкорисними. Насамперед це договір дарування, перевозу, поклажі, зберігання. Давньоруське право знало поняття давнини – позивна (межі розгляду справи в суді) і давнина зберігання, при якій майно могло берегти власність.

РОДИННЕ право

- сімейно – шлюбне. Сімейно – шлюбні правовідносини встановлювались між подружжям та між батьками і дітьми.

Шлюб мав різні форми укладання.

1. збереглися ще з дохристиянської епохи – умовна купівля молодої, умовне викрадення, переведення молодої до маєтку батьків.

2. християнство внесло таку форму як церковне вінчання. Але населення не відразу перейнялося християнською вірою. Вінчалася тільки знать, деякі міські мешканці. 80% шлюбів були за звичаєвим правом, а не за вінчанням.

Шлюб розглядався двояко.

1. це був один із видів договорів між жінкою і чоловіком на спільне подружнє життя

2. божественне таїнство.

Саме слово шлюб на давньослов*янській мові означає зобов*язання. Такий термін застосовували князі у своїх грамотах.

Шлюбний він для хлопців із 14 років, для дівчат з 12 років. Середній вік був 30-35 років.

Заборонялися шлюби між близькими родичами до 4-го коліна. Хоча церква вважала багатоособові шлюби злочином до 14 ст і пізніше була пристня як полігамія і поліандрія. І це не засуджувалося суспільством морально.

Причини розірвання шлюбу:

- тяжка заразна хвороба

- безпдіддя

- подружня зрада

- постриження в ченці

- довгочасна відсутність одного з подружжя.

Православна церква і тоді і зараз дозволяє розірвання шлюбу. Католицька забороняє. Якшо одруження через вінчання – розривав шлюб священник з відповідним записом, а подружнє майно ділив світський суд.

- опікунське виникало внаслідок смерті одного або обох батьків над неповнолітніми дітьми до їх одруження або повноліття. Опікуном в першу чергу могла бути мати після смерті батька. Якшо мити вдруге виходила заміж або помирали обоє з батьків опікунами церквою або громадою призначалися близькі родичі. Опікуни зобов*язувались утримувати і виховувати дітей, зберігати їх майно для передачі по спадку, коли настане повноліття. Опікуни мали і права. Вони могли користуватися спадковим майом дітей, проживати в маєтках, користуватися землею. Якщо опікуни погано утримуали дітей або не зберігли майно, вони несли кримінальну відповідальність і призначалися нові опікуни.

- спадкове право було досить розвинуте. Спадок міг передаватися за заповітом спадкодавця. Заповіт міг бути як усний (при свідках) так і письмовий. При відсутності заповіту майно переходило за звичаєм (за законом). Спадкоємцями як правило були сини померлих. Виключення було встановлено для дочок бояр, які при відсутності синів ставали власниками майна. А в загальному порядку дочки отримували із спадкового майна тільки частку на посаг. Вдова повинна була пожиттєво бути на утриманні синів, але вона отримувала майновий посаг, ящо він зберігся. Головним спадкоємцем за давньоруським а потім українським правом був молодший син.

КРИМІНАЛЬНЕ право.

Кримінальне право – це сукупність юр норм, якими втановлюються засади крим відповідальності, види злочинів та покаання за їх вчинення. Ці норми регулюють сусп відносини, що виникають з факту виникнення злочину.

Так само як і цивільне право в КР норми крим права ще не оформились в окрему галузь. Ці норми були вміщені в міжнар договорах, РП, церковних уставах, номоканонах та ін збірниках. Але так як і цивільне, поняття злочину, його види, мету покарань здебільшого визначало звичаєве право. Більшість крим справ у судах за звич правом. Злочин називався «обіда». Під обідою розумілі і цивільні правопорушення, а не лише кримінальні.

Види слочинів

1. злочини проти життя (вбивство). Вони могли бути умисними і неумисними, або з необережності. Але були такі вбивства, за які не призначали міру покарання (при мірі обороні, при провокаціях, безкарним було вбивство нічного злодія в приміщенні). Пом*якшенням покарання було за вбивство матір*ю новородженої дитини

2. злочини проти тіла та здоров*я – нанесення тілесних ушоджень умисно і неумисно, причинення шкоди здоров*ю через отруєння.

3. злочини проти честі та поваги. Іноді розцінювалися більш тяжкими ніж злочини проти тіла.

4. злочини проти майна – пограбування, шахрайство, підпал, перенесення земельних меж.

Найтяжчі злочини

1. вбивство в розбої

2. крадіжка коня

3. підпали, особливо в містах.

Мета та система покарання.

1. Най важливішою мето покарання було відшкодування збитків

2. запобігання нових злочинів

3. фізичні страждання злочинця

Руське законодвство не знало такого виду покарань як смертна кара. Дозволялася кровна помста для родичів вбитого. Найпоширенішим видом покарання була вира – штраф, грошовий або майновий. Найтяжчим видом покарання було «поток і розграблення» - конфіскація всього майна і продажа його в рабство за межі держави. Практикувалась також проста конфіскація майна ,церковне покаяння.

Судоустрій та судочинство

Д і п київської та галицько-волинської русі.

За часів КР до початку 14 ст єдиної судової системи ще не було. Але функціонували окремі судові органи, які були в деякій мірі пов*язані між собою. Насамперед це

1. княжі суди. Вони здійснювалися або самим великим князем київським, або його намісниками (князями) та спеціальними урядовцями тиунами або мечниками. І тільки в мірі тих повноважень, що надавав їм князь. Такі суди могли розглядати справи при великокняжих дворах, або були так звані об*їзні суди. Починає складатися інститут судових виконавців. Це були вирники, ябедники, писарі. Ці суди розглядали всі категорії справ без виключення, могли змінювати рішення інших судових органів.

2. вічові суди у містах. Насамперед у Києві, Чернігові, Переяславі. Це були суди народних зборів, які розглядали спочатку всі категорії справ, а потім тільки найважливіші (про зраду вітчизні, про відповідальність великокняжих урядовців).

3. вервні суди. Розглядали 80% справ. Основне джерело – звичаєве право. Суддями були поважні члени громади, старійшини, старости. Рішення сприймалися князівською владою

4. приватновласницькі суди. Суди феодалів над залежними від них селянами. Відсоток цих судів був невеликий.

5. церковні суди. Після прийняття християнства. Митрополичий суд та єпископів. Під юрисдикцію цих судів підпадали монахи, священники та їх родини, утриманці церкви (вдови, сироти). Крім того великокняжою владою передавалися окремі категорії справ для розгляду з церковних судах :розподіл подружнього майна, спадку, злочини проти церкви, релігії, моралі, сім*ї. Джерелами було як звичаєве право, так і номоканони.

Судовий процес. Судочинство.

До 14 ст не було відмінності між цивільним і кримінальним процесом. Не було чітко визначених стадій (дізнання, попереднє слідство, ). Весь судовий процес називався «тяжба». В давньоруському праві процесі були свої особливі інститути, яких не було в праві інших народів – «Свод», «гоніння сліду».

Свод- і досудове слідство, і розгляд справи. Здійснювався при пограбуванні. Коли потерпілий знав де знаходиться його річ, але не знав хто зловмисник.

Гоніння сліду – здійсювалось при пограбуванні і вбивсті. Починався слідством і закінчувався судовим розглядом. Слідчі призначалися з громади. Їх називали судими мужами. Досліджували всі сторони скоєного злочину. Буквально йшли по сліду злочинця. Якщо докази приводили до якоїсь конкретної людини, особа могла відвести цей слід від себе але вже з іншими слідчими. Функції перших закінчувалися. Якщо не відвів від себе слід, то повинен був відповідати.

Безпосередній судовий розгляд називався розправою в присутності призначених суддів. Їх кількість чітко не визначалася. Безпосередній судовий процес був відкритим, публічним та змагальним з дослідженням різних доказів.

Види доказів :

1. присяга, клятва на хресті для християн, або язичницька рота на мечі, землі, сонці.

2. свідчення свідків. «Видоки» - прямі свідки, які були на місці злочину. «Полсухи» - косвенні свідки, які щось чули.

3. речові докази. Майно, синці на тілі, труп померлого.

4. випробування огнем, водою, полем(двобій) – ордалії.

Вироки.

Із цивільних справ виконавцем вироку була сторна, яка перемогла. Кримінальні вироки виконувалися як правило державними урядовцями або особами, яких призначала громада.

Судові рішення могли бути оскаржені в княжому суді.

«Право України в 2 пол 14- 16 ст. Система прав ВКЛ»

Після остаточного розпаду КР в 1 пол 14 ст її північно-східні землі згодом входять до складу Московського князівства, а більшість пд-зх земель – до складу ВКЛ. Українські та білоруські землі та населення цієї країни складало прибл 90 %.

Господарі ВКЛ упадкували від КР систему управління, судоустрій, право. Тому в історіографії ВКЛ часто називають Литовсько-Руською державою. Право цієї держави в своєму розвитку пройшло декілька етапів.

1. етап звичаєвого права. З моменту входження укр і білор земель до складу ВКЛ і до середини 15 ст. Основним джерелом права були правові звичаї.

2. паритетний між звичаєвим та писаним правом. 2пол 15 ст – поч 16 ст.

3. статутний період. З прийняття Статуту ВКЛ 1529р, де було сказано, що судові справи повинні вирішуватися тільки на основі діючого законодавства, тобто статутів. Також можна віднести до становлення, появи та розвитку станово-представницького права.

Джерела Л-Р права.

Це право не було тільки укр, білор або лит, а було правом єдиної держави, але зі своїми поземельними особливостями.