3. Зайнятість і безробіття як соціально-економічні явища. Поняття ефективної зайнятості

Зайнятість як соціально-економічна категорія характеризує різні форми участі працездатного населення в суспільне корисній діяльності з одержанням відповідних доходів. До зайнятого населення належать особи обох статей у віці 16 років і більше, котрі у період, який розгля­дається:

• виконували роботу за наймом за винагороду на умовах повного або неповного робочого часу, а також іншу роботу, що дає дохід, само­стійно чи в окремих громадян, незалежно від строків одержання без­посередньої плати за працю чи доходу;

• тимчасово були відсутні на роботі з різних причин (хвороба, відпуст­ка, відрядження, перепідготовка, страйки тощо);

• виконували роботу без оплати на сімейному підприємстві.

Зайняте населення — це активна частіша трудових ресурсів, за­лучена до суспільного виробництва. За методологією ООН, до нього належать:

1) ті, що працюють за наймом, у тому числі за кордоном;

2) підприємці (зайняті на власному підприємстві);

3) учні, що одержують стипендії;

4) частково зайняті студенти і домогосподарки;

5) особи вільних професій;

6) військовослужбовці;

7) члени родин, які допомагають у вихованні дітей, догляді за інвалі­дами та літніми людьми тощо.

За міжнародними стандартами, для робочих цілей поняття «певна робота» означає роботу, виконувану впродовж не менш як однієї годи­ни за тиждень.

Розмежування роботи за наймом і роботи на власному підприєм­стві має на меті показати, що зайнятість — це не тільки робота за заро­бітну плату чи платню, для одержання прибутку чи сімейного доходу, включаючи виробництво для власного споживання.

Структура зайнятості — це сукупність пропорцій у викорис­танні робочої сили суспільства між:

1) кількістю зайнятих і незайнятих трудових ресурсів у суспільному виробництві;

2) кількістю зайнятих, розподілених за видами зайнятості;

3) зайнятими в матеріальному виробництві й у невиробничій сфері;

4) кількістю зайнятих по регіонах країни;

5) кількістю зайнятих у галузях матеріального виробництва й у найва­жливіших галузях невиробничої сфери;

6) кількістю зайнятих працівників різних професійно-кваліфікаційних груп.

Зайнятість є соціально-економічним відношенням внаслідок по­єднання працівника із засобами виробництва. Вона відображає сукуп­ність відносин та участь людей у суспільному виробництві і пов'язана з процесами формування, розподілу, перерозподілу та використання тру­дових ресурсів.

Соціально-економічний зміст зайнятості залежить від способу виробництва.

У ринковій економіці деяких розвинених країн поряд із зростан­ням виробництва збільшується надлишкове населення, що конкретно виражається у перетворенні безробіття на хронічне, масове, яке зростає у періоди економічних криз і навіть існує поряд з недовантаженням ви­робничих потужностей. До того ж, крім повного безробіття існує й час­ткове з відповідним зниженням заробітної плати.

Раціональність зайнятості визначається: ефективністю трудо­вої діяльності в найширшому розумінні цього поняття із суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; кількісною і якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць без шкоди для здоров'я дозволяє працівни­кові досягти високої продуктивності праці та мати заробіток, який за­безпечує нормальне життя.

Розрізняють поняття повної та ефективної зайнятості.

При повній зайнятості роботою забезпечені всі, хто потребує її, й ті, хто бажає працювати, але відповідає наявності збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили. Це означає, що роботою має бути забезпе­чений кожен, хто хоче й може працювати. Отже, в Україні не повинні пустувати орні землі, простоювати обладнання й машини і т. ін. Однак використовувати потрібно не всі, а тільки придатні ресурси, наприклад, не можна використовувати дитячу працю, працю інвалідів та ін. Ефек­тивний же розподіл ресурсів, тобто використання їх з максимальною віддачею, забезпечуватиме повний обсяг виробництва.

Ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: еконо­мічної — як найбільш раціональне використання людських ресурсів і соціальної — як найбільш повна відповідність інтересам людини праці. Вона означає здатність суспільної системи управління відтворювати соціально-економічні умови розвитку працівників відповідно до вимог інтенсифікації та динамізму суспільного виробництва й досягнення се­реднього рівня життя населення.

В економічній теорії і практиці розроблена система показників, яка відображає рівень ефективності зайнятості і охоплює такі групи по­казників.

1. Пропорції розподілу ресурсів праці за характером їх участі в суспі­льно корисній діяльності. Вони показують, на якому рівні продукти­вності праці задовольняється потреба населення в робочих місцях і якими шляхами досягається повна зайнятість.

2. Рівень зайнятості працездатного населення в господарстві — відо­бражує, з одного боку, потребу громадян в оплачуваній роботі, а з другого — потребу господарства у працівниках.

3. Структура розподілу працівників по галузях господарства, що по суті є пропорцією розподілу трудового потенціалу за видами занять.

4. Професійно-кваліфікаційна структура працівників — показує розпо­діл працюючого населення за професійно-кваліфікаційними групами і відображає збалансованість підготовки кадрів з потребою економі­ки у кваліфікованих працівниках.

Види зайнятості — це розподіл активної частини трудових ре­сурсів у сферах і галузях господарства. З усіх видів діяльності найваж­ливішою є праця, яка є джерелом матеріальних і нематеріальних цінно­стей і послуг, що надаються на основі суспільного поділу праці.

Форми зайнятості — організаційно-правові способи та умови використання праці. Кожний вид зайнятості створюється за допомогою організаційно-правових форм, що охоплюють норми правового регулю­вання тривалості та режимів робочого дня (повний або неповний робо­чий день, жорсткі або групові режими праці та відпочинку), регуляр­ність трудової діяльності (постійна, тимчасова, сезонна, епізодична праця), місце виконання праці (на підприємстві, вдома), статус діяльно­сті (основна, додаткова) і т.ін.

Розрізняють основну і спеціальну форми зайнятості.

Основна форма зайнятості регулюється трудовим законодавством. Типові правила внут­рішнього розпорядку для працівників і службовців підприємств і організа­цій затверджуються Міністерством праці і соціальної політики за пого­дженням із профспілкою і регулюють трудову діяльність працівників. Іс­нують також галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку.

Спеціальні форми зайнятості відрізняються від основних тим, що трудова діяльність не збігається з вимогами типових правил і потре­бує спеціального правового регулювання. Такою є зайнятість з непов­ним робочим днем, неповним робочим тижнем, на умовах надомництва, за сумісництвом, з умовами гнучкого робочого часу, індивідуальна і кооперативна трудова діяльність та ін.

Безробіттям називається соціально-економічна ситуація в сус­пільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що зумовлено переважан­ням пропозиції праці над попитом на неї. Безробіття вивчається давно. З одного боку, воно є важливим стимулятором активності працюючого населення, з другого — великим суспільним лихом, соціально-еконо­мічні втрати від якого настільки значні, що в усьому світі докладається багато зусиль до його мінімізації. Однак жодній країні не вдається лік­відувати його повністю.

У класичній теорії існує поняття «класичного» безробіття як на­слідку високої ставки заробітної плати щодо тієї, яка б врівноважувала попит і пропозицію робочої сили. Висока ставка заробітної плати зму­шує роботодавців скорочувати робочі місця, а власників робочої сили пропонувати її в кількості, яка перевищує потребу.

Серед інших видів безробіття виділяють:

1) фрикційне — пов'язане із зміною місця роботи або з тими, хто впе­рше шукає роботу. Воно є постійним, неминучим і певною мірою бажаним;

2) структурне — виникає в результаті науково-технічного прогресу, коли змінюються технологія та організація виробництва, а отже, й структура попиту на робочу силу;

3) циклічне — зумовлене загальною економічною кризою, знижен­ням сукупного попиту на товари і послуги, а отже, й спадом ви­робництва;

4) приховане — пов'язане з неповною зайнятістю і визначається кількі­стю працівників, які вважаються зайнятими, але не виконують яко­гось значного обсягу роботи.

Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці — це осо­би віком 15-70 років (як зареєстровані, так і незареєстровані в держав­ній службі зайнятості), котрі одночасно задовольняють три умови: не мають роботи (прибуткового заняття), шукають роботу або намагають­ся організувати власну справу, готові приступити до роботи протягом наступних двох тижнів. До цієї категорії належать також особи, що на­вчаються за направленнями служби зайнятості, знайшли роботу і чека­ють відповіді або готуються приступити до роботи, але в даний момент ще не працюють.

За українським законодавством безробітними вважаються грома­дяни, які не мають роботи і заробітку, зареєстровані в органах служби зайнятості, шукають роботу і готові до неї приступити.

Ринкові перетворення в економіці України організаційно пов'язані з реформуванням відносин власності, створенням багатоукладної економіки Вони вимагають утворення прав та обов'язків суб'єктів, що справляють вплив на результативність праці, визначення їх економічних та інших інтересів в умовах нових форм господарювання, пошуку дієвих концептуальних засад формуванню національної соціальної політики, складовою якої є політика доходів громадян та зайнятість населення.

На сучасному етапі для соціально-економічного розвитку країни надзвичайно важливим є наукові дослідження, пов'язані з пошуком ефективних механізмів для зростання добробуту населення. Якщо розглянути структуру доходів населення України то можна помітити, що заробітна плата складає 42,2%, соціальна допомога та інші поточні трансферти 38,8%, доходи від власності 2,4%, прибуток та інший змішаний доход 10,4%. Отже головним джерелом доходів населення є заробітна плата. Разом з тим важливим є доходи населення від власності та підприємницької діяльності і на цьому потрібно акцентувати увагу. Поглиблення процесів приватизації, акціонування підприємств дає змогу працівникам отримувати не лише доходи від безпосередньої трудової діяльності (заробітну плату), а й дивіденди по акціях і дохід на вкладений у підприємство капітал.

Регулююча роль держави в області зайнятості виражається в наступних формах:

• вплив через органи зайнятості на рівень і тривалість безробіття;

• скорочення часу пошуку роботи шляхом організації й удосконалювання системи інформування безробітних про вільні робочі місця;

• розвиток системи безперервні перепідготовки і підвищення кваліфікації;

• сприяння в діяльності бірж праці;

• підвищення моніторингу стану ринку робочої сили;

• розвиток системи адресної допомоги незаможним;

• підтримки традиційних галузей економіки і великих підприємств із метою збереження робочих місць;

• стимулювання створення нових виробництв і додаткових робочих місць;

• соціальний захист і підтримка потерпілих від безробіття осіб;

• пільгове оподатковування малого й інноваційного бізнесу з метою залучення в нього визначеної частини економічно активного населення, що вивільняється з бюджетної сфери;

• надання безробітним допомоги на започаткування власної справи. Слід звернути увагу на те, що регулювання зайнятості досягає найвищого ефекту в тих країнах, в яких:

по-перше, політика зайнятості є вмонтованою до загальноекономічного механізму функціонування суспільного господарства;

по-друге, заходи державної політики зайнятості зосереджені не тільки на територіальному рівні реалізації, а також враховують і галузевий рівень, тобто здійснення не тільки виключно діями державної служби зайнятості, а передбачають активність галузевих міністерств, підприємств та організацій різних форм власності;

по-третє, до загального економічного механізму закладений основний важіль політики зайнятості - стимулювання попиту, в тому числі і попиту на робочу силу;

по-четверте, в сферу політики зайнятості включені найсуттєвіші аспекти регулювання заробітної плати, посилення трудової мотивації тощо. Іншими словами, державна політика зайнятості не повинна обмежуватись проведенням заходів по сприянню працевлаштуванню.

Також окрім регулюючої ролі держави в області зайнятості відносять законодавчі та фінансові заходи, направлені на сприяння зайнятості. До вказаних заходів відносять і пряме стимулювання зайнятості, непрямий вплив на зростання зайнятості, заходи по скороченню пропозиції на ринку праці, конверсія оборонних галузей, стимулювання самозайнятості, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу, розвиток гнучкого ринку праці.

Тому держава повинна більш активно і широко використовувати комплекс заходів для стимулювання зайнятості за допомогою збільшення сукупного попиту методами фіскальної і кредитної політики. Більшу увагу потрібно приділяти такій ефективній мері, що завжди давала високу віддачу, активне сприяння професійній підготовці і перепідготовці кадрів, орієнтувань на окремі сегменти ринку праці і заснованої на прогнозі обсягу і структури майбутнього попиту на визначені групи професій.

Для частини незайнятого населення, що складається в основному з низькокваліфікованих працівників, доцільно організовувати суспільні роботи.

Важлива увага також повинна бути приділена розробці і реалізації цільових комплексних програм сприянню поліпшенню ситуації на ринку праці.

Стратегічні рішення в області державного регулювання зайнятості повинні носити комплексний характер і лежати в площині забезпечення зростання виробництва і створення нових робочих місць з одночасним розгортанням програми перенавчання і підвищення кваліфікації працівників.

Таким чином, на основі проведених нами досліджень виникає можливість визначити напрями соціально-економічної політики, спрямовані на активним підприємницької ініціативи населення, підвищення рівня самозайнятості доходів населення.

Оцінка розвитку малого підприємництва в Україні дає підстави зробити висновок про кризову ситуацію у цьому секторі економіки: 10-12 малих підприємств на 1 тис. осіб, частка зайнятих на малих підприємствах відносно загальної чисельності зайнятих у народному господарстві становить у середньому 6%, а у розвинутих країнах - не менш як 50%.

Підтримку малого бізнесу в Україні здійснюють державні, громадські міжнародні, донорські, кредитно-фінансові, сервісні організації. На особливу увагу, заслуговує державна підтримка означеного напряму діяльності. Сучасний механізм регулювання підприємництва перебуває на стадії формування. Подальшого розвитку та доопрацювання потребують законодавство з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, система консультативної та інформаційної підтримки, механізм фінансове кредитної підтримки, система підготовки і перепідготовки кадрів для підприємства, а також спеціалістів для органів виконавчої влади всіх рівнів.