МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
СИНЕЛЬНИКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ
ВІДДІЛ ОСВІТИ
Обласний проект «Народна пам'ять XXI ст.», присвячений 65-річниці з Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні
«Дніпропетровщина в Другій світовій війні»
Тема проекту: «Життя населення краю в роки окупації»
Виконала
учениця 11 класу,
СШ№1 I-III ступенів
м.Синельникового
Панченко Анастасія
Вчитель
Воскобойникова
Наталія Вікторівна
Синельникове 2010
ЗМІСТ
Вступ.
Праця наших земляків у тилу ворога.
Підготовка населення до війни з перших днів.
Евакуація.
Введення фашистами загальної трудової повинності на території нашого краю.
Нацистський «новий порядок».
Опір місцевих жителів.
Повсякденне життя жінок та дітей на Дніпропетровщині в роки окупації.
Сутність нацистської політики щодо молоді нашого краю.
Визволення міста від фашистів.
Висновок.
Посилання.
Список використаної літератури.
ВСТУП
Тема обраного проекту « Життя населення краю в роки окупації».
Структура проекту: робота складається з вступу, п'яти розділів, висновку, посилань та списку використаної літератури.
Актуальність теми в тому, що у роки війни Синельниковому, як стратегічному залізничному вузлу надавалося надзвичайно велике значення. Саме через цю станцію йшли в далекий тил ешелони з технікою і військами, евакуюваними заводами і мирним населенням. Під час окупації залізницею часто проходили до нас на станцію цілі ешелони військовополонених. Тут ці поїзди зупинялися для «чистки». Саме сюди в роки окупації зганялося населення міста та району для примусового вивезення для тяжкої праці до Німеччини.
Мета роботи полягає в тому, щоб правдиво відобразити реалії тих часів на території нашого міста; визначити суть суспільного повсякденного життя
окремих людей Синельниківщини в період окупації, оскільки історію творять і звичайні люди, долі яких є складовою історії нашого народу.
Проблема теми полягає в тому, що вона є мало досліджена в літературі. При написанні першого розділу, в якому йдеться про працю наших земляків у тилу ворога йдеться про підготовку місцевого населення до війни з перших днів та про евакуацію, була використана праця Власенка « Нескорена Синельниківщина», а також дані, зібрані Кружиловим. Обидва автори посилаються на архівні документи Дніпропетровського обласного архіву.
В ході написання наступних розділів, в яких йдеться про нацистський «новий порядок», опір місцевих жителів ворогу; повсякденне життя жінок та дітей на Дніпропетровщині в роки окупації, сутність нацистської політики щодо молоді нашого краю та визволення нашого міста від фашистів, були використані публіцистичні статті місцевих газет «Синельникове» та «Синельниківські вісті», явтори яких з допомогою свідчень сучасників тих подій намагалися відтворити реальність тих днів. В цих розділах зібрані дані, зібрані на сьогоднішній день групою «Пошук», під керівництвом Є.Г. Трушенка (СШ №5, м.Синельникове), а також свідчення ветеранів, зібрані учнями нашої школи.
В ході роботи були використані аналітичний, статистичний, порівняльний методи.
Праця наших земляків у тилу ворога.
Підготовка населення до війни з перших днів.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина, не оголошуючи війни, віроломно напала на Радянський Союз. Як і весь радянський народ, синельниківці стали на захист своєї країни. Вже 22 червня на підприємствах міста та в селах відбулися багатолюдні мітинги, на яких наші земляки дали клятву до останньої краплини крові захищати Батьківщину. Біля райвійськомату з'явилися черги добровольців із проханням негайно відправити на фронт.1
Без паніки та метушні жителі міста й сіл почали ретельну підготовку, щоб зупинити ворога. Не думали, що загарбники дійдуть до Дніпра і підуть далі.
4 липня 1941 року робітники заводу залізничники, селяни, інтелігенція міста і району зібралися на міський мітинг, на якому секретар райкому В.О.Вакуленко переказав промову Й.Сталіна до людей, що прозвучала по радіо 3 липня. Неодноразово підкреслювалися слова, що радянський народ, як одна людина, піднявся на священну війну, для захисту своєї Батьківщини.
Секретар партійної організації заводу ім. Комінтерну тов. Четвериков від імені заводчан заявив: «зараз, коли Батьківщина в небезпеці, ми зобов'язані працювати так, щоб Червона Армія не знала ні в чому нестатку. Тому що зараз тил – це також фронт. Перемога на фронті кується в тилу.»
За свідченням архівних документів воєнкомату, в перші дні війни було мобілізовано та відправлено на фронт 10тис. 369 чол.
На позачерговій 16 – тій сесії місцевої Ради депутатів трудящих, яка зібралася 30 червня 1941 року обговорювалися першочергові завдання пов'язані з початком війни, були намічені певні заходи для різної допомоги фронту.2
За вказівкою Державного Комітету Оборони країни відбулися сесії міської, селищних та сільських рад. Були вжиті заходи, спрямовані на подання всебічної допомоги фронту. Трудящі Синельниківщини під керівництвом райкому партії В.О.Вакуленка та голови райвиконкому М.І.Шмигельського розпочали спорудження оборонних ліній, прискорено збирали хліб у колгоспах та радгоспах, виконували першочергові завдання для оборони. Створювалися винищувальні загони з комуністів, комсомольців, безпартійних патріотів, які чергували у нічний час, виловлювали шпигунів та провокаторів3.
1.2. Евакуація.
Протягом серпня фашистська авіація часто бомбила залізничний вузол. З'явилися перші жертви і пролилася кров, горіли домівки та установи. Але люди ще з більшою енергією бралися до відновлення роботи залізниці. Гасло «Все для фронту, все для Перемоги!» стало законом життя кожного. Залізничники успішно справлялися з перевезенням військових вантажів. З колгоспів надходило зерно нового врожаю, який видався того року дорідним. Колгоспники вдень і вночі відправляли його на хлібоприймальні пункти.
Але фронт наближався. Постала реальна загроза нашому місту і району. Райком партії, райвиконком разом із первинними парторганізаціями,селищними і сільськими радами почали евакуацію населення і народного господарства. В серпні було демонтовано та відправлено на Урал устаткування заводу імені Комінтерну. Всього евакуювалося 200 заводчан. У березні 1942 року вони відновили виробництво на Уралі – виготовляли капсулі для гранат та мін, запчастини для танків і тракторів.4
Лікар трнанспортної лікарні В.М.Берковський займався евакуацією синельниківців. Сам він виїхати не встиг – віддав свою машину для доставки до госпіталю поранених червоноармійців.5
В той же час почалася евакуація колгоспів та радгоспів. Мужніми та непохитними виявили себе хлібороби більшості господарств нашого району. Так, 26 серпня 1941 року секретар парторганізації колгоспу ім.Леніна. В.Ф.Рожновський, повернувшись з райкому, відкрив збори колгоспників. «Ворог вже близько, - говорив він, - колгоспне добро не можна віддавати загарбникам. Ми повинні негайно вирушати в дорогу.» Д.В.Кузнєцов – голова колгоспу, оголосив складений заздалегідь план евакуації.
Наступного дня, залишивши свої домівки, на схід вирушили 262 колгоспники, які забрали із собою 458 голів великої рогатої худоби, 150 коней, 432 вівці, 148 свиней, вивезли цінний колгоспний реманент. По дорозі здавали молоко та м'ясо військовим частинам, госпіталям, дитячим установам. Вони пройшли 3000 кілометрів,долаючи величезні труднощі та незгоди. Але глибоко вірили в перемогу. Очевидці Ліда та Неля, які тоді були маленькими дівчатками, так згадують той похід: «Дорослі з худобою йшли попереду приблизно на дві доби руху, а старі бабусі і діти їхали окремо в гарбах, оббитих шкірами. У кожній гарбі нараховувалось до 20 діток. Раз на кілька днів вершник від головного обозу приввозив нам хліб. Разом з хлібом – вісточки про батьків та родичів, котрі гнали худобу. В Елісті череда захворіла на ящур. Ми зупинилися. Розміщали по 7 -8 сімей у кібітках місцевих жителів: а ні меблів, ні посуду, ні одягу.
Але ми були раді й цьому,
бо за стінами хурделила зима. В Елісті прийняли негласний наказ полишити там сім'ї, які мають 3-4 дітей, аби не стримувати ходу каравану.»6 Одна з дівчаток – Неля Ткачук вже не поїхала далі, іподруга Ліда Шевченко ще довго махала їй худенькою ручкою, тримаючись за полоть гарби.
Пунктом призначення був Уральськ. Знову оселилися в тих самих кібітках. Хтось жив гірше, хтось - краще Дядько Крило Шовкопляс умів шити чоботи і це відразу стало йому в нагоді – люди мало не в черзі стояли. Ліда також віднайшла собі роботу. Якось вона потрапила у місцевий військовий шпиталь. Зайшла несміливо, озиралася навкруги. Один поранений щиро посміхнувся і підморгнув:
Що ти, мала, вмієш?
Танцювати!
Тож танцюй,а я дам тобі грудочку цукру.
Ліда танцювала простий «Льонок» і так старалася, бо вже відчувала у ручці солодкий цукор. Раптом до усміхненого дяді підійшов інший поранений і з усієї сили дав йому ляпаса:
Негіднику! Може й твоя донька десь так витанцьовує!
Ліда щиро розплакалася. Але коли витерла сльози, побачила, що обидва поранені простягають їй по білій твердій грудочці…
Тітки дівчинки без перепочинку доглядали за коровами та свиньми, а Ліда навчилася жити сама: прала і готувала нехитру їжу, будила себе до школи. Тільки вечорами дозволяла собі розкіш. Сяде в куточку, заплющить очі і уявляє свого татка – дужого, кремезного. Ось він легенько садовить донечку на плечі і бігцем до ставка, який золотиться у вечірній зорі. Тітки, запримітивши таке, не ховалися: «Ліда, твій батько загинув»… Дівчинка мовчки озиралася на них і знову цепеніла в своїх фантазіях. Тепер вона уявляла далеку маму…7
Так діяли люди, патріоти в тилу. А на підході до Синельникового були збудовані земляні вали, укріплення.
У вересні місяці фашисти зайняли с.Кам'януватка і Синельниківський район. Чоловіків, які не були призвані до лав Радянської армії раніше з причин хвороби, теж забирали на війну. Нажаль, вони були зовсім непідготовлені і вже біля Дніпропетровська вони потрапили у полон, багато хто загинув відразу…8
У місцевих жителів забирали все, що можна було забрати.Використавши населені пункти в своїх цілях, нелюди спалювали цілі села, щоб радянським воїнам під час війни місцеві жителі не могли надати жодної допомоги. «Коли німці увійшли до нашого села, - згадує Тетяна Вакула, - то відразу почали палити людські хати. Все село палахкотіло у вогні. Перелякані люди повискакували зі своїх осель, однак нічого не могли вдіяти проти озброєних фаситських солдатів. Підійшли і до нашої домівки. Ми з мамою вийшли на вулицю і бачили, як німці починали підпалювати нашу оселю. Мій старший брат, який ще був дитиною, облаяв одного із тих, хто це робив. Ображений німець наставив приціл своєї зброї до голови брата. Від страху я заплющила очі, а мама в цей час кинулася до нашої палаючої оселі і знявши з кутті ікону Матері Божої, вискочила на вулицю і кинулася до ніг німця і просила, і благала змилуватися, говорила, що син її ще дитина, і щоб він покарав краще її, щоб ради Матері Божої пригадав, що він також є син своєї матері, яка також його любить… Видно було, що німець був дуже вражений таким дійством. Він не вбив брата, не покарав нашу матір, що повзала навколішках біля його ніг, але зневажливо сплюнув, не промовивши жодного слова пішов геть від нашого двору, а ми малі разом з мамою залишилися з плачами біля палаючої хати.» Бездомні люди змушені були рити собі землянки.
Володимиру Волошанику тільки виповнилося чотирнадцять років, він добре пам'ятає, як його мама разом з ним тікали від німців з міста в сусіднє селище до родички. На захопленій території встановлювався фашистський контроль. Дуже тяжко жили люди в неволі. Працювали на німців і дорослі, і діти.
Оборона міста довгий час була слабко вивчена. І тільки група «Пошук», яка діє при СШ №5 під керівництвом Є.Г.Трушенка – військового керівника та ветеранів 95-го прикордонного загону, надала цікаві матеріали про оборону Синельникового в жовтні 1941 року. Бої за місто розгорілися на північно-західних підступах. Ворог наближався з Раївки. Хоробрі воїни 95-го прикордонного загону, які виявили героїзм і мужність, стримуючи ворога з першого дня війни від західного кордону і до міста, прибули в Синельникове 1жовтня увечері, а 2 жовтня вступили в бій. З обіцяних сил підтримки прибула тільки артилерійська батарея, замість танкової бригади – один броньовик. Незважаючи на це, прикордонники мужньо захищали місто. В нерівній боротьбі більшість із них загинула. Довгий час їх могили в окопах були невідомими. Юні слідопити загону Є.Г.Трушенка повернули з небуття імена захистників міста: В.А.Циганчука, О.Є.Єрміліна, М.С.Бородяного, М.М.Гладушева. нажаль убагатьох загиблих не знайшли медальйонів. Знайдені останки бійців були урочисто перезахоронені, над могилою встановлено обеліск.
Коли фашистські дивізії генерала Клейста підійшли до ст. Синельникове-І, важливого залізничного пункту - вузла півдня України.Відразу виникло питання про евакуацію органів влади та переводу їх на підпільне положення. Відступаючи, відповідні органи залишили тут поспіхом сформовані підпільні осередки. Однак вони так і не змогли розпочати роботу… Розповідають, як начальник райвідділу міліції Бобков (після війни працював в УВД) під'їхав на машині до райкому партії (зараз на цьому місці знаходиться райвиконком) і забрав другого секретаря, останній прихопив з собою лише найважливіші документи, закрив двері на замок, поїхали з міста, незважаючи на бомбардування.9 Почалися репресії місцевого населення. Гітлерівці нишпорили по дворах, шукали комуністів, комсомольців, бійців винищувальних загонів, євреїв. Арештовували їх без суду і слідста. Вивозили їх в балку за Красний хутір і розстрілювали. На превеликий жаль, серед жителів знайшлися і такі, що допомогали окупантам.
За неповними даними, в перші дні чорного свавілля гітлерівців в місті було розстріляно близько 300 чоловік. Усе, що не встигли евакуювати на схід, фашисти ретельно обліковували й вивозили до Німеччини. Клуби, школи, бібліотеки були закриті, пограбовані. В них розмістилися різні служби німців – від гестапо до комендатур і казарм.
Там, де зараз знаходяться майстерні дистанції колій, підлітки вилізли вночі на дах будинку і прилаштували там червоний стяг. За такий вчинок довелося скласти голови 30 хлопцям, 9 із яких мешкали на східній стороні міста.10
Таке становище було і в селах району. Сільгоспартілі перетворили на «громадські господарства». Усе цінне, що залишилося, німці конфіскрвували й відправляли в «фатерлянд». В місті німцями була створена міська управа, на селах – сільуправи, які народ прозвав як «розправи». При них діяли жандармські і поліцейські дільниці. Набирали в ці владні структури з місцевих жителів – ті, хто вислужувався перед окупантами, видавав на розправу патріотів. І це були не одиниці покидьків та слабодухів, а десятки зрадників Батьківщини, які допомогали фашистам здійснювати навіть каральні експедиції. Запроданці, яких ненавиділи всі жителі, жорстоко поводили себе по відношенню до людей. Вони слідкували за своєчасною сплатою тяжких податків, за «підозрілими» людьми; організовували поставку молоді на каторжні роботи до Німеччини. Це вони, з перших до останніх днів окупації, винні за смерть і кров невинних жителів.11
Насиллям, терором та підкупом, брехливою антирадянською пропагандою ворог намагався добитися покірності від радянських людей. Геббелівська пропаганда «переконувала» населення у «перевагах» гітлеризму, насаджувала, як і скрізь, «новий порядок».
Від Новомосковська відходили обезкровлені частини 230-ї стрілкової дивізії, бійці якої склали голови за визволення сіл: Дерезуватка, Кислянка, Кам’януватка, Романівка. Через Мар’ївку, Раївку та Синельникове відходила 261 стрілкова дивізія, що потерпіла великі втрати в живій силі та техніці. Північніше від міста, в Павлоградському напрямку проти ворога виступили частини 30-ї кавалерійської дивізії, які відходили через населенні пункти Майське і Зайцево.
З перших днів війни, у нашому місті почав формуватися пересувний госпіталь. Лікарський персонал був із Дніпропетровська. Поранених бійців перевозили до Баку. Клавдія Андріївна Лубенець, 1920 р.н., медсестра госпіталю, корінна жителька нашого міста згадує: «Не один раз працівникам госпіталю доводилося брати зброю в руки і захищати себе та поранених».
Наше місто захищали воїни 95-го прикордонного загону. Прикордонники виконали наказ: стримували ворога безперервними атаками з п’яти годин ранку до пізнього вечора, знищивши близько 200 фашистських солдат, але сили були нерівними. 2 жовтня прикордонники до 14-ї години дня тримали оборону, ворог перегрупувавши свої сили , далі пішов танками на окопи, де перебували прикордонники... Багато чиє життя обірвалося в одну мить, серед них Федір Іаванович Калітанін, він же керівник оборони, кулеметчики Комаров, Корчагін, та інші...
Боєприпаси закінчувалися, підкріплення не підійшло, прикордонники, хто залишився живим, почали відступати невеликими групами в східному напрямку через нескошене хлібне поле, в східному напрямку покинувши свої бойові позиції.
В роки війни положення міста Синельникове на стратегічному перехресті залізничних магістралей було особливим. Як стратегічному залізничному вузлу, надавалося надзвичайно великого значення. Саме через цю станцію йшли в далекий тил ешелони з технікою і військами, евакуйованими заводами і мирним населенням. Трудівники залізничного вузла забезпечували безперебійну роботу і навіть надавали посильну допомогу червоноармійцям в будівництві захисних рубежів на північній частині міста.
Введення фашистами загальної трудової повинності на території краю.