Нацистський «новий порядок».
Третього жовтня німецькі війська окупували місто Синельникове. Німецькі патрулі проходили вулицями, зазирали на кожне подвір'я – чи немає де прихованих радянських солдат. Потім вибирали хати, де чистіше, і ставали на постій. Німці з городянами не харчувалися. Вони мали відмінні пайки з м'ясними консервами, шоколадом, кавою та печивом. Італійці не мали такого забезпечення, вони весь час дратували синельниківських собак, вимагаючи у господарок яєць, курей, сала та шнапсу.12
Відразу був введений комендантський час, по місту не можна було ходити без «аусвайса» - спеціального пропуску. В місті фашисти встановили «новий» режим: ходіння жителів міста по вулиці дозволялося з 6.00 –до 17.00 вечора, «закононепослушних» карали розстрілом. Протягом окупації міста (кілька тижнів) було розстріляно близько 332 людей мирного населення. Це були активісти, комуністи, євреї та їхні діти.
Воду не можна було пити вмісцях, де пили німецькі солдати, за порушення такого правила – розстріл.13
Школи, клуби , бібліотеки ліквідовані, їх приміщення перетворилися на конюшні та казарми; всі міські підприємства проголошені власністю німців. Колгоспи перетворені на общини та пронумеровані. На чолі кожного общинного господарства стояв староста, як правило, це був хтось з місцевого населення, до нього призначалися ще кілька поліцаїв - також хтось з місцевого населення, які мали контролювати своїх співвітчизників, та доносити на «неугодних» ворогу. Але головним був комендант, без його дозволу староста не міг самостійно, без його дозволу розпоряджатися майном та фінансами общини.
Діти, які пасли корів біля хутора Красного, не раз бачили, як до балки під'їздили німецькі машини і солдати виводили на розстріл євреїв. Всього від рук фашистів загинуло понад 500 євреїв. 14
Так фашисти господаювали в місті 23 місяці і 18 днів, принісши місцевому населенню багато горя і страждань. 822 військовополонених і мирних жителів стали жертвами гітлерівських загарбників; 73 учасника синельниківського підпілля були замучені та розстріляні; 2,5 тис. молоді були вивезені до Німеччини на каторжні роботи. По місту та району зруйновано 4338 жилих будинків.15
Опір місцевих жителів.
Та місцеві жителі не здавалися, чинили опір.
1941р., листопад – комсомолець І.А. Стрижений організував підпільну комсомольську групу, до якої входили: І. Довбня, В. Шульга, А. Чайка, Г. Демиденко, Є. Коптелов, І.Птиченко, М. Білоконь.
Підпільщики мали друкарську машинку, на якій друкувались листівки за данними Радінформбюро, котрі поширювалися по місту та району.
Коли в групу прийшов В. Тончиєв, та ще кілька чоловік, діяльність її значно активізувалась, але не надовго, так, членів групи було заарештовано в лютому 1942 році, а після довгих знущань їх розстріляли в лісопосадці та в селі Роздори.
Після Стриженого в 1942 рці стала діяти комсомольська молодіжна антифашистська організація під керівництвом Ф.Я. Зайця. Ця група проводила агітаційну роботу серед населення міста та прилеглих до нього сіл. В травні – серпнні 1942 року, від масової мобілізації молоді до Ніиеччини, комсомольцям вдалося спасти багатьох людей.
Молодіжна комсомольська група діяла під керівництвом об’єднаного підпільного райкому, який був створений за рішенням підпільного обкому у вересні 1942 року. Існували ще й інші патріотичні групи, але діяли вони не спільно, тому у грудні цього ж року підпільним обкомом КП(б)У в Синельникове був направлений В.І. Іваненко (до війни працював редактором Павлоградської міської та районної газети) секретарем райкому, його основною метою було об’єднати усі групи для спільної боротьби проти ворога.
До березня 1943 року до роботи підпільного райкому було залучено 15 підпільників, деякі з них працювали у ворожих установах. Вони виводили з ладу паровози, вагони, обладнання станції. Для того, щоб збільшити вміст водозбеоеження, німці, руками військовополоненних збудували високу дамбу. В лютому 1943 році підпільщики О.Васильковський та М.Губанов знищили водонапірну мережу станції. Окупантам довелося відправляти паровози для забору води на станцію Зайцеве.підпільщики хотіли пробратися і туди, але там постійно курсував бронепоїзд. Тоді цю грізну машину на себе взяли павлоградці. Однієї ночі вони притягнули туди волами три гармати. Розібрали колію. І тут зав'язався бій. Німецьких сил, звичайно, виявилося більше. Навіть літаки піднялися в повітря. Снаряди падали на хати. Горіли скирти. Апізніше почали знущатися з людей…
Не добившись жодних результатів, висторяли колону та повели до балки на розстріл. Але ось на шляху наздогнав німець, зупинив усіх, і конвоїри розійшлися. Багато хто тоді подумав, що це така нова німецька тактика залякування людей. 16 У травні 1943 року М.Г.Губанов і О.В.Васильківський, перевівши стрілку на зайняту колію, вивели з ладу 2 паровози і 8 вагонів. Друга аварія була здійснена, коли на зустріч військовому ешелону був пущений маневровий паровоз. Рух на станції припинився на 15 годин. Про те, хто це зробив – і сьогодні не відомо. В організації, за завданням підпільного райкому залучалося ще багато людей, які мали виконувати різні партійні доручення. Так, член підпільної організації В.В. Георгієвський з розбитого танку зняв радіоприймач і відремонтував його, що потім дало можливість слухати данні Радінформбюро та поширювати їх серед населення.17
Підпільщики писали та поширювали серед людей листівки на різну тематику. Основним напрямком діяльності підпільщиків Синельникового в 1943 році полягало в тому, щоб сприяти спасінню людей від мобілізації до Німеччини. Молода вчителька Є.Д. Чекес за завданням райкому КП(б)У написала 30 листівок із закликом проти мобілізації до Німеччини та поширила їх серед населення ст. Ілларіонове, в Синельниковому таких листівок було поширено більше 175. Однак на той час з міста до Німеччини вже вивезли три потяги з людьми, в основному це була молодь. Ешелони битком набивали хлопцями та дівчатами. В кожному вагоні стояв німець для того, щоб вони не тікали. Скрізь було чути крики плачу і голосіння. Плакали і матері і батьки.
Пізніше було вирішено створити підпільну групу при районній лікарні, її очолив лікар Степан Лукич Алєксєєв.18
Умов для оперування хворих небуло: відсутня гаряча вода, інструмент не прокип’ячувався, не було навіть чим перев’язувати рани;більшість хворих були з тяжкими інфекційними захворюваннями. Але були і здорові юнаки та дівчата, які готувалися фашистським управлінням на мобілізацію до Німеччини.
Працівники лікарні робили все можливе: проводили складні операції, переховували від німців та поліції військовополоненних, багатьох по документації проводили як померлих, виносили до моргу, а вночі їздовий Яковін вивозив «трупи» із моргу на кладовище, звідкіля вони розходилися на вже раніше визначені села та розподілялися по хатах.19
Як правило, поранених привозили до хірургічного відділення. Всі операції робив головний лікар у надзвичайно складних умовах: не вистачало медикаментів, перев'язочного матеріалу. А поранених все підвозили і підвозили. Для всього медперсоналу це був ризик, адже лікарня мала обслуговувати лише мирне населення. «Саме в той найскрутніший час підійшов до мене Степан Лукич і запропонував в ім'я Перемоги допомогати пораненим, яких з хірургії переводили до нашого тифозного відділення, - пригадує Олександра Микитівна Мохій. – Та допомога не лише в старанному догляді, а найперше – у швидкому оформлені документів, як на померлих від тифу. Причому хворі «помирали» вже через якийсь день-два, щоб не дай Боже, не контактували з тифозними. Потім їх з підробними документами забирали і відвозили в надійні місця. Таким чином, ми врятували життя десь сорока нашим солдатам і офіцерам. Вдавалося це насамперед тому, що німецькі солдати страшенно боялися тифу і ніколи не заходили до палат…»20
Не менш проблематично було в той час і прокормити хворих, але вони не голодували. При лікарні була земля, де можна було вирощувати городину та робити заготовки на зиму. Та найбільше підтримували лікарню в цьому плані місцеві мешканці: таємно вони приносили їжу прямо до палат.21 У зв'язку з постійними диверсіями, німці занепокоїлися. Почала приймати міри агентура. По хатам пішли поліцаї. Скрізь шукали підозрілих. Водили на допити до гестапо. З середини літа 1943 року почалися масові арешти. Протягом короткого часу було схоплено 76 підпільщиків. Очевидці тих днів засвідчили: без зради не обійшлося. На таку думку наводять й інші факти арештів. Так, один із цехів павлоградського шкіряного заводу німці оточили і жорстоко розправилися із 300 підпільщиками, коли останні зібралися там для інструктажу.22 Деяким підпільщикам довелося пройти через низку камер гестапо. Так, на другому поверсі теперішнього готелю «ВАЛ» страждали: О.Надута, О.Болондз, М.Шевченко, А.Тарабуріна, родичка підпільщика, а також багато інших.
Героїзм наших земляків у роки Великої Вітчизняної війни говорить про те, що наші люди не скорилися ворогові, не сиділи, склавши руки, а з перших днів почали приймати важливі рішення про те, як захистити свою Батьківщину; взявшись за зброю і слово, відразу почали завдавати ударів ворогу.
Повсякденне життя дітей і жінок на території нашого краю в роки окупації.
Під час окупації залізницею часто проходили через нашу станцію цілі ешелони військовополонених. Тут ці поїзди зупинялись – з метою «чистки». Сказати, що радянські військовополонені перевозились у нелюдських умовах – це нічого не сказати. У так званих «телячих» вагонах було набито битком: ні сидіти, ні лежати ніде було. Виснажені чоловіки впритул стояли один до одного. Якщо протягом руху поїзда хтось із них помирав внаслідок голоду, холоду, поранення, то його труп пересували ближче до дверей, щоб потім на такій станції, як наша провести «чистку», тобто забрати небіжчика з вагону.
На станції цих поїздів уже чекали поліцаї з підводами під наглядом німецького коменданта. Коли поїзд зупинявся - починалося «розвантаження».23
Жінки і діти теж поспішали поближче до колій, для того, щоб пердати щось із їжі, хоч близько і не підпускали (колії взагалі були огорожені колючим дротом) але через поліцаїв та підводи можа було закинути до вагону шматок хліба чи варену картоплину.
Іноді, траплялося, що разом з мертвими стягували з вагону також тяжко хворих і напівмертвих, знесилених людей. Вони стогнали, ворушились. Дехто намагався промовити: «Не чіпайте! Я ще живий». На що поліцаї впевнено відповідали: «Нічого! Поки довеземо до кладовища - здохнеш».24
Пізньої осені 1942 року вулицями Синельникового вели групу радянських військовополонених моряків. Гнали їх конвоїри з нагайками в руках, добре озброєні. Конвой був не німецький, аз фашистських союзників. Надворі стояла вже досить прохолодна погода, а моряки побиті, майже роздягнені, босі, деякі зі слідами колишніх поранень. Не одне жіноче серце кров'ю облилося. Ось і не витримала Марія олександрівна Гінтер (вона тоді працювала в їдальні). Бідбігла до одного, кинулась, обняла – начебто впізнала: «Це мій чоловік!», - сказала конвоїрам. Таким чином вдалося врятувати з кільканадцяти військовополоненних одного Аркадія. Забрала його додому. Згодом під час лютневого наступу Радянської Армії, він повернувся на фронт знову.25
Окупаційні зими були сніжними і холодними. Якщо у якійсь хаті вдавалося протопити хмизом, або дровами, це вважалося за щастя. Тому недивно, що майже всі дорослі і діти часто виходили на залізницю для того, щоб підбирати біля паровозів дорогоцінні шматки вугілля або збирати попіл, перевіюючи потім його. Окупанти, звичайно, за це ганяли. І ловили, особливо «нахабних».26
Особливо активізувалася боротьба патріотів проти окупантів, коли під час зимового наступу у лютому 1943 році війська 6-ї армії підійшли до Синельникого, але сили були нерівними і під натиском ворожих сил наші війська змушені були відступити. На полі бою залишилися поранені командири і червоноармійці, жителі переодягали їх та вивозили до лікарні. Лікар С.Л.Алексєєв організував групу жінок із медперсоналу, які доглядали поранених, лікували їх. А коли підлікували, то 40 бійців і командирів забезпечили підробними документами. Лікаря заарештували і 15 вересня 1943 року разом з 18-річною донькою Зоєю розстріляли.27
В архівах збереглися телеграми, підписані особисто І.Сталіним, в яких вождь виносив подяку жителям міста та району за те, що зібрали на танкову колону 3 737 000 рублів.28
Як бачимо, життя жінок та дітей в місті було нелегким, однак, незважаючи на проблеми повсякдення кожний із них думав не лише про себе. Взагалі вражає свідомість українців в той час: усі разом – від малого до старого, як одна людина, піднялися вони проти ворога.
Сутність нацистської політики щодо молоді Дніпрпетровщини.
До вересня 1943 року німці вже відчули, що на п'яти їм наступає Червона Армія. Але віддавати захоплене не бажали. Мабуть тому і подвоїли доставку дармової робочої сили до Німеччини. Людей виловлювали як тварин, прямо на вулицях. Звозили до великих суспільних установ та чекали на команду – за Дніпро, в Фатерлянд! Біля теперішнього центрального ринку знаходиться СШ №3. Вона була побудована перед війною. В кінці літа 1943 року сюди зганяли повно людей. Та одного темного вечора звідси вдалося втекти трьом товаришам: М.Гречаному, Пискуну та ще одному невідомому хлопцеві, які потрапили сюди також не за власним бажанням. Жили хлопці поблизу вулиці Запорізької, та додому не пішли – не хотіли наводити сліди до своїх домівок. Тому і заскочили у сусідський двір. Сусідка – П.Сигарова в цей час була в селі, залишивши на господарстві свою племінницю – Віру Лісову. Сховавши хлопців, дівчина продовжувала поратись по господарству. Тому й не помітила, як до тієї кімнати, де перебували хлопці потрапив німецький патруль. Чує: хтось розмовляє, коли підійшла ближче пізнала знайомі слова: «Шнель! Шнель!». Дівчина ввійшла до кімнати і почала розповідати, що хлопці разом з нею завтра вранці збираються за Дніпро. В Фатерлянд. Німці переглянулися. Потім старший посміхнувся, мовляв, зрозуміло, правильно чините. Можна вважати, що хлопцям поталанило – їх залишили… 29
У збірнику Дніпропетровського держоблархіву «Спадщина» міститься наказ шефа Васильковської управи Штейбреннера старості Дебальцівської сільуправи від 5 лютого 1943 року: «Особи, які вами визначені на роботу до Німеччини і тепер зникли, ви направляйте двох чоловік з їх сім'ї на комісії для відправки у Німеччину (коли батьки та рідні мають до 45 років). В разі, рідні не підлягають відправці, старі, або з фізичними вадами і їх діти не з'являються, такі будуть відправлені до табору у м.Синельникове». (Цей табір знаходився біля села Кислянка, Синельниківського району). На жаль, більше ніяких згадок про цей табір ніде не знайдено. 30
Відступаючи, не забував ворог і про помсту. Палили та підривали великі забудови. Наприклад, СШ №1 підпалили, а потім підірвали. Від неї залишилися лише великі купи цегли та зверху на на них велика залізна драбина. 31
Господарюючи в місті, так само, як і на інших захоплених територіях, фашисти намагалися як можна більше награбувати, вивезти до Німеччини. Як бачимо, вивозили навіть людей для широкої експлуатації. Навіть коли результат війни був вже очевидним, вони намагалися якомога більше вивезти наших людей до фатерлянд, для того, щоб продовжувати гнобити і принижувати їх, зовсім не задумуючись над тим, що самі теж люди, і що в один момент зможуть стати такими ж вразливими.