Багатоклітинні форми життя
Передумовою появи багатоклітинних форм життя були колоніальні одноклітинні організми. Їхні дочірні (спадкові) клітини після відтворення не відділяються від материнської (не роз’єднуються з материнською), тому існують дотично. Колоніальні одноклітинні, як і будь-які одноклітинні організми, є переважно об’єктами-приймачами інформації, тому тут ідеться про дуже примітивні види взаємного обміну інформацією, пов’язані, наприклад, з інформацією про їхній фізичний контакт. Інформація ззовні (з середовища) приймається і обробляється окремо та самостійно кожним членом колонії. Спільна ж діяльність тут обмежена фактом створення єдиного тіла, яке більш живуче, ніж окремі елементи-складники.
Як приклад, можна згадати поведінку амеб. Ми знаємо, що амеби – не колоніальні організми, проте вони здатні на створення тимчасових колоній. Коли амеби голодні, вони випускають рідину (один із складників ДНК). Ця рідина (речовина) слугує інформацією для інших амеб, сигналом про зближення та групування. Утворюється однорідний слиз, що чимось нагадує колоніальні організми. Під впливом зовнішнього середовища цей слиз може рухатись у просторі і часі значно дальше й довше, ніж окремі амеби. Що тут цікавого? Насамперед те, що, рухаючись у пошуках поживи, усі ці амеби зовсім не витрачають власної енергії на рух (переміщення) і тому здатні вижити (проіснувати довше) в умовах дефіциту поживи й енергії. Досягаючи поживного середовища, слиз розпадається на окремі амеби, які знову існують як окремі самостійні об’єкти. В амеб немає розуму, але в амеб відбувається інформаційний обмін.
Багатоклітинні організми відрізняються від колоніальних насамперед розподілом функцій окремих груп клітин у взаємодії з середовищем. Спільна риса – як колонія одноклітинних, так і багатоклітинний організм виростають із однієї материнської клітини.
Розподіл функцій клітин одного цілого вимагають узгоджених дій між собою. Це узгодження досягається комплексом управлінських (керівних) та відстежувальних інформаційних взаємодій. Багатоклітинний організм має клітини, які здатні вступати в інформаційні взаємодії з іншими клітинами у ролі передавача. У всьому іншому клітина багатоклітинного організму взаємодіє з іншими клітинами принципово так само, як взаємодіє з елементами зовнішнього середовища одноклітинний організм. Принципова різниця лише у процесі самовідтворення клітини. Дочірня (скопійована, нова) клітина не завжди є повною копією материнської клітини. На процес самовідтворення клітини впливає її інформаційна взаємодія з навколишніми клітинами і зовнішнім середовищем організму. Так, ДНК дочірньої клітини цілком копіюється з ДНК материнської клітини, а комплекс інших елементів може значно відрізнятись.
Таким чином, центральний елемент інформаційного управління взаємодій елементів клітини в кожній клітині той самий, але виконує лише ту частину своїх функцій, яка відповідає взаємодії з наявними у клітині іншими елементами.
Різні будовою клітини організму виконують різні функції. Разом вони забезпечують взаємодію організму з його зовнішнім середовищем, яке у підсумку повинно підтримувати існування кожної окремої клітини. Для цього необхідна узгодженість дій різних клітин з допомогою інформаційної взаємодії (керівні та стеження). У найпростіших багатоклітинних такі інфовзаємодії виконують ті самі клітини, що підтримують обмін речовиною та енергією з зовнішнім середовищем.
Однак вже на одній з ранніх стадій розвитку багатоклітинних форм, ускладнених необхідним для їхнього існуванням комплексом взаємодій із середовищем (йдеться про кишечно-порожнинних) з’являються такі клітини, що організовують інформаційні обміни між іншими (різними) клітинами. Ці клітини-організатори називають нейронами.
Будова нейронів у всіх багатоклітинних має спільні особливості – у них декілька коротких відростків (дендритів) і один довгий відросток (аксон або нервове волокно, простіше – нерв).
Дендрити виконують інфовзаємодію з сусідніми (ближніми) клітинами, а аксони – з клітинами, які знаходяться на значній віддалі (їхня довжина буває навіть більшою за метр). Майже одразу виникає і функціональний розподіл нейронів за участю – на відстежувальні і на керівні внутрішні інфовзаємодії. Ми пам’ятаємо, що у біології відповідні функції називають чутливими та рухливими.
Інфовзаємодія „організм – середовище” неможлива без участі нейронів, тобто нервових (рефлекційних) дуг. Нервова дуга починається в клітинах-рецепторах, які контактують з зовнішнім середовищем, тобто їхні взаємодії базуються на симетричних взаємодіях і тому змінюють їхню внутрішню структуру. Зміна їхньої структури веде до зміни їхньої взаємодії з чутливим нейроном. Ця взаємодія (з чутливим нейроном) уже інформаційна. Нейрон отримує інформаційні коди безпосередньо від рецептора, який їх безпосередньо інтерпретує. Інтерпретація формує, точніше провокує і стимулює зміну стану (структури) нейрона. Реструктурований (точніше – спровокований) нейрон передає іншому нейронові свої інформаційні коди, а цей, інший, теж передає ці (реструктуризовані нейронові інфокоди) рухливим клітинам. Лише вони, ці рухливі клітини, безпосередньо змінюють свою структуру (свій стан) і лише рухливі клітини організовують взаємодію у відповідь середовищу. Ця реакція-відповідь рухливих клітин (звісно, в наявних умовах, які можуть бути різні, навіть смертельні) завжди доцільна і корисна для організму в цілому.
Акт інформаційної взаємодії вищого рівня утворюється послідовністю інфовзаємодій між різними клітинами нервової дуги. Тут (під час АІВВР) об’єктом-приймачем інформації є сам організм. Цей акт (АІВВР) поки що багато в чому схожий на акт інфовзаємодії одноклітинного організму та середовища. Адже задіяний апарат інтерпретації інформаційних кодів (пам’ятаємо: задіяний на чіткій послідовності дій нейронів) є безумовним і безпосереднім, як і в одноклітинному організмі. Розбіжності мають місце тільки через ускладнення і врізноманітнення прийманих інформкодів, а також – через ускладнення та урізноманітнення дій, що реалізують прийману інформацію.
Ускладнення багатоклітинних організмів під час еволюції супроводжуються ускладненням процесів їхньої інформаційної взаємодії з середовищем, адже існує необхідність підтримувати широкий спектр їхніх симетричних взаємодій з цим середовищем. Зрозуміло, що саме симетричні взаємодії на цьому етапі покликані не стільки зберігати живучість (існування) кожної клітини, скільки зберегти організм загалом.
Інформація – це дія, динаміка. Наприклад, сама по собі абетка не передає динаміку, але складені з її частин (літер, тобто знаків) слова, це – знаки у дії. Сукупність слів – слова у дії, тобто вислови, речення, дискурс. Сукупність речень – це текст і т.д. Літери – це мовби молекули ДНК, які незмінні, які відтворюють безліч разів одну і ту ж інформацію, що в динаміці дає життя новим словам і новому текстові, тобто творить інформацію.
Аналогічно можна проаналізувати цифри чи інші символи. Навіть відомі нам цифри не завжди несуть конткретну інформацію, тобто без показу динаміки вони позначають мертву інформацію, тобто нейтральну або не/асоціальну. Натомість результат додавання (2+2=4), віднімання (5-2=3), множення (3х5=15), ділення (20/4=5) тощо – це інформація про дію і динаміку, або кількість доданої-віднятої, помноженої-поділеної субстанції, а також інформація про нову субстанцію, отриману в результаті певних дій. Самі по собі цифри (1, 2, 3...) чи літери (а, б, в...) є лише потенційними носіями нових субстанцій, які можна утворити, передати, відтворити тощо, але самі вони не становлять субстанцію.
Так само в суспільстві. Наявність великої кількості розумних людей, інтелектуалів чи інтеліґентів, з одного боку, і промислових потужностей чи родючих земель, з іншого, - не гарантують добробут і достаток, відчуття комфорту і спокою в суспільстві. Бо фактори статистики, не задіяні в процесі творення і відтворення інформаційних процесів, тобто без цілеспрямованих дій і конкретної динаміки, є лишень потенційними носіями нових субстанцій, але не є субстанцією. Це як під час ґеноциду проти українства 1932-1933 рр., коли наявність непоганого врожаю, який скеровували на експорт, не гарантувала збереження життя мільйонам українців, які не мали доступу до цього врожаю (тут не збігались коди об’єктів-відправників та об’єктів-приймачів). Так само наявність будь-якого продукту, наприклад, молока, не гарантує його корисність, якщо його неправильно (задовго) зберігати, використати не за призначенням, наприклад із чаєм з лимонним соком.
Тому ми повторюємо висновок: інформація – це субстанція (неможлива без дії). Але дії (вектори руху) повинні бути тотожні між різними носіями інформаційних кодів (і відправниками, і інтерпретаторами). Ця тотожність – наближеність об’єктів – є соціальною дією, простіше кажучи, соціалізацією. Соціалізація відіграє роль реаґента, тобто стимула і провокатора змін. Це дуже просте пояснення можливості виділення інформаційної субстанції. Нетотожність, викликана неспівпадінням векторів та кодів, веде до: а) конфлікту, б) застою, в) саморуйнації.
Коли говоримо про саморуйнацію, то значення може бути якнайширше – від одноклітинного організму до окремого соціуму (держави) або людської цивілізації загалом. Тому розуміння природи інформації, природи комунікації, мотивів і стимулів дій, що разом можна акумулювати під умовною назвою „Основи соціальної інформації” (більше в філософському вимірі) або „Основи соціальної інформатики” (більше у природничо-кібернетичному, тобто математичному і комп’ютерному вимірах), вкрай важливе. Нерозуміння викликає конфлікт, застій або й відхід у небуття.
Журналісти є представниками однієї з публічних професій, тому – носії активних інформаційних кодів (формулянти та інтерпретатори), знаходяться в епіцентрі інформаційних трансформацій. Мотиви, вчинки, поведінка журналістів можуть бути різними – соціалізованими, тобто продуктивними, і асоціалізованими, тобто руйнівними (паразитично-споживчими).
Вектори журналістської (масово-комунікаційної і творчої) діяльності можуть бути раціональними (закодування і розкодування, інтерпретування інформації, тобто взаємодія „об’єкт-передавач” і „об’єкт-приймач” гармонізована, цілеспрямована, функції управління і стеження – аналогічно, інформація скерована, змінні одиниці працюють на сталі одиниці, так би мовити – на ДНК, як наслідок – відбувається не просто передача певної субстанції (інформації) з метою „скинути” її, позбутись і забути про неї, а насамперед – з метою відтворення, наділення кожної нової субстанційної (інформаційної) одиниці ґенетичними властивостями, здатними продовжувати первинне існування і створювати на його базі вторинне, тобто наслідне існування.
Вектори журналістської діяльності можуть бути і нераціональними. Тоді доречно вести мову про дезінформацію, тобто теж субстанцію, але наділену іншими етичними, точніше – неетичними категоріями. Заперечити ґенетичні властивості дезінформації як виду субстанції теж не можна. Кожна субстанція знаходить собі своє поле діяльності – свою поживу, свою жертву (своє середовище). Поки субстанції інформації та дезінформації не перетинаються, вони існують ніби паралельно, але при перетині виникає конфлікт, що призводить до руйнації або однієї із субстанцій, або до ліквідації обох субстанцій (інформації та дезінформації), або до зміцнення обох (конфлікт не розв’язується, а тільки переноситься, відкладається). У всьому цьому відбувається розбалансування (псуття) інформаційних кодів, інтерпретаційних апаратів цих кодів, змінюються вектори (іноді це веде до різно(багато)векторності, тобто не руху вперед, а топтання на місці і гниття; під час боротьби (конфлікту) редукуються етичні імперативи (цінності), неморальне стає мораллю, а моральне – неморальним... Перелік можна продовжити. І доповнити конкретними прикладами...
Повернемось до нервової дуги і діяльності нейронів.
Ускладнення інформаційного обміну з середовищем – результат ускладнення апарату інтерпретації інформкодів, що приймаються. Його дії і далі базуються на діях нейронів, але тепер взаємодія у складніших структурах – нервових вузлах, нервових центрах і, зрештою, в спинному та головному мозкові.
Складний акт інфовзаємодії організму та середовища – це результат ієрархічної побудови простих актів. Відстежувальна інформація надходить із різних місць у вузли, із вузлів – до центрів, а звідти – до мозку. З мозку управлінська інформація іншими ієрархічними шляхами через відповідні центри та вузли розподіляється на органи, які нею найліпше розпорядяться (реалізують її).
Ієрархічна побудова окремих простих етапів інфовзаємодій забезпечує якісне перетворення відстежувальної інформації (перетворення з попереднього виду, того виду, з якого і в якому її було прийнято з зовнішнього середовища, на той новий вид, на основі якого ініціюється її реалізація). Простіше кажучи, на той вид, який безпосередньо ґенерує управлінську інформацію в центрах, які відповідають за (і практично організовують) адекватну реакцію-відповідь організму.
Якість перетворення інформації у її просуванні знизу вверх (тобто з нижніх ієрархічних рівнів обробки до верхніх) випливає з її узагальнення.
Узагальнення інформації – це перетворення інформації про наявність простих часткових подій на інформацію про наявність певної події більш високого рівня, в яку часткові події входять як окремі її елементи.
Необхідність узагальнення випливає з того, що на будь-якому окремому етапі інформаційного обміну має місце принципове обмеження кількості і різноманіття інформаційних кодів, з якими може працювати апарат інтерпретації того об’єкта, який на цьому етапі приймає інформацію.
Узагальнення інформації – це також заміна інформації про конкретні часткові події на інформацію про значнішу подію, що виявляється у сукупній взаємодії. Цю інформацію передає менша кількість кодів, ніж сукупна кількість кодів, необхідна для передачі інформації про всі часткові події. Тут, звісно, неможливо уникнути втрат деталізації відтворення ситуації, але є можливість її узгодженої реалізації – через передачу командної інформації, що адекватна даній ситуації загалом.
Командна інформація на шляху забезпечення остаточної її реалізації долає зворотний шлях через відповідні центри та вузли, в яких вона деталізується з допомогою розгалужень, що зв’язуть конкретні органи (ці органи виконують елементарні дії). Взаємодія розгалужень та органів і забезпечує в цілому адекватну поведінку організму у зовнішньому середовищі, наприклад, яскраве сонце разить очі, тому дивитись на нього без захисних засобів не слід, коли холодно, слід тепло одягатись і т.д.
Одне слово, множинність різних конкретних ситуацій відображається в одній-єдиній узагальненій інформації і тому реалізується однаковими (синхронними) діями організму. Якщо ці дії мають однаковий (тобто відповідний, адекватний) та корисний для організму результат, тоді узагальнення інформації слід вважати виправданим (нешкідливим).
Узагальнення інформації, яку отримує багатоклітинний організм, відбувається так: інформація надходить із різних місць у нервові вузли, ці вузли змінюють параметри свого стану, бо відповідають кожній конкретній порції інформації. За певної комбінації значень цих параметрів нервові вузли ініціюють відправку інформації до вищого (головнішого) нервового центру. У цю ж мить вони (нервові вузли) інформують нервовий центр про факт наявності цієї конкретної комбінації.
Найпростіший механізм узагальнення може бути беззаперечним, тобто однакові комбінації інфокодів, що надходять з різних місць до нервового вузла, центру чи мозку, інтерпретовані ним детерміновано, відповідно до його можливостей. Ці можливості незмінні протягом усього існування цього механізму. Так виникає однакова (єдина) узагальнена інформація.
Еволюція багатоклітинних організмів започаткувала розвиток апарату умовної інтерпретації інформації (АУІІ). АУІІ може бути реалізований тільки тоді, коли достатньо розвинений головний мозок, тобто тоді, коли взаємодіють мільйони і мільярди нейронів. Діяльність АУІІ виглядає приблизнор так: після отримання і реалізації інформації нейрони не повертаються відразу до стану повної еквівалетності (як це було до їхньої участі в інфовзаємодії), а певний час зберігають у собі сліди (інформацію) попереднього, довзаємодійного стану. Паралельно повинні існувати інші нейрони, які, по-перше, приймають узагальнену інформацію про стан (структуру) перших нейронів, по-друге, виходячи з отриманої інформації, зберігають структуру власних елементів. Ці, інші, нейрони не задіяні безпосередньо в ланцюжках основних інформаційних взаємодій, але спроможні втручатись у них, імітуючи стан одних нейронів за наявності комбінацій станів інших, які частенько між собою перетинаються.
Як підсумок – комплекс інфовзаємодій відбувається таким чином, начебто задіяно інформацію, яка цієї (конкретної) миті (ще) не надійшла і не відомо, чи надійде взагалі. Це дає можливість організмові діяти відповідно до тієї ситуації, яка повинна (була б) бути, але насправді ще не відбулась (не реалізувалась) як інфовзаємодія „організм – середовище”. Свого часу Павлов схожі дії називав умовними рефлексами.
Поступовий розвиток здібностей умовної інтерпретації інфокодів (протягом життя конкретного організму це має місце) – це фактично налаштування його (організму) вродженого апарату інтерпретації на конкретні умови існування.
Можливості умовної інтерпретації інфокодів пов’язані з кількома важливими факторами: пам’ять, узагальнення, прогнозування.
Пам’ять об’єкта – це зміни, що відбуваються в його апараті інтерпретації інформаційних кодів внаслідок окремих актів інформаційних взаємодій об’єкта, і зберігаються якийсь час після завершення цих актів.
Якщо у процесі зміни інформаційної взаємодії об’єкта із середовищем не підвищується доцільність (корисність) організованих об’єктом взаємодій, то така пам’ять для об’єкта не має користі.
Апарат інтерпретації, який має пам’ять, може реалізувати (використати) її (пам’ять), імітуючи інформацію про подію, якої ще немає (немає ні інформації, ні події), але яка, можливо, буде (і тому про неї, можливо, надійде інформація до апарату інтерпретації). Ці припущення (прогнозування) відбуваються не самі по собі, не випадково, а з огляду на те, що нові (щойно прийняті) порції інформації постійно взаємодіють з попередніми (раніше отриманими) порціями інформації.
Прогнозування – імітація отримання нової інформації на основі інформації, що надходить у цей (даний) момент, і її зіставлення з сукупністю отриманої раніше інформації.
Мета прогнозування – використання пам’яті про минуле для визначення майбутнього.
Цю можливість (мету) об’єкт отримує тоді, коли він (об’єкт) вступає в такі інформаційні взаємодії з середовищем, в результаті яких отримує різну інформацію – і ту, що безпосередньо реалізується в даний момент, тобто поточну, реальну інформацію, і ту, яка для цього об’єкта цієї миті неважлива (не має ніякого значення). Баланс інформації досягається внутрішньою організацією об’єкта. Чим вища ця внутрішня організація і складніші взаємодії об’єкта із середовищем, тим більше неважливої інформації цей об’кт отримуватиме в конкретний момент, тим більше її накопичуватиме у своїй пам’яті. Така необхідність пов’язана з невизначеністю того, які саме взаємодії можуть відбутись у майбутньому, яка саме інформація може бути використана.
Сукупна наявність пам’яті, можливість узагальнення і прогнозування – це передумови розвитку абстрактного мислення.
Абстрактне мислення – це імітація та обробка інформації, пов’язаної з явищами, яких, можливо, ніколи не було і ніколи не буде.
Пам’ять будь-якого об’єкта завжди обмежена, а більша частина інформації, що надходить, так і залишається непотрібною (незадіяною). Але при цьому загальна її кількість (з погляду інформаційних кодів, які її переносять), перевищує можливості її повного запам’ятовування. Аби запобігти переповненню пам’яті і не втратити можливість її нормального функціонування, мусить існувати механізм її (пам’яті) чистки, тобто механізм забування. Цей механізм (чистки/забування) дозволяє використовувати ті ж елементи пам’яті (почищені, звільнені) для запам’ятовування нової інформації.
Механізм чистки пам’яті реалізується, тобто працює на усунення і відтворення інформації:
через нестійке збереження (запам’ятовування) активних елементів пам’яті, які фіксують інформацію;
внаслідок (під час) використання зафіксованої (збереженої) інформації;
за можливості неповного „стирання” слідів інформації, а перекладу багатьох окремих, але взаємопов’язаних параметрів стану груп елементів пам’яті в узагальнення станів параметрів інших елементів. Це не вимагає великих ресурсів, щоправда, призводить до втрати деталізації.
Пригайдаймо собі те, що ми вже знаємо. Так, багатоклітинний організм виростає із зародкової клітини, яку формує материнський організм. Головна складова цієї клітини – молекула ДНК, що відповідає за управління інформацією. Саме ДНК, як відомо, відповідальна за розвиток клітини, за наступні численні її поділи, а пізніше – за розвиток та поділ її дочірніх клітин. На склад і властивості елементів та функцій дочірніх клітин впливає те, які клітини утворено раніше. Незмінним у всіх клітин залишається лише склад і структура молекули ДНК.
Ми знаємо, що структура ДНК – це два лінійні ланцюжки нуклеотидів, які з’єднані попарно і скручені у спіраль. На кожній позиції ланцюжка перебуває лише один із чотирьох можливих видів нуклеотидів. Самовідтворення клітини починається з розділу цих двох ланцюжків і допасування до кожного з них такого ж парного ланцюжка, як і попередній. В одноклітинних організмів цей процес короткий, він завершується появою другої клітини, що ідентична з першою. У багатоклітинних, як ми вже говорили, нова клітина не завжди ідентична попередній. Кожна клітина має обмежену кількість функцій, визначену інформаційним впливом окремих ділянок її ДНК на інші елементи. Цей вплив однозначно визначений (залежить від) комбінацією пар нуклеотидів, які входять до конкретної ділянки конкретного виду.
Зверніть увагу!
В одноклітинних організмів число пар нуклеотидів коливається від 1 до 10.000.000.
У багатоклітинних організмів цих пар значно більше – від 100 млн. у найпростіших до 3,3 млрд. у людини (у плазунів ще більше).
Навіщо багатоклітинним стільки цих пар? Причина дуже проста: однакові молекули ДНК тут керують цілком різними клітини. Надлишок пар, про які ми вже говорили раніше, збільшується теж пропорційно. Наприклад, у людини частка упралінських ділянок складає зовсім невеликий відсоток – приблизно 3 (три). Тобто лишень 3 % від загальної кількості пар. Питається: чому так мало або чому такий великий надлишок? Надлишковість забезпечує (гарантує) захист вродженого апарату інтерпретації інформаційних кодів (того, що передано від клітини до клітини з допомогою ДНК) і захист управлінської інформації, яку теж ґенерує ДНК. Тому чим складніші інфовзаємодії, тим більшого захисту потребує і сама ДНК та інформація, яку ДНК передає.
Змінність клітин можна пояснити тим, що порушення структури ДНК під час її відтворення все ж мають місце. Невеликі порушення (неспівпадіння) призводять до незначних індивідуальних змін властивостей клітин. Значні порушення (трапляються дуже рідко) продукують (стимулюють) появу нових видів ДНК, які не завжди життєздатні. Тому поява нових видів дає матеріал для природного відбору, тобто веде до еволюції живих форм.
Індивідуальні зміни важливі для збереження виду. Вони навіть стимулюються у багатьох видів багатоклітинних організмів. Як? Наприклад, шляхом статевого розмноження, під час якого молекула ДНК зародка формується з молекул двох батьківських організмів і, не збігаючись із жодною з них, набуває свій власний потенціал інформаційних взаємодій.
Під час еволюції багатоклітинних організмів процеси обробки інформації ускладнюються і набувають нових властивостей. Але при цьому всі простіші, включно з каталізацією, процеси, що існували раніше самостійно під час окремих інформаційних взаємодій або як складові складніших процесів, теж зберігаються.
Усе складне будується з простого. Набуваючи нових властивостей, значною мірою зберігає попередні. Нові властивості, розвиваючись, обумовлюють виникнення ще складніших нових властивостей.
Однією з таких нових властивостей багатоклітинних організмів є здатність вступати в інфовзаємодії із середовищем не тільки як об’єкт-приймач інформації, а також і як об’єкт-передавач інформації. Це створило передумови розвитку інфовзаємодії організмів з метою узгодження їхніх дій на шляху до підвищення стійкості існування кожного з них.
Так з’явились соціальні утворення, здатні виступати (щодо зовнішнього середовища) як окремі, самостійні об’єкти.
Головна відмінність еволюції соціальних утворень від еволюції живих форм полягає в тому, що ця еволюція (соціальна) не є результатом випадкових факторів зміни ДНК, а відбувається внаслідок поступового розвитку можливостей інформаційної взаємодії між учасниками (членами) цих утворень.
Спільне для обох видів еволюції – природний відбір найстійкіших варіантів.
Власне другий вид еволюції (соцутворень) не замінює перший (живих форм), а відбувається на його фоні. І відбувається тільки у визначених першим еволюційним видом межах.