Стартові умови розвитку

За даними "Європейського соціального обстеження" (European Social Survey) – масштабного міжнародного проекту, до якого Україна приєдналася з другого раунду (опитування проведені в кінці 2004-го – початку 2005 року в 24-х європейських країнах, загальне число опитаних – 45681 респондент, в Україні – 2031 респондент), українське населення має статистично значущі відмінності від загальноєвропейського соціального фону. Особливостям українського національного характеру притаманна відносно більша, порівняно з іншими європейськими народами, фіксація на проблемах влади і особистих досягнень, а також сильніше виражені конформізм, консервативні, передусім патерналістські настанови і потреба у безпеці. Крім того, у дослідженні виявлено, що регіональні ціннісно-світоглядні відмінності в Україні дійсно існують, але лінія розлому проходить не між Заходом і Сходом. Так, жителі Західної України та Сходу відкритіші (з певними відмінностями) змінам, і в цьому схожі на жителів 18-ти з 23-х європейських країн-учасниць дослідження, а жителі Центру – консервативніші у своїх цінностях, і цим відрізняються від більшості європейців. При цьому розбіжність в цінностях жителів східних і західних регіонів України дуже невелика. Дані "Європейського соціального обстеження" фактично зафіксували низьку суспільну готовність до здійснення радикальних соціальних змін, стрибкоподібних проектів модернізації. Проте вони свідчать про необхідність концептуального оновлення і системної модернізації самої державної гуманітарної політики в Україні.

Доцільність вибору еволюційного (а не революційного) шляху суспільного розвитку підтверджується низкою інших соціологічних досліджень. Так, більшість українців схильна замислюватися про власне майбутнє, причому поняття "моє майбутнє" для 65,7% громадян тотожне поняттю "майбутнє родини, дітей, близьких", а для 11% – майбутньому держави в цілому. Однак, незважаючи на актуальність проблем майбутнього, переважна більшість населення не має чіткого бачення його контурів, конкретного уявлення про життєві перспективи. Більше того, горизонт майбутнього у опитаних обмежений переважно "завтрашнім днем", кількома місяцями або роками, і лише незначна кількість громадян у своїх думках про майбутнє оперують десятиліттями. Також важливим фактом є притаманне значній кількості українців відчуття безконтрольності і непередбачуваності майбутнього. Так, тільки третина опитаних усвідомлює власну відповідальність за майбутні події і якість життя, інші ж вважають головним оператором майбутнього державу, покладають цю функцію на Бога або фактор долі.

Незважаючи на регулярне збільшення мінімальної зарплати та пенсій, в Україні стрімко зростає рівень суб’єктивної бідності – бідними себе називають 85%. Тільки третина опитаних вважає, що краще живуть ті, хто більше працює, а переважна більшість не пов’язує рівень свого життя із рівнем кваліфікації. Для українців бажанішим є задоволення поточних проблем, а не довгострокові реформи з затриманою матеріальною віддачею: обираючи між інвестуванням у перспективні економічні проекти/галузі промисловості та підвищенням зарплат у бюджетній сфері і пенсій, більшість надає перевагу останньому.

Отже, "давальницька" роль, яку намагається відігравати держава по відношенню до українського суспільства, є не стільки нав’язаною, скільки, на жаль, добровільно прийнятою. Більшість громадян має патерналістські настанови, повністю покладається на державу у вирішенні власних проблем, водночас відсторонюючись від активної участі у державних справах. Великою мірою зростання споживацьких настроїв у суспільстві є безпосереднім наслідком популістичної лінії поведінки провідних українських партій, які залежно від своєї ідеології виступають за невиправдано високий рівень перерозподілу коштів через державу та "глобальні" соціальні гарантії. Зауважимо, що мова не йде про забезпечення пристойних стандартів життя для найменш захищених верств населення (вони якраз продовжують виживати на мізерні пенсії!), а саме про "гонку" соціальних очікувань – партії свідомо виховують громадян-утриманців, які цілком можуть, але не хочуть брати відповідальність за власний добробут. Все це вже призвело до фактичної безальтернативності лівих соціальних та економічних програм, зміцнення бюрократії на всіх управлінських рівнях, відчуження середнього класу, що тільки формується, від результатів своєї праці, а також до значного зниження приватної ініціативи у найширшому сенсі.

Водночас, як продемонстрували фокус-групи, проведені "Українським форумом" у грудні 2006 р. – січні 2007р., у суспільстві вже сформований очевидний запит на популярну (а не популістську!) стратегію економічного розвитку. За наявності послідовних кроків та чітких цілей перетворень респонденти навіть готові тимчасово миритися з такими економічними витратами, як, наприклад, підвищення тарифів ЖКГ за умов істотного поліпшення якості комунальних послуг. Головною вимогою громадян до держави у цьому випадку є гарантії економічного зростання та соціальної стабільності.

Сьогодні громадяни переважно не довіряють центральним владним інститутам: напередодні дострокових парламентських виборів 2007 року лише близько чверті опитаних сказали, що в цілому довіряють Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів. Досить скептичним є ставлення до партійних організацій – для більшості населення існування партій виправдане лише тоді, коли вони безпосередньо впливають на покращення життя, іншими словами, українці вже звикли до суто технологічної, а не ідеологічної іпостасі вітчизняних партійних осередків. Більшість з респондентів відмовляють партіям у здатності розв’язати тривалу політико-конституційну кризу. Проте українське суспільство не довіряє й самому собі – до діяльності громадських організацій залучені лише 6% населення, вкрай низьким є рівень довіри до них.

Відтак: єдино суспільно прийнятним способом проектування майбутнього в Україні може бути такий, що виключає радикальні зміни, заснований на еволюційному русі від однієї локальної мети до іншої, чіткому формулюванні цілей і поетапному плануванні їх досягнення в межах одного-двох років. Важливо зауважити, що суспільство готове взяти участь у реалізації загальнонаціонального модернізаційного проекту лише у тому випадку, якщо держава, з одного боку, у повному обсязі виконуватиме функції захисту (соціальні і правові гарантії, забезпечення безпеки і стабільності життєвих умов), а з іншого – активно керуватиме розвитком. Поки інститути влади залишаються здебільшого репресивними, а головною місією держави є дистрибуція ресурсів, суспільство не буде зацікавленим стати партнером органів управління.

Стратегічний фактор:

суспільна налаштованість на зміни

Ключове завдання:

розвиток продуктивного потенціалу суспільства, перехід до моделі економіки з дорогою робочою силою