Стародавній Рим

Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.; “Про закони”, “Про державу”, “Про обов’язки”):

• державу визначав як справу, надбання усього народу. Держава є узгодженим правовим спілкуванням усіх громадян. Головною причиною появи держави є вроджена потреба людей жити разом, а також необхідність охороняти власність;

• обгрунтував республіканський принцип побудови держави;

• основна мета державної влади - безпека громадян, подолання у них страху один перед одним;

• розрізняв три форми правління (царську владу, аристократію, демократію), між якими існує кругообіг. Ідеальною є форма, яка поєднує елементи усіх трьох форм;

• заперечував ідею правової і майнової рівності громадян;

• заклав основи міжнародного права: сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними договорами.

Сенека Луцій Антей (5 р. до н.е. – 65 н.е.; “Дослідження про природу”, “Про милосердя”, “Про душевний спокій”):

• відстоював ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від їх становища в суспільстві;

• об’єктом рабства може бути тілесна, а не духовна частина людини;

• всі люди рівні, оскільки є “товаришами по рабству”, бо залежні від повелінь долі.

Особливості релігійно-політичних вчень Середньовіччя:

• розвиток соціально-політичної думки в основному зусиллями релігійних діячів;

• обґрунтування теологічної теорії політичної влади;

• перебільшення ролі релігії у порівнянні із світською владою у політиці (доктрина “двох мечів” (один меч церква зберігає при собі, інший – вручає володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви).

Політичні погляди мислителів середньовіччя

Аврелій Августин (354-430 рр.; “Сповідь”, “Про град божий”):

• утверджував віру в силу людини, яка пов’язана із любов’ю до Бога;

• гріховне суспільство або не знає вищого закону, або не може його здійснити;

• вважав, що реальна держава – це різновид необхідного зла, виправдання для неї - в служінні церкві, яка може користуватися примусом для знищення інаковіруючих);

• ототожнював поняття “влада” із турботою;

• розвинув ідею верховенства церкви над державою.

Фома Аквінський (1226-1274; “Про правління царів”, “Сумма теології”):

• держава розглядається як певна частина універсального порядку, творцем і правителем якої є Бог;

• головну мету держави бачив у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру, які досягаються наданням людині прийнятних умов для існування;

• віддавав перевагу монархії, заснованій на мудрості правителя і обмеженій законами;

• виступи проти влади вважав великим гріхом, але на випадок нестерпної тиранії допускав убивство тирана народом; намагався обґрунтувати верховенство церкви над світською владою.

Марсилій Падуанський (1280-1343; “Defensor Pacis”, “Defensor minor”; висунув ідею народного суверенітету і правової держави):

• заперечував претензії Папи на владу над світом;

• був проти підпорядкування політики засадам релігії і моралі;

• держава не обов’язково мусить бути імперією;

• держава існує як представництво народної волі та володіє суверенітетом, що дає їй право видавати закони, обирати уряд, обмежувати владу монарха;

• народ через закони має контролювати уряд.

Особливості політичної думки епохи Відродження та Нового часу:

• розвиток гуманізму у політичній теорії, звільнення її від теології;

• аналіз проблем прав і свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;

• формування ліберальної політичної ідеології;

• обґрунтування необхідності розподілу влади;

• характеристика правової держави;

• аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;

• формування концепції прав людини і громадянина.