69. Концепція громадянського суспільства. Особливості її становлення і формування

Забезпечення повноцінного функціонування громадянського суспільства є одним із найважливіших питань сучасності. Концепція громадянського суспільства має свої витоки із дисидентських кіл часів комуністичного тоталітаризму. Відтоді ідея не втратила своєї актуальності.

У сімдесяті роки, дисидентські кола розпочинають перегляд шляхів протидії системі. Оскільки на той час реформування держави та партії здавалося нереальним, вони починають із реформи суспільства, усвідомлюючи той факт, що після багатьох років соціалістичного правління, зміна лише верхівки буде недостатньою для забезпечення поваги до людської гідності на низах. Саме в цих дисидентських угрупованнях і формується концепція громадянського суспільства та набуває довершеності ідея його створення.

Вона ж відіграє і провідну роль у революційних заворушеннях 1989 року, коли, наприклад, у Польщі інтелектуальні кола, робітники та римо-католицька Церква oб’єднують усю свою енергію у профспілковому русі Solidarnosc (“Солідарність”)

Так виникає альтернативна, підпільна культура, зі своїми концертами, театром та церквою в катакомбах – все те, що сформувалось у сфері “громадянського суспільства” і утворювалось із маленьких неформальних кіл, де відбувався обмін поглядами та проводилися дискусії не політичних діячів або учених, а істориків, філософів, митців. Вони не мали ніякої стратегії або далекосяжних планів, їх об’єднувало почуття відповідальності та поваги до прав людини і моральної чистоти. Вони були переконані, що людська особистість є суб’єктом, а не об’єктом історії і що держава повинна визнати існування цінностей вищого порядку, аніж вона сама.

У країнах Центральної Європи – Польщі, Чехословаччині та Угорщині концепція громадянського суспільства відігравала важливу роль у процесі дискусій дисидентських рухів.

У колишньому Радянському Союзі дисидентський рух розпочинає свій розвиток з літератури та самвидавівських публікацій шістдесятих років. Ці окремі ініціативи, на жаль, не могли розвинутись до рівня громадянського суспільства, оскільки кожен вияв підтримки демократії та дотримання прав людини, зазнавав жорстоких утисків з боку компартійної машини.

Ідея громадянського суспільства мала дві основні функції: вона пропонувала шлях до збереження моральної чистоти і слугувала стратегією опору.

Стратегією опору мала стати інша функція громадянського суспільства. В умовах неможливості реформування партії та держави, як альтернативу було запропоновано створення незалежних сфер життєдіяльності, в яких люди могли б відтворити та реалізувати свою відповідальність.

Цим шляхом мав розвинутися цілий спектр самоорганізацій: приватні університети; інша економіка; паралельна інформаційна мережа (“самвидав”), незалежне релігійне життя, незалежні профспілки, дискусійні групи тощо.

Ідея громадянського суспільства має своїм підгрунтям розвиток вільної та відповідальної особи, яка реалізує свою відповідальність в автономних організаціях поруч з іншими особистостями, що поділяють її переконання та інтереси. Концепція передбачала формування суспільства, розміщеного ніби поза державою, але, водночас, не повністю відокремленого від її структури.

Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства набула у творчості Т. Гоббса. Він одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині. 

Так поступово склалася концепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним.

Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов'язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом не відчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні — прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність природних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

Як було згадано вище, концепція громадянського суспільства не була оформлена як конкретна політична програма. Це була ідея, що передбачала як моральний “вихід” із соціалізму, так і альтернативну стратегію надії для майбутнього. Вищезгадана концепція була важливою рушійною силою революції 1989-1991 років і реалізувалась як локальна центрально - та східноєвропейська інтерпретація європейських цінностей, таких як верховенство права, людська гідність і відповідальність.

Таким чином, концепція громадянського суспільства повинна відіграти важливу роль в економічному, політичному та моральному відновленні країн Центральної та Східної Європи. Вона повинна стимулювати людей до активних дій, а не до пасивного очікування поступок від держави. Вона підтримує плюралізм і пропонує альтернативу централізованій бюрократії. Висвітлення спільних рис концепції з провідними засадами західноєвропейської християнської демократії є метою наступного розділу. 

90. ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ОСОБИ

Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини. З правової точки зору, такий принцип являє собою нормативну формулу, що узагальнює юридичну практику, погляди і поведінку великої кількості людей, політиків, держави, її органів і чиновників стосовно прав і обов’язків людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів. У багатьох державах вони відображені імпліцитно, тобто як такі, що розуміються. Нарешті, принципове ставлення держави і суспільства до прав людини виявляється і в політичних заявах, у філософській, правовій літературі.

До правових засад регулювання статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві також належать міжнародно-правові принципи (узагальнені правила поведінки суб’єктів міжнародного права, які встановлені на практиці та закріплені договірними або звичаєвими нормами міжнародного права), основні з яких закріплені в наступних міжнародно-правовивх актах: Статут ООН; Загальна декларація прав людини 1946 p.; Міжнародні пакти про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 p.; Підсумковий акт наради в Гельсінкі 1975 p., тощо.

— усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх — основа свободи;

— свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;

— межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;

— частина дозволеного визначається через права людини.

Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір не вичерпує змісту свободи. Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини.

Як правило, принцип свободи деталізується у проголошених в конституціях особистих правах і свободах людини і громадянина.

Інший основоположний принцип конституційного статусу людини і громадянина — принцип рівності. Як правило, принцип юридичної рівності відображений у законі. Рівноправність може бути прямо задекларована: "Усі громадяни мають однакову суспільну гідність і рівні перед законом без різниці статі, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого і суспільного становища" (ст. 3 Конституції Італії). Можливо також, що рівність громадян випливає і з змісту і конструкції норм, які закріплюють права, свободи людини. Якщо в конституції записано: "ніхто не може бути підданий…", "кожний має право…", "усім гарантується…", то логіка таких норм явно розуміє, що закон і держава не роблять між людьми відмінностей у питанні про визнання за ними прав і свобод.

В окремих випадках законодавство містить спеціальні застереження, які підкреслюють, що на конкретну категорію осіб принцип рівноправності також розповсюджується.

У конституційному законодавстві зарубіжних країн можна зустріти чимало випадків диференційованого правового регулювання статусу особи. Так, згідно з Конституцією Фіджі 1990 р., правовий статус громадян у значній мірі визначається їхньою етнічною приналежністю (фіджіці, вотуму, індійці)

Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах. Потрібно знати форми дискримінації, встановлені законом. У низці країн Арабського Сходу позбавлені політичних прав жінки, а в Туреччині — солдати й унтер-офіцери; в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Колумбії, США — існують резервації — території, відведені для поселення корінного населення країни, встановлення державної релігії (Великобританія), обов’язкової ідеології (Куба) тощо. В США і країнах Західної Європи розповсюджена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.