34

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИХОВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ 6

1.1. Поняття гуманізму у філософській та педагогічній науковій думці 6

1.2. Психологічні основи формування гуманістичної поведінки 15

1.3. Аналіз наукових досліджень і практики роботи школи з проблеми гуманістичного виховання 21

РОЗДІЛ ІІ. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ВИХОВАННЯ ГУМАНІСТИЧНОЇ СПРЯМОВАНОСТІ ПОВЕДІНКИ У ДІТЕЙ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ 30

2.1. Особливості прояву гуманістичної спрямованості поведінки у дітей 30

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 33

ВСТУП

Процес становлення сучасного суспільства потребує розвитку української національної системи виховання, в основу якої будуть покладені провідні принципи гуманізму та демократизації. Стає очевидним, що активним суспільним суб’єктом має бути людина з високим рівнем свідомості, творчої активності, відповідальності, яка керується у своїй діяльності і поведінці гуманістичними цінностями. Таку людину покликана виховати школа, як соціальний освітній інститут.

Зміст початкової освіти складає основу різнобічного розвитку учнів, формування у них мислення, пізнавальних інтересів, оволодіння навичками здобувати знання. У цей період у молодших школярів інтенсивно формуються інтелектуальні, соціальні і моральні якості. Саме в початковій школі учні отримують основи знань з навчальних дисциплін, правил поведінки, розуміння гуманістичних цінностей, що будуть служити підґрунтям їхньої успішної діяльності та поведінки впродовж усього життя.

Аналіз наукових джерел засвідчив, що проблема виховання гуманістичних моральних цінностей в учнів досліджувалася різними авторами. Так у ряді наукових робіт відображено важливі аспекти означеної проблеми: загальнотеоретичні засади гуманізації виховання молодших школярів у позаурочній діяльності, перетворення школи в „майстерню гуманності” викладені у працях Я. Коменського, А. Макаренка,

В. Сухомлинського; психологічні аспекти гуманістичного виховання розкриті у працях І. Беха, О. Бодальова, М. Боришевського, О. Киричука,

Г. Костюка, Е. Помиткіна; сутність та структура етично-моральних цінностей у сучасній вітчизняній системі виховання обґрунтовані в роботах

Т. Аболіної, О. Вишневського, Е. Корнієнко, М. Красовицького,

О. Сухомлинської. Концептуальні засади виховання гуманістичних цінностей учнів сформовано І. Бехом, Н. Ганнусенко, К. Чорною. Процес формування гуманних відносин у позаурочній діяльності став предметом дослідження

В. Коротєєвої, Г. Ясякевич. Є. Докукіна вивчала взаємодію школи і сім’ї у формуванні моральних засад поведінки молодших школярів. М. Трофанова і М. Глущенко з’ясовували особливості виховання молодших школярів у позаурочній діяльності. Г. Пустовіт, Т .Сущенко розглядали позашкільну освіту та позаурочну діяльність як засіб формування всебічно розвиненої особистості. Проблемі морального виховання молодших школярів у системі позакласної діяльності присвячене дослідження О. Матвієнко. Особливості морального розвитку та механізм формування моральних цінностей розкрито у працях І. Беха, В. Галузяка, А. Донцова, В. Тюріної.

Актуальність дослідження зумовлена низкою наявних протиріч між: соціальним запитом суспільства на гуманну особистість і традиційною системою виховання; необхідністю ефективного цілеспрямованого виховання гуманістичних цінностей у молодшого школяра у позаурочній діяльності та послабленням виховної функції школи; визнанням позаурочної роботи важливим засобом формування гуманістичних цінностей в учнів та слабким вивченням її впливу на розвиток гуманної особистості; наявними практичними і методичними розробками з організації позаурочної діяльності та незначним їх використанням з метою виховання гуманістичних цінностей в учнів початкових класів; визнанням молодшого шкільного віку як найбільш сензитивного періоду для виховання гуманістичних цінностей та відсутністю змісту, форм і методів їх формування у процесі позаурочної діяльності.

Об’єкт дослідження – процес формування гуманістичних цінностей в учнів початкових класів.

Предмет дослідження – педагогічні умови, зміст, форми та методи виховання гуманістичних цінностей у молодших школярів у процесі позаурочної діяльності.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати, розробити та експериментально перевірити педагогічні умови, зміст, форми і методи виховання гуманістичних цінностей в учнів початкових класів у позаурочній діяльності.

Вихідною для дослідження стала гіпотеза про те, що виховання гуманістичних цінностей в учнів початкових класів у позаурочній діяльності здійснюватиметься ефективніше за умов:

• структурування змісту виховання молодших школярів відповідно до принципів гуманістичної моралі;

• впровадження у процес позаурочної діяльності інтегрованої програми, зміст якої охоплює різні напрями гурткової роботи та спрямований на виховання гуманістичних цінностей у молодших школярів;

• поєднання у процесі позаурочної діяльності традиційних та інноваційних форм та методів розвитку особистості, зміст яких пов’язаний із вихованням гуманістичних цінностей у молодших школярів;

• взаємодії позашкільних навчальних закладів, сім’ї, соціального середовища з навчально-виховним процесом початкової школи.

Досягнення поставленої мети й перевірка гіпотези зумовили вирішення таких завдань дослідження:

1. З’ясувати стан досліджуваної проблеми в педагогічній теорії та виховній практиці сучасної початкової школи.

2. Проаналізувати сутність та уточнити зміст поняття „гуманістичні цінності” щодо учнів початкових класів.

3. Розробити критерії та показники, виявити рівні вихованості гуманістичних цінностей в учнів початкової школи.

Розділ і. Психолого-педагогічні засади виховання гуманістичної поведінки у дітей молодшого шкільного віку

1.1. Поняття гуманізму у філософській та педагогічній науковій думці

Вивчення генези і еволюції системи гуманістичних цінностей суспільства дозволило обгрунтувати змістове наповнення ціннісно-орієнтаційного підходу у виховній практиці.

Традиції теоретичних та практичних досліджень гуманістичного виховання започатковані в епоху Відродження. Великі гуманісти Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Бруно, Рабле, Бекон та інші відіграли важливу роль у формуванні нового гуманістичного світогляду. Вони проголосили свободу людської особистості, права людини на задоволення земних потреб. Становлення системи гуманістичних цінностей пов’язано з іменами французьких матеріалістів ХVІІІ ст. Гельвеція, Гольбаха, Дідро, Ламетрі. Термін гуманістичні цінності вони в своїх творах не використовували, але своїми працями започаткували гуманістичний світогляд, найвищою цінністю якого є людина та її щастя. Ці ідеї є стрижневими в їхніх роботах: “Людина- машина” Ламетрі, “Розмова Даламбера і Дідро”, “Філософські думки” Дідро, “Система природи” Гольбаха, “Про розум “ і “Про людину” Гельвеція. Свої думки вони спрямовували на пошуки шляхів досягнення гармонії в суспільстві на засадах гуманної моралі.

Принципове значення мало виокремлення провідних ідей, які розкривають енергетичний потенціал кожної базової категорії цінностей. При цьому використовувався позитивний доробок різноманітних підходів, стосовно “загальнолюдських” в теорії цінностей:

• діалектико-матеріалістичний (Гегель);

• трансцедентальний (Кант);

• натуралістичний (Р. Перрі, Г. Беккер, Р. Лінтон, С. Пеппер), який грунтується на поглядах Демокріта; і прийнятий сучасною еволюційно-глобалістською концепцією розвитку світу

• (В. І .Вернадський, А. Печей, П. Тейяр де Шарден, Р. Штейнер,

Р .Шуєрман).

Німецький філософ І. Кант вважав, що існування людини вже є найважливішою метою. У центрі його філософії – людина, її гідність і доля. Він запевняв, що все потрібно робити для людини, в ім’я її. Його трактат “До вічного миру” відстоює думку про те, що вічний мир повинен бути історично зумовлений.

Розкриваючи взаємозв’язок розвитку потреб і цінностей в самоактуалізації (Д. Дьюі, А. Маслоу, Е. Фромм) представники “нового гуманізму” звертаються до процесів самотворення особистості.

Продуктивним для осмислення гуманістичних цінностей стало звернення до російської філософської думки (М. Бердяєв, ідей духовного самопіднесення через самосвідомість. Це призвело до розуміння функцій цінностей в процесі орієнтації людини в світі цінностей суспільства.

Представники української демократичної думки: Г. Сковорода,

М .Коцюбинський, Леся Українка, І .Франко, Т. Шевченко також розуміли, що гуманістичні цінності є основним критерієм людського життя, його призначення і рішуче відстоювали ідеї гуманізму, добра у навчанні та вихованні.

Гуманістичні ідеї, пов’язані з розумінням людини як частини природи і самоцінності її особистості, створили основу провідної світової орієнтації прогресивних суспільних рухів. Гуманізм як ідейно-цілісний комплекс став включати в себе всі вищі цінності, вироблені людством на довгому і суперечливому шляху свого розвитку, які одержали назву загальнолюдських: людяність, свобода і справедливість, гідність, працьовитість, совість, відповідальність, рівність і братерство та ін.

Гуманізм – окрема і глобальна філософська система. Його самостійність визначається такими ознаками, як автономність, універсальність, фундаментальність гуманістичних ідей, єдність цілей і засобів.

Автономність гуманізму пояснюється тим, що його ідеї не можуть бути виокремленні з релігійних, історичних чи ідеологічних постулатів. Рівень розвитку гуманістичного світогляду повністю залежить від накопиченого людством досвіду з реалізації транскультурних норм суспільного життя: співробітництва, доброзичливості, чесності, лояльності і терпимості до інших, дотримання закону та ін.

Універсальність гуманістичних ідей обумовлена їх застосуванням до всіх людей і будь-яких соціальних систем. У гуманістичному світогляді можливий вихід за рамки культурної відносності, національних, економічних, релігійних, расових та ідеологічних відмінностей. При цьому принципово важливим є не протиставлення універсальних цінностей гуманізму національним, а взаємодія з ними, яка передбачає перехід до різноманітності і багатогранності культурно-гуманістичних позицій, які доповнюють і збагачують одна одну.

Фундаментальність гуманістичних цінностей визначається тим, що вони не можуть розглядатись як щось другорядне. За своїм значенням вони відносяться до найбільш фундаментальних явищ соціальної структури.

Єдність цілей і засобів в гуманістичному світогляді значить не допущення будь-яких спроб будь-якими засобами добиватись своїх цілей. Не можна поступатись гуманістичними принципами, мотивуючи це стратегічною необхідністю. Насильство і терор не можуть використовуватись як засоби регулювання відносин між людьми, якими б благородними цілями вони не прикривались.

Гуманістичний світогляд як узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів базується навколо одного центру – людини. Саме людина є системоутворюючим фактором, ядром гуманістичного світогляду. При цьому його ставлення містить не лише оцінку світу як об’єктивної реальності, але й оцінку свого місця в навколишній дійсності. Отже, в гуманістичному світогляді знаходять своє відображення найрізноманітніші ставлення до людини, суспільства, духовних цінностей, тобто, до всього світу в цілому.

Представники гуманістичного напряму виховання будь-якої епохи завжди намагалися стимулювати “самовираження особистості”. Людина реалізує себе не тільки екзистенціально, але і в якості біологічного виду. Саме тому педагогічна антропологія вчить враховувати у виховному процесі всі властивості людини у їх комплексі. Досить важливим у процесі розвитку є вміння знаходити у кожному конкретному випадку взаємодію соціального і біологічного у людині і здійснювати певний вплив на їх динамічний розвиток. На думку деяких представників філософської антропології, суспільство не може зробити людину відповідальною у гуманному аспекті, а навпаки, людина повинна зробити суспільство гуманним і відповідальним. Для цього потрібно, щоб кожний у собі створив центр перспективної гуманної відповідальності, створив своє “Я”. “Але що зі створеного людиною найбільше стосується життя взагалі, як не створення кожним із нас в собі абсолютно оригінального центру, в якому універсум усвідомлює себе унікальним, незрівнянним чином, і саме нашого “Я”, нашої особистості”? (13. 527) Центри нашого “Я” не можуть існувати окремо. Отже, щоб реалізувати прогностичні проекти, індивіду слід іти на об’єднання зусиль з іншими. Лише це може сприяти надбанню спільної культури цивілізації суспільства – взаємодія “Я” з “Іншими” та наявність між ними гармонії. При відсутності гармонії процес самореалізаціі носить ситуативний характер.

Проблема наукового обґрунтування і розробки гуманістичних засад у процесі формування особистості учня початкових класів традиційно перебувала в центрі уваги європейських, і вітчизняних науковців, педагогів - практиків. Це теоретичні дослідження і педагогічна діяльність Г. Ващенка,

Б. Грінченка, Ф. Дістервега, Я. Коменського, А. Макаренка, Й. Пестолоцці,

С. Русової, В. Сухомлинського, Л. Толстого, К. Ушинського, І. Франка

Я. Чепіги та ін. Вони постійно підкреслювали значення молодшого шкільного віку для формування розумових і моральних якостей особистості.

Одним із перших до системного вивчення особистості учнів початкових класів звернувся К.Ушинський. У своїх теоретичних роботах «Общий взгляд на возникновение наших народных школ», «Что нам делать со своими детьми?», «Три элемента школы», «О народности в общественном воспитании» він виклав провідні положення, за якими повинні розвиватися вітчизняні освіта і виховання, зокрема в початковій школі. По - перше, відповідність характеру освіти і виховання гуманістичним засадам світогляду, ментальності народу. По - друге, своєчасність навчальних дій щодо розумових здібностей, гуманістичних якостей учителя для забезпечення наступної активізації особистісного потенціалу вихованців.

Важливе значення К.Ушинський відводив принципам організації початкової школи. Він був прихильником її заснування на гуманістичних засадах народної педагогіки, наголошував на тих модифікаціях навчально-освітніх закладів, що базуються на традиціях народної культури, етики. Головна вимога до навчання, на його погляд, полягала в урахуванні вікових й індивідуальних особливостей молодшого школяра

Новий етап у розвитку концепції формування гуманістично орієнтованої особистості учнів молодших класів пов’язаний з педагогічною діяльністю Г.Ващенка, А.Макаренка, С.Русової, В.Сухомлинського, Я.Чепіги. Вони обстоювали необхідність розвитку духовного світу вихованця, нагальну потребу в формуванні національної свідомості учня молодших класів (Г.Ващенко, С.Русова, Я.Чепіга), трудових навичок дітей підлітків (А.Макаренко), естетичної спрямованості інтересів, умінь та навичок учнів початкових класів (В.Сухомлинський).

(І. Огієнко, М. Грушевський, С. Русова, Г. Ващенко та інші) Розглядали проблему гуманістичного виховання, через призму народної педагогіки в контексті національного виховання як єдиного шляху гуманістичного перетворення українського суспільства й держави.

Українські педагоги XX ст. вважали принцип природовідповідності виховання одним із основоположних у гуманістичному вихованні особистості і наголошували на необхідності здійснення індивідуального підходу до кожної дитини як обов'язкової умови для розкриття і розвитку її природних гуманістичних якостей - людяності, терплячості, здатності до співчуття, розуміння, доброчесності, поваги до іншої людини, великодушності, справедливості, працьовитості тощо, але, на наш погляд, здебільшого з метою формування національної свідомості особистості, виховання патріотичності, любові та співчуття до рідного народу, бажання зробити його вільним та щасливим.

За гуманістичність та демократичність народної освіти на загальнолюдських та національних засадах як необхідної умови національного-духовного та інтелектуального відродження України виступав М. Грушевський. У розв'язку проблеми гуманістичного виховання особливої уваги він приділяв значенню гуманітарних дисциплін у шкільному навчанні, вважаючи, що саме вони дають дітям змогу пізнати себе і з'ясувати своє місце в світі, а також роль свого народу у світовій історії, тобто відіграють вирішальну роль у формуванні світогляду підростаючого покоління.

С. Русова вважаючи дитину найдорожчим скарбом у світі, піклуючись про її майбутнє і ставлячись до неї з великою любов'ю, педагог закликала вихователів до активної, прогресивної позиції, до нових пошуків у гуманістичному вихованні, наголошувала на індивідуальному підході до кожної дитини, дотримуючись принципу природовідповідності виховання.

Реалізуючи свої гуманістичні погляди, Г. Ващенко багато уваги приділяв дослідженню проблеми виховного ідеалу, результати якого вчений висвітлив у своєму підручнику „Виховний ідеал", називаючи такою працелюбну, правдиву, людяну, щиросердну, чуйну, віддану, оптимістичну, самостійну, діяльну людину. Таке розуміння національного виховного ідеалу ґрунтується на засадах християнської моралі та на здобутках українського народу: „Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротися за них... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра" [2: 190].

Гуманістичне виховання особистості дитини А. С. Макаренко розглядав у контексті трудового виховання і виховання в колективі, які були основоположними ідеями його педагогічної системи. Макаренко був впевнений, що колективний труд позитивно впливає на мотивацію поведінки дитини, формування її світогляду, засвоєння моральних цінностей та розуміння свого особистісного значення для колективу і для суспільства в цілому. На його думку, саме у трудовому процесі під час виконання колективної продуктивної праці у дитини відбувається формування моральних особистісних якостей, таких як відповідальність, наполегливість, відчуття обов'язку тощо, виховується гуманне ставлення до інших людей -членів колективу, здатність до співчуття, розуміння, доброзичливість, емпатія тощо.

Найвищої вершини розвитку теорія і практика гуманістичного виховання набули у педагогічній системі видатного українського вченого

В. Сухомлинського, у своїх творах, присвячених проблемам гуманістичного виховання „Про виховання", „Як виховати справжню людину", „Шлях до серця дитини" та ін., педагог глибоко розкриває сутність таких понять як гуманізм, людяність, гідність, терпимість, тактовність, відповідальність, патріотизм, любов тощо, теоретично обґрунтовує необхідність та значущість виховання у дитини почуття совісті, сорому, справедливості, скромності, щедрості, милосердя та сформулював цілу низку практичних порад щодо втілення цих ідей у життя [3: 387]: „Ти народжений людиною, але Людиною потрібно стати. Справжня людина-це дух людський, який виражається у переконаннях і почуттях, волі та прагненні, у відношенні до людей і до самого себе, у здатності любити і ненавидіти, вбачати в мрії ідеал і боротися за нього" [6: 17].

Гуманістична основа педагогічної системи Сухомлинського полягає у визнанні цінності людини, її індивідуальної свободи і гідності, права на щасливе життя і творчість, у створенні умов для всебічного гармонійного розвитку кожної особистості. Тому, на його думку, «головним предметом в школі повинно бути людинознавство» [1].

Міцним підґрунтям гуманістичного виховання особистості В.Сухомлинський вважав виховання у кожної дитини поваги до самої себе. На його думку, самоповага - необхідна умова існування особистості, колективу, школи взагалі. Без самоповаги школа перетворюється на випадкове збіговисько, вважав учений.

Також великої ролі у гуманістичному вихованні особистості дитини Сухомлинський відводив родині. На його думку, всебічний і гармонійний розвиток дитини можливий лише за умов плідної співпраці школи і сім'ї, оскільки саме звідси дитина переймає культуру відносин, спілкування, поведінки тощо: „Людина в своєму розвитку стає такою, яка в неї мати, точніше, яка гармонія любові і волі в її духовному світі" і „батько народжує і виражає, продовжує, розвиває себе в своєму синові й дочці, вливаючи своє духовне начало з духовним началом матері" [3: 395].

Таким чином, В. Сухомлинським зроблено великий внесок у розвиток гуманістичного підходу до виховання особистості. Концептуальні положення його педагогічної системи, які сьогодні є дуже актуальними в умовах гуманізації освіти, залишаються невід'ємною базовою основою гуманістичного виховання особистості.

Проблема специфіки виховання гуманної особистості вимагає від української педагогічної науки усвідомлення потреби саме в гуманістичній моралі, яка об’єктивно притаманна правовому громадянському суспільству, бо виходить за рамки вказівної і забороняючої систем та піднімається на більш високий рівень ціннісно світоглядній орієнтації.

Однак педагогічне осмислення і практична реалізація цієї проблеми гальмується неоднозначними, а часом діаметрально протилежними поглядами етичної науки на природу, специфіку і роль моралі в суспільстві. Камінь спотикання лежить у площині розуміння суті і функцій моралі. Одна група авторів стоїть на тих позиціях, що мораль це форма суспільної свідомості, а основна її функція – регулятивна (авторитарна етика). Найбільш повно ці ідеї представлені у працях О. В. Дробницького.

На даному етапі розвитку етичної науки все більшої значущості і поширення набувають погляди вчених Ю. М. Смоленцева, О. І. Титаренка,

В. Н. Щердакова, Ф. Н. Щербака та ін., які розглядають мораль як унікальний спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною (гуманістична етика). В рамках даного підходу регулятивна функція моралі вже не є визначальною. Пріоритетне місце займає світоглядна ціннісно-орієнтуюча функція, оскільки моральна самореалізація особистості найбільш ефективно здійснюється завдяки активізації ціннісно-орієнтуючого потенціалу моралі.

При всій правомірності першого підходу, важливо усвідомити, що світоглядний, ціннісний аспекти моралі, звернення до внутрішнього світу особистості, визнання її самостійності, індивідуальності, автономності повністю ігнорується. В регулятивній функції переважає контрольно-вказівна, наказова сторона моралі, яка передбачає жорстку детермінованість поведінки особистості, що йде від суспільства і є зовнішньою для людини.

В механізмі ціннісної орієнтації акцент переноситься з суспільства на особистість. Посилюється ціннісно-світоглядний план, внутрішнє самовизначення людини в світі в цілому, і в моральних цінностях зокрема.

Цінність на відміну від норми (заповіді, морального кодексу) передбачає вибір. Тому у повсякденних ситуаціях вибору найбільш яскраво проявляється особистісна сутність людини, рівень її моральної культури. Моральна норма – це конкретні правила поведінки, які визначають, як людина має вести себе у суспільстві. В них чітко простежується імперативний характер, а сама дія стимулюється громадською думкою. Однак, часто ця думка буває неоднозначною, орієнтованою на загал. Це перешкоджає розвитку людської індивідуальності, самобутності, стриже всіх під одну гребінку.

Розглядаючи проблему суб’єкта моралі, гуманістична етика виходить з того, що мораль – це завжди стосунки суб’єктів, причому рівноправних. Тому у сфері моралі людина не може не бути суб’єктом.

Гуманістична етика розглядає людину в її тілесно-духовній цілісності, визнаючи, що “мета людини – бути собою, а умови досягнення такої мети – бути людиною для себе” (Е. Фромм).

Основи доброчесності закладені в самому характері зрілої і цілісної особистості, а зло полягає в байдужості до свого “Я”. Гуманістична етика визнає цінністю не норми, принципи та ідеали, а саму людину, її життя й унікальність. Тому не самозречення і себелюбство, - а любов до себе, не нехтування індивідуальним, а утвердження свого істинно людського “Я” – ось вищі цінності гуманістичної етики.

Гуманістична етика базується на вірі в людину, визнанні її автономності, незалежності, свободи й розуму. Вона вважає, що людина спроможна самостійно розрізняти добро і зло й правильно робити етичні оцінки. Людина для неї – “міра всіх речей”. Немає нічого ціннішого, ніж людське життя.