V. Актуалізація набутих знань учнів (рефлексія)

Прийом «Мікрофон»

Закінчіть речення:

«Якби я був режисером шкільного театру, то поставив би ви­ставу... тому, що...»;

«На мою думку, шкільний театр повинен порушувати такі про­блеми, як...»;

«У "живому вертепі" мені б хотілося зіграти...».

VI. Підбиття підсумків уроку

Оцінювання виконання учнями самостійної роботи

VII. Домашнє завдання

Для всіх (робота у групах): написати сценарій для шкільної вистави або вистави «живого вертепу» (за вибором).

На допомогу вчителеві. Додаткова інформація

Як відомо, ще у IX ст. католицька церква почала запроваджу­вати до церковного обряду видовищні елементи — інсценізації окремих євангельських епізодів і навіть цілі п'єси на релігійні сю­жети.

Створена у такий спосіб літургійна драма вже в XI ст. склада­лася з двох циклів — Різдвяного і Великоднього. Згодом Різдвяний цикл почав втрачати культову основу: у драмах цього циклу по­чали з'являтися такі персонажі, як Ірод, волхви, пастухи, які роз­мовляли вже не латиною (офіційною мовою літургії), а народною мовою — залежно від країни, у якій ця подія нібито відбувалася. Літургія — церковна відправа у християнстві, під час якої вико­нуються певні обряди.

Унаслідок цього в XII ст. літургійна драма переходить у напівлітургійну, зрештою церковні служителі виганяють її з примі­щення храму на площу. У XIII ст. з'являється нова її форма — так звана містерія, велика інсценізація на релігійні теми, що склада­лась іноді з кількох циклів. Через подальший відхід від релігійних догматів католицька церква також виставила її з власного подвір'я на площу.

Містерія (від грецьк. — таємниця, таїнство) — 1) у країнах ан­тичного світу та Давнього Сходу таємні релігійні обряди, церемонії на честь деяких богів, до яких допускались лише посвячені; 2) по­пулярний жанр середньовічного релігійного театру.

Найбільшого розвитку містерія сягнула в XVI ст. у Франції, Англії, Німеччині. У католицькій літургії й надалі використову­ються театралізовані дійства на основі канонічних текстів. Місте­рія ж, потрапивши під вплив служителів протестантської церкви, стає знаряддям для боротьби Реформації з католицизмом. У ру­ках жонглерів, шпільманів та інших лицедіїв містерія дедалі де­мократизувалася. Не вдовольнившись тим, що світські персона­жі волхви, вояки, пастухи — розмовляють народною мовою, ор­ганізатори вистав для розвіювання нудьги, яку спричиняли довгі діалоги на релігійні та моральні теми, почали переплітати окремі акти містерій побутовими, комедійними за своїм характером, зде­більшого імпровізованими сценами —- так званими інтермедіями та інтерлюдіями, які з часом започаткували комедію. Інтермедія, інтерлюдія — невелика п'єса переважно гумористичного характе­ру, яку виконують між актами виставки.

Найстаріші тексти українських театральних творів, що зберег­лися до нашого часу,— це дві інтермедії Гаватовича з 1619 р. і де­кламація на Різдво Христове 1615 р. ієромонаха Памва Беринди. За життєрадісністю і стилістикою драму можна віднести до ре­несансних творів.

Документальні згадки говорять про існування і більш ранніх за часом драматичних творів, які, на жаль не зберег­лися. Найталановитішим драматичним твором вважається «Сло­во о збуренні пекла...». Стилістика цього твору скоріше готична, а деякі вчені вважають, що він з'явився ще до єзуїтських драм в Україні. Саме пекло представлене як подвір'я готичного замку, що збирається відбивати наступ ворогів. Ця містерії жвава, жи­ва, у ній багато руху, оптимізму, що свідчить про епоху розквіту Ренесансу в Україні, коли готичне оточення ще не віджило свого віку. Першою відомою театральною виставою вважається вистава 29 серпня 1619 р. на ярмарку під Львовом. Дві українські інтерме­дії на теми українських анекдотів настільки майстерно театрально скомпоновані, що неможливо припустити, щоб вони були перши­ми спробами української театральної творчості.

Театралізовані елементи католицької церковної відправи, зо­крема через домініканські костели, кількість яких збільшувалася на території Польщі у XV—XVI ст., а отже, й на підпорядкованій цій державі українській території, проникають і до українського православного середовища у вигляді пасійних містерій, змістом яких було зображення страстей Христових. Принаймні, навіть у Києві 1629 р. датоване повідомлення про затвердження пасій як ритуалу Петра Могили. Обряд пасій складається з читання єван­гельських оповідей про страсті Христові, гімнів і проповідей. У ла­тинській церкві здавна читається по неділях Великого посту і на страсному тижні, а у православній — у перші чотири п'ятниці Ве­ликого посту. Драматичний елемент у сучасному розумінні цього поняття тут ще був дуже незначний. Майже водночас з пасійною містерією надійшов в Україну через Польщу відгомін іншої за­хідноєвропейської містерії — Різдвяної. Церковні міські братства, монастирі й школи мали бути захистом цього новітнього для тих часів мистецтва.

Крім скоморохів, в Україні були ще мандрівні ко­медіанти із Європи. Вони грали на інструментах і співали пісні пе­реважно баладового змісту та ілюстрували їх жестами та мімікою.

Із прийняттям християнства Київська Русь запозичила й еле­менти так званого церковного театру. Із небагатьох зразків релі­гійної драми, що існували у візантійському культі, в Україні був відомий аж до початку XX ст. один — «Умивання ніг», пов'язаний із Великоднем. Зміст цього дійства ґрунтувався на євангельському оповіданні про Тайну вечерю, під час якої Христос умив ноги своїм учням. Розігрувалася ця сцена у «страсний» четвер посеред церк­ви. Роль Христа виконував архієрей, ролі апостолів — дванадцять, а часом одинадцять священиків, бо ніхто не хотів зображати Іуду Іскаріота. Цей зразок церковного дійства є одним з небагатьох свід­чень не розкритої до кінця у православному богослужінні тенденції звертання до масових видовищ. Православний культ відзначався консерватизмом і не допускав гіпертрофії видовищних елементів, характерної для католицької обрядовості, та досить вільної інтер­претації релігійних сюжетів, властивої протестантській церкві.

У добу бароко центром українського театру стає Київська ака­демія. Головні твори українського театру з'являються саме в ній. Учні Київської академії, які обіймали святительські кафедри в Московщині і Сибіру, сприяли проникненню в Росію українсько­го театрального мистецтва, із якого пізніше виріс російський театр.

Стиль бароко з нахилом до піднесеної риторики й високого стилю не відводив самостійного місця інтермедіям, тому їх май­же не залишилось. Стилю бароко притаманні трагедії та трагіко­медія — найхарактерніша ознака барокового театру. Ще однією ознакою риторичної барокової драми є персоніфікація, виведення на сцену абстрактних понять: Фортуна, Блаженство, Тиранство, Любов, які виводились як активні дійові особи.

Вистави бароко відбувались у школах. Отже, декорації і костю­ми залежали від матеріального стану самої школи. Найпишніші, звісно, були в Київській академії. Там же почали застосовувати складні театральні ефекти. Акторами були школярі, а автора­ми — їхні професори. Кожна роль декламувалась із добре вивчени­ми тонами й інтонаціями, рухами рук і голови і проголошувалась із певного місця сцени. Сцену тоді розграфлювали на квадрати, і кожен виконавець знав, у якому квадраті й коли має стати й до якого перейти.

Декламувались ролі, мабуть, на розспів, у будь-якому разі, роль повинна була звучати мелодійно. Театральні тво­ри обов'язково писались римованим віршем. Глядачі були людь­ми обраними — місцева адміністрація, меценати, заможні люди. Абихто на виставу потрапити не міг. Отже, театр доби козацької України був театром обраних для обраних. Шкільна драма мала велике значення для духовного і музичного виховання студентів та учнів духовних академій і семінарій. Вона, зазвичай, писалась на біблійні сюжети. Музика в цих шкільних драмах посідала ду­же важливе місце. До неї входили канти, коляди, псалми різного змісту. їх створювали самі семінаристи, включаючи як елементи народної пісні, знайомої їм з дитинства, так і європейської профе­сійної музики, з якою вихованці таких навчальних закладів були добре знайомі. У такий спосіб відбувались зближення та взаємо­вплив народної та церковної, української та західноєвропейської професійної музики.

В історичних матеріалах XVII—XVIII ст. знайдено чисельні згадки про прекрасний хор виконавців Києво-Могилянської ака­демії, про оркестр, у якому не лише грали, а яким керували самі «академіки». Збереглися навіть окремі вірші, де прославлялось мистецтво співу з інструментальним супроводом. Найбільша ува­га приділялась, звісно, церковному співу, проте, як і в братських школах, використовувалась світська музика.

Особливо старанно розучувався супровід до театральних вистав, найчастіше шкіль­них драм, що розігрувалися самими учнями.

З огляду на високий стиль, талановиті актори визнавали потре­бу розважити глядача комічними вставками до трагедій. Узаконив та аргументував це правило Феофан Прокопович — автор трагіко­медії «Владимир», присвяченої Мазепі.

Феофан Прокопович (1681—1736) народився в Києві в родині купця й при хрещенні отримав ім'я Єлеазар. Рано залишився си­ротою, зростав під впливом дядька, ректора Київського колегіуму. З 1688 р. став учнем цього закладу. Мав великі здібності до навчан­ня. Навчався в католицькому училищі Володимир-Волинського монастиря (щоб більше дізнатися про католицизм), невдовзі йо­го забрали до Римської католицької академії. Папа Римський Климентій готував посвячення Прокоповича у єпископи, але той утік з Італії. Вимоливши прощення, постригся в ченці православ­ної церкви, повернувся до Києва, дістав благословення митропо­лита й узяв ім'я дядька (Феофан Прокопович). Став викладачем Києво-Могилянської академії. Згодом Петро І зробив його ректо­ром цього навчального закладу. Під керівництвом Прокоповича академія стала передовим вищим навчальним закладом Європи. Деякий час очолював російську православну церкву. Після смерті царя Петра І зазнав зневаги й переслідувань, помирав у самотності й бідності. Письменник, видатний ритор, оратор, педагог, церков­ний діяч, він залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, значну частку якої складає риторика. Він був автором ліричних поезій, філософських і політичних трактатів.

Одне з до­сягнень Прокоповича — створення першої в українській літературі драми з вітчизняним історичним героєм «Володимир». Драма була присвячена гетьманові Мазепі, ставилася для простих киян, у ній уперше грали не ляльки, а справжні актори.

Драма Феофана Прокоповича присвячена засновникові хри­стиянства на Русі Володимирові Великому. Шкільна драма мала кілька типів, залежно від тематики: Великодні, Різдвяні, драми про святих православної церкви та історичні драми.

До останнього типу драми належить п'єса «Володимир». За жанровою формою у творі наявні елементи трагедії й комедії. Трагедійним є образ головного героя, який через внутрішні проти­річчя, вагання вирішує хрестити Київ. Комедійним є сатиричне зображення жерців Жеривола, Куроїда та Піяра. Як і в кожній шкільній драмі, у творі був хор. Панегірик співають Андрій-апостол із янголами. Розповідається про подальшу долю Києва:

Був у тьмі ти раніше, хоча перед миром Світлим ділом преславний, але ще кумирам Темним ти покорявся, був чорний в безвір'ї. Отож світлом себе ти осяй невечірнім!

За структурою драма «Володимир» складається з прологу, основної частини та епілогу. Наприклад, у пролозі розповідається по занепокоєння жерців Жеривола, Куроїда та Піяра з приводу того, що Володимир збирається хрестити Київську Русь. Основна частина твору присвячена головному героєві. Володимир вислухо­вує грецького філософа, синів Бориса й Гліба, перш ніж прийняти остаточне рішення.

Слід ще зазначити, що шкільна драма доби бароко мала важ­ливе значення для подальшого розвитку української драматургії XIX ст., її вплив був величезний і для Росії.

Прокопович опрацював правила укладання драматичного твору згідно з вимогами барокового стилю. Цим Прокопович відзначився як реформатор нашого барокового театру. Усе впорядкування про­ведено за класичними зразками, тому Прокопович став і основопо­ложником так званої «псевдокласичності» в українському театрі. Теорія трималась в театральному житті близько півстоліття.

За цією теорією укладена найпопулярніша трагікомедія «Милость Божая...», поставлена в Київській академії в 1728 р. За приписа­ми Прокоповича укладали свої твори Кониський, Щербацький, Козачинськйй та ін. Із часом стає зрозумілим, що псевдокласичні трагедії все важче сприймаються, публіка вимагала інтермедій: поважні трагікомедії доживали свого віку, і на зміну їм відроджу­валися, розквітали інтермедії, а разом із ними і новий стиль — рококо.

Доба рококо покінчила зі шкільним театром.

На сцені все частіше з'являються інтермедії на найболючіші теми повсякденного життя: знущання над мужиком польського пана, ошукання мужицької темноти жидом; виводиться націо­нальний герой — український козак. Деякі інтермедії просякнуті національним почуттям і ненавистю до польського пана. Найкра­щими вважаються інтермедії М. Довгалевського, написані україн­ською мовою. Щоправда, вони пересипані не завжди пристойними жартами та міцними виразами. У II половині XVIII ст. інтерме­дії ставляться окремо. Із часом у них з'являється поважний тон і філософський зміст, що сприяє переходу до комедій із мораллю. Цей перехід здійснили в XIX ст. І. Котляревський і М. Гоголь. Ще одне величезне значення мав театр рококо для українців — це форма політичного діалогу, пробудження почуття патріотизму, опози­ційного настрою проти московського уряду, до того ж театр рококо став доступним для всіх верств українського населення.