Події революції 1905 – 1907 рр. В Україні.

Економічна криза, посилення експлуатуатації робітників і селян, діяльність політичних партій і, зрештою, поразка Росії в російсько-японській війні 1904—1905 рр., що призвела до послаблення країни – стали причинами революції 1905–1907 рр.

Ще в 1902 р., почалися селянські виступи з вимогами землі, ліквідації поміщицького землеволодіння.

9 січня 1905 р. («кривава неділя») в Петербурзі за наказом царя Миколи ІІ була розстріляна 150-тисячна мирна демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про встановлення 8-годинного робочого дня, зниження цін тощо. Звістка про це викликала масові страйки 440 тис населення по всій імперії. Часто страйки проходили під гаслом «Геть самодержавство!». Жовтневий страйк підняв на боротьбу майже 2 млн людей, з них в Україні — 120 тис. Селяни громили поміщіцькі маєтки.

Також на боротьбу піднялися солдати та матроси. У червні 1905 р. повстала команда на броненосці «Потьомкін», у листопаді 1905 р . виступили моряки у Севастополі під керівництвом лейтенанта П. Шмідта, тоді ж у Києві піднялися сапери на чолі з пілпоручиком Б . Жаданівським.

Населення самоорганізовувалося в партії, ради, профспілоки.

Зрештою 17 жовтня 1905 р. Микола II підписав Маніфест, у якому він побіцяв народові громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), а також дозволяв скликання російського парламенту — законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Після виходу маніфесту в Україні збільшилося число періодичних видань (24 видання), розпочали діяти культурно-освітні організації «Просвіти», відкрилися україномовні школи.

У 1907 р. на основі гуртків есерів (соціал-революціонерів), які вийшли з РУП, виростає Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР).

За роки революції розгорнувся кооперативний рух. (Так, якщо в Київській губернії 1904 р. було лише 3 кооперативи, то 1907 р. — вже 193, у Харківській 1905 р. — 2, а 1907 р. — 50 кооперативів)

Діяльність українських парламентських громад в і та іі Державних Думах.

В Державній думі (дозволена маніфестом від 17 жовтня 1905 р., скликана навесні 1906 р.) діяла українська парламентська громада (42 депутати) на чолі з адвокатом Іллею Шрагом, яка обстоювала право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. 8 липня 1906 р. І Державна Дума була розпущена.

В січні 1907 р. обрано ІІ Державну Думу. Українці створили нову парламентську громаду (47 осіб, переважно селян). 3 червня 1907 р. вийшов маніфест, за яким II Державна дума була також розпущена. Відповідно до маніфесту 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав, а перевагу отримували поміщики і крупна буржуазія. Таким чином, революція зазнала поразки.

Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 – 1914 рр.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб.

Уряд заборонив викладання українською мовою в школах. У школах не дозволялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Були закриті київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші «Просвіти».

У 1910 р. вийшов циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Столипіна, у якому «інородцям» (до них належали українці та інші народи) заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою. У цей час державний Комітет у справах друку заборонив вживати у пресі терміни «Україна», «український народ».

Утім, у 1913 р. Дмитро Донцов (член УСДРП) проголосив ідею сепарації, або відділення України від Росії.