Ріка весь час текла по густому лісові.

Ріка весь час текла по густому лісові. По деяких місцях вона широко розливалася, утворювала непрохідні болота і бездонні трясовини. Береги її густо поросли очеретом і осокою, а поверх був вкритий листям та квітами купави.Тут безліч дрібних острівців з невеликими деревами і високою травою. На одному з них вробила собі гніздо дика качка.

На сій річці водилося багато різного птаства. Тут гнізди­лися сірі качки, гуси, кулики, і по берегах у лісовій гущ! мешкали бекаси та вальдшнепи. Сиза качка недовго працювала над своєю кватерією. Вона просто умняла жорстку траву під віттям куща, покла­ла декілька пір, що почали (увитгарати) у неї на грудях, і гніздо було готове. Через два тижні у гнізді вже лежало 10 яєць і качка го­тувалася стати матір'ю. Вона багато плавала між очеретами, пурнала і ловила різних комах та дрібних рибок собі на їжу. Після пере­льоту вола од'їлася і могла сідати на яйця.

Настав чудовий ранок. День, у який мусили почати лупи­тися каченята. Сонце підбилось вище і заглянуло з-за дерев в глиб лісової річки. Вода текла помалу і відбивала його в собі. Плотки і окуні плавали зграями на поверху і грілися під теплим промінням. Щуки, немов палки, нерухомо стояли під прикриттям водорослів, а іноді плескалися і підскаку­вали високо угору. А коло берегів в комишах брюхалися величезні лини та соми. Високо в небі парив орел, а над водою літав яструб-риболов.

Публіцистика

Як талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог Ольжич друкує багато публіцистичних статей, що стосувалися різних суспльних питань, зорема освіти і виховання («Весняні ігрища молоді», «Українське дошкілля», «Виховання молоді»), літературознавства («Два світовідчування», «Голод і сучасна українська література», «Василь Мисик», «Дмитро Фальківський», «Войовнича неокласика», «Сучасна українська поезія»), культури («До проблем культурної ділянки», «Облога культури», «Українська культура», «Культурна політика Українського Націоналізму», «Націоналістична культура», «В авангарді героїчної доби (До проблеми націо налістичної культури)») і найбільшу частину публіцистичної спадщини Ольжича складають праці на різні політичні теми («Українська історична свідомість», «Український міт», «Євген Коновалець», «Вояки-будівничі», «Дух руїни. По сторінках історії», «У двадцятиліття», «Український націоналізм», «Наші завдання», «Дух руїни», «У свят-вечір (Різдвяна відозва ОУН на Землях)» та інші.

Життя і творчість Олени Іванівни Теліги

(1906 (7)-1942)

Олена Іванівна Шовгенів (у шлюбі - Теліга) народилася за одними джерелами 21 липня 1906 року Іллінську під Москвою, за іншими - 1907 року в Петербурзі. Указом Президента України у 2006 році відбулося вшанування Олени Теліги з приводу її столітнього ювілею з дня народження. Її батько походив і українського містечка Слов'янська, був людиною дуже талановитою і високо інтелігентною, вважався одним з найкращих українських спеціалістів у галузі гідротехніки, по приїзді в Україну обіймав посаду міністра УНР, а в еміграції був ректором Подебрадської Академії. Навіть на схилі віку, як зазначає О. Жданович, старий відзначався рухливістю, оптимізмом, силою духу.

Оскільки Олена вдалася в батька, то можна уявити її й веселою дівчинкою, і темпераментною, бурхливою у гніві й у пристрастях поборницею зла, і мужньою патріоткою, яку не злякає найстрашніша смерть.

Олена була третьою, наймолодшою дитиною в сім'ї, улюбленицею всіх родичів. Хоча батьки час від часу спілкувалися українською мовою, Оленка її не знала. Гувернантки вчили мов престижних: французької, німецької. Українська ж в розумінні петербурзького середовища взагалі вважалася "наречіем" і ні поваги, ні уваги не викликала.

Перед самою революцією 1917 року Шовгенів - уже професор Київсь­кої політехніки. Сім'я переїхала до столиці України, й Олена стала учени­цею престижної гімназії Дучинської. Виникнення УНР, пробудження патрі­отизму, національної свідомості батьків не могло не впливати на атмосферу в родині. Олена відчувала, що відбувається щось велике, але десятирічка дитина не могла до кінця збагнути, що сталося, що так раптово змінилося.

Як тільки у Київ вступив Муравйов, батько Олени, міністр в уряді УНР, мусив рятуватися втечею. Старший брат Сергій теж десь воював в українській армії, і мати з двома дітьми-підлітками добре набідувалася в напівголодному Києві.

Страждала й Оленка. Не так легко було відвикати від колишнього розкішного життя і звикати до злиднів, ходити на ринок продавати одяг, щоб купити шматок хліба. Звідчаєна мати вирішує тікати з дітьми за кордон. Вдалося доїхати лише до Вінниці - зупинив контроль. Насипу випросилися і бічними до­рогами дісталися до знайомих у Кам'янець-Подільськнй.

Кордон довелося переходити нелегально. Постріли, жах смерті - і воля. У польському містечку Тарнові нарешті побачилися з батьком.

У 1924 році сім'я Шовгенівих переїхала до Подебрад у Чехо-Словаччині. Батько одержав хорошу роботу, а в Олени визріло палке бажан­ня вивчити українську мову, що вона й зробила, а через рік склала іспит на атестат зрілості.

Восени 1925 року Олена Шовгенівна стала студенткою історично-філологічного відділу Українського педагогічного інституту в Празі. В Олену закохувалися студенти і молоді професори, але вона з такого вишуканого то­вариства вибрала Михайла Телігу, кубанця, старшину української армії. Як зазначає Галина Лащенко, "вибір цей був вдалий, хоч Михайло Теліга не ро­бив блискучої кар'єри і, крім музичних здібностей (був вправним бандурис­том), ніякими талантами не відзначався. Та Олена, палка, нервова, потребува­ла в партнери людини спокійної і терпеливої. І саме таким був Михайло Телі­га. Вона оцінила в ньому принциповість, відданість обов'язкові, патріотизм".

Разом з коханням до Олени приходить муза. Молоденька дружина Теліги починає писати хороші вірші. Михайло стає для неї ідеалом. Але страждання чатують на неї. 1929 року помирає мати, батько одружується вдруге, улюблений брат Сергій стає запеклим москвофілом. Останнє для Олени дуже болюче, бо спілкування з чоловіком Михайлом викристалізувало в ній патріотку.

Теліги переїжджають до Варшави. Олена не цурається ніякої ро­боти: працює моделлю в жіночому ательє, вчителькою в українській школі. Та варшавський період у житті молодої жінки зробив цілий переворот: її світогляд загартувався, появилися власні думки стосовно себе самої у світі й місця на планеті рідної нації.

Олену починає цікавити політика, непокоїти доля України. Після зустрічі з Олегом Ольжичем Теліга вступає в ОУН і працює в культур­но-освітній референтурі. Міцніє Оленине поетичне слово. Це вже сло­во-зброя, слово-криця, як і в Лесі Українки. Забігаючи наперед, проци­туємо слова Олени Звичайної про те, що Теліга стала "зразком того, якою має бути українська жінка, вона - блискучий приклад того, як ба­гато може дати нації жінка",

Збираючись в Україну, охоплену полум'ям війни, поетеса реально оцінювала небезпеку. "І та правда виступила так ясно з печаттю обраниці долі, - писала О. Лятуринська. - Мало хто мав щастя як жити, так і вмер­ти, і наперед могти сказати:

Коли зійду на каменистий верх

Крізь темні води й полум'яні межі,

Нехай життя хитнеться й відпливе,

Мов корабель у заграві пожежі.

22 вересня 1941 року Олена Теліга з чоловіком прибула в Рівне. Тут вона на власні очі бачила, як німці розстрілювали полонених просто задля розваги,

Київ вразив жінку. Його довгий час нівечили більшовики, тепер ни­щили німці. Спроби ОУН щось змінити, чимсь допомогти населенню і полоненим виявилися марними. Але до якогось часу німці не забороняли проводити навчання у вузах і школах, ставити постановки в театрі. У цих умовах Олена Теліга очолила Спілку письменників, почала редагувати тижневик "Литаври". Звичайно, що фа­шистським окупантам аж ніяк не могло подобатися те, що українські патріоти сіють зерна супротиву, будять націю від багаторічної сплячки, навіть у винятково несприятливих умовах намагаються будувати Україну.

Дізнавшись, що Олена Теліга та її чоловік Михайло можуть бути за­арештовані гестапівцями і розстріляні найближчим часом, Олег Ольжич зробив усе можливе, щоб попередити патріотку і допомогти їй залишити Київ. Ярослав Гайвас, який був присутній при зустрічі Олега і Олени як один з охоронців, пізніше згадував діалог між підпільниками:

"- Є вищі речі від наказу! Тут мусить бути хтось, хто свідомо давить­ся смерті в очі і не відступає.

- Але ж таких ми тут мали багато, і такі далі залишаються.

- Я знаю. А тому, що я така сама, як і Петри, і Миколи, я з ними лишуся".

Телігу було попереджено про небезпеку ще раз, коли вона вже йшла до Спілки. Олімпіада Скорупська з подругою наголошували, що засідання може виявитися пасткою. "Як же мені туди не піти? - спитала Олена. -Там прийдуть інші, а мене, їх голови, нема".

9 лютого 1942 року в приміщенні Спілки письменників (на вулиці Трьох­святительській) було заарештовано всіх, хто прийшов на збори, в тому числі Олену Телігу. Коли гестапівці запитали, чи всі присутні є письменниками, один заарештований сказав, що він до Спілки не належить. Михайло Теліга, який не мав письменницьких здібностей, глянув на дружину і визнав себе членом Спілки. Така жертовність тільки піднімає в наших очах Михайла. Він знав, на що ішов. Там, серед приречених, була його дружина, і він мусив полегшити долю Олени тим, що поділяв з нею страждання і смерть.

Про загибель подружжя Теліг побутує багато легенд. Розповіда­ють, що одного лютневого досвітку в'язні чули заповіт приреченого до розстрілу: "Хто вийде звідси, скажіть всім, що німці розстріляли Ми­хайла Телігу з Кубані". Були очевидці, які ніби-то бачили в камері, де замикали Олену, напис на стіні: "Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга", - а зверху було видряпано тризуб.

З сотнями інших Олену Телігу та її чоловіка Михайла розстріляли в Бабиному Яру. Точна дата смерті невідома: між 13 та 21 лютого 1942 року, хоч різні науковці її вже й називають - мало не щораз іншу.

За життя Олени Теліги світ не побачила жодна поетична збірка. Літературна спадщина письменниці не­велика. Але і судять про талант не за кількістю написаного.

Критика схильна перебільшувати внесок Олени Теліги в літерату­ру української діаспори. Намагання порівняти її з Лесею Українкою чи Ліною Костенко наївні. Але й несправедливі оцінки дилетантів, які з цинічно-зневажливою іронією час від часу твердять, що Олену Телігу, їх і Василя Стуса, так не підносили б, не хвалили б і не шанували, якби в них не було героїчного життя і славної смерті.

Життя і смерть митця, хоч і впливає на оцінку їхньої творчості, кри­терієм таланту все-таки не можуть бути. Не всім героям дано мистецьке світобачення, не до всіх приходить муза.

Лірика Олени Теліги особлива. У ній є жінка, яка хоче любити того, хто буде лицарем і воїном, захисником і героєм. Така жінка може благотворно впливати на коханого, спонукати його до звитяги і вести до мети, а в той же час залишатися при ньому тільки подругою, тільки коханою, а не очерствілою в боротьбі соратницею. Це дуже добре відчувається у вірші "Мужчинам".

Така кохана - бальзам на рани лицарю, що втомився від боротьби, що мусить духовно й фізично відчувати: крім крові і бою, є ще щастя й радість. Проте досить лицареві набратися сил, як подруга не дасть йому забути про обов'язок патріота, вона не заплаче, прощаючись, а тільки благословляти­ме на подвиг в ім'я високої ідеї:

Та завтра, коли простори

Проріже перша сурма,

В задимлений, чорний морок

Зберу я тебе сама,

Не візьмеш плач з собою

Я плакать буду пізніш!

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті

Для крику і для мовчань

Уста рішучі, як вистріл,

Тверді, як лезо меча.

Ця жінка - не дама серця, точніше, не тільки дама серця. Вона - од­ночасно дружина і рідна земля, дружина й ідея. Вона починається з слаб­кості, як це показано у вірші "Відповідь", але доростає до тієї сили, що чоловікам у присутності такої жінки сором вагатися, відступатися і без­славно здаватись на волю обставин:

Та ледве з ваших ослабілих рук -

Сповзає зброя ворогам під ноги,

Спиває ніжність легендарний крук-

Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі,

Роздерти звички, мов старі котари,

Щоб взяти зброю з вашої руки

І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Лірична героїня фатальна. У неї нема вибору, бо й нема кількох цілей, у неї нема вагань, бо є переконаність:

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.

В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться -

Лише по спеці гряне жданий грім

І з хмар сковзне - багнетом - блискавиця.

("Усе - лише не це! Не ці спокійні дні")

В окремих віршах звучить навіть передчуття неминучої смерті, яку треба гідно сприйняти, бо вона - теж свято, яке дається раз у житті:

І що це буде зустріч, - чин, екстаза?

Чи дотик смерті на одну хвилину?

Душа дозріє, сповниться відразу

Подвійним смаком - меду і полину ("Неповторне свято")

І все-таки Олена Теліга була поеткою кохання. У поезії "Літо", приміром, напрочуд сильно передано інтимне почуття, яке переростає в лю­бов до всього живого до Бога, до блаженного відчуття себе світлом і променем:

Топчуть ноги радісно і струнко

Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам!

В день такий цілим

натхненням жить!

П'яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча,

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість - жить!

І за те, що стільки уст палило

І тягло мене вогнем спокус,

І за те, що замінить несила

Ні на що - твоїх, єдиних уст!

Є в доробку Олени Теліги вірші, з яких неможливо вийняти жодне сло­во, змінити рядок, так тісно все в них припасовано, так належно вгармонійовано. Аби переконатися в цьому, варто прочитати бодай "Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом" та "Розцвітають кущі ясмину". У першому – буяння почуття світлої радості. Поетеса наче великими чіткими мазками пензля малює картину побачення: спочатку настрій, відчуття танцю, польо­ту, легкості тіла, потім - пожежу душі, яку не погасить й провесневий вітер. У другому – мрія, надія, передчуття кохання.

Війна обірвала нерозквітлий талант. Але й те, що створено трудом серця й душі, і сьогодні приносить насолоду новим поціновувачам її та­ланту, всім, хто схиляється перед мужністю, силою духу і творчим генієм патріотки, поетеси, людини.

Я руці, що била, - не пробачу –

Не для мене переможний бич!

Знай одно: не каюсь я, не плачу,

Ні зітхань не маю, ні злоби.

Тільки все у гордість замінила,

Що тобою дихало й цвіло,

А її тверда й холодна сила

Придушила тепле джерело.

Але навіть за твою шпіцруту

Стріл затрутих я тобі не шлю,

Бо не вмію замінять в отруту

Відгоріле соняшне - "люблю".

Поезії

Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом.

Не студить вітер уст - зігрівся коло них.

І радісно моїм тонким, рухливим пальцям

Торкатись інших рук — і квітів весняних.

Любов - лише тобі. А це її уламки,

Це через край вино! В повітря квіт дерев!

Це щастя, що росте в тісних обіймах рамки

Закритої душі і рамку цю дере!

Щоб зайвину свою розсипати перлисте:

Комусь там дотик рук, комусь гарячий сміх.

Ось так приходить мент, коли тяжке намисто

Перлинами летить до випадкових ніг.

Мужчинам

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться на спис.

Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,

З якої ви п'єте: змагайся і кріпись!

І ми їх даємо не у залізнім гімні,

У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,

Бо швидко прийде день і у завісі димній

Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Ще сальви' не було, не заревли гармати,

Та ви вже на ногах. І ми в останній раз

Все, що дає життя іскристе і багате,

Мов медоносний сік, збираємо для вас.

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж радістю життя вас напоївши вщерть,

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Розцвітають кущі ясмину' –

Грає сонце в височині.

Чи зустріну, чи не зустріну?

Чи побачу тебе, чи ні?

І куди б скерувати кроки,

Щоб тебе я могла знайти?

Тільки бачу - іде високий,

Придивляюсь, чи то х не ти?

І не вітряно, і не хмарно –

Все заповнить весняний сміх!

Цілий день я проброджу марно,

Не зустрівши очей твоїх.

Та зате серед ночі, любий,

В весняному мойому сні

Поцілуєш мої ти губи

І щось тихо шепнеш мені...