Життя і творчість Олега Ольжича

(1907 - 1944)

Олег Ольжич (О. Лелека, О. Невідомий, О Світанок,К. Костянтин, М. Запоточний, Д. Кардаш та ін.) - талановитий поет, публіцист, політичний діяч, археолог, людина-легенда. Син відомого українського поета Олександра Олеся, Олег Кандиба, якому згодом судилося стати Ольжичом - саме такий псевдонім прибрав він собі, - народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Родовід Олександра Івановича Кандиби сягає Корсунського полковника, згодом Ніжинського полкового обозного Федора Кандиби. Олександр Олесь був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином: герби роду Кандиб - як «малоросійський», так і «высочайше утвержденный и пожалованный» - можна побачити в «Малоросійському гербовнику» В. Лукомського та В. Модзалевського. Але на кінець XIX століття ід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що гучне прізвище - і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні потрібного результату. Мати - Віра Антонівна Свадковська: в її жилах, окрім української, текла ще білоруська і грецька кров. За освітою - вчителька, викладала мови.

Уже з дитинства Олег почав проявляти неабиякі таланти, він вільно читав на третьому році життя, а у п'ять років написав п'єску про козаків. Ма­лював, добре грав на піаніно і на скрипці. Знайомі пророкували йому геніальне майбутнє, а батько інтуїтивно відчував, що життя сина не буде легким. О. Олесь присвятив синові декілька віршів, що всупереч заборонам і переслідуванням читалися («Алфавіт віршами, написаними для сина») і співалися («Над колискою», «Колискова»). Спи, дитиночко, кохана

Баю,люлі,бай,

А ти, місяцю, до рана

В колисоньку сяй.

Стану я казки казати

Та співать пісні,

Щоб ти щастя міг зазнати

Хоч в дитячім сні

Невже люблячий батько відав, здогадувався, передчував, яка доля судилася його малесенькому первісткові? У 1909 році сім’я переїздить до Києва і поселяється у Пущі-Водиці, саме тут тут Олег навчатиметься у початковій школі.Революція і громадянська війна до матеріальних нестатків у сім'ї Кандиб (а працював тоді Олександр Олесь на скотобойні, щоб якось звести кінці з кінцями) додала ще й загрозу смерті, адже зламавши опір необстріляних студентів під Крутами, орди Муравйова винищували все українське в Києві. В цей час з’явились чутки про смерть Олександра Олеся . Вразливий глава сім'ї перебував у стані страшної депресії, розпачу:. "Далі я не можу витримати!... Я збожеволію". Він пише про ті події:

Вчорашні спільники на нас

здіймають зброю,

Ідуть з мечем на нас брати,

Готові братньою рукою

Нас на Голгофі розп'ясти,-

О Боже, Волю захисти.

Сліпою помстою і кров'ю

Їх груди дихають в огні...

Закрийте Волю хоругов'ю,

Не дайте впасти їй в борні...

Північний привид вдалині.

Червона пара над землею...

20 лютого 1918 року газета «Нова рада» повідомляла: «О. Олесь живий. Він був під загрозою розстрілу, але йому пощастило врятуватись». А 1919 року брата Віри Антонівни розстріляли - не білогвардійці, не червоні, а петлюрівці. Ховали небіжчика з хати Кандиб у Пущі-Водиці, на очах у вразливого Лютика (пестливе ім'я Олега). Підліток дивився, вбирав у себе оце шаленство - і мовчав. Олександр Олесь вирішує їхати в еміграцію, але емігрувати, та ще й всією сім'єю, було неможливо. Дружина погодилась залишитися, а Олесь, виконуючи місію повпреда УНР (дехто з науковців вважає, що це було фікцією), виїхав до Будапешта.

Голод у двадцятих роках боляче обпік поетову дружину і сина. Олег часто ходив на далекі села вимінювати за різні речі картоплю й муку. Інколи він у сніговій та холод ніс на плечах тяжкий мішок, щоб сяк-так прохарчуватися в часах післяреволюційної розрухи. Незважаючи на це, він охоче й пильно вчився, був винятково здібний. У листі до батька він писав „Учні не хочуть працювати, а учителі – робити з них людей. Агонія”. ». Вихід сам собою знайшовся. «Він, Олег, створив тоді собі свій власний світ; розчарований у людях і обставинах, що вигнали його батька з України,- переніс свої заінтересування і любов до звірят і завів республіку в клітках - кролів, курчат та півня - із ними проводив свій вільний час. Унаслідок спілкування з «братами меншими» з'явилися з-під Олегового пера оповідання про звірят, зокрема перше друковане оповідання «Рудько; життєпис одного півня», що буде опубліковане у 1928 рокі в Празі і підписане псевдонімом О. Лелека.

Олександр Олесь весь час клопотався долею дружини і сина, усвідомлюючи, що нічого гарного їх у Києві не чекає. Через Міжнародний Червоний Хрест він добивається виїзду родини за кордон. (Правда допомогли ще і радянські високопоставлені чиновники В.Затонськиі і X. Чаковський.. А їх надихнула опублікована у 1921 року збірка «Перезва», в якій О. Олесь у гострій сатиричній формі сердито висміяв діячів української еміграції) У січні 1923 року Олег з матір’ю прибувають до Берліна, а потім усі разом уже до Чехо-Словаччини. Ольжич покинув Україну п'ятнадцятилітнім. Дитячі та юнацькі вра­ження уже ніщо не могло стерти з його пам'яті, і надалі зі спогадів часто виринав втрачений рідний край.

У 1924 році Олег здав іспит на атестат зрілості у Празі й поступив на філософський факультет Карлового універ­ситету. Слухав лекції також в Українському вільному університеті. Любив прогулянки і подорожі, різко вирізнявся серед ровесників вродою, легко заводив знайомства і ставав лідером у юнацьких компаніях. Улас Самчук згадував: "Природа й людина гармонійно вкладалася в систему його кос­мосу. Тому він любив і мандри в природу. Збере, було, свою, як він казав, зграю, і вони йшли пішки або їхали поїздом оглянути якусь місцевість... Мандрувати було його улюбленим спортом. Одного літа, разом ще з одним товаришем, він об'їхав велосипедом мало не цілу Німеччину, а такі місця в його просторі, як наші Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева до Ясіня".

Батько вимогливо ставився до романтичного сина і підкреслював у розмовах з ним, щоб той наполегливо працював над собою. У листах він досить строго дорікав юнакові: "Коли ж, нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розуму перед найдрібнішим бажанням? Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив?! Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти - птах! Хоч, по суті, безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю:, твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети".

Що змусило батька звинуватити Олега у духовних лінощах? Мабуть, звичайнісіньке непорозуміння й різка відмінність характерів, бо не таким уже безкрилим у той час був син. У Празі серед української молоді не об­ходилося жодне національне свято чи ювілей без Олегового сценарію. Хлопець чудово танцював, писав вірші. Починаючи з 1929 року в журналах "Літературно-науковий вісник" та "Студентський вісник" з’являються солідні поетичні публікації Олега. Для багатьох, хто знав Олега в ті часи, иявилося несподіванкою, що молодий Кандиба теж, як і його батько, пише «серйозні» вірші і друкується в солідних часописах.

Тоді ж юнак завершив дисертацію "Неолітична мальована кераміка Га­личини" і влітку 1929 року успішно її захистив. Перед ним відкрилися двері науки. Молодого науковця помітили. Професор В. Щербаківський запропонував йому посаду асистента на кафедрі археології Українського вільного університету. Невтомна праця, розвідки, а особливо монографія з археології (1937) засвідчили, що Олег Кандиба став одним з авторитетних вчених Європи. У наукових справах син Оле­ся приїжджав до Галичини, вів розкопки на території Галицького Поділля, Балканах. Працював Олег і в Гарвардському університеті (США), саме тут у 1938 році з його участю буде засновано Український науковий інститут. Читатиме він також лекції і в Італії.

Проте Олегу судилось інша доля. Поїздки до Галичини, знайомства з Д. Донцовим, Є.Коновальцем, інши­ми патріотами й політичними діячами гартують Ольжича як борця. Уже з 1929 року (з часу заснування полковником Євгеном Коновальцем) Олег був членом ОУН і активно включався в боротьбу. Мета здо­буття Україною волі так яскраво світила йому, що заради неї Ольжич готовий був пожертвувати кар'єрою, талантом і життям. Ольжич стає керівником культурного сектора, а згодом – заступником голови проводу. Він розробляє філософські та ідеологічні основи ОУН.

Поет і вчений мав надзвичайно гостре аналітичне мислення, міг ста­ти й державним діячем. Його думки актуальні й зараз: "Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи, утворене від праслов'янського "Ольг", тобто від імені того київського князя Олега, будуть задніми колесами для чужих агентур" або "Вчені, що даються використовувати ворогові, - злочинні зрадники. Письменники, що не повертають, а здобувають ордени, - продажні льокаї. Всі разом – духовні дезертири з фронту національної війни".

Після підступного вбивства у 1938 році у Роттердамі Є.Коновальця Олег Ольжич очолив і розбудував Культурну Референ туру ОУН. У ній діяло 15 комісій державного планування — шкільна, фінансова, сільськогосподарська, про­мисловості і торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. Досліджувався стан культури в УРСР. З'являлися збірники, книжки, антології, агітаційна лі­тература. О. Ольжич зумів згромадити довкола Культурної Референтури низку обдарованих літераторів, журналістів, митців, науковців: Олексу Стефановича, Миколу Чирського, Леоніда Мосендза, Євгена Маланюка, Михайла Михалевича, Роберта Лісовського, Уласа Самчука, Михайла Важанського, Наталю Геркен-Русову, Михайла Мухина, Олену Телігу, Івана Ірлявського, Оксану Лятуринську та інші. У цьому Ольжич наглядно проявився як талановитий керівник, лідер. Культурна Референтура при політичному угрупуванні взагалі була феноменом, якому нема аналогій у світі.

Вперше його літературний псевдонім - Олег Ольжич - з'явився під добіркою віршів у 1930 році. Прізвище Ольжич було, очевиднощо прибив свій щит на знак перемоги на цареградській брамі. 1935 року у Львові за сприяння Б. Кравціва вийшла поетична збірка "Рінь".

У 1938-1939 роках Закарпаття проголосило незалежність. П'ять місяців Карпатської України закінчилися поразкою і страшною розправою хортистів над українською молоддю. Ольжич, якого друзі напівжартома-напівсерйоз­но називали військовим міністром, неподалік від Хусту потрапив у полон. В'язниця, очікування смерті, оскільки переможці чинили за правилом: "На полі бою нема ні поранених, ні полонених - всі мертві". Але Олег не зане­пав духом. Улас Самчук запам'ятав його та співув'язнених юнаків нескоре­ними: "Витягнуте, запале лице, до краю втомлений погляд, зім'ятий, заля­паний болотом одяг. Але мораль його і всіх нас лишалась незламною. Три дні нам не давали харчів, але дарма. Ми могли, сидячи стиснуті на брудному помості, не лишень завзято ділитися враженнями пережитого, але і навіть співати "Гей, чи пан, чи пропав" та жартувати, пригадуючи запорозького січовика, який, сидячи на палі, мав казати до свого ката: "Поверни мене до тебе задом, бо я не хочу бачити твоєї бридкої пики." Про те, що довелось пережити українцям в цих подіях Ольжич розповів у зредагованому ним виданні „Карпатська Україна в боротьбі”. Мадярів він назвав нелюдами.

Друга (і остання прижиттєва) збірка поезій Олега Ольжича "Вежі" вийшла в Празі 1940 року. Євген Маланюк високо оцінив талант автора: Фашизм ніколи не був для Ольжича зразком державної та національ­ної розбудови. Природне почуття українця, що у всі часи виражалося в доброзичливому ставленні до всіх народів, якщо вони не зазіхали на ук­раїнську волю, змушувало поета збагнути, що нацисти возвеличують тільки німців, а всім іншим народам несуть винищення. Але Ольжича захоплю­вало те почуття невід'ємності ножного німця від своєї нації й національна гордість, яких годі було шукати серед українців. За прикладами не треба було ходити далеко: у 1940 році ОУН розбилася на два ворогуючі табори усього за кілька годин, і це боляче ранило митця. Ольжич не схвалював міжусобиць в таборі українських націоналістів і, як колись Петлюра, керувався прин­ципом: "Держава вища від партії, нація вища від класів". Ольжич належав до фракції мельниківців.

22 червня 1941 року фашистський чобіт ступив на українську землю. Голова ПУНу Андрій Мельник призначив Ольжича організаційним керів­ником визвольними змаганнями в Східній Україні. Олег приїхав з Кракова до Львова, а звідти рушив до міста, де народився, - Житомира. Як полі­тичного діяча, Ольжича тяжко вразили нові міжусобиці українців: М. Сціборського та О. Сеника-Грибівського розстріляли свої ж націоналісти. На терміново скликаному суді, де Ольжич був за прокурора, Олег Олександ­рович вимагав смертного вироку призвідцям до біди - Степанові Бандері та Ярославові Стецьку, але ці люди настільки багато зробили для України і так багато для неї значили, що А. Мельник скасував вирок і оприлюднив заяву-волання до совісті кожного українця, який ставить свій індивіду­алізм вище державних справ: "В цю хвилину закликаю вас до спокою та рівноваги духа. Нас жде ще тяжкий змаг..." Після проголошення в серпні 1941 року у Львові самостійної України фашисти почали масові арешти членів оун.. Ними було знищено 721 учасника маніфесту у Базарі. Радянські розвідники, що працювали у німців теж підливали мало у вогонь. У 1941 році ОУН переходить у підпілля.

З Житомира Олег Ольжич переїздить до Фастова. Разом з Юрієм Стефаником вони засновують газету. А далі - Київ. Там Ольжич зупи­нився на квартирі, яка знаходилася на Хрещатику (у Пасажі). Німці забо­ронили входити в місто без спеціальних дозволів, і жити доводилося нелегально, часто міняти помешкання.

Ольжич захопився ідеєю створення українського парламенту. Тієї лю­дини, яка мала його очолити й була ще в еміграції намічена як кандидатура на високий пост, уже не існувало: чекісти заарештували й знищили Агатангела Кримського. Може, з погляду нинішнього дня видається дивним, що в той час, холи німці топтали українську землю, підпільники намагалися ство­рити державу на окупованій ворогом території. Так, державність проголо­шується і твориться на волі, але в історії України фактично не було достатньо великого відтинку часу, щоб та воля реально відчувалася.

Ольжич виявився прекрасним конспіратором, неабияким тактиком і стратегом підпільної боротьби.

Умови нелегального проживання українських націоналістів у Києві були досить небезпечні. Від А.Мельника Олег Ольжич одержав вказівку віддати наказ про покинення української столиці насамперед тим, хто ризикував най­більше. Існує легенда, що Ольжич запізнився всього на кілька хвилин і не встиг врятувати Олену Телігу та її чоловіка Михайла. В дійсності Ольжич вчасно віддав наказ, але патріотка категорично відмовилась його виконувати, заявивши: "Києва я більше не покину!" Смерть Олени Ольжич пережив дуже тяжю, весь час відчував вину, що не переконав і не змусив уникнути небезпеки.

У березні 1942 року сам Олег був на волосинці від смерті. У кожусі сторожа і старенькій шапці він вийшов з хати, коли до його помешкання під'їхали гестапівці.

Шлях борця лежав у Галичину. У цей час Ольжич уже не мав ніяких ілюзій стосовно німців. Його обурювали похваляння нацистів заселити загарбану територію колоністами і перетворити місцеве населення у ро­бочу силу. Ольжичеві афоризми "Свобода народам, гідність людині", "Ук­раїнські землі є життєвим простором українського народу" - не афішування, а реальна мета і кредо.

У тяжкі воєнні часи до Олега Ольжича приходить сімейне щастя. Ще навесні 1940 року він зустрівся з Катериною Білецькою, старшою дочкою професора Леоніда Білецького, чиї лекції слухав у студентські роки. 2 серпня 1943 року молодята взяли церковний шлюб у селі Яблунька Вижня поблизу Львова. Священик попередив, що у церкві доведеться тричі оголосити заповіді й назвати прізвища. Для підпільника це було ризиковане, але Ольжич вірив у Божу опіку й назвав своє справжнє ім'я.

Але підпілля - це постійний ризик, небезпека. Мешкали на різних квар­тирах, на людях вдавали незнайомих. Олегові було тяжко, надходили хвили­ни, коли почувався загнаним звіром, але заспокоював дружину, ще й жарту­вав: "Пробують мене зловити, якщо я дамся. З одного боку, за мною шукає гестапо, а з другого - комуністи. ... Навіть "свої" мають мене на списку". 26 січня 1944 року гестапо провело широкомасштабні, по всій Європі, й одночасні арешти членів ОУН, передусім керівного її складу. О. Ольжичеві поталанило: він уникнув арешту, проте в празькому помешканні його батьків гестапо провело обшук і забрало численні літературні й наукові матеріали Олега Ольжича. Фашистський волок виловив у Відні й полковника Андрія Мельника. Обов'язки голови ПУН перебирає на себе О. Ольжич. 27 січня відправляє вагітну дружину до батьків, до Праги, і ще пильніше береться до організаційної роботи. Налагоджує зруйновані зв'язки, перегруповує сили, перекидає архів до Західньої Європи, знаходить нових адептів націоналістичної віри. Прикладає всі зусилля, щоб у Києві створити Українську національну раду. Боротьба тривала. Організація відроджувалась - і відроджувалась навди­вовижу швидко. Це викликало гнів і лють нацистів, які вирішили знищити Ольжича. Він добре знав, що ризик подвоюється, але боровся і не мав пра­ва відступати. У січні 1944 року Ольжичу знову щастить уникнути арешту. Йому пропонують заховатися, чи виїхати в Європу. Проте, він продовжував налагоджував обірвані зв'язки, піднімав дух соратників, вірив, що жертви недаремні, хоч надія на перемогу мізерна: "Наш шанс з кінця Першої світової війни тепер не повториться, але навіть в тій безнадійній ситуації, яка с сьогодні, і в ще гіршій, яка буде завтра, ми хочемо і будемо жити. Перед нами візія дальших трудів і дальшої боротьби".

Вправний конспіратор, О. Оль­жич умів переховуватися і замітати сліди. Він ніколи не ліз на рожен, не наражався спеціально на пригоди, був належно тверезий, по можливості намагався уникати небезпек. Обчислював усі ва­ріанти, враховував їхні наслідки, прагнув обрати найоптимальніший. О. Ольжич діяв, безперечно, на власний ризик і розсуд, але дотримувався максимальної обережності. А проте для нього завжди легше було важити влас­ною долею, аніж зважуватись на оті рішення: «Піти чи послати і стать сам на сам / 3 своїм невблаганним сумлінням». Десять років тому замолоду виголошений сумнів залишався чинним і невідкликаним. «Піти» для О. Ольжича було значно приємніше і простіше, аніж «послати» когось.

Якщо вже говорити про обставини і причини загадкового арешту О. Ольжича, треба передусім наголосити, що він не зби­рався дешево віддавати своє життя і просто так, знічев'я, класти голову на плаху. Постійно перебу­вав у русі, в дорозі, оперуючи здебільшого в чотирикутнику Львів-Перемишль-Сянок-Самбір. Оперативна обста­новка потребувала його присутності на Прикарпатті, в розта­шуванні партизанських загонів, зокрема перекинених сюди з Во­лині,- загонів, які зберігали вірність Проводу.Таким чином, тільки випадок, нещасливий збіг обставин міг навести гестапо на його слід.

О. Ольжича було заарештовано 25 травня 1944 року на при­ватній квартирі у Львові, по вулиці Личаківській, 32, в помеш­канні літературознавця Романа Маланчука та його дружини Ольги. Кажуть, що він вийшов із внутрішньої кімнати квартири назустріч гестапівцям і - посміхнувся

Існує декілька версій, які розтлумачують обставини і при­чини цього фатального збігу. 1) Зв'язкова, що їхала з Берліна, потрапила в поїзді у халепу, нечемно повелася з поліцаєм, її забрали, на допиті вона «розкололась» і виказала Ольжичеву схо­ванку. 2) У травні 1944 року гестапо через провокаторів пере­хопило рукопис книги «Революція рве кайдани». У цій праці було подано історію антинімецької боротьби ОУН на сході Украї­ни - з додатком великої кількості фотографій, документів, автен­тичних матеріалів. Гестапівці довідались, що цю книгу скомпо­нував і зредагував О. Ольжич, і зробили все можливе і неможливе, аби схопити його і покарати. 3) Німців надзвичайно бентежив Другий фронт, західні союзники, альянти, конкретно — зв'язки між ними й українським підпіллям, а саме О. Ольжич мав найтісніші (і давні) контакти з американцями, англійцями, французами.

Всі три версії можна підкріпити фактами. Але жодна з них не пояснює, не висвітлює найголовнішого: чому О. Ольжич, маючи в своєму розпорядженні декілька цілком надійних явок і квартир, подався на помешкання до Маланчуків - давно «засвічене», в якому гестапівці неодноразово, не криючись, влаш­товували засідки?

Як уже говорилось, це був випадок, який трап­ляється у всіх підпіллях: коли все гаразд, все добре функціо­нує, але... до пори до часу. І найкращий конспіратор може часом вкоїти дурницю.

Є й друга відповідь, на якій наполягають близькі О. Ольжичеві люди. Від нього вимагали відплатних дій. Такого наказу він не міг віддати. І не віддати такого наказу він також не міг. Волів, зціпивши зуби, терпіти, але у терпіння теж є свої межі. Очевидно, настав момент, коли терпець урвався. О. Ольжич прийняв рішення. Прорахував усі ймовірні варіанти, обрав най­менш шкідливий для загальної справи. І - подався на Личаківську, 32, де став дожидатись «гостей дорогих».

Одразу на це заперечують, також небезпідставно: якби О. Ольжич захотів накласти на себе руки, він би застрелився, вистрибнув з вікна, просто щезнув безслідно тощо.Але ж він не збирався кінчати життя самогубством! Він вчинив так, як вважав за потрібне. Чи найкраще - су­дити його не нам» Він думав не про себе, а про чистоту ідеї, про майбутнє Батьківщини.

Командував цією «операцією» такий собі Яворський, прибал­тійський німець, скорше онімечений слов'янин (перед війною викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажанихнаслідків. Ані зброї, ані документів. І дуже мало (80 злотих) грошей в гаманці, що вельми розлютило гестапівців. Посвідченнябуло фальшиве, але вони знали, хто їм трапив до рук. Відпові­дати заарештований відмовився, його нещадно б'ють. Мовчання. З Личаківськоїйого ведуть на вулицю Перчинську - в львівське гестапо. Зі Львова його негайно (боячись можливого нападу) поїздом, під посиленим конвоєм, допроваджують до Берліна, а на початку червня 1944 року Ольжича привезли в концтабір Саксенгаузен і помістили в барак особливо суворої ізоляції Целленбаум у камеру № 14. Камери, типу тієї, в яку вкинули поета, призначалися для особливо небезпечних в'язнів: їх приковували до ланцюга, прикріпленого до центру бетонної долівки. Ланцюг був дуже короткий і важкий.

Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований 1936 року задля «перевиховання» німецьких анти­фашистів, Саксенгаузен проковтнув загалом понад двісті тисяч політв'язнів з усієї поневоленої гітлерівцями Європи — і не тіль­ки Європи. Там було декілька філіалів. Там запроваджувалися й випробовувалися на ув'язнених варварські способи нищення — передусім фізичного, але й психологічного також. Не зайвим буде зазначити: по війні Саксенгаузен, нацистський концтабір, обер­нено було на концтабір радянський, де відбували покарання військові злочинці, фашисти, але й ті, кого заведено називати «інакодумцями ».

Відгороджений муром від табору, в Саксенгаузені функціонував секретний об'єкт «целленбау». Залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і дуже важливих злочинців. Там сидів син Й. В. Сталіна Яків Джугашвілі. Сидів племінник В. М. Молотова Гриша. Сиділи американські й англійські офіцери високих рангів. Латиський міністр оборони генерал Дамбітіс. Керівник румунських легіонерів Горія Сіма. Французький мі­ністр закордонних справ Рібо. Соціаліст Леон Блюм. Ад'ютант колишнього партайляйтера Гесса. Колишній прем'єр-міністр Ні­меччини Лютер. Але найбільше (наша національна традиція!) там сиділо українців — чи не весь провід ОУН, обидва його не­примиренних крила: Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штуль-Ждано-вич, Бульба-Боровець, А. Мельник. То не був, поза сумнівом, сана­торій чи будинок відпочинку, як доводилось читати у рідній контрпропагандистській літературі, а барак посиленого режиму, де з в'язнями, зодягненими в смугасті сіро-сині куртку і штани, «працювали» гестапівські специ. «Працювали» з кожним по-різному, так би мовити, індивідуально.

5 червня 1944 року Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, увічненого Олександром Фадєєвим у «Молодій гвардії» як Євген Стахович, здибав на коридорі «целленбау» О. Ольжича: «Він ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одяг­нутий він був у темну блюзу, брунатні штани-нікербокери (пумпи), гірські куті черевики. Він йшов з камери ч. 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в'язні, призначені на смерть».

Ольжича допитували щодня, били немилосердно. Залишмв свої спогади про Ольжича і Єжи Кунцевич ад’ютант маршала Пілсудського, який сидів у камері № 15: „:.. На допити Ольжич йшов сам, назад його волочили”. Один раз вони побачились. Востаннє його забрали на допит 9 червня. Чи замучили Ольжича до смерті, чи ще живого кинули до камери - невідомо. Єжи Кунцевич, хоч як прислухався, не почув ані стогону, ані дзенькоту ланцюга. Наступного ранку наглядачі виявили в камері № 14 неживого О. Ольжича. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій. Сталося все майже так, як він благав у давньому, 1931 року, вірші «Присвята»:

Пошли мені, молюся, дар один: В ім'я її прийняти мужньо муки І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати.

Той же В. Стахів згадував про смерть Ольжича з глибоким су­мом: "... Я вважаю, що Ольжича закатувала кровожерлива гестапівська "трійка"...Мова йде про слідчих оберштурмбанфюрера, урядо­вого радника з українських питань, керівника IV відділу у відом­стві Генріха Гіммлера Вольфа; гауптштурмбанфюрера, криміналь­ного радника з Берліна Шульце; прибалтійського німця Вільгельма Вірзінга. Вважається, що останній (як свідчать деякі факти) був радянським агентом і саме тому знущався найбільше.

Вістка про смерть Ольжича громом вдарила по всіх в'язнях. 16 червня о 6 годині вранці ув'язнений польський єпископ Владислав Гораль з Люблина відслужив у своїй камері заупокійну Богослужбу. Британці, французи, поляки, латиші та інші ув’язнені у своїх камерах-самітках прийняли ду­хову участь у цій в'язничній панахиді, молились разом із польським єпископом, кожний своєю мовою - за О. Ольжича. Невже тільки перехід у небуття спроможний при­мирити, об'єднати людей? Втім, навіть там, у «целленбау», знайшовся землячок, політичний супротивник, який прохопився «історичною» фразою: «Мурин зробив свою справу — мурин може відійти».

Гестапівці теж після мученицької кончини О. Ольжича на­магались оббрехати його: пустили поголоску, ніби він сам пові­сився. В який спосіб? Як? З чиєю допомогою? І взагалі — за­гибель цю приховували, як військову таємницю, від сторонніх. «Обгоріле серце» поета, як він і передчував у вірші «Пророк», знялося димом у небеса чужої, ворожої Німеччини — гордо і самотньо.

Отримавши звістку про смерть сина, 22 липня 1944 року помер Олександр Олесь. А 31 липня 1944 року в Ольжича наро­дився син. Катерина назвала його Олегом і записала на своє дівоче прізвище. Так було безпечніше. Так ще раніше радив на всякий випадок коханий. Аж після війни маленький Олег став Кандибою - Катерина оприлюднила шлюбне посвідчення.

За кілька місяців полковник Андрій Мельник, щойно звіль­нений у зв'язку із зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя з прохан­ням віддати рідним тлінні останки О. Ольжича. Щоб десь похо­вати по-людському. Комендант пообіцяв — і не дотримав обіцян­ки. Не було чого повертати: попіл спалених жертв фашисти від­правляли на миловарний завод. З праху О. Ольжича, отже, зварили мило для потреб Третього Райху.Немає на білому світі могили О. Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він народився (Житомир), і місце, де його закатували («целленбау», Саксенгаузен).

У 1954 році, відзначаючи у Вінніпезі десятиліття смерті Олега Оль­жича, Володимир Марганець з докором українцям, які ніколи не берегли своїх найкращих синів, сказав: "Коли Пушкін хотів приєднатися до декаб­ристів, вони його не прийняли, щоб не ризикувати життям такої людини, а ось ми цього не зробили з Ольжичем".

Після смерті поета його друг Олег Лащенко видав у Нью-Йорку Ольжичеві вірші, об'єднані назвою "Поезії. Книжка перша". Видавництво "Культура" випустило у світ збірку "Підзамчя" (1946).

У 1969 році Теодор Курпіта і Володимир Державин, який написав вступну статтю, фондами 2 Відділу ОДУ в Чикаго ім. О. Ольжича видали цікаву книгу його поезій "Величність. Поезії і поеми" (Вибране).

Сучасний український читач дістав змогу взяти до рук "Цитаделю духа", видану в Братиславі в 1991 році, а також збірку "Незнаному воякові" (К.: Фундація ім. О.Ольжича, 1994) з післямовою Леоніда Череватенка.

У Лігайтоні (штат Пенсільванія, США) існує оселя О. Ольжича, де встановлено його погруддя (роботи скульптора М. Черешньовського). Меморіальну дошку відкрили у Львові на будинку, де О. Ольжича схопило гестапо (Личаківська, 32). У Києві, на Сирці, вулицю Дем'яна Бєдного перейменували на вулицю О. Ольжича.