3.Комунікативні ознаки культури украінської мови.Словники у професійному мовленні.Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

Мова і культура перебувають в одній поняттєвій площині і як духовні вартості органічно пов'язані між собою. Слово культура (від лат. Cultura — догляд, освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова — це прояв культури. „Мова утримує в одному духовному полі націо­нальної культури усіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона цементує всі явища культури, є їх концентрованим виявом". Плекаючи мову, дбаючи про її розвиток, оберігаючи її самобутність, ми зберігаємо національну культуру. Культура мови - галузь мовознавства, що займається утверджен­ням (кодифікацією) норм на всіх мовних рівнях, Використовуючи ві­домості історії української літературної мови, граматики, лексиколо­гії, словотвору, стилістики, культура мови виробляє наукові критерії в оцінюванні мовних явищ, виявляє тенденції розвитку мовної системи, проводить цілеспрямовану мовну політику, сприяє втіленню норм у мовну практику. Культура мови має регулювальну функцію, адже про­пагує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови, хоча водночас живить її, оновлює. Вона діє між літературною мовою і діа­лектами, народнорозмовною, між усною і писемною формами. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка дослі­джує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Культура мовлення - передбачає дотримання мовних норм вимо­ви, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту, логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, а також дотримання правил мовленнєвого етикету. Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

• нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

• адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

• естетичність (використання експресивно-стилістичних засо­бів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

• поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різ­них сферах життєдіяльності).

Висока культура мовлення означає досконале володіння літератур­ною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основ­ними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістов­ність, доречність, багатство, виразність, чистота. Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, гра­матична, стилістична нормативність, написання відповідно до право­писних і пунктуаційних норм. Про деяких людей кажуть, що вони мають чуття мови. "Чуття мови" означає наявність природних, вроджених здібностей до мови, вміння відчувати правильність чи неправильність слова, вислову, гра­матичної форми. Це чуття можна виховати в собі тільки одним шля­хом - вдосконалюючи власне мовлення. Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням пред­мета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов­ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лек­сичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності сло­ва, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній па­літрі, сполучуваності з іншими словами - усе це в комплексі дає нам знання слова, вміння виокремити його з мовної системи. Точність дося­гається не лише на лексико-семантичному рівні, вона тісно пов'язана з граматичним (особливо синтаксичним) рівнем. Правильний словолад -це „душа ясности мови" (І. Огієнко). Треба так побудувати речення, щоб воно було зрозумілим без напруження думки. Отже, точність - це уважне ставлення до мови, правильний вибір слова, добре знання від­тінків значень слів-синонімів, правильне вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-смислових зв'язків між чле­нами речення. Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, ба­гатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логі­кою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається і етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови. Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш­ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знан­нях об'єктивної реальної дійсності. Логіка (від грец. - проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які під­тверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмово­нька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно гово­рить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рів­нях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки і добре знання мови породжують логічно правильне мовлення. Логічні помилки виявляють увесь спектр мисленнєво-смислових порушень. Так звані алогізми виникають внаслідок:

• поєднання логічно несумісних слів, напр.: жахливо добрий, стра­шно гарний;

• вживання семантично порожніх (зайвих) слів, тавтологія, напр.: місяць травень, моя особиста справа, особисто я, звільнити із займа­ної посади, о 20 годині вечора, захисний імунітет;

• порушення порядку слів у реченні, напр.: Успіх породжує старання;

• зіставлення незіставних понять, напр.: Структура фірми відріз­няється від інших фірм;

• порушення хронологічної точності, напр.: У XVII cm. у Львівській області;

• підміна понять, напр.: У всіх кінотеатрах міста демонструють ту саму назву фільму; Ревматичний діагноз не дає можливості мені ходити;

• розширення чи звуження поняття, напр.: письменники і поети;

• нечітке розмежування конкретного й абстрактного поняття, напр.: Нам розповіли про видатного письменника і прочитали уривки з його творчості;

• невідповідність причини і наслідку, напр.: Збільшення кількості по­рушень залежить від того, наскільки активно ведуть з ними боротьбу.

Багато логічних помилок можуть виникати внаслідок відступу від синтаксичних норм, наприклад, неправильної побудови ряду однорід­них членів речення, вибору сполучних засобів у складному реченні, пору­шень смислового зв'язку між окремим висловлюваннями у тексті та ін. Змістовність мовлення передбачає глибоке осмислення теми й головної думки висловлювання, докладне ознайомлення з різнобічною інформацією з цієї теми, вміння добирати потрібний матеріал та під­порядковувати його обраній темі, а також повноту розкриття теми без пустослів'я чи багатослів'я. Доречність. Це такий добір мовних засобів, що відповідає змістові, характерові, експресії, меті повідомлення. Доречність мовлення - це вра­хування ситуації мовлення, комунікативних завдань, складу слухачів (чи­тачів), їхнього стану, настрою, зацікавлень. По-іншому цю вимогу мож­на назвати комунікативною доцільністю. Передусім це використання належних мовних засобів, досягнення стильової відповідності. Наприк­лад, стандартні типові вислови-кліше доречні у діловому мовленні, але зовсім не доречні в розмовному. У наукових текстах недоречною буде експресивна, емоційно-образна лексика, адже там панують терміни, мова формул, графіків, схем і т. ін. Доречність - це і вміння вибрати форму спілкування (монолог, діалог, полілог), тон, інтонацію спілкування, на­магання бути тактовним. Мовознавець Н. Бабич пропонує розкривати поняття доречність з усвідомлення значення часто вживаної сполуки "до речі": „Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для свого вираження. Тому мовлення має бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним"⁸. Стильова, контекстуальна, си­туаційна доречність свідчитиме про правильну мовленнєву поведінку. Багатство. Показник багатства мовлення - великий обсяг активно­го словника, різноманітність уживаних морфологічних форм, синтакси­чних конструкцій. Звичайна людина використовує близько 3 тис. слів, добре освічена—6-9 тис. слів, хоча розуміє в десять разів більше. Порів­няймо: словник мови Т. Шевченка - понад 20 тис. слів. Багате мовлення — це естетично привабливе мовлення, що відображає вміння застосувати тропи, образно-емоційну лексику, стійкі вислови, урізноманітнити мову синонімами, знання синтаксичних виражальних засобів. Мати "дар слова" означає вміти так організувати своє мовлення, щоб воно вплинуло на людину не лише змістом, а й своєю формою, чуттєвим моментом, щоб принести задоволення тим, на кого це мовлення спрямоване. Виразність. Ця невід'ємна частина культури мовлення означає ви­користання невичерпних ресурсів виражальних засобів української мови і лежить в основі мистецтва володіння словом. Виразність мов­лення забезпечується виразністю дикції і чіткістю вимови. Великою мі­рою — це вміння застосовувати виражальні засоби звукового мовлення - логічний наголос, видозміни голосу, паузи, емоційну тональність, що передає настрій, оцінку, викликає потрібне сприйняття. Технічні чинники виразності - дихання, інтонація, темп, жест, міміка. Виразність мовлення — це "душа" мовлення, засіб самовираження. Чистота. Мова тоді буде чистою, коли буде правильно звучати, коли вживатимуться тільки літературно-нормативні слова і словосполучен­ня, будуть правильні граматичні форми. Що "каламутить" і засмічує українську мову? Зайві слова, слова-паразити, які заповнюють паузиу мовленні, коли людині важко чітко висловити думку. Найчастотніші з них: ну, от, значить, там, як це, чуєш, знаєш, так сказать, типу, розумі­єш та ін. їх можна легко позбутися, уважно стежачи за своїм мовленням. Недоречним є вживання діалектизмів, надмірне захоплення прос­торічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Вживання цих слів може бути доречним у відповідному стилі чи ситуації, а вжиті без потреби, вони роблять мову незрозумілою і важкою для сприйняття. Не варто „пускати" у свою мову вислови жаргонні, особливо лайли­ві, треба поставити їм стійку перепону, основану на глибокому переко­нанні, що вони мають руйнівний вплив на нашу мораль і духовність. І не тільки цуратися недобрих слів самому, а не дозволяти їх вживати у твоїй присутності, адже втратиш повагу до себе. Грубі слова, що зву­чать в мові людини, можуть засвідчити лише одне: ти повівся не з тим. Чистота мовлення — це відсутність суржику. Суржик означає штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом. Назва сучасного терміна метафорична, адже первіс­не значення слова суржик — суміш зерна різних злаків і борошно з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голод­ні роки. Примітно, що аналогічне мовне явище (суміш білоруської і російської мов) є в Білорусі. Воно має назву трасянка, так називали неякісний корм для худоби, в який до сіна додають („натрушують") солому. Спільне одне - ці змішані субмови є низьковартісними. Суржик охоплює всі мовні рівні. Особливо потерпає від нього усне українське мовлення, а отже, вимова слів. Мовознавець Л. Масенко зазначає, що 90 % лексики цієї змішаної мови становлять російські слова, які, однак, вимовляють по-українськи. М. Лесюк зауважує, що така цифра більше стосується мовлення східних українців, у Галичині ступінь ураження може становити лише 30-40%. На фонетичному рівні ці "непрохані гості" відрізняються від автентичних українських своїм звучанням (ноль, регістратура, двойка, хожу, cuжy замість нуль, реєстратура, двійка, ходжу, сиджу), запозиченим наголосом {одинадцять, чотирнадцять, повий, восємдесят замість одинадцять, чо­тирнадцять, новий, вісімдесят), порушують словотворчі закони (ан-глічанка, лікарство, зварщик, осінню, весною замість англійка, ліки, зварювальник, восени, навесні), мають російські граматичні форми (у продажі, два студента, по дорозі замість у продажу, два студенти, дорогою). Надзвичайно багато лексичних кальок, напр.: не дивлячись на, фамілія, учбовий, рахую, на рахунок, любий замість незважаючи на, прізвище, навчальний, вважаю, щодо, будь-який. Інколи мовець і не підозрює про своє ураження суржиком, хоч і послуговується ним тривалий час (всьо, здача, тоже, все рівно, куда, сюда, туда замість все, решта, теж, все одно, куди, сюди, туди). Але частіше - це ознака байдужості, адже той, хто промовляє слова вроді, вообще, тіпа, ладно, ужас, кашмар, прівєтік, добре знає, що це неправильно. „То як маємо трактувати наш суржик? - наголошує О. Сербенська. - Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (І. Франко) і, як неодноразово підкреслював І. Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови, невизнання того, що існує складна наука рідної мови". Потрібно усвідомити, що розмовляти суржиком - це ознака мов-леннєво-мисленнєвого примітивізму, неосвіченості, провінційності, байдужості до своєї мовної поведінки, а отже, неповаги до української мови, свідчення неможливості професійного зростання. Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу і самовіддану працю. їх можна визначити як твер­ді принципи і як звичайні практичні поради:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати сло­вовживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчи­тися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літера­турної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

• читати художню літературу — джерело збагачення мовлення, за­писувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вір­ші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістич­ного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однако­во добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний ви­ступ та ін.;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук — це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову лі­тературу (наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користу­ватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними слов­никами, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на сту­дентській науковій конференції);

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкра­щі зразки;

• не піддаватися впливам "модних" тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, "демократизувати" жарго­нізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі — не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Праця над своїм мовленням викликає повагу і, без сумніву, дає ре­зультати. Шляхів вдосконалення є безліч, а процес триває усе життя.

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, - лексикографія (від грец. lexis -слово і grafo - пишу). С ловники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфа­вітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони є одним із засобів нагрома­дження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст. Феофан Прокопович: „Якщо кого-небудь очікує вирок судді, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди: хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань". Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм. Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успа­дкували від візантійських та старослов'янських. Збірники глос - глосарії - були першими і найдавнішими словни­ковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайде­но в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії-основ­ний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників. Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опра­цювання поділяють два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттє­ва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в Слово енциклопедія (з грец. - коло загальноосвітніх знань) пер­винно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, гео­метрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювали ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. У X ст. н.е. пер­ша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з'явилась у Ві­зантії. У 1751-1780 роках передові мислителі Франції - Дені Дідро, Жан Д'Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. - підготували 35-томне видання „Енциклопедії, або Тлумачного слов­ника наук, мистецтв і ремесел". Першою українською енциклопедією стала „Українська Загальна Енциклопедія" у трьох томах, видана у 1930-1935 роках у Львові за редакцією Івана Раковського. Вона мала підзаголовок - „Книга знан­ня". У 1930-х роках в УРСР планувалося видання 20-томної енцикло­педії, але через репресії проти української культури і її діячів цього не відбулося. Наступні науково вагомі українські енциклопедичні праці з'являються за межами України. Завдяки об'єднанню найкращих нау­кових сил української діаспори підготовлено і здійснено видання 10-томної,Енциклопедії українознавства" (1952-1985) за редакцією профе­сора Володимира Кубійовича. У наш час її перевидано зусиллями НТШ у Львові (1993-2000). У далекій Аргентині протягом 1957-1967 років була створена і видана так звана Українська Мала Енциклопедія. Во-сьмитомну працю підготував один автор - професор Євген Онацький. Ці енциклопедії стали значним інформаційним явищем, адже поши­рювали у світі правдиві знання про Україну. Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні). Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Це, для прикладу, такі словники: Численні сучасні економічні енциклопедичні словники відобра­жають важливі зміни в економічній системі України за останнє деся­тиліття і відповідають великій потребі у сучасній систематизованій конкретній економічній інформації. Фахові словники допомагають здобути глибокі економічні знання, знайомлять з новими реаліями еко­номічного буття держави, з надбанням світової економічної науки та практики. Якщо енциклопедичні словники дають всебічні знання про світ, то філологічні заглиблюють у слово. Поки що не вироблено однозначного критерію розподілу лінгвіс­тичних словників. їх класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними. Однак, яким би не був поділ, для всіх лінгвістичних словників характерні такі ознаки, як: 1) заголовне слово; 2) реєстр; 3) словникова стаття; 4) тлумачення, дефініція і т. ін.; 5) системність по­дання матеріалу¹³. У філологічних словниках слово характеризують з найрізноманітні­ших боків. Тому їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфо­графічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, терміноло­гічні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів, частотні, інверсійні, словники мови пись­менників, ономастичні та ін. Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, по­дають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом. Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояс­нюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових стат­тях вказується, з якої мови прийшло слово, який мало вигляд у ній. Якщо значень декілька, наведено усі. Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, тех­ніки, мистецтва. Вони бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і перекладними (або водночас і пере­кладними, і тлумачними). Орфографічні словники подають перелік слів, а також словофор­ми у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюва­них слів тощо. Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної ви­мови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транс­крипції. Акцентологічні словники - це словники, у яких подано нормативне наголошування слів. Перекладні словники бувають двомовні і багатомовні. Це один із найрозвиненіших напрямів словникарства. Російсько-українські слов­ники, що з'являлися протягом 50-80-х років (6-томний, 3-томний, одно­томні), були тенденційними, не відображали багатства питомої укра­їнської лексики. Для поліпшення культури ділового мовлення можуть стати корисними перекладні словники. Словники скорочень подають складноскорочені слова та абревіа­тури, розшифровують їх, вказують на граматичні ознаки роду та чис­ла, подають відмінкові закінчення при змінних формах. Етимологічний словник подає інформацію про походження сло­ва, його первісне значення, найдавнішу форму, зазначає, чи слово спо­конвіку належало мові-основі, чи воно запозичене, яким шляхом від­бувалося запозичення, містить наукові припущення щодо того, як сло­во утворилося і яка ознака покладена в основу назви. Історичний словник—це один із різновидів тлумачного словника, в якому подають слова певної історичної епохи, зафіксовані в тогочасних писемних пам'ятках, з'ясовують їх значення, наводять ілюстрації, напр.: Діалектні словники з'ясовують значення та особливості вимови і вживання слів певного діалекту чи групи діалектів. Фразеологічні словники містять фразеологічні одиниці мови, по­яснюють їхнє значення, особливості вживання, походження, можливі варіанти у живому мовленні.Фразеологічні словники бувають одно-мовні тлумачного характеру (тлумачать значення стійкого вислову) і перекладні (подають фразеологічні одиниці певної мови і фраземи-відповідники з іншої мови. Ономастичні словники є цікавим джерелом інформації про влас­ні імена і прізвища, назви населених пунктів, гір, річок, озер тощо. Іноді вони мають науково-популярний характер. Словники синонімів охоплюють групи слів, об'єднаних спільним значенням: Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, одна-кових за звучанням, але різних за значенням: Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне зна­чення: Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучан­ням, але різних за значенням: Словники мови письменників містять слова і звороти, які вико­ристав той чи інший письменник у своїй творчій спадщині. Це слов­ник тлумачного типу, бо в ньому розкрито всі значення слів, з якими вони функціонують у мові письменника. Також подано частоту вико­ристання словоформ і типові ілюстрації з творів: Інверсійний словник - це словник, в якому слова розташовані за алфавітом кінця слова. Він є корисним для вивчення словотвору і фо­нетики: Звичайно, зазначені словники не вичерпують усього багатства української лексикографії, а є лише основними сучасними зразками опра­цювання слова. „Щодо повноти словників, - говорив М. Рильський, -то слід зазначити, що повний словник будь-якої мови — це ідеал, до якого можна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година приносять людям нові поняття і нові для тих по­нять слова".

Завдання №1

Заговори, щоб я тебе побачив Сократ

 ХХI століття втратить Людину. Людину, здатну встановлювати гармонійні стосунки з Іншими, котра вміє слухати й чути Іншу, готову приймати рішення й відповідати за свої вчинки.

Така людина стає зникаючим підвидом homo sapiens. У науках про людину стало майже аксіомою, що особистість формується лише в спілкуванні та спільній діяльності з іншими людьми. Один з найвидатніших психологів ХХ століття О.Леонтьєв стверджував навіть, що особистість існує поза самою людиною. Вона перебуває у взаєминах з іншими людьми й не може не лише сформуватися за межами цих взаємин, а й існувати поза ними. Людина без інших реальних людей — просто організм, позбавлений у цьому випадку змоги «чинити вчинки стосовно інших», приносити їм радість, смуток, надію. Адже ми здатні існувати для себе тільки тоді, коли бачимо реакцію інших на себе. Ми можемо бачити себе лише в дзеркалі своїх вчинків і в реакції інших на нас.

Отже ми завжди повині слідкувати за своїми вчинками,мовою та ін..Бо зробити висновки про те які ми є найсправді можна вже тоді коли побачиш , як ми спілкуємось та дивлячись на наші вчинки.

Завдання №2

1. Низький рівень культури поведінки ділової людини викликаний багатьма чинниками як об'єктивного так і суб'єктивного характеру.

2. Уміння користуватися правилами поведінки відповідно до ситуації спілкування є обов'язковою умовою для досягнення високих сходинок службовій кар'єрі.

Завдання №3

Було б добре, якби усі люди були галантними.

Люди , які займають високу посаду повинні мати імпозантний вигляд.

У одного нашого знайомого рафінований смак. Олександр вміє коректно поводитись у різних ситуаціях Максим діє досить тактовно.

Завдання №4

Комунікація-Спілкування, статус - репутація, співрозмовник - співбесідник ,риса - прикмета ,

Інтерпретація - , дефіцит – нестача, джерело – основа, стереотип – шаблон,

Зразок – приклад, ідентифікація – визначення.

Завдання №5

Престижу, стану, засобу, обміну,контакту, досвіду, процесу, розвитку, вчинку, партнера, виробника,

Замовника, покупця, статусу, телефону, наряду, огляду, реквізиту, бланка, секретаря, статуту, терміна,

Договору, архіву, аспекту, зразка, звука, факультету.

Д/З3

Завдання №1

Розділ 1. Мовний, мовленнєвий, спілкувальний єтикет.

Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, – відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості, самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність народної психіки, народного характеру. Українство із споконвіку притаманними йому рисами – доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом, етичною культурою виробило розвинуту систему мовленнєвого етикету – умовних стереотипів спілкування, в підґрунті яких – прагнення до порозуміння, злагоди, ґречності. Загальноукраїнські правила і норми мовленнєвого етикету поширені на всіх теренах, де проживають українці. Але поряд із ними – не замінюючи, а швидше доповнюючи їх – вживаються і дещо відмінні засоби поштивого спілкування, засновані нЯк відомо, суспільство виробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі і мовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки у конкретній ситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме такими рамками й є етикет — система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми поведінки тісно між собою пов'язані і взаємозалежні. Якщо етикет, як встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій проізводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій залежності від частотності її вживання. Для реалізації формул мовленнєвого етикету потрібні певні “координати”. Мовленнєва ситуація відбувається за безпосередньої участі мовця — “я” і адресата-співрозмовника — “ти” (чи співрозмовників, їх може бути кілька: етикетна ситуація завжди діалогічна, бо передбачає спілкування, навіть, якщо її учасники (мовці) розділені часом чи простором). Дія здебільшого відбувається "тут" і "тепер" (якщо йдеться про усне спілкування). Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З поміж них вирізняються ті, що вживаються при з'ясуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту —формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання. З точки зору національної специфіки мовленнєвого етикету варто сказати, що структура його склалася у кожної нації на її власній народній основі під впливом різного роду психологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів. Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування. Стельмахови М. Г. з цього приводу зауважує: "Не треба забувати, що будь- який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу і ранить серце людини"1. Мовленнєвий етикет, як соціально-лінгвістичне явище детермінований з функціонального боку, тобто в основі його виділення лежать спеціалізовані функції. Формановська Н. І.2 нараховує їх близько шести.

Перша з них контактна (фатична) функція — встановлення, збереження чи закріплення, підтримуваних зв'язків і стосунків, індивідуальних чи соціально-масових. Поняття "контактна функція" однаково стосується усіх тематичних груп одиниць мовленнєвого етикету, бо навіть прощаючись, ми встановлюємо можливість подальшого контакту. Функція ввічливості (конотативна) — пов'язана з проявами ввічливого поводження членів колективу один з одним. Регулююча функція (регулятивна) — теж стосується усіх проявів мовленнєвого етикету, бо вибір певної форми при встановленні контакту регулює характер стосунків адресата і адресанта. Функція впливу (імперативна, волюнтативна) - передбачає реакцію співбесідника — вербальну, жестову, діяльнісну. Функція звертальна (апелятивна) — тісно пов'язана з імперативною, бо привернути увагу, означає здійснити вплив на співбесідника. Емоційно-експресивна (емотивна) функція — є факультативною функцією, оскільки вона властива не усім одиницям мовленнєвого етикету. Усі функції мовленнєвого етикету існують на основі комунікативної функції мови.Існування вказаних функцій доводить, що мовленнєвий етикет не є якимось випадковим чи несуттєвим явищем, а навпаки представляє собою своєрідний механізм, лише з допомогою якого може відбуватися ефективна комунікація. Взагалі ж, за походженням одиниці мовленнєвого етикету в деякій мірі наближаються до умовних сигналів. Але набагато більше у них властивостей, що характеризують їх, як одиниці мови. Вони не довільні, позаяк з'явились не у результаті штучної домовленості, а виникли і розвивались (і розвиваються) природно і поступово, на базі існуючої мови, як вторинні утворення. Мовленнєвий етикет соціальний за своєю природою, бо виявляє соціально-рольову сторону спілкування. Тобто на вибір тієї чи іншої одиниці мовленнєвого етикету впливає соціальна роль індивіда — нормативно схвалений суспільством спосіб поведінки, який очікується від кожного, хто займає дану соціальну позицію. При зміні рольової структури ситуації спілкування індивід переключається з одних стереотипів поведінки на інші, послуговується різними стилями мови, різними одиницями мовленнєвого етикету і т. д. Тобто, соціальні ролі мовної особистості є ключовими в розумінні сутності мовленнєвого етикету. Мовленнєвий етикет досліджується різними лінгвістичними дисциплінами. На нього звертають свою увагу культура мови (перша за все, з погляду нормативності — ненормативності використовуваних одиниць щодо норм літературної мови), стилістика, соціолінгвістика. Дослідження явищ мовленнєвого етикету здійснюється у двох основних аспектах: соціолінгвістичному і стилістичному. Соціолінгвістика цікавиться соціальною стороною мовленнєвого етикету. За допомогою мовленнєвого етикету відбувається соціальний вплив комунікантів один на одного, що характерно для спілкування взагалі, а в мовленнєвому етикеті виявляється особливо яскраво. Соціальна диференціація носіїв мови, їх постійний соціальний статус і змінні соціальні ролі диктують добір одиниць і, як наслідок, закріпленність за групами носіїв стилістично маркованих формул тощо. З точки зору ж стилістики мовленнєвий етикет - явище надстильове, не прекріплене до жодного стилю. Можна говорити лише про більшу чи меншу міру його вияву у тому чи іншому стилі. Наприклад, найтиповішою формою вияву мовленнєвого етикету є усне контактне спонтанне діалогічне мовлення, і ці ознаки наближають мовленнєвий етикет до розмовного мовлення. Але мовленнєвий етикет не належить до розмовного мовлення, а тим більше до розмовного стилю (хоча найбільш повно мовленнєвий етикет виражається саме в усному розмовному мовленні). Письмова чи усна форма мовлення накладає певні обмеження на використання мовленнєвого етикету. Наприклад, епістолярний жанр (як представник письмового мовлення) розробив специфічні для письма одиниці. Підсумовуючи сказане, зауважимо, що мовленнєвий етикет є однією із важливих сторін людського спілкування, — це сукупність значною мірою стандартизованих висловів, що складають собою стереотипи мовлення, готові формули з певною синтаксичною структурою і лексичним наповненням.

Розділ 2. Стандартні етикетні ситуації

Коло питань: національні манери вітання; вітальні формули; правила вітання; супроводжуючі знаки вітання; звернення; привернення уваги; знайомство; прощання.

Існує чимало типових комунікативних ситуацій, котрі називаються етикетними, в них взаємини між тими, хто спілкується, стоять на передньому плані, а не є тлом, на якому сприймається зміст мовлення, чи етикетною «приправою» до змісту. Це ситуації вітання, знайомлення, прощання, вибачення тощо.

У суспільному житті людини такі ситуації трапляються безліч разів. І було б нелегко, та й недоцільно, щоразу придумувати вислови, фрази для їх мовного оформлення.

Позаяк ці ситуації мають стандартний, типізований характер, то їхнє мовне «забезпечення» є стереотипним, тобто узвичаєним, усталеним. Немає потреби доводити, що такі стереотипи полегшують мовленнєве життя людини. Навіщо видумувати, як і що казати, коли існують «комплекти» готових фраз, словесних формул для кожної із типових ситуацій, і потрібно тільки зробити вдалий вибір із цього набору. Однак і ці комплекти, й особливості їх застосування необхідно добре знати.

Національні манери вітання

Мовний етикет — специфічні національні норми і правила вербального спілкування. Перед тим як розпочати спілкування, людина має включитись в нього, тобто звернути на себе увагу іншої людини. Етикет мовного спілкування дає змогу визначитися відносно іншої людини і передати їй соціальну інформацію типу:

— Ми з тобою належимо до однієї спільноти, я буду щирий, мені хочеться контактувати з тобою і т.п.

З давніх часів представники різних народів, вітаючись, будь-якими способами вітають один одного: зичуть добра, щастя і здоров'я. Вітання — найбільш важливий звичай у діловому спілкуванні. Він вимагає певного виховання. Слова, які ми промовляємо, залежать від того чи зустрінемось ми ще, можуть мати далекосяжні цілі.

Кожному народу, кожній соціальній групі властива своя манера вітання. Так, монголи та індокитайці проявом ввічливості вважають потирання носа, а в Новій Зеландії вітають один одного дотикаючись носами. Серед народів Нігеру проявом поваги є дотик лобом до підлоги, а ось жителі Тибету вітаючись знімають головний убір правою рукою, ліву закладають за вухо і при цьому висовують язик. В Японії застосовуються три види поклонів: найнижчий — сайкейрей, середній — під кутом 30° . І легкий — під кутом 15°. У деяких країнах Сходу характерною ознакою вітання є нахил корпуса з одночасним викиданням рук. В басейні ріки Конго існує звичай подавати один одному обидві руки і, схилившись, дути на них. У племенах, що мешкають біля озера Танганьїку, вітання починається з того, що при зустрічі хлопають один одного по животу, потім вдаряють у долоні і обмінюються рукостисканням. У деяких країнах, де зберігся монархічний чи напівфеодальний режим, існують привітання у вигляді колінопреклоніння: повного (на обох колінах) і неповного (на одному).

У країнах Європи вітають один одного, трохи підіймаючи правою рукою капелюх і роблячи легкий уклін головою. Порушенням етикету у слов'ян є гучні, нестримані вітання.

Вітальні формули

Зустрівшись знайомі люди вітаються. Інколи між собою вітаються і незнайомі. Це залежить від традицій, соціальної приналежності, обставин, нарешті, від вихованості. У селах Західної України вітаються з незнайомою людиною молодші від неї, а подекуди і старші. Вітальними реплікам обмінюються незнайомі, зустрівшись десь далеко у лісі горах, у степу, в черзі біля криниці. Добре й невимушене володіння вітальними формулами дає змогу перенести основну увагу На складніше мистецтво розмови.

Вітальні формули за своїм змістом у різних етномовних спільнотах дуже відмінні, різноманітні, іноді дивні з нашого погляду. Так, стародавні єгиптяни запитували: Як пітнієш? Античні греки закликали: Радуйся! А сучасні монголи з'ясовують: Як кочуєш? Як худоба? Такими фразами обмінюються й поважні люди, які, звісно, не кочують і здебільшого не мають худоби. Всім цим вітанням властива однакова спрямованість: засвідчити увагу до людини, своє ґречне ставлення, побажати їй чогось доброго, спитати, чи з нею все гаразд, тощо.

В українській мові багато вітальних формул: Доброго ранку! - Добрий ранок! — Доброго дня! — Добрий Доброго вечора! — Добрий вечір! — це стилістично нейтральні вислови. Ці вітання у відповідну пору доби можна вживати до всіх людей. При цьому побажання Доброго ранку звучить менш офіційно, тоді як Доброго дня та Доброго вечора — більш церемонію.

Вітальну формулу Добрий досвіток! (словник за редакцією Бориса Грінченка тлумачить Добри-досвіток.) вживали вранці. Після світанку говорили Добридень! Нині вони вживаються рідко, здебільшого мовцями старшого покоління, а Добривечір! майже зовсім не вживається. В активному вжитку із таких стиснених в одне слово етикетні словосполучень залишилося Добраніч! (у вітальному значена, інколи вживається вислів Доброї ночі!) . Наведені вітальні. фрази є скороченнями синтаксичних конструкцій на зразок.

Вітаю (тебе; Вас; вас)! —- Радий (тебе; вас) вітати! — Моє шанування! ~ Дозвольте Вас привітати! вітаються переважно інтелігенти старшого покоління. У ширших соціальних сферах використовується вислів Доброго здоров'я!

У Галичині місцеві жителі, здебільшого чоловіки старшого віку вітаються також фразами: Дай, Боже, щастя!, на які чують відповідь: Дай, Боже, здоров'я!

Вислів Дай, Боже, щастя! вживають люди всіх вікових категорій, хто зайнятий якоюсь працею. А відповіддю на це вітання можуть служити слова: Дякую (-ємо)! Дай, Боже, й тобі (Вам; всім). У багатьох місцевостях, вітаючись з тими, хто в цей час працює, послуговуються висловом Боже, помагай!

Подекуди у народному мовленні збереглися вітання-побажання: З неділею святою будьте здорові! — Зі святом будьте здорові! — Будьте здорові з Новим роком!

Вітаючись із друзями, знайомими, молоді люди здебільшого кажуть: Привіт! — Здоров! Вираз Привіт! уживають як хлопці, так і дівчата, а також чоловіки середнього покоління. Словом Здоров! вітаються особи чоловічої, зрідка жіночої статі.

У відповідь на привітання на неофіційній зустрічі сьогодні можна почути Салют! Ще більш неофіційним є загальновживане вітання: Гай! (англ. Ні). Так вітаються між собою давно знайомі люди в англомовних країнах. Інколи можна зустріти жаргонні вітання типу Чао!

Загальноприйняті формули, наприклад: Христос воскрес! -. Воістину воскрес! — Слава Україні! — Героям слава! -, Здрастуйте (товариші)! - Здоров'я бажаємо (пане полковнику)!

Мовлення часто після вітання може продовжуватись фатичними фразами (це латинське слово, крім іншого означає говорити нісенітниці; провадити пустопорожні балачки). Ці фрази мають призначення не повідомляти інформацію, а надавати природності спільному перебуванню з іншою людиною, привернути до себе її увагу, підготувати до сприйняття певної інформації тощо.

Фатичні фрази називають контактовстановлювальними, потрібними для «обміну словами». Це, наприклад, фрази: Як ся маєте? — Як поживаєте? — Як живеться? — Що нового? — Що у тебе (Вас) доброго? — Як справи? ~ Як успіхи? — Що чувати?

Тактовність виробляє і гарні манери. Сказати, навіть з найкращим наміром, глибоко засмученій чи занепокоєній чимось людині веселе, наприклад: Привіт пані Агафонова! У Вас сьогодні чудовий вигляд! — буде вкрай нетактовно. Можна питати і про здоров'я: Як здоров'я? — Як почуваєтеся? і про сімейні справи: Як (твоя; Ваша) дружина? — Як почувають себе Ваші діти?, але в такому разі треба бути максимально обачним і добре зорієнтованим щодо справ, характеру і настрою партнера, аби не потрапити в незручне становище.

У відповідь на фатичні запитання було б смішно й нудно почути від співрозмовника докладну розповідь, як йому живеться, в якому стані сьогодні його здоров'я. Ці запитання у переважній більшості ставляться тому, що «так заведено». Достатньо подякувати й обмежитися короткою фразою: Спасибі, прекрасно! — Добре! — Задовільно. — найкраще. — Не скаржусь. — Нічого. — Усе по-староу. — Як тобі (Вам) сказати? — Погані справи. — Гірше нікуди. — Краще не питай.

Репліки з негативною семантикою доречні тільки в тому разі, коли співрозмовник — людина співчутлива, близька, якщо від неї можна очікувати доброї поради чи допомоги.

Після позитивної, нейтральної чи негативної відповіді на тактичне запитання належить запитати: А ти (Ви) як ся маєш (єте)? — А у тебе(Вас) як (ідуть) справи? —А тобі (Вам) як ведеться? — У тебе (Вас) що нового?

Інколи фатичні запитання можуть використовуватися і без формул вітання. В українській мові це насамперед вислів Як ся маєш (єте)?, то став своєрідним запитанням-вітанням. Цим висловом здебільшого супроводжується вітальний потиск руки. У разі неочікуваної зустрічі, візиту гостей застосовуються такі вирази:

Давненько ми в Вами (тобою) не бачились. — Яка приємна зустріч! — Кого я бачу! — Не гадав тебе тут побачити! — Як ти сюди потрапив? — Де Ви пропаали? — Кого-кого, а тебе не чекав побачити!

Правила вітання

Важливою проблемою в ситуації вітання є те, хто має вітатися першим. Деякі люди надають цьому винятково великого значення й оцінюють інших людей за тим, чи ті вітаються першими, чи чекають, що привітаються з ними. За усталеним звичаєм першим вітається чоловік із жінкою, молодий — із старшим, підлеглий — з начальником. Молода жінка перша кланяється літньому чоловікові. Ще у Старому (Ветхому) завіті Господь сказав через Мойсея: «Перед лицем сивини встань і вшануй лице старого...» (Лев. 19:32). Це данина поваги старшим за віком, які мають досвід життя і можуть дати добру пораду.

У різних країнах існують неоднакові традиції вітання і вони не завжди збігаються з нормами, узвичаєними в нашому суспільстві. Наприклад, в Англії жінка, щоб уповноважити» чоловіка вклонитися їй, зазвичай вітається з ним першою.

Щодо вітання є дуже розумне правило: першим вітається той, хто краще вихований. І якщо люди добре виховані, то здебільшого вітаються одночасно. Проте, навіть знаючи це правило, багато хто його недотримується, «шанує свою гідність». Першою, не тільки нічого не втрачає, а, навпаки, виграє. Першими мають вітатися, як уже сказано, молоді зі старшими, чоловіки з жінками, соціально нижчі з соціально вищими.

Незалежно від віку, статі, посади першим вітається той хто проходить повз когось або переганяє його. І звичайно той, хто підходить до гурту, чи заходить у приміщення тощо. У гостинній спочатку вітаються з господинею, потім із господарем, а тоді з рештою присутніх, не обминаючи й дітей.

У разі коли зустрічаються пари, то спочатку вітаються жінки з жінками, тоді жінки з чоловіками і насамкінець чоловіки між собою.

Як правило, акт вітання — короткотривалий. Короткими є і вітальні формули. Тому в ситуації вітання важливого значення набувають фонетичні складники мовлення: сила голосу, тон, тембр, темп, а також невербальні знаки: погляд, вираз обличчя, поза та ін. Наприклад, вітальна репліка, вимовлена тихо, «під ніс» і без зорового контакту, може бути не зауважена або витлумачена як вияв негативного ставлення до адресата. По-різному сприймаються вітальні фрази в поспішному й повільному темпі, з м'яким, несмілим, пригніченим чи злим тембром, з насупленим, іронічним, меланхолійним поглядом, з радісною, удаваною, єхидною посмішкою і т. ін.

Супроводжуючі знаки вітання

Словесні вітання супроводжуються невербальними знаками з такою ж (вітальною) семантикою: жінки— плавним нахилом голови, чоловіки—легким схилянням верхньої частини тулуба і (або) голови, молоді люди— такими ж, але трохи нижчими поклонами. Поклони горбів не роблять, — повчає народна мудрість.

Тим, хто вітається, дуже пасує, зазвичай, привітна усмішка. Поклоном із усмішкою можна привітатись і без слів, але тільки з дуже близькими знайомими, друзями, і це ж стосується вітання піднесеною вгору рукою, стисканням власних рук тощо.

Вітання до того, хто стоїть або проходить у зустрічному напрямку : належить повернути голову в його бік і вклонитися. Якщо ваш супутник з кимсь вітається, то і вам треба це йти. Так само треба відповісти поклоном і тому, хто вітався з вашим супутником. Це правило зобов'язує чоловіків, жінка відповідає на вітання з супутником тільки незнайомої їй особи лише тоді, коли воно виразно стосувалося цієї жінки.

Вітаючись, треба обов’язково вийняти цигарку з рота, а руки з кишень, зняти темні окуляри. Останнє, звичайно, не поширюється на людей із вадами зору.

Непотрібно кричати вітаючись через вулицю: це вважається непристойним. Достатньо зорового контакту і нижчого поклону. Якщо відстань перевищує тридцять кроків, зазвичай не вітаються. Неправильно вітатись аж порівнявшись із адресатом і так само негарно вітатися з надто великої відстані, бо це може бути трактовано як схильність до чиношанування, підлабузництва, улесливості.

Здіймання головного убору.

Зазначений етикетний знак поширений здебільшого серед європейських народів. Ця традиція започаткована ще в Стародавньому Римі, де раби мусили знімати головний убір, щоб було видно поголену, рабську голову. Знімали свій шолом середньовічні лицарі на знак добрих намірів і довіри.

Знімання чи незнімання головного убору тривалий час вважалося однією з найприкметніших ознак, за якими народи Європи протиставлялися народам Сходу. Так, в одній із відомих легенд говориться про те, як Іван Грозний наказав турецьким послам, які не зняли головних уборів, прибити їх цвяхами до голови.

Українці головний убір знімають, коли входять до хати і коли споживають їжу. В Англії існує товариство джентльменів, які знімають капелюхи під час телефонної розмови. Не знявши головний убір, не можна цілувати дамі руку. Капелюх рекомендується знімати рукою, протилежною людині, повз яку проходять. Беруть його спереду-згори й описують невелике півколо до висоти обличчя, роблять це за три кроки до знайомого, який стоїть або йде назустріч. Зодягають капелюх щойно розминувшись ізШапку знімають спереду за дашок. Шапку без нього, а також берет для привітання знімати не заведено.

Потиск рук.

У середні віки рукостискання було знаком шанування і відданості, при цьому нижча за рангом особа ставала на коліно. Потиск рук з легким їх потрясінням в XVI ст. означало єднання і скріплення договору.

Як знак вітання потискання рук з'явилось лише початку XIX ст. в Європі замість раніш прийнятих поклонів реверансів чи розмахування руками.. Це елемент європейської культури спілкування, який поширився на цілий світ. Такий спілкувальний знак, наприклад, у Південній і Східній Азії раніше був невідомий. В Японії ще й нині потиск рук на знак вітання використовується переважно у спілкуванні з європейцями й американцями, а жінки уникають його на загал, бо це сприймається негативно. Самураї, етичний кодекс яких лежить в основі японського виховання, обмінювались рукостисканням лише перед смертельною битвою, оголошуючи цим один одному неминучу загибель.

Так само і в Європі потиск рук застосовується не всюди однаково. Англійці, приміром, використовують його нечасто, а в німців, навпаки, рукостискання настільки поширене, що, як пишуть місцеві гумористи, саме за ним у світі впізнають туристів із Німеччини. За сучасних умов рукостискання відображає вже напрацьовані партнерські зв'язки або вказує на потенційні можливості до співробітництва. І оскільки далеко не з усіма знайомими у нас такі відносини, потиск рук є не обов’язковим жестом. Зазвичай, рукостискання використовується при першій зустрічі, на початку переговорів, на прощання з друзями чи партнерами.

Треба пам'ятати, що першим руку подає господар — гостю, старший — молодшому, жінка — чоловікові, соціально вищий — нижчому, одружений — неодруженому, а не навпаки. Якщо присутніх багато, то доречно обмежитись потиском рук із господарем (господинею) дому чи начальником, а з іншими, вклонившись, привітатися словами.

Якщо люди сидять за обідом, вечерею тощо, то вітатись з ними за руку не треба. Не можна також подавати руку через стіл. Навіть найвищий начальник для цього має вийти з-за столу. Не прийнято вітатись потиском руки через стіл. Подають тільки праву руку. Ліву руку, зап‘ясток можна подати для вітання тільки найближчим друзям, і то в крайньому разі, у арабів це взагалі не прийнято. Невихованою буде вважатись людина, яка подаючи праву тримає ліву руку в кишені або залишає в ній цигарку. У першому випадку — це босяцтво, у другому — елементарна неповага.

Подавати руку з розчепіреними пальцями, долонею донизу або догори не заведено. Всі ці жести можуть мати психологічне тлумачення, яке свідчить не на користь людини, що ними послуговується. Владні особи звичайно практикують домінуюче рукостискання: руку подають долонею вниз. Іноді застосовується підлегле рукостискання: руку простягають долонею вгору. Щоб показати себе вихованою людиною, краще руку подавати не долонею вгору чи боком, а під кутом 45° до підлоги.

Обмінюючись потиском рук з представником тих суспільств, де узвичаєно цілувати дам у руку, жінці належить розслабити руку на випадок, якщо чоловік захоче піднести її до губ. «Але, навіть розслаблена рука має залишатися красивою, а не нагадувати вогку ганчірку», — застерігає перша дама американського етикету Емілія Поуст.

Як правило, чоловіки, за винятком старих і хворих, подаючи руку, підводяться. Жінки, особливо старшого віку, коли вітаються з чоловіками або молодшими жінками, подають руку сидячи й не потискаючи. Не можна подавати руку мусульманину. У більшості ісламських країн чоловіки взагалі не мають права вітатися з жінками, якщо вони не є родичами. Жінки можуть подавати руку для вітання не знімаючи рукавичку. До того ж не тільки тоді, коли рукавички є елементом жіночого туалету.

Завдання №2

План:

1. Пізнай себе;

2. Різні види діяльності;

3. Наслідки;

4. Критика;

5. Різниця критики.