3. Соціальна політика держави
Соціальна політика держави в умовах економічної трансформації покликана пом'якшити згубний вплив гострої кризи на життєвий рівень населення. Природним способом розв'язання соціальних проблем є покращення економічного становища, забезпечення приросту промислової і сільськогосподарської продукції. У 1991-1994 pp. цього зробити не вдалося: спад у народному господарстві продовжувався, ринкові реформи гальмувалися.
Відтак, реалізувати наміри, спрямовані на створення ефективної системи соціального захисту населення в Україні, не вдалося.
У 1996 р. було закладено конституційні основи соціальної політики України. Так, стаття 1 Конституції України 1996 р. проголошує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Стаття 13 визначає, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки. Це означає, що владні структури у своїй діяльності зобов'язані обмежувати антигуманні тенденції ринкової економіки.
Президенти Л. Кучма, В. Ющенко і В. Янукович, депутати всіх скликань Верховної Ради 1995-2011 pp., уряди, які діяли в цей період в Україні, безліч разів заявляли, що питання соціального захисту серед найважливіших пріоритетів. Час від часу приймалися рішення про підвищення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат, індексації доходів, затверджувався розмір прожиткового мінімуму. Але інфляція і ріст цін зводили нанівець ці акції. У жовтні 2000 р. був ухвалений Закон «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Депутати охоче голосували за цей і подібні закони. В Україні в роки незалежності було розроблено сотні загальнодержавних і регіональних адресних соціальних програм, спрямованих на підтримку окремих груп населення.
Серед найважливіших з них була проблема правового захисту сім'ї та дитинства. Ще 27 вересня 1991 р. Україна ратифікувала Конвенцію про права дитини, схвалену на 44-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 1989 p. Цей документ є головним міжнародно-правовим актом у галузі забезпечення прав дітей. У січні 1996 р. було затверджено президентську Національну програму «Діти України». Передбачалося, що її реалізація буде здійснюватися в комплексі з іншими програмами, ухваленими урядом, зокрема з Довгостроковою програмою поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства, Національною програмою імунопрофілактики населення, Державною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною програмою планування сім'ї та ін. Реальний вплив цих заходів був обмежений. За президентства В. Ющенка і В. Януковича почали діяти програми істотної фінансової допомоги сім'ям при народженні дитини. Держава стимулює процес усиновлення дітей, які опинилися в дитячих будинках.
Уже в першій половині 90-х років почали розроблятися соціальні програми для молоді. У 1993 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», у якому визначено основні напрями реалізації державної молодіжної політики. Молодіжні аспекти знайшли відображення й в інших законах, зокрема «Про зайнятість населення», в якому передбачено додаткові гарантії зайнятості для тих категорій населення, які не можуть на рівних конкурувати на ринку праці та потребують соціального захисту. До такої категорії громадян належить і молодь, яка закінчила загальноосвітні школи і професійно-технічні училища, а також діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування.
Адресну допомогу держава надавала також малозабезпеченим сім'ям: сім'ям з неповнолітніми дітьми; сім'ям, що мали в складі осіб непрацездатного віку, або доглядали за трьома і більше дітьми, дітьми-інвалідами; сім'ї,
у складі яких були пенсіонери та ін. Адресна допомога надавалася в грошовому вигляді, у формі житлових субсидій (відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг), у натуральному вигляді (продуктами харчування, промисловими і господарськими товарами тощо), у формі надання послуг на безплатне користування комунальним транспортом тощо.
Соціальних програм було багато і охоплювали вони різноманітні категорії населення, які в умовах недолугого «реформування» опинилися в зоні ризику чи за межею бідності. Депутати Верховної Ради, особливо в 90-ті роки, охоче голосували за розширення пільгових категорій населення, не турбуючись про те, за рахунок чого це необхідно буде робити. У реальному житті проде- кларовані державою численні послуги різним категоріям населення надавалися у вигляді дрібних сум, несистематично або не надавалися взагалі.
Соціальна політика держави виявилася вкрай невдалою. Так, влада за роки незалежності не спромоглася ввести в Україні податок на розкіш і нерухомість. Прірва між багатими й бідними не зменшується.