8. Демографічна ситуація в Україні
У 1993 р. чисельність населення України досягла найвищої за всю історію позначки - 52,2 млн осіб і після цього пішла на спад, склавши 45,6 млн осіб. Це сталося за рахунок значного скорочення народжуваності та збільшення смертності, зростання кількості тих, хто з різних причин, у першу чергу економічних, залишив Україну. Тривалість життя в Україні майже на 10 років менша, ніж у розвинених країнах світу. Удвічі вищим, ніж у країнах Заходу, є рівень дитячої смертності. Високою є смертність населення в працездатному віці: кожна третя людина помирає, так і не доживши до пенсійного віку. Низькою є народжуваність. Чорною тінню нависла над генофондом України Чорнобильська катастрофа. За висновками фахівців, її жахливі наслідки можуть проявитися при народженні дітей навіть у п'ятому-сьомому поколіннях.
Особливою складністю відзначається демографічна ситуація в українському селі. Уже довгі роки його залишає наймолодша і найактивніша частина населення.
Важка соціально-економічна ситуація в Україні викликала масову трудову міграцію. За межі України в пошуках кращого життя її громадяни виїжджали і до проголошення незалежності, головним чином, у східні регіони СРСР. Існувала і внутрішньоукраїнська міграція, коли з аграрних регіонів заходу люди в пошуках заробітку їхали на схід республіки. Після падіння «залізної завіси» і відкриття кордонів головним напрямком трудової міграції став Захід. Це - Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Польща, Чехія, Словаччина. Частина мігрантів їде в Росію, але вже не у східні її райони - Сибір і Далекий Схід, а в міста європейської частини Російської Федерації.
Є два види трудової міграції: тимчасова (періодична) і постійна. Щорічно від 2 до 7 млн українців виїжджають за кордон у пошуках сезонного заробітку, головним чином на сільськогосподарські роботи. Кількість українців, які постійно перебувають за межами країни, оцінюється в 1-1,3 млн осіб. Станом на 2010 р. за кордоном (постійно і тимчасово) перебували 6,5 млн жителів України. Серед мігрантів переважають жінки, які працюють у домашньому господарстві, доглядають за літніми людьми, дітьми. Але їдуть і чоловіки, які працюють на будівництві, у промисловості, сільському господарстві тощо. У 1997-2003 pp., уже в умовах економічної стабілізації, з України емігрувало 90 тис. осіб з вищою освітою та майже півтори тисячі кандидатів і докторів наук. За даними всеукраїнського соціологічного опитування, яке проводилося 2004 p., лише половина випускників університетів бажали залишитися вдома, решта - ладні були емігрувати.
Ганебним явищем сучасності є работоргівля, об'єктом якої стало багато наших співвітчизників, головним чином жінок, а також дітей. У цьому «бізнесі», який приносить шалені прибутки, що перевищують доходи від торгівлі наркотиками, беруть участь міжнародні злочинні групи, відгалуження яких є і в Україні.
В Україну, як правило, неконтрольовано, з метою знайти тут роботу або транзитом у Західну Європу, щорічно в'їжджають кілька мільйонів жителів країн Азії та Африки.
Чисельність населення України сягнула найвищої відмітки (52,2 млн осіб) у 1992 p., після чого почала скорочуватися. Перепис 5 грудня 2001 р. зареєстрував 48 457 млн, а на початок 2010 р. в країні залишилося 45 962 млн осіб. За останні 9 років Україна втратила 2,5 млн, а за всі 17 років незалежності - 6,2 млн громадян.
Упродовж 2001-2004 pp. сальдо міграції виявилося від'ємним, а в 2005-2009 pp. - позитивним. В обох випадках абсолютна величина щорічного сальдо була невеликою: від 5 до 25 тис. осіб. Позитивні і від'ємні величини взаємоусунулися, міграційні процеси фактично не вплинули на динаміку народонаселення. Зменшення чисельності було спричинене депопуляцією, тобто перевищенням смертності над народжуваністю.
Депопуляція особливо помітна в сільській місцевості. Починаючи з 1974 p., коли жителям радянського села стали видавати паспорти, урбанізадія населення пришвидшилася. У 2009 р. у сільській місцевості проживало 14,5 млн осіб, тобто 31,5 % від загальної чисельності. Упродовж трьох з половиною десятиріч до міст і на новобудови від'їжджала молодь, і тепер у селах переважають люди старшого та похилого віку. Це пояснює, чому в сільській місцевості урбанізованих регіонів народжуваність впала мало не до нульових відміток, а рівень смертності різко підвищився. У восьми тисячах сільських населених пунктів (з наявних в Україні 28,6 тис. сіл) упродовж останніх трьох років не народилася жодна дитина.
Депопуляція властива всім розвинутим країнам Європи. Здобутки в охороні здоров'я сприяють підвищенню питомої ваги населення старшого і похилого віку, внаслідок чого зменшується рівень народжуваності. Однак в Україні депопуляція набула особливо великих масштабів. Це пояснюється аж ніяк не успіхами медицини. Навпаки, низька якість медичного обслуговування викликає підвищену дитячу смертність. Від'ємні показники природного приросту населення формуються через підвищену смертність в усіх вікових групах і низьку народжуваність.
Розрахунки перспективної чисельності населення, які здійснюються на підставі тенденцій сучасного природного руху, невтішні для України. Аналітичні розрахунки Світового банку показали, що в найближчі 15 років населення України скоротиться на 9 млн і становитиме в 2025 р. 37 млн осіб. За демографічним прогнозом ООН, населення України в наступні 40 років скоротиться на 20 млн і становитиме в 2050 р. 26 млн осіб. Щоб такі невтішні прогнози не справдилися, потрібна активна демографічна політика.
Високі темпи депопуляції в 90-х роках були викликані скороченням народжуваності внаслідок різкого падіння звичного рівня життя. Доходи населення стали недостатніми для утримання дітей, і більшості шлюбних пар довелося обмежити розміри сім'ї. На початку поточного десятиріччя почалася посткризова компенсація низької народжуваності, особливо в урбанізованих регіонах.
Певну роль у підвищенні народжуваності відіграли заходи держави. Від квітня 2005 р. почав діяти Закон України «Про одноразову допомогу при народженні дитини». Державний бюджет на 2007 р. передбачав виплату одноразової допомоги при народженні дитини у розмірі 8500 грн. Державний бюджет на 2008 р. збільшив розміри допомоги і диференціював її за черговістю народження дитини. На першу дитину виплачувалася допомога в розмірі 12 240 грн., на другу - 25 тис. грн., на третю дитину і наступних дітей - 50 тис. грн.
З демографічною кризою треба боротися й з іншого боку - обмежуючи передчасну смертність. Україна має успіхи тільки в збереженні життя новонароджених. У 90-х роках показник смертності дітей у віці до одного року швидко зростав і в 1993 та в 1995 pp. дійшов максимуму — майже 15 померлих на 1000 народжених. У 2009 р. він скоротився у півтора раза, але все ще поступається рівню ЄС, СІЛА і особливо - Японії.
У 2008 р. середня очікувана тривалість життя в Україні дорівнювала серед чоловіків 62,3 року, а серед жінок - 74 рокам. Отже, тендерний розрив - 12 років. Тривалість життя скороти-
лася як серед чоловіків, так і серед жінок, але в чоловіків - більшою мірою: у 1990 р. тендерний розрив трохи перевищував 9 років.
Здоров'я людини залежить від багатьох чинників. Учені вважають, що воно визначається на 20 % успадкованими генами, на 20 % - екологією, а на 50 % - способом життя. Скорочення середньої тривалості життя викликане підвищеною передчасною смертністю від нещасних випадків, виробничих травм, нездорового способу життя, хвороб тощо.
Україна за показником тривалості життя посідає передостаннє місце в Європі, випереджаючи лише Росію. Для неї характерна нетипова -структура смертності: третина померлих - це люди допенсійного віку. Якщо тенденція скорочення середньої очікуваної тривалості життя зберігатиметься, то чоловіча половина сучасного покоління не доживатиме до пенсійного віку.
У розвинених країнах тендерний розрив теж існує, але не перевищує 6-7 років. Середня очікувана тривалість життя серед чоловіків ЄС становить 71 рік, СІЛА - 75 років, Японії - 78 років. Отже, українці живуть в середньому на 16 років менше, ніж японці, і на 9 років менше, ніж європейці. Причина зрозуміла: державні витрати на охорону здоров'я в Україні в півтора десятки разів менші в розрахунку на душу населення, ніж у Європейському Союзі. Певною мірою це можна пояснювати ускладненнями трансформаційного періоду. Збільшення бюджетних асигнувань в охорону здоров'я і поліпшення їх використання шляхом реформ у системі охорони здоров'я - це першочергове завдання для держави і суспільства. Зусилля повинні зосереджуватися не тільки на лікуванні хворих, але й на профілактиці захворювань. Потрібно навчати людей берегти здоров'я, поки воно є.