24А. Дайте визначення маніпуляції й опишіть її основні прийоми.

Маніпуляція.- це вид психологічного впливу, майстерне виконання якого веде до прихованого порушення в іншої людини намірів, не збігаються з його актуально існуючими бажаннями.

Таким чином, мета маніпуляцій - приховуючи свої справжні наміри, спонукати іншу людину до здійснення певних дій, зміни ціннісних установок, уявлень і думок і т.п., одночасно зберігаючи у нього ілюзію незалежності, самостійності прийнятих рішень або дій. Іншими словами, спонукати людину до того, чого він робити не хоче, відвернути від того, до чого він прагне, але при цьому створити у нього впевненість, що він діє з власної волі.

Прийомом маніпулювання у суперечці називається будь-який прийом, за допомогою якого намагаються облегшити суперечку для себе й ускладнити її для співрозмовника.

Такі прийоми можуть бути як коректними, так і некоректними. Перші можуть містити деякі елементи хитрощів, але в них немає прямого обману, а тим паче віроломності чи примушування силою. Для некоректних прийомів немає обмежень, використовуються всі засоби: від свідомо неясного формулювання і навмисного заплутування до погрози покарання або застосування грубої фізичної сили.

Мовним називається маніпулювання, яке здійснюється шляхом свідомого і цілеспрямованого використання тих чи інших особливостей побудови і застосування мовних висловів.

Про мовне маніпулювання ми можемо говорити в тих випадках, коли людина з множини можливих мовних описів деякого становища справ обирає саме ті способи опису, які мають необхідні їй відтінки значення, що представляють ситуацію у вигідному для неї світлі, викликають потрібний відгук у слухача.

Стереотипне маніпулювання. Часто застосовується у засобах масової інформації, на телебаченні. Коли для рекламування певного продукта викоростивують потрібний стереотипний образ для полегшення сприймання людини.

11Б Розкрийте психологічну значимість початку шкільного навчання.

Щоб почати навчання дитина повинна бути психологічна готова до цього нового етапу її життя. Підготовка дітей до школи – проблема комплексна, багатогранна, що охоплює всі сфери життя дитини. Під психологічною готовністю до шкільного навчання розуміється необхідний і достатній рівень психічного розвитку дитини для освоєння шкільної навчальної програми в умовах навчання в колективі однолітків. Психологічна готовність дитини до шкільного навчання - це один з найважливіших підсумків психічного розвитку в період дошкільного дитинства.

Позитивна спрямованість дитини на школу як на власне навчальний заклад - найважливіша передумова благополучного входження її в шкільно-навчальну дійсність, тобто прийняття нею відповідних шкільних вимог і повноцінного включення в навчальний процес.

Крім відношення до навчального процесу в цілому, для дитини, що приходить у школу, важливе ставлення до вчителя, однолітків і самого себе. Дорослий стає незаперечним авторитетом, зразком для наслідування. Полегшується спілкування в ситуації уроку, коли виключені безпосередні емоційні контакти, коли не можна поговорити на сторонні теми, поділитися своїми переживаннями, а можна тільки відповідати на поставлені питання і самому задавати питання в справі, попередньо піднявши руку. Діти, готові в цьому плані до шкільного навчання, розуміють умовність навчального спілкування й адекватно, підкоряючись шкільним правилам, поводяться на заняттях.

Особистісна готовність до школи включає також визначене ставлення до себе. Продуктивна навчальна діяльність припускає адекватне ставлення дитини до своїх здібностей, результатів роботи, поведінки, тобто визначений рівень розвитку самосвідомості.

Інтелектуальна готовність до шкільного навчання зв'язана з розвитком розумових процесів - здатністю узагальнювати, порівнювати об'єкти, класифікувати їх, виділяти істотні ознаки, робити висновки. У дитини повинна бути визначена широта уявлень, у тому числі образних і просторових, відповідний мовний розвиток, пізнавальний активність.

Розумова готовність дітей до навчання в школі є результатом систематичного і планомірного розумового виховання протягом усього періоду дошкільного дитинства. Готовність дитини до школи в плані розумового розвитку визначається кількома взаємопов’язаними компонентами:

1 певним обсягом знань про навколишній світ. Це знання про навколишні предмети та їх властивості, про явища живої і неживої природи, про людей, їх працю, про деякі явища суспільного життя, про моральні норми поведінки тощо;

2 деякими спеціальними знаннями та навичками, такими, як певні математичні уявлення та дії, вміння здійснювати звуковий аналіз слова, володіння елементами грамоти тощо;

3певним рівнем розвитку пізнавальної діяльності, який має вирішальне значення для успішного навчання в початковій школі. Він характеризується певними якостями пізнавальних процесів – сприймання, пам’яті, уяви, мислення тощо, ступенем довільності пізнавальних процесів, тобто здатності підпорядковувати їх певній навчальній меті

Вольова готовність .

Вже в дошкільному віці дитина виявляється перед необхідністю подолання виникаючих труднощів і підпорядкування своїх дій поставленої мети. Це приводить до того, що вона починає свідомо контролювати себе, керувати своїми внутрішніми і зовнішніми діями, своїми пізнавальними процесами і поводженням у цілому. Це дає підставу думати, що вже в дошкільному віці виникає воля. Звичайно, вольові дії дошкільників мають свою специфіку: вони співіснують з діями ненавмисними, імпульсивними, виникаючими під впливом ситуативних почуттів і бажань

С17 Проаналізуйте психологічні відмінності в дружбі між юнаками і дівчатами.

У юнаків та дівчаток присотні деякі розбіжні характеристики . Відмінності між хлопчиками і дівчатками проявляються і в тому, що дівчатка схильні частіше апелювати до старших. В аналогічних ситуаціях вони частіше скаржаться на хлопчиків, ніж хлопчики на дівчаток. Часом, недосвідчений учитель правим вважає того, хто поскаржиться першим. У таких випадках починає процвітати наклепництво.

Дівчата мають схильність до опікунської діяльності – няньчити, доглядати, проявляти турботу. Вони частіше критикують, наставляють, повчають своїх молодших сестер чи братів, краще, ніж хлопчики, усвідомлюють відповідальність за будь-яку справу, що їм доручають дорослі. Вони тісніше пов’язані з сім’єю і подекуди поза нею губляться в незнайомій обстановці, у виборі заняття. Відправляючись кудись, дівчата мають певну мету, тоді як хлопчики знаходять собі заняття по ходу, легше орієнтуючись в незнайомій обстановці і сприймаючи її позитивно (на відміну від настороженого ставлення дівчат).

Негативні прояви у дівчаток носять прихованіший характер, порушення „тихіші”, важкі” хлопчики у порівнянні з „важкими” дівчатами значно легше піддаються виховним впливам.

Суттєво відрізняються юнаки і дівчата у сфері спілкування. снує суто жіночий і яскраво виражений чоловічий стиль спілкування. Жінка почуває себе впевненою, обговорюючи з кимось свої переживання. Чоловік почуває себе спокійніше, дотримуючись дистанції з партнеркою, оперуючи не розпливчастими емоціями, а чіткими фактами і зрозумілими висловлюваннями. Така особливість спілкування закладається з дитинства. Дівчатка звикають ділитися одна з одною таємницями, радощами і проблемами, а хлопчики мало що обговорюють.

Ще одна відмінність пов’язана зі ставленням до оточуючого світу. Чоловіче ставлення характеризується натиском, самовпевненістю, орієнтацією на контроль. Жіночий варіант ставлення до оточуючого світу характеризується спрямованістю на підтримання сталих типів взаємодії з людьми. Хлопчики частіше реагують на фрустрацію зменшенням спілкування, а дівчатка – жорсткішою, спрямованою на досягнення мети поведінкою.

Дівчата зазвичай спілкуються мікрогрупами по 3–4 особи. Для чоловічого типу спілкування, навпаки, характерне об’єднання у великі групи з високим ступенем взаємодії та організації. Такі особливості спілкування цілком можна пояснити первісними формами розподілу праці, коли чоловіки спільно виробляли вміння діяти синхронно й об’єднували зусилля для досягнення спільної мети, а жіноча праця була замкнутішою, ізольованішою, не вимагала участі великих груп.

Для дівчини важливий процес спілкування, для юнака – результат. Юнаки краще спілкуються, коли знають мету розмови. Якщо жінка вступає в розмову, щоб встановити стосунки, то юнак використовує бесіду, коли потрібно розв’язати проблему, дати пораду, продемонструвати свою перевагу. Звідси зрозумілі ті комунікативні труднощі, що виникають у спілкуванні юнаків і дівчат. Дівчата діляться з партнером своїми почуттями, щоб почути слова підтримки і розуміння, а замість цього отримують поради, як вирішити проблему. Така реакція для дівчини рівносильна відштовхуванню, адже вона тягнеться до спілкування на мові серця, а її коханий звертається до неї з позиції інтелекту. Дівчата спілкуються без орієнтації на пошук рішення, а юнакам таке спілкування обтяжливе.

С18 Опишіть психічні процеси і стани, властиві ранній юності, а також становлення світогляду як стрижневу перспективу особистісного розвитку.

В період ранньої юності, починають проявлятися статеві психологічні відмінності. Вони проявляються в процесі формування самосвідомості та образу "Я". Центральним психологічним процесом розвитку самосвідомості в період ранньої юності є формування особистісної ідентичності - почуття індивідуальної самототожності, перейнятливості та єдності.

Головне психологічне набуття ранньої юності - відкриття свого внутрішнього світу. Набуваючи здатності заглиблюватись у себе, свої переживання, юнак заново відкриває цілий світ нових емоцій, красу природи, звуки музики. У цей час людина починає сприймати і осмислювати емоції вже не як твірні від якихось зовнішніх подій, а як стан власного "Я".

Ще однією важливою рисою юнацького віку є поява і розвиток дуже інтенсивних емоційних стосунків, що необхідні для формування повноцінної особистості, - дружби, любові.

Поряд з розвитком товариських стосунків юнацький вік характеризується напруженим пошуком дружби як вибіркової, міцної і глибокої емоційної прив'язаності.

Потреба у спілкуванні, другому "Я" - найважливіша потреба в ранній юності. В основі юнацького потягу до дружби - пристрасна потреба в розумінні іншого і себе іншими, потреба у саморозкритті.

В основі юнацької дружби лежать загальні духовні інтереси та потреба в розумінні, на відміну від підліткового, де основними є потреба у взаємодопомозі та захопленість якимось видом праці.

Друг є єдиною людиною, від якої юнак очікує оцінок вищих, ніж його власна самооцінка. Це можна вважати непрямою вказівкою на те, що одна з головних функцій юнацької дружби - підтримання самоповаги особистості.

В юності дружба займає таке важливе становище тому, що вона складається, коли в людини немає ще ні власної сім'ї, ні професії, ні коханої (-го). З появою нових, "дорослих" прив'язаностей дружба поступово втрачає своє привілейоване становище.

Особливість юнацької любові - потреби в інтимній людській близькості та чуттєво-еротичному бажанні дуже часто не збігаються і можуть бути спрямовані на різні об'єкти. За образним висловлюванням одного вченого, хлопчик не любить жінки, до якої його тягне, і його не тягне до жінки, яку він любить. У багатьох з них бурхливий темп статевого дозрівання випереджує розвиток витончених комунікативних почуттів, включаючи здатність до співпереживання.

С19 Загальна характеристика групи та міжособистісних стосунків.

Група - це сукупність людей, які виділяються із соціуму завдяки наявності певних ознак (спільна професія, уподобання, погляди).

До основних ознак соціальної групи належать:

— включення їх у широкий соціальний контекст;

— наявність загальної особистісно значущої основи для перебування індивідів у межах групи;

— достатня тривалість існування, що є передумовою створення предметів і феноменів групової культури, історії;

— зовнішня та внутрішня організація;

— певні типи впливу і відносин між індивідами, загальноприйняті норми і цінності;

— усвідомлення індивідами своєї належності до групи і виникнення на цій основі “Ми-почуття”;

— наявність групових атрибутів (назва, символи тощо).

Навіть високоорганізована (за результатами діяльності) група зовсім не обов'язково стає колективом. В цьому разі доцільно розглянути таке поняття як «колективоутворення». Цей процес переходу групи до більш високого рівня розвитку, обов'язково супроводжується низкою соціально-психологічних феноменів:

• підвищенням згуртованості та єдності колективу;

• формуванням колективістських форм поведінки та стосунків;

• ототожненням себе як члена колективу;

• орієнтацією на визнані колективом досягнення, норми поведінки та спілкування.

Позитивні традиції формуються в групі в разі, якщо неформальний лідер чітко, хоча, можливо, неусвідомлено виконує свої функції. Перша й можливо найголовніша - визначення головної мети, що стоїть перед групою та шляхи їх досягнення. Засвоєння та використання цієї функції - головна відмінність неформального лідера від того, хто безпідставно претендує на його статус. Друга функція неформального лідера, яка багато в чому визначає характер його стосунків із членами групи - точна оцінка членів колективу та їх можливостей. Справжній лідер добре розуміється на людях і підбирає членам групи посильні для них доручення. Якщо це можливо, то ці доручення значною мірою можуть відповідати уподобанням та інтересам виконавців. Третя функція неформального лідера полягає в створенні психологічної безпеки для членів групи. Це означає, що неформальний лідер ніколи, чи майже ніколи, прямо не критикує невдалі дії членів групи.

Четверта функція неформального лідера - активізація діяльності всіх членів групи. В цьому разі, неформальний лідер прагне допомогти самоствердитись членам своєї групи. Завдяки підтримці лідера члени колективу реалізуються як особистості в спільній діяльності. Він допомагає кожному «розкритися», посилити ті риси особистості, які до цього моменту перебували в неявному стані. Цілком можливо, що саме завдяки високому рівню вимог з боку лідера, які були «занурені» в атмосферу доброзичливості та активності, індивід досягає таких результатів в діяльності, які перетворюють його вже в зовсім іншу особистість, оскільки відчуття успіху стимулює людину на подальшу самореалізацію в цій діяльності.

Психологічний зміст спільної діяльності — сукупність цілей, завдань та операцій, які сприяють задоволенню основних мотивів цієї діяльності, потреб та соціальних цінностей членів групи.

Особливості становлення, функціонування та розвитку групи залежать від психологічних властивостей, її діяльності. Спільна активність членів групи може бути спрямована на реалізацію основної її мети і на підтримку внутрішньої групової цілісності. У цьому процесі реалізуються два види діяльності:

— зорієнтована на досягнення основної соціальної мети, заради якої створена група (інструментальна діяльність);

— спрямована всередину групи задля її згуртування, розв'язання конфлікту, розвитку емоційних контактів (експресивна діяльність).

Однією з ознак групи є її композиція — сукупність індивідуальних характеристик членів групи, важливих з точки зору її цілісних властивостей.

Елементами структури групи є структура комунікацій, розподіл владних функцій, співвідношення неформальних і формальних взаємин у ній.

З огляду на конфігурацію позицій індивідів виокремлюють горизонтальні та вертикальні групові структури. Горизонтальні групові структури визначають позиції членів групи в системах відносин, сформовані на основі симпатії чи антипатії (структура емоційних переваг), ступеня психологічного впливу (лідерська структура), руху інформації у групі (комунікативна структура).

Вертикальні групові структури є сукупністю позицій членів групи в системі офіційних відносин, покликаних забезпечувати досягнення інструментальних цілей. Вертикальна структура в організованій групі, створеній для досягнення певної мети, вибудовується на трьох рівнях:

1. Офіційні ділові відносини. Виникають з приводу діяльності та регламентуються штатним розписом і посадовими інструкціями.

2. Неофіційні ділові відносини. Формуються у процесі розв'язання ділових завдань, але не визначаються посадовими інструкціями.

3. Неофіційні емоційні відносини. Виникають та розвиваються тільки на основі емоційної симпатії.

Основою цих відносин є спільна діяльність. З організацією діяльності групи, динамікою її розвитку пов'язані групові процеси.